Cтепи України

УДК: 212.6/502.752/502.742
Збереження українського степу: що можна зробити вже сьогодні?

присвячується світлій пам’яті Олександра Кондратенка
Іван Парнікоза

Вступ
Поки що немає жодних підстав говорити про існування степового біому до третинного періоду Кайнозою — еоцену Південної Америки (57 млн. р. до н. е.). Пізніше степові біоми, незалежно сформувалися в Австралії та Північній Америці, з останньої в міоцені вони потрапили в Євразію та Африку. Формування їх пов’язується з виникненням злаків як родини. В більшості наявних варіантів степів не доводиться говорити про клімакс, натомість існує комплекс біоти, що стабілізує їх умовно-стійкий субклімаксний стан. Вважається, що стабілізація досягається виїданням комахами, гризунами та ратичними, діяльністю риючих безхребетних та гризунів, а також редуцентів (Жерихін, 2003).

Межі степових ландшафтів сильно змінювалися в залежності від кліматичної ситуації на планеті. Так, в плейстоцені їх найширше поширення було пов’язане з сухими умовами льодовикових періодів, в більш вологі міжльодовиків’я відбувалися наступи болотистої тундри. Впродовж голоцену степи, що простягнулися смугою уздовж усієї Євразії, постійно зазнають вологих та сухих періодів, що викликає взаємні зсуви лісостепової та степової зон.

Так як степи можуть існувати, як в умовах низьких температур (тундростепи плейстоцену), так і в спекотних регіонах (сучасні степи Євразії), для їх стабілізації вирішальне значення має певна гранична вологість, а не температура. Зміни вологості здатні видозмінювати обличчя степу. Так, сухий етап бореального періоду голоцену за палінологічними даними сприяв злаковому степу із значною участю Chenopodiaceae, то вологіший атлантичний період — ковилово-різнотравному, а згодом і лучному степу (Пашкевич, 1981). З ІV тис. до н. е мозаїчність степової зони зумовлена локальними мікрокліматичними особливостями підсилилася нерівномірністю людського впливу (Кириков, 1981, Лисицына, 1981, Бунятян, 1999). В сухіший суббореальний період (2500–500 рр. до н. е.) під постійним пресом скотарства українські степи на більшості площ набувають типчаково-ковилового низькотравного вигляду (Пашкевич, 1981). Зважаючи на те, що постійний вплив скотарсько-землеробських, а з І тис. до н. е. виключно скотарських культур до початку XVIIІ ст. н. е. був розпорошений на значній території та носив мозаїчний характер (локальний випас, випалювання, сінокосіння), він не призводив до деградації степових комплексів, навпаки породжуючи екологічні ніші для низки надзвичайно рідкісних наразі рослин та тварин. Так, існували повноцінні популяції великих степових птахів та ратичних (Сокур, 1961; Каталог млекопитающих СССР, 1981; Яворницький, 1990; Загороднюк, 1999а).

Але вже у XVIIІ ст. становище докорінно змінилося. Завоювання Кримського ханства та ліквідація Січі дозволяє Російській імперії перетворити степ на край землеробів (Яворницький, 1990). Починається також лісонасадження, будівництво гребель, зрошення та випас, що докорінно змінюють обличчя степової зони. Дуже згубно вплинуло на степове біорізноманіття будівництво зрошувальних систем (Селюнина, 2006). Наразі лише 4 % степової зони (загалом 40 % території держави) не розорано (Котенко, 1994; Андрющенко, 1999). Здебільшого це — степи на каменистих субстратах та крутих схилах балок, непридатні для землеробства.

