Подесіння за скіфського часу
Одразу треба оговорити питання скіфського часу. Доба раннього заліза (Х ст. до н.е.-Vст. н.е.) поділяється на кіммерійську (Х-VIII ст. до н.е.), скіфську (VIII-III ст. до н.е.) і сарматські періоди (ІІІ ст. до н.е.-ІІІ ст. н.е.). Цей поділ відбувається за великими письмово і археологічно відомими кочовими степовими народами. Саме тому він не відповідає як загальній хронології доби, так і тому, що відбувається в лісостеповій, а, тим більше, в лісовій смугах.
Справа в тому, що далеко не всі скіфські племена, які згадуються Геродотом, насправді в етнічному аспекті були скіфами. Лісостепові і лісові культури умовного скіфського часу якраз етнічно до скіфів і не відносились.
В цьому розділі поговормо про культури, племена котрих заселяли Подесіння в так звану “скіфську” добу.
В поліській смузі від Горині до Дніпра, Середньому і Верхньому Подніпров’ї, заходячи й на лівий берег Дніпра – у межиріччя низин Десни, Іпуту і Сожу (тобто у Північній Україні і Південній Білорусі) проживали племена милоградської культури. (Межі культури визначені в 50-70-х р.р. ХХ ст. з появою праць Ю.В. Кухаренка, О.М. Мельниковської, М.П. Кучери, Є.О. Петровської, І.К. Свєшнікова).
Дослідники давно здогадувались про існування не скіфських культур на цій території. Однак їх дослідження почалось лише в повоєнні роки. У 50-і р.р. ХХ ст. В. М. Даниленко на підставі розвідок і розкопок поселення поблизу с. Підгірці на Київщині виділив окремий підгірцівській тип пам’яток. Тоді ж Ю.В. Кухаренко за матеріалами розкопок у Білорусі виділив милоградівські старожитності (назву дало городище поблизу с. Милогради). Подальшими дослідженнями було встановлено, що обидва типи пам’яток є локальними проявами одного явища, за якими закріпилась назва милоградська культура.
Милоградська культура датується ІХ-ІІ/І ст. до н.е.
Походження милоградської культури пов’язують з лебедівською культурою доби фінальної бронзи (про яку ви можете прочитати в попередньому розділі).
Початковий період існування милоградської культури поки що археологічно відомий лише за селищами.
Надалі носії милоградської культури розширили свій ареал і на Волинь.
Існування милоградських племен у різному культурному оточенні спричинило певні відмінності всередині самої культури, надавши їм локальної специфіки. У межах сучасної України виділяється три локальних варіанти: західноволинський (або горинський), житомирський і подніпровський (підгірцівський).
У Подесінні проживали племена саме підгірцівського типу милоградівської культури.
Розквіт культури припадає на VII-III ст. до н.е., коли ця територія вкривається густою мережою селищ і городищ, відомі і поховання.
Більшість городищ улаштовано в низинах Білоруського Полісся (так звані болотяні городища), хоча трапляються і мисові городища на високих берегах річок.
Форму мисових городищ визначали обриси мису, який із напільного боку укріплювався валом та ровом.
Болотні ж городища мають різну форму – круглі, овальні, чотирикутні.
Городища невеликі (зазвичай близько 1 га), не вирізняються потужністю й оборонні споруди (висота валів не перевищує 3 м.).
Більші городища (близько 10 га) локалізуються на південь від Прип’яті та в Київському і Чернігівському Поліссі.
Оселі зводили з дерева – з плоту чи на зразок зрубу. Глиною їх не обмащували. Житла опалювали відкритими вогнищами. Поблизу жител виявлено господарчі споруди – повітки, хліви, ями.
Поховальний обряд милоградської культури біритуальний – є трупоспалення і трупопокладання. Є ґрунтові могильники, і є кургани.
Ґрунтові могильники розміщувались неподалік городищ і селищ, і вони зазвичай тілопальні. Кремовані залишки ховали у невеличких ямах. Супроводжувальний інвентар дуже скромний – розбиті горщики, зрідка трапляються прикраси чи інші речі.
