Міністру екології та природних ресурсів,
пану А. В. Мохнику
Відгук на «Проект Положення проведення сінокосіння в межах степових ділянок біосферних природних заповідників, заповідних зон національних природних парків і регіональних ландшафтних парків», розроблений Київським еколого-культурним центром
Шановний Андрію Володимировичу!
Колектив Луганського природного заповідника в зв’язку з складною ситуацією в регіоні, зараз не має можливості провести науково-технічну нараду, щоб обговорити Проект «Положення» та затвердити офіційне ставлення до цього документу. Тому ми вирішили висловитися з цього приводу в формі листа від групи співробітників.
Луганський заповідник НАНУ має значний досвід в проведенні режимних заходів протягом довгого періоду. Періодичне викошування вперше було впроваджене на території Стрільцівського степу в 1953 р., майже 50 років відділення заповідника є базовим полігоном для проведення моніторингових досліджень. Один з авторів цього листа особисто веде спостереження в заповіднику починаючи з 1987 р.
Слід наголосити, що сінокосіння – один з найважливіших методів підтримання степових угруповань на заповідних територіях. Це один із заходів на протидію негативним процесам, спричиненим відсутністю в степових екосистемах великих травоїдних тварин, що призводить до накопичення фітомаси та поступової деградації угруповань (так звані резерватні сукцесії). Сінокосіння також сприяє захищеності від спонтанних пожеж, оскільки знижує кількість накопичуваного сухого матеріалу.
Проведення сінокосіння дуже важливо, оскільки:
– не на всіх територіях можливо впровадження інших засобів регуляції накопичення фітомаси;
– деякі популяції рідкісних видів рослин та тварин краще зберігаються за умов сінокосіння;
– деякі степові території довгий час переважно існували у режимі сінокосіння (зокрема Стрільцівській степ в період існування кінного заводу, з 1805 р.), тому значна частина популяцій пристосована саме до такого режиму;
– сінокосіння як захід що цілком виконується людиною, на відміну від випасу, легше контрольований (встановлення меж ділянок, регулювання рівномірності навантажень)
– деякі негативні процеси в степових угрупованнях заповідних територій, на які слабо впливає випас (наприклад, поширення адвентивних деревних видів), досить ефективно стримується періодичним сінокосінням.
Положення, яке пропонує Київський еколого-культурний центр, фактично призведе до заборони сінокосіння як режимного заходу на заповідних територіях, оскільки більшість його пунктів в сучасних умовах виконати неможливо.
Перш за все до цього призведе вимога проводити сінокосіння вручну, без використання техніки (тракторів, косарок тощо) (пункт 7). В багатьох регіонах на даний момент практично повністю відсутні як спеціалісти, так і засоби для проведення ручного сінокосіння, косарі з косами стали анахронізмом. Звичайна господарча практика на сучасному етапі – це використання бензинових ручних косарок на малих площах (приватні садиби, газони, околиці будинків та споруд, невеликі площі в населених пунктах тощо), та тракторних косарок на більш менш значних площах (більше декількох соток), оскільки ручні косарки не пристосовані для робіт на великих площах, а тракторна техніка також знижує витрати паливних матеріалів. Не можливо також уявити сучасного сінокосіння без використання механізованих засобів прибирання сіна. Крім того, косіння вручну взагалі неможливо на ділянках зі значною участю степових чагарників (наприклад, Стрільцівське та Провальське відділення Луганського заповідника).
Немає сенсу пропонувати прибирання та вивезення сіна за допомогою кінної тяги (пункт 14), оскільки організувати це в сучасних умовах неможливо. В наш час знайти в достатній кількості транспортні засоби на кінній тязі (як і тяглових коней) є досить проблематично або навіть не реально.
Виходячи з досвіду заповідника, можна стверджувати, що фактор загибелі тварин під час механізованого сінокосіння перебільшений. Більшість фактів загибелі виявляється для ящірки прудкої, яка є масовим видом, швидко розмножується та дуже швидко поновлюється. Загибель тварин рідкісних видів (наприклад, рідкісних плазунів, ссавців та птахів) констатується дуже рідко.
