Словник археологічних культур
Культури подаються в хронологічному порядку
Красносільська культура – 10 тис. років тому (фінальний палеоліт), назва походить від стоянки Красносілля, територія Полісся, Подесіння.
Пісочнорівська культура – VIII-VI тис. до н.е. (мезоліт). Пам’ятка, яка дає назву культурі в цілому – стоянка Пісочний Рів. Територія басейну Десни в Новгород-Сіверському Поліссі, походить від красносільської культури. Великий вплив населення пісочнорівської культури здійснило на південнішу зимівниківську культуру (назва від стоянки Зимівники) лісостепової частини Східної України. В цих культур співпадає набір крем’яного інвентарю – грубі вістря у вигляді трапецій, скребачки та різці на відщепах. Найближчими аналогами пісочнорівської культури є гренська культура Верхнього Подніпров’я та єнівська культура верхів’їв Волги.
Дніпро-донецька культурна спільність – VI-V тис. до н.е. (неоліт), територія Середнього Подніпров’я, виникає на поч. VI тис. до н.е. внаслідок змішання місцевої яніславицької культури Полісся з кукрецькою культурою Подніпров’я з мігрантами з Південного Бугу (буго-дністровська культура), розповсюджується на півдні Київського Полісся, в лісостеповому Подніпров’ї і на Лівобережжі. Певні елементи відтворюючого господарства запозичені в сусідньої культури Правобережжя – прекукутенсько-ранньотрипільської. Кераміка на першому етапі розвитку (стоянка Лазарівка) ще дуже близька до буго-дністровської. Людність дніпро-донецької спільності вплинула на формування донецької культури неоліту, азово-дніпровської культури лісостепового Лівобережжя неоліту-енеоліту і тшинецької культури доби пізньої бронзи у Поліссі.
Пам’ятки чапаївсько-лукашінської групи трипільської культури – етап ВІІ-СІ трипільскої культури (перша пол. IV тис. до н.е.), територія Півночі, між Стугною і Прип’яттю, Лівобережжя Дніпра, ділянка Лівобережжя від Переяслава-Хмельницького до Остра на Десні (сучасна Чернігівська область).
Середньодніпровська культура шнурової кераміки – хронологічно ранній (сер.-третя чв. ІІІ тис. до н.е.) і пізній (четверта чв. ІІІ-поч. ІІ тис. до н.е.) періоди. Територія сучасних Черкаської, Житомирської, Київської, Чернігівської областей України, Східна Білорусь та прилеглі області Росії. Виділено три локальні групи пам’яток: київську, києво-деснянську, верхньодніпровську. Походження середньодніпровської культури пов’язують з приходом у регіон групи населення шнурової кераміки, яке, розсіляючись вздовж Дніпра і Десни, асимілювало місцеве пізньонеолітичне населення дніпро-донецької культури. Культура виділена В.О. Городцовим в 1915 р. під назвою “придніпровська”, а в 1927 р. ним же названа “середньодніпровською”. Більшість дослідників схильні бачити в спільнотах культур шнурової кераміки єдину прагермано-балто-слов’янську спільність. А український дослідник М.М. Бондар на підставі аналізу археологічних та антропологічних матеріалів виділяє в культурах шнурової кераміки три групи. Середньодніпровська культура разом з фатьянівською і естонською (східнобалтійською), жуцевською (вісло-німанською) включається до східної групи, яка пов’язується ним з прабалтським етнічним масивом.
Мар’янівська культура – умовна доба переходу від середньої до пізньої бронзи. Сформувалась в кінці доби середньої бронзи на основі неолітичної культури ямково-гребінцевою кераміки, носії якої поступово змішались з носіями середньодніпровської культури. Культуру виділив М.Я. Рудинський після розкопок Мар’янівського поселення на ріці Сейм. Ареал культури охоплював Полісся та північ Лісостепу між Десною і Середнім Доном. Проте в Росії також є схожі пам’ятки, які виділені В.І. Бєсєдіним до воронезької кульутри. Лінія розвитку: кульутра ямково-гребінцевої кераміки – мар’янівська кульутра – пам’ятки малобудківського типу і бондарихінська культура доби пізньої бронзи. В етнічному плані ці культури репрезентують прафінно-угорську лінію розвитку, що, в першу чергу, підтверджується відповідними гідронімами регіону.
