Cтепи України

Лісники відправляють у небуття економіку і природу півдня України.

Попри заяви уряду про підтримку тваринництва, на заміну худобі в Україні крокує вервечка економічних та екологічних проблем, а керманичі підганяють їх нагайками.

При цьому різні підрозділи одного і того ж міністерства аграрної політики і продовольства йдуть у протилежних напрямках.

Як відомо, Україна має один з найвищих відсотків розораності земель в Європі. За даними академіка А. Бабича, в Україні розорано близько 57% території.

У першу чергу, це величезна екологічна проблема, яка загрожує тотальній деградації ґрунтів в найближчі десятиліття. Проте, деякі події в земельній сфері розгортаються з такою швидкістю, що їх наслідки можна очікувати в найближчі два-три роки.

В радянські часи корів часто виганяли на пасовище як на прогулянку, а не задля вигодовування. Тоді вартість пального вимірювалася копійками, і колгоспи дозволяли собі вирощувати основні обсяги кормів на полях, які потім доставлялись на ферми.

У нинішніх економічних умовах таке використання енергоресурсів робить м’ясо і молоко золотим. В той же час, у південних областях країни худоба може перебувати на пасовищах до 8-10 місяців на рік, включаючи зимові відлиги. Проте в головах вкоренилася ідея, що сільгоспвиробництво – це повністю переорана сільська місцевість.

У нас досі прийнято вважати: якщо земля не ореться, значить, вона безгосподарна. В той же час пасовищне тваринництво дозволяє у кілька разів знизити витрати на виробництво кормів, прибирання й транспортування гною.

У Німеччині, Великобританії чи Франції при більшій щільності населення, ніж у нас, відсоток пасовищ значно вищий, що істотно знижує собівартість тваринництва. Звичайно, не можна не враховувати і високого технологічного рівня європейського сільського господарства, але підхід до земельного питання є ключовим.

Так, рівень розораності в ЄС становить всього 25,6%. Там давно зрозуміли: набагато дешевше випасати худобу більшу частину року на пасовищах, ніж витрачати кошти на енергоресурси та амортизацію техніки для вирощування кормів на полях.

Проте, маючи незначні площі безкоштовних пасовищ, які здебільшого знаходяться в державній власності, Україна активно працює над тим, щоб знищити їх остаточно.

За наказом Держкомлісгоспу №317 від 29 грудня 2008 року “Про затвердження показників регіональних нормативів оптимальної лісистості території України” для всіх областей встановлюється певний відсоток площ, які повинні бути вкриті лісом.

Ці показники фінансуються згідно з державною програмою “Ліси України на 2010-2015 роки”.

Відповідно до них повинно бути створено додатково 5% лісів від площі країни. Майже всі заплановані ділянки припадають на південні та східні області.

Проте саме в цих областях рівень розораності ґрунтів найвищий в країні і подекуди перевищує 80%.

Оскільки тут основна площа земель розпайована і не є державною власністю, то лісові господарства заліснюють головним чином степові ділянки, які проходять за документами як малопродуктивні, деградовані та еродовані землі – схили і балки. Однак саме вони використовуються як дешеві кормові угіддя – пасовища та сіножаті.

Оскільки такі ділянки зазвичай знаходяться на землях запасу, то їх нескладно перевести до категорії земель лісового фонду. Інших земель, з якими б можна було провернути таку операцію, в степовій зоні нема.

Така діяльність знищує степову екосистему, її біологічне різноманіття і має ознаки порушення природоохоронного законодавства – закону про Червону книгу – та міжнародних угод – Бернської конвенції та Конвенції про біологічне різноманіття. Однак крім екологічних вад степове лісорозведення має серйозні господарські прорахунки.

Більшість цілинних земель степової зони, які розглядаються як потенціал збільшення лісистості, є природними пасовищами.

