Cтепи України

З серії “Новий злет природно-заповідної справи на Україні”

Єдиний слушний принцип, яким належить керуватися у всіх такого роду справах і намірах у кожному національному парку є необхідність охорони природи, його природної краси. Усі інші погляди, хоча б і такі що на якусь мить видаються припустимими, а навіть і дуже бажаними, якщо уходять чи в майбутньому можуть увійти в суперечку з цим, мають бути відкинуті.

В. Шафер

Там де зараз розташовується нижнє Подніпров’я та Приазов’я в третинний час розливалося широке море. Чорне і Азовське море утворювали тоді єдиний водний басейн з якого окремим острівцем поступово заявився над водами Крим. В міру відступу вод утворилося сучасне Азовське море, що ще в античні часи було дуже мілководним, за що називалося Меотичним озером. Танення льодовиків призвело до утворення потужного водотоку прадніпра, який як вважається міг змінювати русло. Його роботою пояснюють відкладання великої кількості алювіальних пісків – сучасних нижньодніпровських арен, а також вироблення русла суч маловодної річки Молочної, яка у своїй нижній течії утворює Молочний лиман. Активність моря в зоні в гирлах степових річок призвела до повстання динамічних систем акумуляції наносів – приазовських кіс. Наразі в регіоні Нижнього Придніпров’я – Приазов’я повстали три нові національні природні парки (НПП) – на нижньодніпровських аренах – НПП «Олешківські піски», а на північному узбережжі Азовського моря: НПП «Приазовський» та НПП «Меотида».

«Олешківські піски» – справжня пустеля на півдні України. Нижньодніпровські піски, розташовані за 30 км на схід від міста Херсона отримали свою назву від старої (до 1925 р.) назви міста Цюрупинськ — Олешки. Масив має розмір близько 15 км у діаметрі. Олешківські піски є найбільшим піщаним масивом у Європі. Складаються із безмежних барханів (тутешні мешканці називають їх давньою назвою «кучугури»), висотою близько 5 м, і негустою рослинністю. Загалом до складу нижньодніпровських пісків входить сім піщаних арен: Каховської, Козачо-Лагерської, Олешківської, Чалбаської, Збур’ївської, Іванівської та Кінбурнської, розділених супіщаними рівнинними просторами.

До активного господарського втручання, більша частина Олешківських пісків була вкрита формаціями псамофітного степу. Дана формація створює на поверхні піщаних дюн тонкий шар дерну, що формується під вузьколистими ксерофіт ними дерновиннями злаками: кострицею, ковилою дніпровською, келерією піщаною чи житняком Лавренка. Ще й зараз подекуди в кінці травня можна побачити як піски вкриваються сріблястими хвилями ковили дніпровської. Серед тутешніх рослин поширені також ендеміки Нижнього Подніпров’я – дрік дніпровський, еспарцет дніпровський, чебрець дніпровський та юринея Пачоського. А самі верхівки піщаних дюн, як правило вкриті надзвичайно чутливою до пошкоджень мохово-лишайниковою кіркою. Знищити цю кірку надзвичайно просто, відтворення ж її процес надзвичайно тривалий…