Сосницька культура – доба пізньої бронзи (XVIII-XIII ст. до н.е.), територія Наддеснянщини та Дніпро-Деснянського межиріччя, є східним ареалом розповсюдження пам’яток тшинецько-комарівської культурно-історичної спільності. Спільнота походить з теренів Центральної та Південної Польщі, звідки носії тшинецької культури поступово просувались на схід, долаючи або асимілюючи населення культур шнурової кераміки та культур кола Бабине. Саме участь цих місцевих компонентів призвела до утворення нових типів пам’яток і культур на території сучасної України. Це комарівська та сосницька культури, а також малополовецький тип пам’яток. Сосницька культура була виділена С.С. Березанською в 1957 р. спочатку як окремий тип пам’яток. Як окрема культура вона була виділена І.І. Артеменком і Я. Домбровським. Епонімною пам’яткою стало поселення Сосниця Чернігівської області. Населення тшинецько-комарівської культурно-історичної спільноти було масивом споріднених племен. Ці племена репрезентують найдавніших праслав’ян, на думку І.К. Свєшнікова (1965 р.), С.С. Березанської і Б.О. Рибакова. Однак своєрідність сосницьких пам’яток на тлі інших старожитностей тшинецько-комарівської спільноти дає підстави припускати їх належність до прабалтського етносу.
Лебедівська культура – ХІ-VIII ст. до н.е. (доба фінальної бронзи), територія межиріччя Десни і Сейму, пониззя Прип’яті і Київська Наддніпрянщина, сформувалась на базі сосницької культури тшинецько-комарівської культурно-історичної спільності під впливом північно-східних культур Волго-Кам’я – поздняківської і приказанської. Лебедівська культура виділена в 70-х р.р. ХХ ст. С.С. Березанською. Етнічність племен викликає дискусію. Цілком можливо, що вони були близькі як прабалтам, так і праслав’янам. Як наслідок розвитку лебедівської культури в VIII ст. до н.е. виникли культури підгірцівсько-мілоградського кола – принципово нові культури вже доби раннього заліза.
Милоградська культура – VIII-II ст. до н.е., територія поліської смуги від Горині до Дніпра, Середнє і Верхнє Подніпров’я, лівий берег Дніпра – межиріччя низин Десни, Іпуту і Сожу (тобто Північна Україна і Південна Білорусь). Етнічну належність носіїв милоградської культури остаточно не з’ясовано. Багато хто розглядає племена неврів, згадані у Геродота, з пращурами слов’ян, а О.М. Мельниковська якраз ототожнює милоградську культуру з неврами. Однак С.Є. Рассадін локалізує Невріду лише на Волині, яка є тільки відгалуженням території милоградської культури. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території сучасної Білорусі, яка була територією розселення милоградських племен, дедалі більше дослідників схильні розглядати їх як відгалуження балтських народів. Згасання милоградської культури пов’язують із поширенням у середині ІІ ст. до н.е. зарубинецької культури.
Юхнівська культура – VII-II ст. до н.е., східний сусід милоградської культури, територія охоплює Подесіння та Посейм’я, сягаючи на північному сході верхів’їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу села Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д.Я. Самоквасовим ще в 70-і р.р. ХІХ ст. Проте саму культуру виділено М.В. Воєводським лише у 1947 р. Більшість дослідників схильні ідентифікувати юхнівську культуру з “не скіфським племенем” меланхленів, згаданих у Геродота. Деструкція у юхнівському середовищі була викликана формуванням і розширенням нових етнокультурних масивів, зокрема зарубинецької культури.
Зарубинецька культура – ІІІ ст. до н.е.-сер. І ст. н.е., територія Подніпров’я від ріки Тясмину на півдні до ріки Березини на півночі, Середнє Посейм’я і Прип’ятське Полісся (територія сучасних України і Росії). Дістала свою назву від могильника, відкритого В.В. Хвойкою у 1899 р. у с. Зарубинці тодішньої Київської губернії. Першою ґрунтовно дослідженою пам’яткою був могильник у селі Корчувате на південній околиці сучасного нам Києва. Тому культуру іноді ще називають зарубинецько-корчуватською. Культура сформувалась на ґрунті місцевих культур скіфського часу (милоградської, частково – поморської і лісостепової скіфського часу) під впливом латенізованого (кельтизованого) населення Середньої Європи. Вплив цивілізації кельтів на поховальний обряд, прикраси, насамперед, – фібули, типи знарядь, столовий посуд, відбувався опосередковано, від ясторфських племен території сучасної Німеччини, а також завдяки безпосереднім контактам із носіями латенсько-іллірійських культур у Подунав’ї. Не виключено, що зарубинці, як і племена іншої латенізованої культури – поєнешті-лукашівської, фігурували в античних джерелах ІІІ-І ст. до н.е. як бастарни. У сер.-третій чв. І ст. н.е. припиняє своє існування, трансформуючись у пізньозарубинецькі пам’ятки. Ознакою кризи класичної зарубинецької культури є, зокрема, припинення існування усіх городищ (Пилипенкова Гора і Бабина Гора, Монастирьок на околицях сучасного Канева, Ходосівка на Середньому Дніпрі і інші) і могильників (Чаплинський, у Прип’ятському Поліссі, Пирогівський, Вишеньки поблизу сучасного Києва, Дідів Шпиль під сучасним Каневом і інші).
