Cтепи України

Круглий стіл «Степове лісорозведення і агролісомеліорація в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення»
Дата проведення: 5 квітня 2012
Місце проведення: Представництво Світового Банку в Україні

Охорона степів як біологічних систем надорганізмового рівня та екологічно обґрунтоване лісорозведення

А.А. Куземко
к.б.н., с.н.с. Національний дендрологічний парк «Софіївка» НАН України, координатор діяльності європейської степової групи (European dry grassland Group) в України

Проблема конкуреції (боротьби) зональних типів рослинності України — степу та лісу протягом розвитку вітчизняної науки про рослинність була і залишається важливою теоретичною проблемою, пов’язаною із виявленням закономірностей формування сучасного рослинного покриву. До дискусії з цього питання долучалося багато видатних геоботаніків та ботаніко-географів — Є.М. Лавренко, В.І. Талієв, В.М. Сукачов, Г.М. Висоцький, Г. Вальтер, Г.І. Танфільєв, Г.Е. Гроссет, А.М. Краснов, Ю.Р. Шеляг-Сосонко, Я.П. Дідух.

Нажаль, сьогодні цій дискусії приділяється менше уваги в наукових колах, натомість питання «боротьби лісу і степу» перетворилося на боротьбу прихильників степового лісорозведення та захисників степового біому.
На сьогодні степовий тип рослинності виявився найбільш трансформованим в Україні. Українські степи нині майже суцільно розорані. Лише невеличкі їх острівки залишилися в оточенні полів на непридатних для оранки стрімких схилах долин і балок, на курганах та городищах. Варто згадати, що при 40% території України, зайнятих степовою зоною, лише менше 2 % території держави зайняті степовою рослинністю. У свідомості європейських природознавців склався образ України як суцільного ковилового степу. Однак відвідавши нашу державу вони гірко розчаровуються, спостерігаючи суцільні сільськогосподарські поля або забур’янені перелоги. А справжній степ нині можна побачити лише на декількох природно-заповідних територіях у біосферному заповіднику «Асканія-Нова» ім. Ф.Е. Фальц-Фейна, відділеннях Українського степового заповідника, Луганського природного заповідника, природних заповідниках «Михайлівська цілина» та «Єланецький степ».
Очевидно, немає потреби зупинятися на созологічній цінності степової рослинності, варто лише зауважити, що саме у степах росте третина (33,4 %) видів, занесених до Червоної книги України, та майже половина (44,4%) видів флори України, включених до Додатку І Бернської конвенції.

Однак, охорона цих видів неможлива без охорони їхніх середовищ існування (фітоценозів, біотопів, оселищ) — біологічних систем надорганізмового рівня. В Україні охорона таких типів організації біорізноманіття регулюється Положенням про Зелену книгу України (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1286). Відповідно до п. 4 цього Положення охорона природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги, забезпечується шляхом, зокрема установлення їх особливого правового статусу, врахування вимог щодо охорони цих угруповань під час розроблення нормативно-правових актів, врахування спеціальних вимог щодо їх збереження під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-планувальної документації, проведення екологічної експертизи тощо; установлення адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження угруповань та їх місць зростання тощо. До останнього видання Зеленої книги України (2009) увійшло 24 синтаксони степової рослинності і 7 синтаксонів, що об’єднують угруповання ксеротичного типу на відслоненнях та пісках, які також можна віднести до степової рослинності у широкому розумінні.

Крім того, степові екосистеми охороняються міжнародними конвенціями, насамперед, Бернською конвенцію про охорону дикої фауни і флори і природних середовищ існування в Європі. До резолюції №4 цієї конвенції включено типи біотопів, що потребують особливої охорони в Європі, у тому числі й багаторічні кальцифітні злаковники і базифільні степи (Perennial calcareous glasslands and basic steppes – код Е1.2). Цей тип біотопів охополює практично все різноманіття Українських степів.

Нажаль, в останні роки у зв’язку з реалізацією програми «Ліси України» саме ці останні осередки степового різноманіття безжально знищуються, звільняючи місце для лісових насаджень. Не зупиняючись на правових та етичних сторонах цієї проблеми спробуємо проаналізувати ті наслідки, які мають ці заходи для фукціонування екосистем і екологічної стабільності регіонів степової та півдня лісостепової зон України.