На ділянках піщаних арен подекуди трапляються різного розміру заглибини, в яких накопичується волога, вони як правило заболочуються. Таким чином формуються подекуди навіть досить значні за площею болотяні масиви. Вологі заглибини поміж піщаними дюнами, дозволяли існувати у цій «пустельній» місцевості навіть таким вологолюбним рослинам, як вужачкові папороті. Ці давні рослини, існують у тісному зв’язку з грибами, тому штучне створення їх популяції практично не можливо. На нижньодніпровських пісках відомі знахідки вужачки звичайної. У відповідності до умов її пагони з цієї місцевості чи не найменші з відомих на території нашої держави. Поміж ділянками ксерофітної рослинності зберігалися, звичайно, і великі масиви незакріплених пісків, що є біотопом для існування унікальної тварини – дрібного українського тушканчика кандибки (інша назва ємуранчик). Загальний ареал цього виду включає Степи і напівпустелі від пониззя Дніпра, Дону та Волги на зх. до оз. Зайсан на сх., Туркменістан. На Україні цей гризун трапляється лише на нижньодніпровських пісках та аренах Кінбурнського півострову. На Олешківських пісках трапляється і більший родич ємуранчика – земляний заєць (або великий тушканчик). Цей рідкісний гризун, є характерним для усієї смуги Понто-каспійських степів, але через їх суцільне розорювання на Україні трапляється тепер тільки по значним за площею степовим масивам півдня країни. Специфічною вимогою земляного зайця є відсутність високої степової рослинності та наявність піщаних ґрунтів, в яких він може влаштовувати свої нори. Обидва види українських тушканчиків занесені до національної Червоної книги. Тільки на ніжньодніпровських пісках поширений інший червонокнижний вид – сліпак піщаний. Виключно на піщаних виходах мешкає також ящурка різнокольорова. Загалом, з 9 видів плазунів Нижньодніпровських пісків – 4 види (чотирисмугий та жовточеревий полози, степова гадюка та мідянка) занесено до Червоної книги України. Багато ендеміків й серед більш ніж 800 видів безхребетних, що мешкають на площі піщаних арен.

У ХІХ ст. в часи активного освоєння півдня України сюди почали завозити овець (один лише барон Фальц-Фейн, засновник заповідника Асканія-Нова, володів величезними отарами до мільйона голів) які знищили траву, звільнили піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися. За словами П. Костичева, який вивчав Олешківські піски у 1880-х рр., не більше ніж за сто років до того часу Олешківські піски були суцільно закріплені рослинністю, місцями деревами. Ще й наразі одним з характерних елементів рослинності нижньодніпровських пісків є так звані кілки. Так тут називають невеликі гайки, що зростають у зниженнях між піщаними грядами. В більш вологих місцях зростають майже моно домінантні кілки з чорної вільхи, а в більш сухих до їх складу входять береза дніпровська (ендемік Нижнього Подніпров`я), осика та дуб. Інколи димуються верби та груші. З чагарників поширені свидина, жостір та терен. Втім внаслідок нещадного вирубування площі кілкових лісів різко скоротилися. В «Журнале общеполезных сведений» за 1837 рік указується, що площа лісів на пісках нижнього Дніпра, що складала у 1802 році більше 5 000 га до 1832 року впала практично до нуля.

У радянські роки з розвіюванням пісків почали боротися шляхом заліснення. При цьому абсолютно не враховувався той факт, що початково природні ліси тут, що складалися з аборигенних порід дерев та чагарників займали порівняно невелику площу по відношенню до псамофітного степу. Окрім того, в залісненні використовувалися головним чином чужорідні для цього регіону породи дерев та чагарників (головним чином кримська сосна), що призвело до суттєвої трансформації тутешніх біотопів.

На додачу до всього в Олешківських пісках знаходився Раденський військовий полігон, на якому відпрацьовували бомбування льотчики з країн Варшавського договору. У зв’язку з цим не тільки було обмежено наукове дослідження регіону. До сьогодні у пісках знаходиться велика кількість снарядів, що не розірвалися.

На думку фахівців створення національного парку на нижньодніпровських піщаних аренах, життєво необхідний крок для того щоб припинити варварські експерименти з чутливими тутешніми екосистемами, а також зберегти поширені тільки тут ендемічні види, такі як береза дніпровська чи кандибка. Втім, наразі відсутня інформація яку саме територію охопить своєю охороною новоутворений національний парк (його площа згідно Указу Президента 8020,36 га), досі не створено його дирекцію, не розпочато виніс кордонів та оформлення земельної документації.