Безумовно важливим є фактор тривоги для тварин під час застосування техніки, але пропоноване використання ручного сінокосіння потребує участі значної кількості людей, що зовсім не знижує фактор тривоги. Знизити вплив фактору тривоги повинна система ротації, яка вже впроваджена в природних заповідниках та передбачає викошування кожної ділянки раз на декілька років. Для цього «режим тиші» повинен дотримуватися на досить значних за площею ділянках.
Необґрунтованими є запропоновані терміни сінокосіння, яке пропонується починати з 1 серпня. Існують значні розбіжності в термінах масової вегетації рослин та активності тварин в різних підтипах та регіональних варіантах степів, залежно від кліматичних особливостей, відповідно терміни початку проведення сінокосіння повинні визначатися для кожної заповідної території окремо. Необґрунтовано встановлювати єдині терміни початку викошування для лучних степів та сухих степів.
Науково необґрунтовано і помилково також наголошення на корисності проведення сінокосіння в степових територіях наприкінці вегетаційного сезону (пункт 5). Для степових угруповань характерний літній напівспокій, тобто літня пауза у розвитку, пов’язана з періодом посухи. В цей час відбувається припинення активної вегетації рослин та падіння активності більшості видів тварин (для справжніх степів частіше в липні). Саме в цей період найбільш доцільно проведення сінокосіння. В пізньолітньо-осінній період поновлюється вегетація, відбувається цвітіння цілого ряду видів, закладка вегетативних та генеративних бруньок у рослин, проходить осіннє розмноження дрібних ссавців. Сприятливі умови для підготовки до зимового періоду – є важливішою умовою збереження степових екосистем та окремих популяцій. Тому проведення сінокосіння в цей період можливо, але як систематичний засіб буде порушувати природні ритми розвитку.
Встановлення таких термінів в Проекті обґрунтовується необхідністю «…забезпеченням визрівання насіння більшості видів рослин та закінчення сезону розмноження в більшості тварин». В той же час, для забезпечення цього на заповідних територіях, де проводиться сінокосіння, вже існує система ротації, тобто кожна ділянка викошується раз на декілька років, залежно від продуктивності екосистем (індивідуально для кожної ділянки).
Взагалі, визначення термінів сінокосіння повинно вирішуватися виключно на територіях на основі спостережень за фенологічним розвитком та продуктивністю угруповань, з урахуванням кліматичних умов конкретного сезону. В регіонах з інтенсивною осінньою вегетацією, або там, де характерна значна участь степових чагарників, на викошуваних ділянках практикується випас на отаві, або навіть зимовий випас (тебеньовка). В лучних степах можливо проведення повторних косовищ.
Важко уявити, яким чином роботи по сінокосінню, прибиранню та вивезення сіна мають бути закінчені протягом пропонованих Проектом 15 днів, навіть із застосуванням сучасної техніки (пункт 6). Не тільки заповідні території, а й інші господарчі суб’єкти, як правило, не мають достатньо ресурсів (техніки, робочих, запчастин, паливних матеріалів тощо) щоб швидко провести такі роботи на значних площах. Треба також врахувати, що природні умови звичайно втручаються в цей процес.
В цілому документ викликає дуже багато зауважень та питань. Зупинимося ще на деяких пунктах Проекту:
Пункт 8. Незрозумілим є положення про те, що викошуватися повинно саме 15% від площі ділянки. Зараз щорічна площа косіння визначається виходячи з загальної площі та режиму ротації.
Пункт 9. Пропонується сінокосіння «смугами завширшки 10 м, які повинні чергуватися. В наступний рік викошуватися мають смуги, які не косилися в попередній рік». Виникає питання, яким чином автори проекту думають виділити на місцевості ці смуги, чому ширина смуг саме така, і як бути з фактором тривоги для тварин, коли на всій території одночасно перебуває значна кількість людей. Така система означає, що режим ротації взагалі не дотримується, а граничний ефект повністю нівелює всі позитивні моменти, які виникають при проведенні косіння. Так, косіння вузькими полосами не враховує проблему підтримання популяції деяких рідкісних степових видів гризунів, зокрема сурка степового (бабака), оскільки для цього виду необхідно створення умов, а саме покращення обзору, на більш значній площі. Чому авторів не влаштовує вже існуюча в багатьох заповідниках система викошування за кварталами?