Пізньозарубинецькі пам’ятки типу Почеп – І-ІІІ ст., сформувались на основі традицій середньодніпровського зарубинецького населення, а його своєрідність пояснюється місцевим субстратом (пізньоюхнівські племена). Юхнівське походження, зокрема, мають довгі наземні будинки та деякі побутові речі. Є підстави вважати, що носіями традицій пізньозарубинецьких пам’яток є венети. (Як повідомляє Тацит, у другій половині І ст. н.е. венети перебувають у стані переміщення. Вони “поборознили всі ліси і гори” між фенами і бастарнами, тобто між глибиною лісової зони, де мешкали фіно-угорські племена, і Карпатами. Це якраз співпадає з територією поширення пізньозарубинецьких пам’яток).
Деснянський варіант київської культури – ІІ/ІІІ-перша пол. V ст. н.е., територія Подесіння. Періоди: Ранній – формування на основі пізньозарубинецької і пшеворської культур; Середній; Пізній (фінальний). Генетично пов’язана з зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам’ятки. Сформувалась внаслідок складної перебудови пізньозарубинецьких традицій та їхньої інтеграції із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами. Попередниця колочинської і пеньківської культур. Тому племена київської культури вважаються безпосередніми пращурами ранньоісторичних слов’ян (племенами венетів, описаних у готського історика Йордана).
Колочинська культура – сер. V-друга пол. VII ст., територія сучасних Північно-Східної України і сусідніх з нею областей Росії і Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу, прямий наступник київської культури, на півночі, у верхів’ях Дніпра, межує з пам’ятками типу верхніх шарів Банцеровщині і Тушемлі, що склались на місцевому балтському субстраті також під впливом київської культури. Найімовірніше, належала північно-східним угрупуванням ранньоісторичних слов’ян – північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена. На Лівобережжі колочинська культура, нарівні з пеньківською, є одним із компонентів наступної волинцевської культури.
Волинцевська культура – хронологічні рамки визначаються у межах VIII ст. за чисельними датуючими матеріалами з археологічних комплексів, а також за її позицією між попередніми пеньківськими і колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою. Літописні північно-східні східнослов’янські угрупування – сіверяне, котрі проживали на Десні, Сеймі та Сулі. Культура сформувалась внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам’яток типу Сахнівка), що фіксується за формами і орнаментацією ліпної кераміки і житлами з пічами. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали на своєму шляху пеньківські і місцеві колочинські племена і увійшли в контакт із населенням салтово-маяцької культури (степи і лісостепи Прикаспія, Нижнього Поволжя, Подоння і Східного Криму, VIII-поч. Х ст.), що спричинило появу спеціфичних рис матеріальної культури. Літописні сіверяни якраз жили по сусідству з хозарами, які є носіями салтово-маяцької археологічної культури. Ареал розселення волинцевської культури поширюється на лісостеп і південні райони Полісся Дніпровського Лівобережжя, суміжні з сучасною територією України південні райони сучасних Росії та Білорусі, на заході сягає Київського Правобережжя. На основі волинцевської культури виникає роменська. Оскільки ці культурні групи генетично пов’язані між собою, О.В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько-роменської культури.
Роменська культура – загальна хронологія пам’яток визначається за певним архаїзмом культури, наявністю іноземних монетних знахідок, салтівськими імпортними виробами у межах другої пол.-кін. VIII-Х ст. Територія дещо менша за волинцевську територію – роменські старожитності не переходять за Дніпро. Культура виникає на базі волинцевської і також ототожнюється з сіверянами. Стає одним із компонентів формування давньоруської культури.