Скорочення площі степових екосистем перевищило межу мінімальної території, що необхідна для самопоновлення та збереження генофонду усієї степової біоти. Екологічна структура сучасних решток степової екосистеми настільки підірвана, її площі настільки малі, що вона вже не може здійснювати експансію на перелоги; натомість, до складу останніх степових острівців проникає адвентивна флора та фауна. Більшість типово-степових видів рослин та тварин втратили позиції домінант, перемістившись у ранг рідкісних та зникаючих (Червона книга, 1994; 1996; Кондратенко, Загроднюк, 2006). В умовах зміни локальної зміни мікроклімату антропогенної природи та численних інвазій Понто-Каспійські степи необоротно змінилися. Змінилися, — але все ж існують. І покращити їх становище можна конкретними заходами, а не постійними дискусіями. Завданням цього дослідження було на основі вивчення сучасного стану збереженості фрагментів степової зони, ступеня охоплення їх охороною окреслити основні напрямки діяльності, доступні для широкого кола наукової та природоохоронної громадськості. Такі «аварійні» заходи мають впроваджуватися негайно та припинити суцільно негативні тенденції в степовій зоні.

Степові ресурси країни

Дані про сучасний стан збереженості степової зони України за доступними автору відомостями узагальнено в табл. 1–2. Наразі певні площі степових комплексів охороняються на території природних та біосферних заповідників. Так, до складу біосферного заповідника «Асканія-Нова» площею 33307,6 га входить понад 11 тис. га цілини (табл. 2). Деякі степові території увійшли до складу національних природних та регіональних ландшафтних парків (табл. 2). В той же час, обстеження виявило, що на території України ще збереглися надзвичайно великі фрагменти степу на плакорних і яружно-балочних ділянках (рис. 1).

Наразі ці великі степові території не забезпечені природоохоронним статусом, і тому будь-які розмови про збереження степової зони без взяття під охорону та пильного контролю за станом цих територій здаються безглуздими.

Частина територій — полігони. Ті з них, що закинуті військовими (Тарутинський, Багеровський, та ін.) та навіть діючі (Широколанівський, Києво-Олександрівський) розорюються. Ті ж, що ще зберігаються, рано чи пізно опиняться перед тою ж перспективою, тому їх долю треба вирішувати прямо зараз. Досі не взяті під охорону пріоритетні згідно Гурзуфському форуму об’єкти Криму, серед них і великі степові території (Выработка.., 1999). Вищенаведені степові останці мають різний ступінь значення для охорони степового біорізноманіття. Так, приоритетними для охорони стрімко зникаючої степової теріофауни, як однієї з найуразливіших ланок сучасної степової зони України є взяття під охорону найбагатших Присиваських та Донських степів (Загороднюк, 1999б).

Оперативні шляхи порятунку степових територій

Негайним кроком для порятунку великих степових територій нам видається їх приєднання до існуючих природних заповідників. Адже в такому разі вдається уникнути створення штату нового об’єкту ПЗФ, висока вартість якого гальмує створення нових об’єктів. При цьому слід пам’ятати — головне знайти розуміння директора певного заповідника, бо робота на місцях така ж важлива, як і в Держслужбі заповідної справи в Києві. Окрім того, щоб передати непотрібний вже полігон місцевому землекористувачу, військові зобов’язані рекультивувати його територію, що дуже витратне. Передача цих земель під філіали заповідників дозволяє уникнути цього, що збільшує шанси на успіх.

Окрім розширення степових заповідників наразі жорстко постає питання про збереження вже існуючих. Адже, останнім часом намітилася тенденція перетворення їх на рекреаційно-господарські установи. Вражаючими є порушення на території відділень Українського степового «Хомутовський степ» та «Кам’яні могили» а також в Опукському заповіднику. Дирекції цих заповідників вирішили перетворити їх на рекреаційно-розважальні установи. Тому, за повсякденним життям заповідника та діяльністю його керівництва потрібен постійний контроль, який мають принагідно здійснювати місцеві науковці. Що ж до безлічі малих шматків степу, то їх треба будь-що зберігати, оголошуючи пам’ятками природи, заказниками, вклю-чаючи до складу регіональних ландшафтних парків тощо. Усі ці заходи мають бути спрямовані проти головних загроз для степових залишків: розорювання (значна частина Тарутинського полігону), розвитку рекреації (Кінбурнська коса та Караларський степ) та засадження лісом (знищення цілинних ділянок по р. Чингул на Мелітопольщині). Будемо вірити, що і в далеких регіонах знайдуться люди, що контролюватимуть їх збереження.