2010 р. став плідним і для Приазов’я. Необхідно зауважити, що у результаті створення двох національних парків: «Приазовського» та «Меотиди» не тільки потрапила під охорону більша частина прибережної смуги української частини північного узбережжя Азовського моря, але і була відновлена історична справедливість. Адже необхідність охорони цих територій була обґрунтована дуже давно, втім людська дурість та одномоментні інтереси тоді перемогли. Як це було? У 1921 р. Маріупольский музей став добиватися заповідання Білосарайської коси. У 1927 р. 600 га коси було об’явлено заповідником місцевого значення, що підпорядковувався музею. Окрім того музеєм для нього були найняті сторожа, проводилися наукові дослідження. Незважаючи на звичні в цьому випадку протести господарників, справа заповідання Приазов’я просувалася. Під впливом громадськості 14 липня 1927 р. Раднарком УРСР виніс постанову про створення одного з самих великих на Україні республіканських заповідників, що отримав назву «Приморські заповідники» площею біля 32 тис. га. У нього увійшли поміж іншими територіями і дві коси Приазовья: Білосарайська (суч. НПП «Меотида») та Обіточна (суч. НПП «Приазовський»). Втім заповідний ренесанс швидко закінчився і внаслідок рішень 1951-57 рр. заповідні об’єкти у Приазов’ї були фактично ліквідовані. Втім про необхідність охорони приазовських ландшафтів, флори і фауни не забули. Згодом починається відновлення тут природоохоронних територій. Зокрема, на теренах півдня Запорізької області постають ландшафтний заказник місцевого значення «Коса Обіточна» (1980 р.), ландшафтний заказник заплава річки «Берда» (1994 р.), лісовий заказник загальнодержавного значення «Радіонівський» (1974 р.), зоологічний заказник загальнодержавного значення «Алтагирський» (197 р.) та ін. об’єкти.

Саме на базі цих об’єктів і було створено НПП “Приазовський” Згідно схемі його території до парку віднесено приазовські коси та акваторія двох лиманів: Утлюкського та Молочного, озеро Сивашик та шельфова зона Азовського моря (усього 250 тис. га). Втім остаточно межі парку будуть окреслені після передачі йому землі.

Сучасний НПП «Приазовський» поєднує в собі фрагменти надзвичайно цінних зональних типчаково-ковилових степів по берегах Молочного лиману, штучні лісові насадження заказнику «Радіонівський», а також специфічну рослинність Азовського узбережжя, зокрема піщаних кіс: Обіточної та Федотової. На приазовських косах у процесі свого формування повставав первинний вал відкладів моря, що поступово відсувався від моря молодшим валом. Внаслідок цього наразі коса складається з низки таких валів, наймолодший з яких, той що наразі контактує з морем. Відклад матеріалу окрім того поступово призводив до закриття протилежної навітряній стороні морського басейну, внаслідок чого тутешня територія відділялася спочатку в озеро-лиман, а потім поступово замулювалася та перетворювалася на зону поширення прибережно-водної та галофільної рослинності. Зважаючи на це на сучасних косах НПП «Приазовський» поширені як рослини приморського валу: зарості з колосняку чорноморського та миколайчиків прибережних, так і псамофітна рослинність віддалених від моря реліктових валів. Наявні тут угруповання псамофітної ковили дніпровської, є родзинкою рослинності приазовських кіс саме цього національного парку. Адже монодомінантні зарості цієї ковили збереглися лише на території Обіточної коси. Низинні заболочені території – так звані «бакаї», де поширені зарості очерету, рослинність солонцюватих лук. А також комплекси галофітної рослинності.

Фауна парку також відрізняється великою своєрідністю, адже регіон має величезне значення в забезпеченні міграцій та зимівлі водно-болотяних птахів. Зокрема тут зимує значна частина популяції червоноволої казарки – раритету загальносвітового масштабу. Зважаючи на це цей невеликий вид гуся занесений і до Червоної книги України. Таким чином, велике значення має негайне встановлення заповідного режиму в місцях розміщення колоній та місць зимівлі та прольоту водоплавних птахів.

В той же час у молодого парку є низка проблем. Хоча він поки що один з двох створених останніми указами у якого є штат, функціонує навіть сайт парку, з інформацією про нього (http://pnpp.info/), але територія парку у користування не передана. Також адміністрація парку звертає увагу не на встановлення заповідного режиму на косах за прикладом сусідньої «Меотиди», а на необхідність боротьби з великим бакланом – виду, який хоча зараз переживає спалах чисельності, втім повідомлення про шкоду від якого значно перебільшені. Окрім того на перший план виходять прагнення отримати інвестиції, тощо, тобто зовсім противне тому про що писав один з піонерів охорони природи В. Шафер (див. епіграф). А натомість варто було б звернути увагу на те, що деякі надзвичайно цінні степові урочища у запорізькій частині Приазов’я не потрапили до парку. Так зокрема опинився поза його границями колишній військовий полігон у с. Куліківське та Новопетрівка у Бердянському районі Запорізької области площею 2500 га (з них 1700 га нерозораної цілини).

