Cтепи України

С.М.Макаренко,
студентка 1 курсу
філологічного факультету
Науковий керівник: О.Д.Харлан,
канд. філ. наук, доцент

В основі міфів, релігійних ідей, притаманних багатьом культурам та цілим історичним епохам, за К.Юнгом, лежить „колективне підсвідоме”. Носіями „колективного підсвідомого” є архетипи-образи й переживання, які можуть виникати у свідомості людини внаслідок трансформації вітально-психічної енергії.

„Первісний образ, або архетип, це певні окреслення демона, людини або процесу, які постійно відображуються в ході історії й виникають там, де вільно виявляє себе творча фантазія … Вони є … психічним залишком безлічі однотипних переживань”[15, с.38]

Дана наукова робота є спробою дослідити вищезазначене явище на матеріалі поетичного доробку письменників Запорізького краю, а саме, вичленувати архетип степу, його функціональні різновиди, зумовленість використання лексеми „степ” у поезіях цих митців. Архетипний образ степу у творчості письменників-запорожців не випадковий, він є певного роду складовою гнізда, в якому об’єднані образи-символи, що в українському фольклорі та літературі взагалі й поезії зокрема постають втіленням національного характеру, ментальних рис українців.

Актуальність наукової роботи полягає в тому, що в останні десятиріччя одним з пріоритетних напрямків дослідження наукових творів стало вивчення їх щодо відбиття в них генетичної пам’яті народу, колективного підсвідомого, здатного пробуджувати в уяві читача первісні образи, які постійно відроджуються в ході історії, виникають там, де вільно виявляє себе творча фантазія, є психічним залишком безлічі однотипних переживань, що дається в спадок кожному індивіду. В критичній літературі є чимало праць, присвячених аналізу архетипів лісу, землі, міста, степу, священного першопочатку, жіночого начала, проте, на нашу думку, поняття архетипу на сьогодні ще не вивчене остаточно, а тому вважаємо необхідним зробити свій науковий внесок, дослідивши архетипний образ степу.

Відповідно до вище зазначеного, ставимо за мету проаналізувати образ степу в поезії письменників Запорізького краю, дослідити функціональні рівні його використання, довести архетипне значення, що виявляється в різноманітній символіці, зверненій до давніх вірувань та міфології. Робимо припущення, що звернення до образу степу в поезіях земляків не випадкове, а несе в собі певне смислове навантаження, є своєрідним ключем, який допомагає проникнути в скарбницю духовності предків, відчути нерозривний зв’язок з пращурами, надихнутися їхньою потужною енергією.

Новизна роботи. Поняття архетипу взагалі й архетипу степу зокрема ще недостатньо вивчене в літературознавчій науці, тому вважаємо за доцільне дослідити та обґрунтувати це явище на матеріалі творчості письменників Запорізького краю. З точки зору аналізу поезій поетів-запорожців уперше одержано аналіз архетипу степу та його функціональних різновидів у їхніх творах. Це є додатковим внеском до вже наявного аналізу архетипу степу, зробленого фахівцями.

На нашу думку, в українській літературі є чимало архетипних образів; це припущення робимо з огляду на багатий фольклорний матеріал, беремо до уваги й численні звичаї, традиції, обряди. Але, на жаль, у роботах науковців ми знайшли трактування лише декількох архетипів, а саме:
лісу й землі в повісті О.Кобилянської „Земля”;

АРХЕТИП
лісу й міста в ліриці Б.-І.Антонича;

архетип степу у творчості Т.Шевченка та
Є.Маланюка;

архетип Великої Матері-Природи в драмі
О.Олеся „Осінь”
Рис. 1. Архетипи
У ліриці П.Тичини перед нами постають не „архетипи” в чистому вигляді, а їх різноманітні художні втілення, вважає науковець Т.Шестопалова [15, с.40].

Художнє втілення архетипу у творчості П.Тичини
священного першопочатку
жіночого начала
вітру
коханої
туману
верби
Рис.2. Художнє втілення архетипу

Дослідниця Л.А.Усанова виділяє й поняття архетип сім’ї [13, с.16].

Для української літератури ХХ століття, її розуміння й трактування особливостей поетики, досить важливим є вичленування образу степу як особливого архетипу. Цей архетипний образ наділений подвійним значенням: по-перше, „степ-окультурена земля, поле”; по-друге, „степ-Дике Поле”. Архетип землі (степу) є багатоликим і нерівнозначним у своїх виявах. „Словник символів” характеризує його як „символ астральний і космічний; матері-годувальниці; Вітчизни й духовності; життя; багатства; щедрості; родючості; плодючості; позитивного й негативного начала; світла й темряви; гріхопадіння; вигнання людини із раю” [10, с.54]. Проаналізувавши твори українських письменників, маємо підставу стверджувати, що архетип степу – Дикого Поля також визначається протилежними характеристиками: воля, незалежність, непідкореність як позитивні якості та як руйнівна стихія.