Таблиця 2. Біосферні та природні заповідники, національні природні парки та регіональні ландшафтні парки, територія яких включає значні за площею степові ділянки (Леоненко та ін., 2003)

*** Наводимо згідно з Постановою ВР АР Крим: «О создании регионального ландшафтного парка «Караларский» в Автономной республике Крым» від 20.06.2007 за № 509–5/07.

Не менш терміновою є також боротьба за винесення створених об’єктів ПЗФ в натуру. Згідно листа Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 27.12.06 № 11604-к/28–11, всупереч Указу Президента України від 23.05.05 №838/2005, роботи по винесенню в натуру об’єктів ПЗФ в регіонах України навіть не починалися. Нагадаємо, що винесення в натуру обов’язкове для захисту території від земельних зазіхань. 90% незаконних захоплень землі на території ПЗФ можливе з-за відсутності чітко визначених меж. Обов’язок усіх, кому небайдужа доля степових решток — вести постійну кампанію за виділення Кабміном коштів на ці заходи та контроль за їх виконанням регіональними і центральним осередками Мінприроди, підтримувати ініціативу дирекцій ПЗФ з винесення в натуру території.

Рис. 1. Схема розміщення деяких великих і в тій чи іншій мірі збережених ділянок степу:
Материкова група об’єктів: 1 — Болградський полігон (недіючий, 4 тис. га), 2 — Тарутинський полігон (недіючий, 24 тис. га), 3 — Широколанський полігон (діючий, 28 тис. га), 4 — Києво-Олександрів¬ський полігон (діючий, 7 тис. га), 5 — Себінська балка (2,4 тис. га), 6 — Михайлівський степ (4,3 тис. га), 7 –– РЛП «Гранітно-степове Побужжя» (5,3 тис. га), 8 — Семенівський степ (8,2 тис. га), 9 — Раденський полігон (недіючий, 19,5 тис. га), 10 — Кам’янський прибережний комплекс (106 тис. га), 11 — Васильківський полігон (діючий, 20 тис. га), 12 — Трьохізбенський полігон (недіючий, 6 тис. га), 13 — система степових балок правого берега р. Чингул (біля 3 тис. га)

Кримська група об’єктів: 14 –– Бакальська коса (3 тис. га), 15 –– степові ділянки Північного та Центрального Сивашу (74,8 тис. га), 16 — Північнокримські степові останці (14,3 тис. га), 17 — гирло р. Салгир та Булганак (12,2 тис. га), 18 –– Арабатська стрілка (12,4 тис. га), 19 — степи Тарханкутського півострову (439,1 тис. га, з них до 11 тис. га передбачається включити в НПП «Тарханкутський»), 20 — Степи у м. Сімферополя (7,8 тис. га), 21 –– РЛП «Караларський» (6,4 тис. га), 22 — Осовинський степ (12,6 тис. га), 23 –– Такил (1,8 тис. га), 24 — Чаудинський масив (Діючі український та російський полігони, 13,2 тис. га), 25 –– Сасик – Кизил-Яр (18 тис. га).

Степові рештки можна охороняти і без створення об’єктів ПЗФ. Для цього слід скористатися Законом України «Про Червону книгу України», що зобов’язує в будь-якому разі охороняти оселища червонокнижних видів. В разі виявлення таких видів та неможливості створення об’єкту ПЗФ, вченими готується експертний висновок, на місце викликається інспектор регіонального підрозділу Мінприроди та складається акт про наявність, чисельність та просторове поширення червонокнижного виду (видів). Після цього повідомляють землекористувача, а акт залишається «посвідченням» цінності тої чи іншої території, що утримує останнього від різких рухів.

