Сіверяне на Десні: волинцевська культура
“А другі ж (слов’яни) сіли на Десні,
і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами”
Нестор-літописець, “Повість минулих літ”
Вважається, що літописні північно-східні східнослов’янські угрупування – сіверяне, котрі проживали на Десні, Сеймі та Сулі, були носіями волинцевської археологічної культури.
За сучасними даними археології, волинцевська культура сформувалась внаслідок просування із заходу на Лівобережжя племен празької культури або їхніх прямих нащадків (носіїв пам’яток типу Сахнівка), що фіксується за формами і орнаментацією ліпної кераміки і житлами з пічами. Протягом першої половини VIII ст. прибульці асимілювали на своєму шляху пеньківські і місцеві колочинські племена (про них ви можете прочитати в минулому розділі) і увійшли в контакт із населенням салтово-маяцької культури (степи і лісостепи Прикаспія, Нижнього Поволжя, Подоння і Східного Криму, VIII-початок Х ст.), що спричинило появу спеціфичних рис матеріальної культури. Літописні сіверяни якраз жили по сусідству з хозарами, які є носіями салтово-маяцької археологічної культури.
Ареал розселення волинцевської культури поширюється на лісостеп і південні райони Полісся Дніпровського Лівобережжя, суміжні з сучасною територією України південні райони сучасних Росії та Білорусі, на заході сягає Київського Правобережжя.
Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII ст. за чисельними датуючими матеріалами з археологічних комплексів, а також за її позицією між попередніми пеньківськими і колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою. На підставі деяких речей, що походять, зокрема, з могильнику Лебяже 1, О.В. Сухобокова і С.П. Юренко спробували віднести початок волинцевської культури до VII ст., однак ці речі походять не з волинцевських, а з колочинських поховань, тому інші археологи не прийняли таку хронологію.
Археологічне вивчення слов’янських пам’яток Лівобережжя розпочалося ще в середині ХІХ ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. В кінці ХІХ-на початку ХХ ст. їх досліджували Д.Я. Самоквасов, В.О. Городцов, О.О. Спіцин, В.В. Хвойко і інші археологи. Залишки могильника з урновим тілоспаленням у верхів’ях Сули, які на той час ще не були виділені в окремий волинцевський тип, на початку ХХ ст. відкрив М.О. Макаренко. Після розкопок своєрідних поселень і могильників поблизу села Волинцеве Сумської області та міста Сосниця Чернігівської області у 1948-1950 р.р. Д.Т. Березовець запропонував виділити ці старожитності в окремий культурний тип під назвою волинцевського. Особливе значення мають дослідження І.І. Ляпушкіна, в ході яких було повністю розкопане городище Новотроїцьке на ріці Псел. У наступні роки масштабні розкопки волинцевських пам’яток велись на Битицькому городищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїще й Олександрівка поблизу Чернігова, а також в Обухові і Ходосівці під Києвом (О.В. Сухобоков, С.П. Юренко, Р.В. Терпіловський, О.В. Шекун, Н.М. Кравченко, В.О. Петрашенко).
Волинцевські старожитності вивчались також на Сеймі і Пслі в Курській області Росії.
Поселення волинцевського типу розташовані у відносно низьких місцях поблизу води – на краю першої тераси чи на підвищеннях у заплаві. Поселення Обухів та Ходосівка поблизу Києва займають ділянки високого корінного берега. Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більше як 60 жител) є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. На думку дослідників, це був великий торгівельно-ремісничий та адміністративний центр. На Битиці простежується співіснування слов’янського і тюркомовного хозарського населення, що дає підстави вважати її форпостом держави Хозарський каганат на слов’янській території.
На розкопаному широкою площею Волинцевському поселенні досліджено близько 50 житлових споруд. Розміри інших поселень, очевидно, були меншими, в них налічувалось не більше 10-20 будівель. Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з довжиною стіни 4-5 м., долівка якої заглиблена на 0,2-0,4 м. до давнього материку. Стіни здебільшого мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися у кутах, а також посередині кожної стіни. Масово використовувались зруби, менш поширеними були стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху інколи спирався не на стіни, а на два стовпи, вкопані за межами котловану. Дерев’яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини. На відміну від лівобережних жител попереднього часу, де використовувалися лише вогнища, у волинцевських житлах як опалювальні споруди використовувались глиняні печі, зведені в одному із закутів. Основа печі вирізалась в лесовому останці твердого ґрунту, залишеному в куті, або виліплювалась зі спеціально принесеної глини, якщо котлован був виритий у піщаному ґрунті. Склепіння печі викладалось із глиняних яйцеподібних блоків – вальків. Менш поширеними були вогнища із глиняними черенями. Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні. Зокрема, на Волинцевому, у великій і глибокій будівлі відкрито три печі, з яких лише одна була побутовою, а дві інші – металургійними горнами. Зазвичай господарські споруди відрізняються невеликими розмірами й легкою каркасною конструкцією. Стінки дзвіноподібних ям-льохів, глибиною 1,5 м., для кращого зберігання зерна обмащувались глиною.
Поховальний обряд волинцевської культури це тілоспалення на стороні з подальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами (Волинцеве, Сосниця, Лебяже 3). Інвентар представлено металевими браслетами, скляними намистинами, фрагментами кольчуги, піхов меча тощо. Урни супроводжувались посудинами-стравницями і встановлювались під шаром дерну (верхній шар ґрунту, який проростає корінням рослин) на безкурганних могильниках. Кожне з урнових поховань, досліджених поблизу сіл Малі Будки та Константинове, було огороджене товстими кілками.
Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнаментовані вдавленнями по вінцях. Вони схожі на кераміку правобережних пам’яток типу Сахнівка. Трапляються також слабопрофільовані посудини, миски, кухлі, пательні з високим бортиком. Специфічними є гончарні горщики з високими вертикальними вінцями, орнаментовані підлискованими або врізаними лінями. Заглом їх небагато, лише на Битицькому городищі вони становлять 60 %. Мабуть, гончарний посуд вироблявся саме тут. Крім кераміки, з глини виготовляли також прясельця і ливарні форми.
Доволі широким асортиментом представлені залізні сільськогосподарські та ремісничі знаряддя і побутові речі. Це – наральники різних типів, чересла, серпи, коси-горбуші, мотиги, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев’яних відер та інше.
Зброя – вістря стріл, дротиків та списів, бойові ножі та сокири, шабля, уламок меча, фрагмент кольчуги.
Із кольорових металів виготовляли волинцевські прикраси, найповніші комплекти яких походять із Харівського, Бітицького та Андріяшівського скарбів. До їх складу входили срібні та бронзові браслети, сережки, шийні гривні, антропоморфні фібули, пряжки, ланцюжки, скляні намистини.
З каменю виготовлено жорна і точильні бруски.
Із кістки виготовляли різні проколки, кочедики тощо.
На основі волинцевської культури виникає роменська. Оскільки ці культурні групи генетично пов’язані між собою, О.В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько-роменської культури.