Створення лісових насаджень на степових ділянках призводить до знищення місцезростань видів, занесених до Червоної книги України, Європейського червоного списку, Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи, Додатку І Бернської конвенції, а також знищення рослинних угруповань, які є оселищами цих видів, у тому числі занесених до Зеленої книги України та Резолюції №4 Бернської конвенції. Крім порушень законодавства України (Закон України «про Червону книгу України» — № 3055-III від 7 лютого 2002 р.), Положення про Зелену книги України № 1286 від 29 серпня 2002 р., Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття — ратифіковано Україною 25 жовтня 1995 р., Конвенції про охорону дикої фауни і флори природних середовищ існування в Європі — ратифіковано Україною 29 жовтня 1996 р.), це є злочином проти природи, оскільки у флорі українських степів значна частина видів є вузькоендемічними, тобто зустрічаються лише на дуже обмеженій території і більше ніде у світі. Таким чином, знищення їх популяцій, угруповань з їх участю або ж скорочення чисельності до критичного рівня призводить до їх повного зникнення з обличчя нашої планети.

Прибічники степового лісорозведення наводять цілий ряд аргументів, намагаючись обґрунтувати свою діяльність. Одним із таких аргументів є факт існування на території степової зони України байрачних лісів, які сьогодні майже суцільно вирубані. Дійсно кліматичні умови степової зони, які характеризуються аридністю (коли випаровування значно перевищує кількість опадів), не дозволяють формуватися лісовій рослинності на плакорах (вододілах), де аридність клімату виражена найбільше. Натомість ліси в Степу приурочені до схилів балок та ярів, де має місце додаткове зволоження. На вододілах та схилах річкових долин при цьому формуються ксерофтні трав’янисті угруповання, добре адаптовані до нестачі вологи. Саме тому, створені на їх місці лісові насадження погано приживаються, всихають і потребують для свого існування спеціальних агротехнічних заходів і додаткових бюджетних коштів.

Деревний ярус природних байрачних лісів складений дубом звичайним (Quercus robur), в’язами голим (Ulmus glabra), гладким (U. laevis), меншим (U.minor), ясеном звичайним (Fraxinus excelsior). Однак при створенні сучасних лісових насаджень ці види не використовуються, а висаджуються найчастіше неаборигенні види дерев — робінія несправжньоакація (Robinia pseudoacacia) та дуб червоний (Quercus rubra), що здатні спонтанно проникати у природні фітоценози, витісняючи з них представників аборигенної флори, які не витримують конкуренції з цими агресивними вселенцями. Зрозуміло, що у представників степової флори, навіть тих, що вціліли після посадок дерев, немає шансів вижити під наметом цих дерев.

При цьому існує небезпека поширення і трав’янистих неаборигенних рослин, у тому числі карантинних бур’янів, таких як амброзія полинолиста (Ambrosia artemisiifolia), грінделія розчепірена (Grindelia squarrosa), представників роду щириця (Amaranthus) та чорноплітниця (Atriplex) тощо, які зумовлюють біологічне забруднення природної флори. Природні степові угруповання, основу яких складають дернинні злаки, утворюють щільну дернину, яка закріплює ґрунт та підтримує його структуру, перешкоджаючи водній та ітровій ерозії. Екологічні ніші видів у фітоценозі щільно «підігнані» одна до одної, що склалося у процесі їх тривалої спільної еволюції. Сильний зовнішній вплив, зокрема розорання та посадка деревних рослин, порушує структуру фітоценозу, сприяє руйнуванню внутрішніх зв’язків в ньому через руйнування дернини, вивільняє еконіші, до яких швидко проникають вищезгадані агресивні бур’яни. Крім того, порушення структури ґрунту посилює ерозію, особливо коли має місце розорання вздовж схилу, як це часто-густо відбувається при необґрунтованому степовому лісорозведенні.

Таким чином, лісорозведення на степових ділянках завдає непоправної шкоди живій природі, сприяє біологічному забрудненню території неаборигенними видами рослин, посилює ерозію. Однак все вище сказане стосується лише нераціонального, науково необґрунтованого лісорозведення у степовій та на півдні лісостепової зони. Автор статті ні в якому разі не вважає, що ліс у степовій зоні садити не можна. Його потрібно садити, але на абсолютно інших біотопах — насамперед, по берегах річок та водойм. В цьому контексті варто звернутися до Водного кодексу України, відповідно до ст. 88 якого потрібно створювати прибережні захисні смуги, ширина яких для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів повинна становити 25 м; для середніх річок, водосховищ на них та ставків площею більше 3 гектарів — 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер — 100 м. Не варто забувати і про лісосмуги, які сьогодні потребують поновлення в багатьох, насаперед, степових регіонах. Таке екологічно обґрунтоване лісорозведення дозволить не лише збільшити відсоток лісистості, але й вирішити ще одну важливу екологічну проблему — збереження малих річок, які зникають у тому числі через замулення, спричинене змивом ґрунту з розораних схилів їхніх долин.

На останок зауважимо, що з точки зору біоетики жодна людина, і людство в цілому не має жодних прав вирішувати який з компонентів природи має право на існування, а який ні, який кращий, а який гірший. Це може вирішити лише сама природа. А покликання людини на землі — зберегти те природне багатство, яке вона отримала від предків і передати його нащадкам.