Окрім червонокнижних видів для збереження існуючого об’єкту ПЗФ, створення нового чи при складанні акта на не заповідній території, слід активно використовувати регіональні Червоні списки. При їх укладанні в свою чергу треба враховувати, що внаслідок своєї критичної фрагментованості, усі типові види степової зони стали рідкісними та заслуговують на охорону. Утворювані ними угруповання мають бути збережені в повному обсязі.

Про регуляційні заходи і абсолютну заповідність

Впродовж усієї історії заповідної справи триває дискусія між прихильниками абсолютної заповідності та регуляційних заходів на території степових заповідників (Дыренков, 1986; Боровик, Боровик, 2000; Борейко, 2000, 2005). Проблему породжує те, що в умовах антропогенно трансформованого ландшафту та мікроклімату степової зони України усі ділянки заповідного степу в тій чи іншій мірі охопили зміни — резерватні сукцесії (Андрющенко, 1999; Ткаченко, 1999; Русин, 2006). Виведені з-під дії стабілізуючих факторів людської діяльності, степові ділянки демонструють швидкі темпи трансформації в чагарниково-деревні комплекси. За деякими припущеннями, це викликано відсутністю природних стабілізаторів степу: комах, ратичних та інших тварин (Андрющенко, 1999; Ткаченко, 1999; Боровик, Боровик, 2000; Спасская, 2005). Наразі через антропогенні зміни мікроклімату, підняття ґрунтових вод та ін. ці процеси розвиваються значно швидше. З наступами лісового поясу степова зона впродовж голоцену стикалася неодноразово. Але тоді, коли степові простори були неозорими, такі сукцесії не несли якоїсь загрози. Як зазначає В. С. Ткаченко, через ряд проміжних стадій вони все одно можуть призвести до формування степових комплексів, але з трохи іншим біорізноманіттям (Ткаченко та ін., 1998; Ткаченко, 1999). В той же час, наслідки таких трансформацій в умовах сучасної почленованості степової зони можуть бути катастрофічними, адже зникнуть деякі надзвичайно рідкісні види.

Виходом з такої ситуації вбачають застосування так званих регуляційних заходів, тобто штучного стримування розвитку чагарниково-деревної рослинності шляхом випасу, сінокосу чи палу (Дыренков, 1986; Нухимовская, 1997). Проте, такі заходи суперечать самій ідеї заповідника як території, де природа розвивається за своїми законами без втручання людини. Вважається, що ідея абсолютної заповідності, сформована російським природоохоронцем Г. О. Кожевніковим та розвинута в працях справжнього борця за дику природу Ф. Р. Штіль¬марка (2005), напевне практично може бути реалізована тільки в умовах певної критично достатньої для самопідтримання екосистеми площі заповідної території. Але скільки не-будь обґрунтованих оцінок, якою саме має бути ця територія, немає (Борейко, 2005). Зазначимо, що природному ходу біологічних процесів дуже важко відновитися на невеликих територіях; що зазнають антропогенного пресу з суміжних територій. Втім, якщо б це і вдалося то неминуче супроводжувалося б втратою на них певних рідкісних видів рослин та тварин.

Поряд з цим самі регуляційні заходи мають негативні наслідки для певних груп тварин (Козлова, 1978; Дыренков, 1986; Борейко, 2000). Універсальних же заходів не існує. Проблему посилює ще й те, що другою фундаментальною метою заповідників постулюється збереження біологічного різноманіття. Проте, забезпечити невтручання та одночасне збереження усього комплексу видів на одній території практично неможливо. Деякими вченими пропонується комплексний підхід, коли в складі заповідника виділяється ділянка абсолютно заповідного степу (Ткаченко та ін., 1998), але, на нашу думку, в умовах надзвичайно малих площ степових заповідників України цей підхід себе не виправдовує, тим більше, що за роки існування українських степових заповідників виявилося, що всі основні раритетні види (принаймні тварини) зустрічаються головним чином поза межами заповідників, на напівтрансформованих ділянках, що зазнають певного господарського впливу (Андрющенко, 1999; Борейко, 2005; Тимошенков, 2005, 2006; Боровик, 2006).