За інформацією Українського науково-дослідного інституту лісового господарства та агролісомеліорації імені Г. Висоцького в 2010-2011 роках основним джерелом земельних ресурсів для залісення були пасовища, які становили 38% від усіх наданих під лісорозведення в степовій зоні земель.

Не зрозуміло, як така діяльність лісових господарств узгоджується з останніми намірами уряду та заявами прем’єра Миколи Азарова щодо стимуляції розвитку тваринництва, в тому числі через здешевлення кормів. Тим більше, що Держлісагентство є підрозділом Мінагрополітики України.

Оскільки степові ділянки займають близько 3% території від загальної площі степової та лісостепової зон, то виконання програми “Ліси України” в частині степового залісення означатиме тотальне знищення цих цілинних ділянок, бо так звані нормативні показники оптимальної лісистості є вищими за наявні площі природних кормових угідь.

Більше того, це значить, що вони будуть знищені за чималі бюджетні кошти. Якщо це станеться, то галузь молочного тваринництва в 14 регіонах України чекає остаточний колапс. В свою чергу, це позначиться на зайнятості селянства і соціальній сфері.

Вже зараз росте незадоволення в сільській місцевості щодо такого стану речей. Наприклад, в багатьох сільських громадах Миколаївщини люди вимагають від місцевої влади відкликати погодження на надання земель під залісення.

Тим більше, що залісення в степовій зоні часто відбувається за допомогою заокеанських видів, наприклад, робінії псевдоакації – акації білої. Через кілька років після її насадження відбувається зімкнення рядів рослин, і степове пасовище гине.

Фактично, це штучне засмічення нашої автохтонної природи чужорідними бур’янами. З таким же успіхом можна висівати карантинний бур’ян амброзію на полях.

Досвід перших років реалізації програми “Ліси України” продемонстрував необхідність внесення змін в низку її положень щодо регіонального розподілу лісонасаджень.

Проте заклики науковців та екологів до уряду з проханням переорієнтувати лісорозведення із залісення степів на відновлення мережі вітрозахисних лісосмуг та масштабних вирубок у Карпатах та Поліссі не дали жодного результату.

Ніхто з екологів не заперечує потреби в збільшенні лісових площ в державі, але ті підходи в лісорозведенні, які використовує Державне агентство лісових ресурсів, не мають нічого спільного із сталим розвитком та здійснюються в гірших традиціях сталінського проекту перетворення природи, коли її просто ламають через коліно.

В результаті там, де має бути ліс, ростуть заміські палаци, а там, де має бути степ, намагаються створювати ліси.

Наші звернення до Мінагрополітики не принеси жодного результату, крім шанобливих відгуків про лісівників.

Є лише горде нагадування, що залісення – це боротьба з ерозією. Проте тут маємо повне перекручування фактів.

Катастрофічний рівень розораності ґрунтів в Україні справді спричиняє масштабну ерозію.

Для боротьби з цим явищем найкращим інструментом є консервація деградованих орних земель, тобто відновлення дикої природної рослинності.

Екологи підтримують ідею консервації орних земель відповідно до природно-кліматичних умов тієї чи іншої географічної зони України.

Це означає, що на еродованих орних землях у степовій зоні слід відновити природний степовий покрив через залуження, а в зоні Полісся – через залісення.

В початковій версії Національної програми охорони земель було передбачення скорочення площі ріллі майже на 9 млн га: 6,7 млн га пропонувалося залужити, а 2 млн га – залісити.

Державне агентство лісових ресурсів і Мінагрополітики свідомо чи несвідомо перекручують факти. З одного боку, вони декларують необхідність вирішення проблеми надзвичайно великої еродованості, а з іншого – замість залужування ріллі та відновлення лісосмуг переорюють пасовища під лісонасадження, сприяючи ерозії.

Більше того, як може запобігти вітровій ерозії в полі посадка лісу на схилі балки, якщо дерева розміщуються нижче рівня самого поля?