Пункт 10. «Забороняється сінокосіння в балках, ярах, зниженнях…» В регіонах зі складним рельєфом, практично вся територія підпадає під названі категорії. Дуже незрозумілою є наведена категорія «зниження».
Пункт 11. «Сінокіс здійснюється на висоті не нижче 10 см над поверхнею грунту…». Яким чином автори збираються реалізувати це положення, особливо при сінокосінні вручну, косою? Тоді як тракторна косарка звичайно викошує на висоті біля 10 см, залежно від мікрорельєфу.
Пункт 20. «Скошене сіно має бути складовано на території ділянки впродовж кількох діб… при цьому 10% сіна має лишатися на ділянці з метою підтримання насіннєвого фонду рослин та репродуктивної чисельності безхребетних». Залишене сіно – є найбільш складною проблемою проведення сінокосіння. Шар покинутого сіна, впродовж більш-менш значного періоду призводить до загибелі під ним багатьох степових рослин, особливо дернинних злаків, в наступний сезон такі ділянки заповнюються кореневищними злаками, бур’янами. Співробітники заповідника навпаки мають слідкувати, щоб господарі максимально якісно прибирали сіно. Взагалі, проблема впливу сінокосіння на насінний фонд рослин та на чисельність безхребетних авторами перебільшена. Заповідна територія має певний мікрорельєф, зазвичай якісно викошуватися не може, завжди залишаються нескошені фрагменти. Крім того, для вирішення цієї проблеми вже введена система ротації ділянок.
Вважаємо, що запропонований Проект складений на основі особистих поглядів авторів та зовсім не враховує значний практичний і науковий досвід українських заповідників в проведенні режимних заходів, в тому числі, сінокосіння. Цей документ не витримує ніякої критики ні з науково-природоохоронної, ані з господарської точки зору. Хочеться задати питання авторам Проекту – чи уявляють вони скільки потрібно часу та робітників щоб викосити вручну, скласти та вивезти сіно на площі в 100-200 га, де взяти в наш час таких робітників та коней?! Відповідь очевидна – для цього потрібно повернутися принаймні на початок ХХ сторіччя. Окреме питання – за які кошти всі ці заходи повинні фінансуватися?
Незрозумілою для співробітників заповідника є сама ідея відділити окремо питання сінокосіння на степових територіях та розробляти положення для цього заходу. Незрозуміло, чому це питання розглядається тільки для степових заповідних територій, адже майже всі заповідники також проводять сінокосіння та інші заходи. Нарешті виникає досить складне питання – які об’єкти ПЗФ слід вважати степовими, як бути з численними територіями зі змішаним ландшафтом? Заповідні території проводять цілий ряд режимних заходів, зокрема випас. Певних заходів потребує проблема боротьби з різноманітними фітоінвазіями. Доцільно було би розробляти широкий проект, який би розглядав усі аспекти режимних та біотехнічних заходів на заповідних територіях. Участь в розробці такого проекту обов’язково повинні приймати всі організації, які мають досвід, наукові та практичні розробки в цій галузі – установи Академії наук України, біосферні та природні заповідники, національні природні парки.
Зважаючи на численні системні недоліки, просимо Вас відхилити запропонований Проект, як такий що в даному вигляді не відповідає потребам сучасних заповідних об’єктів і не може бути прийнятий.
Співробітники Луганського природного заповідника:
в. о. директора Мороз В. А.
м.н.с. Боровик Л. П.
м.н.с. Гузь Г. В.
керівник відділення Стрільцівський степ Болдирев В. Н.
керівник відділення Провальский степ Бондаренко А. Г.