Курганні поховання здійснено під невеликими насипами (близько 1,5 м.) у зрубах, на рівні давнього (тогочасного) горизонту або ж у неглибоких ямах, у випростаному стані. Супровід їх багатший: одна-чотири посудини, інколи зброя, ножі, прикраси. Трапляються і курганні поховання з тілоспаленнями.
Для милоградської культури харакетерний своєрідний речовий комплекс на межі двох етнокультурних угрупувань – лісового і лісостепового.
Посуд доволі одноманітний за формою і орнаментацією – кулястої форми горщики, оздоблені на шийці рядочком ямок, перлин чи проколів або вдавленнями від пальця. Характерною ознакою є прясельця (ваги для веретена або вертикального ткацького верстату), нерідко яскраво орнаментовані або так звані рогаті, трапляються фігурки тварин.
Кам’яні і крем’яні вироби є звичними: зернотерки, товкачики, точильні бруски, скребачки та ін.
Металевих виробів знайдено мало. Це здебільшого знаряддя: залізні мотижки, серпи, ножі, сокири, голки, шила. Зрідка трапляється зброя: списи, дротики, мечі та стріли. Останні, як правило, скіфськіх зразків. Власне милоградський тип складають залізні вістря стріл у вигляді ромбічних і трикутних пластин із невеличким черешком. Рідкісними є знахідки кінського спорядження. Значно більше прикрас – місцевих та імпортних: браслети, шпильки, підвіски, намисто. Загалом милоградська культура на тлі інших сучасних їй кульур постає доволі скромно. Відомо лише кілька золотих прикрас, античного імпорту немає зовсім, речі скіфських типів трапляються дуже рідко.
У Київському Подніпров’ї милоградське населення співіснувало з тим, яке традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам’ятки доходять до Трахтемирова. Відомі ці пам’ятки переважно за розвідками. У цій смузі виявлено поодинокі ґрунтові поховання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Прикраси входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с. Підгірці, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям,бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.
Етнічну належність носіїв милоградської культури остаточно не з’ясовано.
Багато хто розглядає племена неврів, згадані у Геродота, з пращурами слов’ян, а О.М. Мельниковська якраз ототожнює милоградську культуру з неврами. Однак С.Є. Рассадін локалізує Невріду лише на Волині, яка є тільки відгалуженням території милоградської культури. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території сучасної Білорусі, яка була територією розселення милоградських племен, дедалі більше дослідників схильні розглядати їх як відгалуження балтських народів.
Згасання милоградської культури пов’язують із поширенням у середині ІІ ст. до н.е. зарубинецької культури.
Східними сусідами милоградців були носії юхнівської культури, територія яких охоплює Подесіння та Посейм’я, сягаючи на північному сході верхів’їв Оки. Назву їй дано за городищем поблизу села Юхнове Чернігівської області, дослідженим Д.Я. Самоквасовим ще в 70-і р.р. ХІХ ст. Проте саму культуру виділено М.В. Воєводським лише у 1947 р.
Попри тривале дослідження пам’яток юхнівської культури вона є найменш вивченою археологічною культурою доби раннього заліза. Остаточно не з’ясованеи навіть її датування – за О.М. Мельниковською, десь приблизно VII-III ст. до н.е.
Походження юхнівської культури В.А. Іллінська переконливо пов’язувала з бондарихінською культурою доюи фінальної бронзи. Справді, є всі підстави вважати, що натиск кочовиків з півдня та хвилі мігрантів із Правобережжя лісостепової Наддніпрянщини змусили бондарихінців полишити свою территорію й закріпитися у Подесенні. Однак існує інша думка дослідників про зв’язок юхнівської культури з попередньою лебедівською. Усі три спільності – бондарихінська, лебедівська, а потім і юхнівська – за стилем культури належать до світу народів лісової смуги, можливо, балтського кола. Наявність спільних рис між ними свідчить про те, що боротьба за життевий простір змусила консолідуватись бондарихінське та лебедівське населення, унаслідок чого і виникла юхнівська культура.