Доказом перекручування фактів є відповідь на наш запит Державного агентства земельних ресурсів: у 2011 році площа орних земель в Україні збільшилася на 22 тис га, а площа пасовищ та перелогів зменшилася відповідно на 7,4 і 33 тис га. От і маємо темпи відходження дешевих кормових угідь у небуття.

Ще в 1990-х роках в країні була розроблена програма масового залуження орних еродованих схилів і переведення їх в багаторічні пасовища.

Це повинно було поліпшити екологічний стан земель і дати поштовх розвитку пасовищного тваринництва.

Однак грянула горезвісна земельна реформа, і державні мужі поквапилися паювати всі колгоспні землі, проігнорувавши екологічний аспект проблеми і програму консервації.

Тепер вкрай складно змусити власника паю робити так, як того хотілося б державі, та й держава взагалі не займається цим питанням.

Через це поля експлуатуються за принципом “після мене хоч потоп”, а природні пасовища віддаються лісівникам для пришвидшеного освоєння бюджету.

Це має всі ознаки як екологічного злочину, бо знищується автохтонна екосистема, так і економічного злочину, бо знищуються пасовища та сіножаті за бюджетні кошти.

До того ж в степовій зоні ліси не здатні давати ділову деревину.

На жаль, цього не розуміють керманичі України. Якось під час гарячої лінії одному з авторів цієї статті пощастило поставити питання самому Азарову: “Де випасати обіцяну реінкарновану худобу, якщо пасовища заліснюються?”.

На це Микола Янович, не замислюючись, відповів: “Не хвилюйтесь, якщо будуть потрібні додаткові площі пасовищ, ми виведемо з обробки ріллю і будемо випасати”. Але як це збирається робити прем’єр-міністр, якщо майже всі орні землі належать власникам паїв, і виводити з обробітку де-юре більше нічого?

Люди, які мають звужений світогляд, розглядають землю лише як товар та засіб збагачення. Проте земля – це перш за все життєвий простір, який належить не тільки людині, але й всьому різноманіттю флори та фауни. Без дикої степової природи ми ніколи б не мали відомих на весь світ чорноземів.

Через велику розораність та недоліки програми “Ліси України” степова зона може залишитися як без степу взагалі, так і без пасовищ та сіножатей зокрема.

Звичайно, шляхи виходу існують. Якщо діяти радикально, то державі варто було б зробити реприватизацію земель сільськогосподарського призначення, тобто націоналізувати землю. Це дало б змогу врятувати від ерозії найбільш деградовані орні землі через їхню консервацію, насадити лісосмуги, збільшити заповідний фонд.

Тоді держава надавала би в оренду агропідприємствам найбільш придатні для землеробства землі в такій кількості, яка б суттєво не шкодила екології.

Більш поміркованим є інший підхід. Приватна власність на сільськогосподарські землі в Україні має право на існування, але не в такій кількості, як зараз, бо держава фактично втратила контроль над більшою частиною території. Для вирішення цієї ситуації варто законодавчо ввести державну монополію на купівлю земель та припинити її продаж.

Власник паю повинен мати право продати землю тільки державі і нікому більше, а держава, в свою чергу, сама собі забороняє продавати землю і лише накопичує площу державного земельного фонду до певного показника. Цим земельним фондом держава могла б розпоряджатися з урахуванням реальних, нагальних потреб країни.

Ще одним заходом вирішення ситуації є законодавчий дозвіл на зміну цільового призначення паю лише для поліпшення стану ґрунту, тобто на консервацію. В такому випадку власника паю варто звільнити від сплати податку на землю.

Ці рішення можуть здатися утопічними, проте той шлях, яким йде Україна в земельному питанні, є небезпечним. Він веде до тотального знищення біологічного різноманіття степу та широкомасштабної екологічної катастрофи – перетворення його у пустелю.

Олексій Бурковський, Олексій Василюк, для ЕП http://www.epravda.com.ua/publications/2012/07/6/328724/