Cтепи України

Зникає частина України, яка налічує понад 800 червонокнижних рослин і майже 550 червонокнижних тварин

Степова зона складає 40% площі України, але справжнього, повноцінного (заповідного) степу залишилось менше відсотка її території. Доля степового ландшафту нині трагічна. Його історична та біосферна роль залишається непізнаною і неусвідомленою. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії — на межі зникнення. До загибелі останніх островків степового біотичного різноманіття — один лише крок. Відбуваються глибокі та (не хочу вірити!) незворотні трансформації як фізичної, так і духовно-філософської основи степу.

Зона степу України перетворена (починаючи з «пшеничної гарячки» ХІХ ст.) на сільськогосподарський регіон. Під природною трав`янистою рослинністю залишилось десь біля трьох відсотків території (так звані незатребувані угіддя, збої, «пустирі» — стрімкі схили балок, кам`янисті відслонення, солончаки тощо). Останнім часом навіть «мусолиться» питання про їхнє заліснення (деревина в степу теж потрібна). Однак — біда, степ тим-то й відрізняється від лісу, що там не вистачає вологи для росту деревини.

Отже, оскільки степи є найбільш трансформованим біомом, вони потребують належної охорони. Наяву — спостерігається вкрай низьке розуміння «степового питання».

З історичних, літературних джерел відомо, що на початках нашої ери ліси займали близько половини території теперішньої України, а степи — понад одної третини. За дві тисячі років площа лісів скоротилася в три рази, а степів — більш ніж у 50 разів (до 0,63%). Отож за площею степовий біом з тих часів був другим після лісу. Степи дали найродючіші у світі ѓрунти — чорноземи, головне наше багатство. Однак увага, яка приділяється лісу і степу державою, не однакова. Аякже: ліси рубаємо та ще якось садимо, а степи розорали — і хай земля родить, дає врожай. «Для чого їх відновлювати,— каже «споживач», — для краси, який з того ѓешефт?»

Лісовий біом забезпечений, як говориться, господарською підтримкою, законодавчими, зокрема Лісовим кодексом, іншими нормативно-правовими документами, діяльністю науково-дослідних і навчальних закладів (є лісівничі професії). Лісистість в Україні доходить нині до 16,8% (це небагато; в Європі вона понад 20%). Так що, може, запровадити показник «степистості»?

На сьогодні ми ще не маємо Степового кодексу, фахової науково-дослідної установи (Інституту степу). Щоправда, до 1933 року Степовий інститут існував, поки його не об`єднали з ліквідованим заповідником Асканія-Нова та зональною вівчарською станцією. Окрім суто наукових (теоретичних) і прикладних питань, Інститут степу розробляв би відповідне законодавче поле, сприяв визначенню державної політики у степовому питані. Подібний інститут нині функціонує в Росії (м. Оренбург).

Нагадаємо, що Україна несе також міжнародну відповідальність за збереження степів. Західніше її території, в Європі, через природні (фізико-географічні) умови степи майже не представлені (хіба що — в Угорщині, Середньо-Дунайська низовина) і не збережені. На схід (Росія, Казахстан) степові біогеоценози збереглися краще, але вони, на відміну від наших, більш континентальні, сухіші (ксерофітні).

Отож до кінця ХVІІІ ст. більшість українських земель (у теперішніх межах) складали степові ландшафти (лучно- і справжньостепові). Починаючи з трипільських, а то й давніших — індо-арійських часів — тут закладалися основи менталітету українців… Найбільш яскраву сторінку до історії українських степів вписали запорозькі козаки. У ХV — ХVІІІ стст. на теренах від Дністра до Дону розміщувались вольності Низового Війська Запорозького, розділені на вісім адміністративних одиниць, — паланок. Духовну велич степу запорожці оспівали у своїх піснях, думах і легендах.

Словами історичної та філософської істини скажемо: окремі часові відтинки нашої минувшини «затамували подих» у високих козацьких могилах і скіфських курганах, відмічені шрамами на кам`яних статуях, завмерли у німих поглядах половецьких баб… Там одвічна тінь пробуджених від сну племен. Очима кам`яного ідола дивляться насельники цих степів:…роксолани …люди ямної та катакомбної культур …індо-арії прадавньої Арати.

На відміну від північних районів України, де переважає впродовж року циклональна погода, в степу маємо антициклональний тип кліматичних умов. Влітку дні — сонячні та сухі, але з інтенсивними зливами; взимку бувають сильні морози (у заповідних «Кам`яних Могилах» температура падала до — 36 градусів) і завірюхи. Та ось — літній спекотний день. Хвилюється від легкого подиху гуляй-вітру блідо-зелене, навіть сріблясте від сивих «султанів» море пірчастих ковил. У безмежжі простору, де не видно й горизонту (земля ледь сходиться з небом), в уяві зринають численні табуни джейранів, сайгаків …степових скакунів — тарпанів. Гаряче, пекуче сонце гонить їх до прохолоди байраку в балці чи до невеликої річки. Враз на блідо-синьому, пожмаканому обрії з`являються спочатку ледь помітні, а з часом чорні дощові хмари. Неначе козацькі списи, прорізають повітря довжелезні хвости блискавок і захлинаються громом. Грізно гуркоче, завиває, блимаючи вогняними очима, сердитий Перун…

Загалом, у степу все значно величніше, грандіозніше, чим деінде в Україні. Існує субмеридіональна закономірність природних і зумовлених ними суспільних (соціально-економічних) змін із півночі на південь. У цьому напрямку знижується рівень ѓрунтових вод. Якщо на Поліссі — копнув, і вже вода, колодязі неглибокі, то в степу — дивишся в криницю, і дна не видно — як мінімум, 30 м!

Також взяти, приміром, наші села. На півночі, в лісовій зоні, вони невеликі (250 — 500 чол.), там багато хуторів. У лісостепу сільські поселення середні (500 — 1500 чол.) і вже великі, розкидисті в степу (населення досягає кількох тисяч чоловік). Але сільських поселень у степу не густо, вони розміщені далеко одне від одного. Виживати тут важче, і люди з давніх-давен групувалися в одному місці, як правило, ближче до води.

Можливість нетрадиційного «спілкування» (усамітнення зі степом) залишають нам сьогодні заповідні окрайці півдня України. Їхня унікальна природа містить високий морально-духовний та інтелектуально-гуманістичний потенціал. Меланхолія степового пейзажу виховує, збагачує: людина вбирає в себе неповторні враження від споглядання божественної краси.

На завершення. Плакорно-зональні еталони українського степу в межах теперішнього УСПЗ досліджували (20—30-ті роки минулого століття) класики вітчизняної ботаніки — Ю.Д. Клеопов, Є.М. Лавренко, М.І. Котов, М.В. Клоков. Нині в заповіднику вивчаються механізми функціонування степових екосистем, їхні природні та антропогенні трансформації, зокрема, зміни популяційної структури степових угруповань під впливом випасу копитних тварин або сінокосіння. Останні, разом із вогнем — могутні фактори природного розвитку степу, без впливу яких він вироджується. Замість фітоценозів, багатих на рідкісні види, в степу з`являються зарості з кущів карагани кущової, або дерези, мигдалю низького, або бобчука, куртини терену, сливи степової та жостеру.

Сінокосіння найкраще проводити наприкінці червня, коли кореневищні злаки найбільш вразливі (цвітуть). Після сінокосіння створюються найкращі умови для проростання дернових злаків (типчаково-ковилові асоціації).

Володимир Гетьман, Державна служба заповідної справи

Газета “День”