У даній роботі ми звернемо увагу на особливості трактування архетипу степу та його функціональних різновидів у поезіях представників Запорізького краю: Г.Бідняка, П.Вольвача, В.Діденка, І.Кушніренка, Г.Лютого, П.Ребра, В.Сіренка – поетів, які чи народилися, чи проживають на території сучасної Запорізької області.

Внаслідок локалізованого топовияву, а саме відчуття приналежності до „краю сонячних степів” (І.Кушніренко) [7], образ степу досить-таки поширений у поезії наших земляків, однак не завжди можемо твердити про нього, як про глибинний, закорінений на рівні підсвідомості, отже – архетипний. На нашу думку, у площині художніх творів можна виділити кілька функціональних різновидів: степ-земля, батьківщина; степ-природа, Всесвіт, людина; степ-історія. Водночас, серед названих різновидів вичленовуємо інші рівні: степ-історія-могила-висота, степ-духовність. Тому й ставимо за мету підтвердити висунуту тезу на прикладі творів поетів Запорізького краю.

Функціональний різновид архетипу „степ-земля батьків”. Розглянемо архетип степу-землі батьків. Як відомо, міфологема землі є породжуючим   і сприймаючим лоном, з неї народжується і в ній все зникає, вона сама мудрість,бо утримує в собі значення, пов’язане з народженням життя. Її витоки вбачаються в первісному міфі,а багатогранне втілення – ще в  архаїчному ритуалі,її основоположна роль відчутна на всіх стадіях землеробської культури.

В аналізованій творчості поетів Запорізького краю образ-архетип степу розглядається саме на рівні степ-земля батьків, відповідно, даний архетип веде за собою наступні: батьківська хата, дорога додому й т.п. „Широкий степ – моя колиска”, – стверджує Г.Бідняк. А П.Ребро запитує: „Дитинство розхристане, де ти? Майнуло і зникло в степах” [11, с.87]. Г.Лютий запрошує:

В мої степи приїдь, як зійде сніг,
На берегах, на схилах зійде зелень.
Як птаство обживатиме оселі,
Галасуватиме над гаєм цілі дні [9, с.320].

І.Кушніренко, звертаючись до такого традиційного для української літератури образу журавля, підкреслює:

А ви додому, до степу,
вертались кожної весни
і знову в сонячному леті
лунали голоси ясні [7, с.15].
Функціональний різновид архетипу „степ-життя”. Особливим відчуттям степу як основи власного життя та життя взагалі позначена поезія В.Діденка „У степу” [4, с.115]. Твір складається з двох частин, різних за настроєм та формальним виконанням (відмінність у строфіці, віршовому розмірі), та їх поєднує загальний настрій захоплення саме цією частиною землі. Насамперед, автор милується, прославляє незабутню, неповторну природу, степові пейзажі. Його приваблює неозорість степових просторів – „блакиттю просторінь налита, промінні обрії цвітуть”, той особливий запах літнього степу, який знайшов утілення в одній із легенд Галицько-Волинського літопису – легенді про євшан-зілля [8, с.368-369], що передає той запах рідної землі, який неможливо забути – „і терпко пахне трунок літа”, а ще – відчуття повторюваності та новизни, своєрідного „дежа вю”, відчуття єдності з предками, яке охоплює поета в рідному степу, підкреслює його вічність та молодість:

То знайомого повторами,
То дивнішим за дива
З молодими вітровпорами
Вишумовує трава [4, с.115].

Степ виступає джерелом любові до рідної землі, стає „батьком” поета, з нього черпає він почуття вдячності та гордості, він стає своєрідним центром як внутрішнього життя поета, так і стосунків зі світом зовнішнім.

Функціональний різновид архетипу „степ-дорога додому”. Г.Лютий актуалізує образ степу як місця, де зароджуються найпотаємніші почуття, насамперед, почуття вірної дружби, братерської єдності (поезія „У відкритім степу спалахнуло багаття між нами …”) [9]. Архетипний образ є певного роду гніздом, з якого „виростають” наступні образи-символи, що в українському фольклорі та літературі постають втіленням національного характеру, його позитивних чи негативних рис. Насамперед це: дуб-нелинь, байрак, тополя, вінок, могили, воли, вогонь, дума та ін. У поетичному світі автора образ степу мовби охоплює всі названі поняття, розкриваючи їх єдність та показуючи нетлінність вічних цінностей, адже саме через певні архетипні образи постає розуміння вічного й минущого, правди й кривди, істини й обману. Поет підкреслює незмінність праведних ідеалів, незалежно від того, який на дворі час, – дія відбувається поза часом і поза простором, почуття виростають на ґрунті народного світогляду, а образ степу концентрує в собі ту невимовну велич і багатство та нездоланну тугу й сум, що охоплює автора.