Археологам ця культура відома насамперед за городищами, хоча в її ареалі відомі й селища. Як і в милоградській культурі, городища невеличкі (0,2-0,5 га), і лише деякі мають трохи більші розміри (Шабалинівське городище – 3 га). Влаштовані вони на високих мисах, що визначало систему оборони: схили ескарпували, а вал та рів зводили з напільного боку. Відомі також городища, обнесені валом і ровом за периметром. Городища різняться системою забудови. Деякі з них (Кудлаївське, Благовіщенська Гора) поділені дерев’яною стіною на дві частини: більша з них, на краю мису, була забудована, менша – вільна, очевидно, використовувалась для утримання худоби. Відомі городища, де житлово-господарчі комплекси розташовані попід валом, а центральна частина також була вільною (Случевське). Не виключено, що деякі городища було забудовано повністю, а деякі використовувались як схованки та місця проведення обрядів. Зведення численних городищ – а їх нині відомо сотні – вказує на значний потенціал юхнівського суспільства, нову організацію життя в боротьбі за життєвий простір.
Окрім городищ, розвідками виявлено і селища, однак розкопки на них майже не проводились.
Будівлі – наземні та дещо заглиблені – зводили з дерева (з вертикально встановлених кілків чи з плоту) і обмащували глиною. Відомі також споруди на зразок зруба. Окрім осель звичайного розміру, виявлено великі будинки, які є прикметною рисою юхнівської культури. Їх роздяліли перегородками на менші приміщення.
Поховальні пам’ятки юхнівської культури маловідомі. Йдеться про поодинокі виявлені на городищах поховання – кремації із вміщенням останків у ями (Кудлаївське городище) або поховання у випростаному стані (Мезинське городище).
Керамічний комплекс юхнівської культури скромний і доволі одноманітний. Представлений він головним чином горщиками видовжених пропорцій з високо розташованими плечиками та невеличким денцем або приземкуватими, роздутими в середній частині. Доволі численним є мініатюрний посуд.
Оздоблено керамічні вироби просто – рядочком ямок, насічок, відбитків нігтя на шийці чи по краю вінець. Інколи ямки скомпоновано в трикутники вершиною вниз (грона) чи у вертикальні або навскісні стовпчики, які утворюють горизонтальну смугу. Трапляється прокреслений та перлинний орнамент. Валик не притаманний. Із глини виготовлено і інші речі. Особливо часто трапляються прясельця, на відміну від посуду, – яскраво орнаментовані, а також різних типів важки – у вигляді конуса, кулі чи млинців з отвором. Прикметною рисою юхнівської культури є так звані цеглини – з видовженими кутами.
Металевих виробів знайдено мало, і вони не оригінальні. Прикраси (шпильки, браслети, сережки) дублюють форми лісостепового населення. Виявлено тут також ажурні прикраси на зразок підгірцівських. Зрідка трапляються вістря для стріл скіфського зразка, а також залізні знаряддя.
Для виготовлення різних виробів широко використовували кістку та ріг (голки, проколки, руків’я, стріли, амулети).
Можливо, певну ізоляцію юхнівських племен, так само, як і мілоградських, від південних сусідів спричинила їхня належність до іншого етномовного світу. В будь-якому разі речей скіфського типу тут дуже мало, а грецькі імпорти сюди не доходили. Втім, хоча юхнівська кульутра на тлі скіфської та скіфоїдних культур постає доволі скромною і одноманітною, вона є помітним явищем у східноєвропейській історії.
Більшість дослідників схильні ідентифікувати юхнівську культуру з “не скіфським племенем” меланхленів, згаданих у Геродота.
Деструкція у юхнівському середовищі була викликана формуванням і розширенням нових етнокультурних масивів, зокрема зарубинецької культури.