Отже, рішення напрошується саме собою. Необхідно визначити єдиною функцією заповідника забезпечення природного протікання біологічних процесів та перевести усі заповідники в режим абсолютної заповідності. Єдиною їх діяльністю по власне заповідній території має залишатися охорона по периферії та ведення комплексного наукового моніторингу. В той же час, функцію збереження біорізноманіття треба передати національним паркам, як і контроль за прилеглими об’єктами природно-заповідного фонду місцевого значення. Необхідно зазначити, що впродовж останніх років в Україні створюються виключно національні парки. В сусідніх країнах (Росії, Білорусі, а віднедавна і в Молдові) природні заповідники реорганізуються в національні парки (Чибелев, 2004; Борейко, 2005).

В Україні ж, на жаль, поширюється рух за перетворення природних заповідників на біосферні. Зауважимо, що перетворення природного заповідника на біосферний чи нацпарк дозволяє дирекції легально відійти від такої незручної «абсолютної заповідності» до заробляння грошей за рахунок використання ресурсної та рекреаційної ємності території заповідника (Борейко, 2005). Переконані, що шлях, викликаний жагою комерції, несумісний з охороною природи. Біосферний заповідник також в будь-який час може бути перезонований, як сталося у випадку з Дунайським БЗ при побудові через його заповідну зону (яку перетворили на господарську) судноплавного каналу.

Заповідники теж мають займатися охороною окремих видів, але не на заповідній, а на прилеглих територіях, через мережу заказників як територій з певними сприятливими для конкретних видів обмеженнями господарювання. Подібні ідеї зустрічаємо в літературі (Чибилев, 2004). В ідеалі слід би було перетворити існуючі заповідники з ледь животіючих організацій, покинутих напризволяще, в потужні регіональні наукові центри, що мають опікуватися збереженням усіх прилеглих залишків природних екосистем: заказників, перелогів тощо. Що ж до об’єктів ПЗФ місцевого значення, то слід юридично визнати їх такими, що можуть мати штат охорони. Подібний підхід приносить непогані результати в Білорусі (Каштальян, 2006, особисте повідомлення).

Про відновлення степів

Якщо ми колись розраховуємо цілеспрямовано перейти до відновлення на виведених з сільськогосподарського обороту землях степових комплексів, то маємо зберегти весь генофонд степових видів рослин та тварин. Для цього завдання найперспективніше — відновити мережу взаємопов’язаних степових та напівстепових угруповань (зокрема тих, що за допомогою використання генофонду степових останців можна повернути до природного вигляду). Для цього дуже важливим є позбавитися в цих районах факторів, що змінюють мікроклімат (ставів та лісосмуг) за одночасного масованого підсіву сумішей насіння та куртин степових едифікаторів. Для цього можна, наприклад, використовувати методику агростепів деякі інші (Суюндуков и др., 2000; Дзыбов, 2001; Дударь, 2001; Шамстудинов и др., 2002), що вже застосовуються в Росії (Данилов, Бурова, 2006). В Україні подібна робота розпочата, наприклад, в національному заповіднику «Хортиця» (Охрименко, 2007, особисте повідомлення). Зауважимо, що наявність ще достатньо великих не заповідних площ дозволяє вільно експериментувати з розробкою порівняно простих та дешевих методик реставрації степу. Негайно мають бути розпочаті експерименти з розведення та розселення степових тварин-едифікато¬рів, до чого слід залучати фахівців з об’єктів ПЗФ, зокрема зоопарків.