У В.Сіренка степ пов’язаний із образом дороги:

Живи хоча у Бога за порогом,
купайся в злоті, та настане мить,
коли насниться степова дорога
і десь під серцем млосно защемить [12, с.33].

У такій інтерпретації наявне трактування образу степу саме в архетипному значенні. За Н.Фраєм, це другий спосіб організації міфів та архетипних символів у літературі, який визначає загальну тенденцію (Фрай називає її романтичною), тобто тенденцію, яка підказує невисловлений прямо міфічний зв’язок у світі, і яку близько пов’язують із людським досвідом [14, с.117]. Мотив степової дороги додому стає переосмисленням історії Одіссея, його тривалих блукань та повернення. Таким чином, архетип степу прочитується як певна межа між людиною та жорстоким світом, а водночас – це шлях, мандрівка, повернення до рідного дому й повернення людини до самої себе.

Функціональний різновид архетипу „степ-мала батьківщина”. Аналіз архетипу степу був би неповним без вичленування такого його функціонального різновиду, як степ-мала батьківщина, особливо з огляду на те, що ми досліджуємо саме творчість поетів – представників степового краю. Адже для них степ – це берег дитинства, невичерпна духовна криниця, яка наснажуватиме все життя.

Так, головними естетичним чинником П.Вольвача, що впливає на характер суб’єктивного поетичного „Я”, є „подих рідного краю”. „Не просто локальність, а рідне тло, мала батьківщина, як символ, як архетип, до якого митець то наближається, то віддаляється, але ніколи з ним не пориває” [2].

…Хай мерехтить тонка моя печаль
Над селищем, що куриться димами.
Дими синіють. Колії блищать.
Холоне сніг до бісової мами [2, с.78].

Колоритний образ безмежного степового простору постає перед читачем з рядочків поезії Г.Лютого:

Він стрів її над клекотом прибою.
Вона була народжена в степах.
В рожевім платті сміхом-простотою
Для нього квітла тихо, як тюльпан [9, с.36].

Поєднання метонімії з синекдохою „народжена в степах” увиразнює в думці читача поняття степ-мала батьківщина, місце народження, викликає в душі степовика, відчуття щему в серці, чогось рідного, знайомого до болю, є своєрідним євшан-зіллям.

В іншому вірші поет закликає:

В мої степи приїдь, як зійде сніг.
На берегах, на схилах зійде зелень,
Як птаство обживатиме оселі,
Галасуватиме над гаєм цілі дні.
Згадаю юність, дивлячись на них –
Хоча немудрих, та зате крилатих [9, с.110].

Образ степу в наведених рядках асоціюється з образом малої батьківщини, наступні тропи навіюють образ весни, птаство, що обживає оселі – символічний образ оновлення світу, за текстом ще й пробудження, оновлення почуттів. Конвергенція цих засобів викликає в уяві читача ланцюжок символів: степ ð весна ð вічність.

У гумористичних рядочках Г.Лютого:

Ми ходили, неначе ковбої,
Гнали Києвом іскор снопи.
Озеленених геть лободою
Двох поетів прислали степи [9, с.123].

Персоніфікований образ степу також постає у функціональному різновиді степ-мала батьківщина; і якою є зелена трава в степу навесні, такі ж молоді, „зелені”, недосвідчені, „озеленені геть лободою” поети, які приїхали з Таврії до Києва. Метафоричний епітет „озеленені геть лободою”, до складу якого входить символ „лобода”, є оригінальним авторським новотвором до фразеологічної одиниці „молодий і зелений”, що надає емоційного забарвлення й водночас акцентує на витоках митців.
Проведене нами дослідження архетипного образу степу та його функціональних різновидів у поезії письменників Запорізького краю дає нам підстави стверджувати, що даний образ у творах земляків використовується достатньо часто. До того ж, смислове навантаження останнього досить широке й виявляється на різних функціональних рівнях. У більшості випадків він трактується у звичному, так званому, „побутово-щоденному” вияві, але можемо твердити про його архетипне значення, закоріненість у „колективну підсвідомість”, що виявляється в різноманітній символіці, зверненій до давніх вірувань та міфології.