На базі ландшафтного заказника «Білосарайська коса» (1980 р.), орнітологічного заказника «Бакаї Кривої коси» (2002 р.), а також деяких інших об’єктів Приазов’я розташованих на території Донецької області у 2000 р. було створено регіональний ландшафтний парк (РЛП) «Меотида». Внаслідок проведеної його керівництвом роботи вийшов указ про трансформацію РЛП у об’єкт загальнодержавного значення – національний природний парк з тою ж самою назвою.

В межах сучасного НПП «Меотида» (20720,9 га)знаходяться гирла 6 рік Приазов’я : Кальміуса, Грузького Єланчика, Мокрої Білосарайки, Комишеватки, Зеленої й Мокрої. Особливістю північного берега Азовського моря є серія із шести кіс, які утворилися й функціонують як єдина динамічна система. Дві з них – Крива й Білосарайська – увійшли в регіональний ландшафтний парк “Меотида” і разом з бухтами мають статус водно-болотних угідь міжнародного значення.

Характерними ландшафтами парку є абразивні узбережжя, піщані коси. Справжня степова рослинність представлена лише фрагментарно на ділянках материкових узбереж та деяких острівцях. Натомість домінує специфічна рослинність засолених приазовських узбереж. В її складі можна виділити рослинність зверненого до моря піщано-черепашкового валу, де поширені зарості колосняку чорноморського, миколайчиків приморських, а також занесеного до Червоної книги України катрану прибережного. На старіших піщаних валах, що не контактують з морем розвивається псамофітна рослинність за участі осоки колхідської, червонокнижного астрагалу дніпровського та костриці Беккера. Як уже зазначалося вище простір між піщаними валами замають луки різного ступеню засоленості. Тут поширені формації солонцюватих лук з домінуванням видів роду покісниця, зустрічається також причорноморсько-приазовський ендемік метлюг приморський. Поруч з ними поширені формації солонців в яких домінують солесос європейський та інші види галофітів. На акваторіях солоно водних водойм представлені водні угруповання за участі рдесника гребінчастого, камки, а також цанікелії болотяної.

Тваринний світ парку надзвичайно багатий (див. http://masters.donntu.edu.ua/2007/feht/marchenko/ind/index.htm), хоча безперечно найбільшою гордістю парку є його багата орнітофауна – більше 250 видів птахів. Родзинкою парку є численні колоніальні поселення гідрофільних птахів, а гніздова територія на стрілі Кривої коси унікальна в масштабах Європи. Тут, на декількох гектарах черепашкового пляжу, що майже із чотирьох боків обмивається Азовським морем, гніздяться десятки тисяч особин річкового й малого крячків, сріблистого мартина й чорноголового реготуна. Поширення чорноголового реготуна обмежене всього декількома місцями на Євразійському континенті.

Спокійне гніздування тут птахів стало можливим внаслідок введення адміністрацією парку режиму абсолютної заповідності в місцях колоній, доступ на коси був перекритий, а патрулювання їх кордонів здійснюється навіть з моря. Результати не забарилися, адже наразі на території Меотиди гніздують навіть кучеряві пелікани.

Звичайно і цей парк має цілий ряд проблем, головною з яких з впевненістю можна назвати проблему передачу парку землі. Винесення його кордонів в натуру та отримання акту на землю. Адже без здійснення всіх цих заходів пташиний рай «Меотиди» перебуває під постійною загрозою.

Розповідь про інші новостворені національні парки шукайте в наступних статтях.

Молодший науковий співробітник історико-архітектурної пам’ятки-музею «Київська фортеця», к.б.н.

http://h.ua/story/329826/