Зміна громадської думки

С. Левикіним слушно піднято проблему несприйняття громадськістю необхідності збереження степових ділянок (Левыкин, 2000). В той час, як відновлення та збереження лісів знаходять велике розуміння, роботи в цьому напрямку активно фінансуються і вважаються пріоритетними, проблема майже знищених степових комплексів піднімається дуже рідко. Справа й в тому, що в розумінні сучасного українця чи росіянина степ увійшов вже не як ковила, що гойдається на вітру, а як неозорі лани зернових. В таких умовах без цілеспрямованої кампанії та популяризації ідеї збереження степу не обійтися. Адже існували завдяки активній діяльності окремих особистостей: В. Докучаєва, Й. Пачоського, М. Котова, В. Та¬лієва, І. Бородіна, В. Альохіна, Ф. Фальц-Фейна та ін. в громадській думці початку минулого століття позитивні для збереження цілинних ділянок тенденції. Але вже у 40-х інтерес до степової проблеми був зведений до нуля. Не можна не погодитися з Левикіним, що в умовах, коли створення степових природоохоронних територій наштовхується на сильний супротив та повне непорозуміння, перспективною є робота по зміні громадської думки по відношенню до збереження степів у межах існуючої системи землекористування.

Головним заходом в цьому напрямку має бути постійна робота з пресою. Жодна подія, пов’язана з наступом на степ, чи навпаки — позитивне зрушення не має залишатися поза увагою медіа-спільноти. Для цього треба активно працювати в мережі Інтернет, готувати і надсилати пресі належним чином оформлені повідомлення — прес-релізи та відстежувати як висвітлюється та чи інша подія.

Зазначимо, що за умов мінімальних витрат на регулярні візити, розташовані в глибині нічим не примітних степових районів України степові останці можуть стати чи не єдиним предметом гордості місцевої громади, об’єктом екскурсій для відвідувачів цих регіонів. Особливо актуально це наприклад для нічим зовні непримітного Північнокримького регіону.

Висновки

В сучасній Україні зарано говорити про відновлення степу як екосистеми та правильне управління степами. Натомість необхідні термінові аварійні заходи з припинення загальної негативної тенденції. Для цього вченим, викладачам та іншим представникам активної громадськості необхідно:

1. Увійти в контакт з дирекціями заповідників та просувати пріоритетні території під розширення та філії існуючих природних заповідників (оптимально) чи створення інших об’єктів ПЗФ;

2. Постійно контролювати стан існуючих заповідників та інших об’єктів ПЗФ. Рішуче захищати усі степові залишки від розорювання, забудови, засадження лісом;

3. Добиватися винесення об’єктів ПЗФ у натуру, створення та використання регіональних Червоних списків при створенні нових об’єктів ПЗФ та для охорони оселищ рідкісних видів, які неможливо включити до ПЗФ;

4. Добиватися переведення усіх існуючих степових заповідників в режим абсолютної заповідності, охорону ж окремих видів проводити на прилеглих заказниках, пам’ятках природи тощо. Ці малі об’єкти природно-заповідного фонду мають стати полігонами реінтродукційних методик для степових рослин та тварин, а також методик відновлення степів;

5. Постійно і наполегливо вносити вклад в зміну громадської думки з питання степів.

Подяки
Висловлюю подяку усім учасникам 12-ї та 13-ї теріологічних шкіл, що піднімали степове питання, та особисто В. Борейку, О. Василюку, І. Вихристюк, О. Годлевській, А. Дулицькому, І. Загороднюку, С. Івку, В. Манюку, І. Смелянському, В. Тимошенкову.

Література
Андрющенко Ю. О. Степові ділянки як резервати для підтримки видового різноманіття птахів на півдні України // Заповідна справа в Україні на межі тисячоліть. — Канів, 1999. — С. 102–105.

Бойко П. М. Созологічна характеристика запропонованих природно-заповідних об’єктів правобережжя нижнього Дніпра // Теорія і практика заповідної справи: Збірник наукових праць. — Київ, 2005. — С. 152–156.