Проаналізувавши художні засоби, використовувані авторами для виділення певних особливостей архетипного образу степу, важливих для його сприйняття й досягнення впливового ефекту на читача, значну увагу приділено порівняльному аналізу епітетів, використаних у поезіях земляків, та епітетів, поданих у відповідному словнику. На підставі цього робимо висновок, що у творах запорізьких авторів використовуються як традиційні, подані в словнику, так і оригінальні, авторські, епітети. Досліджуючи поняття архетипу „степ” та його функціональних різновидів, з’ясували, що поетам властиве використання різноманітних художніх засобів (тропіки, поетичного синтаксису, звукопису), часто в невеличкому уривку майстерно поєднується кілька художніх прийомів (конвергенція). За рахунок цього архетипний образ набуває глобального звучання, пробуджує у свідомості читача образи „колективного підсвідомого”, відображає типову форму повторюваного душевного переживання, апелює до генетичної пам’яті предків. Аналіз зумовленості використання художніх засобів дає підставу стверджувати, що використані авторами образотворчі засоби зумовлюють відповідне психологічне сприйняття читачем образу степу, що покладено нами в основу виділення нових функціональних різновидів архетипу степу в поезії запорізьких митців.

Таким чином, маємо підставу стверджувати, що висунута нами гіпотеза про широке й доцільне використання поетами Запорізького краю (Г.Бідняком, І.Кушніренком, Г.Лютим, П.Ребром, В.Сіренком) архетипного образу степу правомірна, свідчення цього – проаналізовані нами уривки з творів письменників. Щодо частотності й різноплановості використання функціональних різновидів архетипу степ, то найчастіше до них вдаються Г.Лютий, В.Сіренко. У поезіях І.Кушніренка, Г.Бідняка образ степу зустрічається рідше, хоча й вирізняється з-поміж інших оригінальністю, змістовністю, підтекстовим звучанням, а тому не позбавлений емоційності й впливовості.

Отож, архетипний образ степу у творчості поетів Запорізького краю не випадковий, він є своєрідним авторським внеском до символічного гнізда архетипу степ, у якому об’єднані образи-символи, що в українському фольклорі та літературі взагалі й поезії зокрема постають втіленням національного характеру, ментальних рис українців, сягають витоків духовності степовиків.

На основі проведеного дослідження архетипного образу степу та його функціональних різновидів можна зробити висновок, що поетами Запорізького краю досить часто використовується образ степу на різних функціональних рівнях. Подані висновки підкріплено глибоким аналізом поезій Г.Бідняка, І.Кушніренка, Г.Лютого, П.Ребра, В.Сіренка на смисловому та естетичному рівнях. Подані в роботі аналізи текстів, висновки й узагальнення можуть бути використані в практичній діяльності філологів. Робота може стати в нагоді не лише учням та вчителям (як початківцям, так і практикам), нею можуть скористатися й студенти філологічних відділень вузів. Даним дослідженням можна послуговуватися в ході викладання спецкурсів „Література рідного краю” та „Теорія літератури”. Аналіз архетипного образу степу та його функціональних різновидів може бути використаний у позакласній гуртковій та виховній роботі. Робота може бути продовжена дослідженням інших архетипних образів, пов’язаних із Запорізьким краєм.

ЛІТЕРАТУРА
1.      Бідняк Г.П. В стражданні та любові: Нові поезії. – Дніпропетровськ: Пороги, 1994. – 99 с.
2.      Вольвач П. Вірші // Сучасність. – 2000. – №15. – С.5-14.
3.      Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. Літературознавчий словник. – К.: Академія, 1997. – 752 с.
4.      Діденко В. Заповітна земля. – К.: Молодь, 1965. – 115 с.
5.      Дмитренко М.К., Іваннікова Л., Лозко Г. Українські символи. – К.: Редакція часопису „Народознавство”. – 1994. – 140 с.
6.      Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. – К.: „Академвидав”, 2003. – 392 с.
7.      Кушніренко І. Відгоріла зоря. – Оріхів, 1996. – С.15.
8.      Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – 590 с.
9.      Лютий Г. Вибране. – Запоріжжя: Хортиця, 1998. – 532 с.
10. Потапенко О.І., Дмитренко М.К., Потапенко Г.І. та ін. Словник символів / За заг. ред. О.І.Потапенка, М.К. Дмитренка. – К.: Редакція часопису „Народознавство”, 1997. – 49 с.
11. Ребро П. Козацькі жарти. Книга друга. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 1994. – 95 с.
12. Сіренко В.І. Повернення в себе. Поезії. – Дніпропетровськ: „Поліграфіст”, 2001. – 39 с.
13. Усанова Л.П. Православний архетип сім’ї у контексті комунікативних відносин. Автореферат дисертації… канд.філол.н. – Київ, 2002. – 16 с.
14. Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Слово. Знак. Дискус. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – С.111 – 133.
15. Шестопалова Т. Кореляція понять „архетипний образ-міфологема-символ-міф” (на прикладі поезії П.Тичини) // Наукові записки. Філологія. Том 17. – К.: 1999. – С. 37-41.
16. Юнг К.-Г. Психологія та поезія // Слово. Знак. Дискус. Антологія світової літературно- критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – С.93-107.