Борейко В. Е. Покосы в заповедниках: экологически опасно и морально неоправданно // Степной бюллетень. — 2000. — № 20. — С. 26–28.

Борейко В. Е. Этика и менеджмент заповедного дела. — Киев: Киевский эколого-культурный центр, 2005. — 328 с.

Боровик Е. Динамика численности сурка (Marmota bobac Muller, 1776) на территории заповедника «Стрельцовская степь» // Фауна в антропогенному середовищі / За редакцією І. Загороднюка. — Луганськ, 2006. — С. 212–216. — (Праці Теріологічної школи, випуск 8).

Боровик Л. П., Боровик Е. Н. Проблема режима сохранения степи в заповедниках: пример Стрельцовской степи // Степной бюллетень. — 2000. — № 20. — С. 29–33.

Бунятян К. П. Давнє населення України. — Київ: Либідь, 1999. — 225 с.

Выработка приоритетов: новый подход к сохранению биоразнообразия в Крыму. Результаты программы «Оценка необходимости сохранения биоразнообразия в Крыму», осуществленной при содействии Программы поддержки разнообразия BSP. — Вашингтон: BSP, 1999. — 257 с.

Данилов В. И., Бурова О. В. Опыты по восстановлению степной растительности на Куликовом поле // Степной бюллетень. — 2006. — № 2. — С. 34–37.

Дзыбов Д. С. Метод агростепей: Ускореное восстановление природной растительности: Методическое пособие. — Саратов: Научная книга, 2001. — 40 с.

Дударь Ю. А. К реконструкции уничтоженных степных экосистем // Степной бюллетень. — 2000. — № 6. — С. 26–28.

Дыренков С. А. О принципах жесткой резервации территорий // Ботанический журнал. — 1986. — Том 71, № 3. — С. 38–39.

Жерихин В. В. Избранные труды по палеоэкологии и филоценогенетике. — Москва: Тов-во научных изданий КМК, 2003. — 543 с.

Загроднюк І. В. Зміни фауни унгулят України в історичні часи // Вестник зоологии. — 1999а. — Supplement № 11. — С. 91–97.

Загороднюк І. В. Степове фауністичне ядро Східної Європи: його структура та перспективи збереження // Доповіді Національної академії наук України. — 1999б. — №5. — С. 204–210.

Каталог млекопитающих СССР: плиоцен-современность. — Л.: Наука, 1981. — 456 с.

Кириков С. В. Человек и природа степного Причорноморья с геродотовского времени до начала ХІХ века // Антропогенные факторы в истории развития современных экосистем. — Москва: Наука, 1981. — С. 87–97.

Козлова Л. В. Сезонная динамика численности мышевидных грызунов в основных биотопах заповедника «Хомутовская степь» // Почвенно-биогеоценологические исследования в Приазовье. — Москва: Мос. Тип. №9, 1978. — Вып. 3. — С. 98–102.

Кондратенко О., Загроднюк І. Зональні фауністичні угруповання дрібних ссавців східної України та їх історичні зміни // Теріофауна сходу України. — 2006. — С. 167–173. — (Праці Теріологічної школи, випуск 7).

Котенко Т. И. Степи Украины: их значение, современное состояние, научная ценность, приоритетность охраны // Вестник экологии. — 1996. — № 1–2. — С. 10–26.

Левыкин С. Российские степи: взгляд в ХХІ век с позиций природоохранного пиара // Степной бюллетень. — 2000. — № 11. — С. 2–5.

Леоненко В. Б., Стеценко М. П., Возний Ю. М. Додаток до атласу об’єктів природно-заповідного фонду України. — Київ: Київський університет, 2003. — 119 с.

Лисицына Г. Н. Роль антропогенного фактора в формировании и развитии экосистем аридных районов СССР // Антропогенные факторы в истории развития современных экосистем. — Москва: Наука, 1981. — С. 202–212.

Нухимовская Ю. Д. Управление динамикой растительного покрова заповедников. Сообщение І // Заповедное дело: Научно-методические записки. — Москва, 1997. — Вып. 2. — С. 158–173.

Пашкевич Г. А. Динамика растительного Покрова Северо-Западного Причерноморья в голоцене, его из¬менения под влиянием человека // Антропогенные факторы в истории развития современных экосистем. — Москва: Наука, 1981. — С. 74–86.

Русин М. О некоторых особенностях резерватогенных сукцессий в степных заповедниках (на примере териофауны) // Фауна в антропогенному середовищі / За редакцією І. Загороднюка. — Луганськ, 2006. — С. 234–239. — (Праці Теріологічної школи, випуск 8).

Селюніна З., Уманець О. Зміни природних комплексів Північного Причорномор’я під впливом природних та антропогенних гідрологічних чинників // Фауна в антропогенному середовищі / За редакцією І. Загороднюка. — Луганськ, 2006. — С. 48–51. — (Праці Теріологічної школи, випуск 8).

Сокур І. Т. Історичні зміни та використання ссавців фауни України. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. — 84 с.

Спасская Н. Н. Лошади в экологической реставрации залежных земель // Степной бюллетень. — 2005. — № 17. — С. 58–59.

Суюндуков Я. Т., Хасанова Г. Р., Миркин Б. М. Место старовозрастных посевов травы в системе реабилитации степных экосистем // Степной бюллетень. — 2000. — № 7. — С. 8–10.

Таращук С., Деркач О., Сіренко І. та ін. Національна інвентаризація степів України. — Київ: Національний екологічний центр України, 1997. — 41 с.

Тімошенков В. Перспективи існування степового тхора (Mustella eversmanni Lesson, 1827) у Хомутовському степу // Науковий вісник Ужгородського університету. Сер. біологія. — 2005. — Вип. 17. — С. 89–92.

Тимошенков В. Редкие наземные млекопитающие заповедника Хомутовская степь в условиях антропогенного пресса // Фауна в антропогенному середовищі / За редакцією І. Загороднюка. — Луганськ, 2006. — С. 240–244. — (Праці Теріологічної школи, випуск 8).

Ткаченко В. С. Екологічний менеджмент заповідного лучного степу «Михайлівська цілина» на Сумщині // Заповідна справа в Україні на межі тисячоліть. — Канів, 1999. — С. 85–97.

Ткаченко В. С., Дідух Я. П., Генов А. П. та ін. Український природний степовий заповідник. Рослинний світ. — Київ: Фітосоціоцентр, 1998. — 280 с.

Червона книга України. Тваринний світ. — Київ: Українська енциклопедія ім. Бажана, 1994. — 464 с.

Червона книга України. Рослинний світ. — Київ: Українська енциклопедія ім. Бажана, 1996. — 670 с.

Чибилев А. Доклад во время чтений, посвященных десятилетию со дня организации Оренбургского заповедника // Степной бюллетень. — 1999. — № 5. — С. 26–28.

Чибилев А. Перспективы развития природно-заповедного фонда в степной зоне северной Евразии: новые формы степных резерватов // Степной бюллетень. — 2004. — № 16. — С. 4–8.

Шамстудинов З. Ш., Шамстудинов Н. З. Методы экологической реставрации аридных экосистем в районах пастбищного животноводства // Степной бюллетень. — 2002. — № 11. — С. 21–26.

Штильмарк Ф. Р. Идея абсолютной заповедности. — Киев, Москва: Киевский эколого-культурный центр, центр охраны дикой природы, 2005. — 116 с.

Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Львів: Світ, 1990. — Том 1. — 382 с.

Посилання:
Парнікоза І.Ю. Збереження українського степу: що можна зробити вже сьогодні? // Раритетна теріофауна та її охорона / За ред. І. Загороднюка. – Луганськ, 2008. – С. 53-62 (Серія: Праці Теріологічної школи. Випуск 9).