Неолітична (р)еволюція в Подесінні
З кінцем льодовикової доби були пов’язані глобальні кліматичні зміни, які призвели до змін господарства. Однак, якщо на півночі людство ще не відмовилось від полювання, а для його штучної підтримки винайшло рибальство, то в південних регіонах світу люди почали переходити до відтворюючого господарства. Справа в тому, що за льодовикової доби від холодів потерпала якраз тільки північна частина світу, тоді як в південних регіонах був клімат, тотожний сучасному європейському. З відступом льодовика теплі вітри відступають з Передньої Азії і Африки до Європи. А над Азією і Африкою встановлюються сухі вітри, формуються пустелі, різко скорочується площа лісів, а, відповідно, і кількість промислових тварин.
Тому на Близькому Сході зростає роль збиральництва, у процесі котрого спочатку випадково, а потім вже шляхом спостережень і експериментів формується землеробство. Через кризу полювання до об’єктів мисливства починають ставитись економніше – молодняк не вбивають, а утримують при людському колективі спочатку просто з метою підростання тварини до більшої ваги, а потім з цілеспрямованою метою розведення тварин. Так зароджується тваринництво.
Важливою ознакою неоліту є також кераміка. Кераміка з’являється з метою приготування зерна, оскільки люди можуть вживати зерно лише у вареному вигляді.
Землеробство і тваринництво потребують перебування колективів на одному місці. Так люди переходять до осілого способу життя. З наявністю постійного сталого джерела харчування і відмовою від рухливого способу господарства, (при якому все, включаючи дітей, доводилось переносити на собі, тому другу дитину не залишали живою, поки ще була маленькою перша дитина), різко покращилась демографічна ситуація. Настільки, що на Близькому Сході почалось перенаселення. Виходом стала міграція до Східної Греції і на Балкани. З Греції люди пізніше почали переселятись до Подунав’я, а з Балкан – до Центральної і Західної Європи, а також до України.
Сучасна Правобережна Україна, таким чином, була заселена неолітичними мігрантами з Балкан, а на Лівобережжі неоліт формувався на ґрунті місцевих мезолітичних культур під впливом східних сусідів.
Тобто говорити про неолітичну революцію немає ніякого сенсу. Це була плавна еволюція, тим більше, на Лівобережжі України, де перехід до відтворюючого господарства відбувався дуже повільно.
В Середньому Подніпров’ї, до якого входить і нижня течія Десни, на початку VI тис. до н.е., внаслідок змішання місцевої яніславицької культури Полісся+з кукрецькою культурою Подніпров’я, носії яких вели мисливсько-рибальське господарство,+з мігрантами з Південного Бугу (буго-дністровська культура),=виникає дніпро-донецька культурна спільність. Вона датується VI-V тис. до н.е. і розповсюджується на півдні Київського Полісся, в лісостеповому Подніпров’ї і на Лівобережжі. Найвідоміші стоянки – Собачки, Вовчок, Грині і Микільська Слобідка на Київщині. Носії культури продовжували полювати на лісових копитних (тур, благородний олень, косуля, кабан) і ловити рибу. Елементи землеробства і тваринництва, принесені людністю буго-дністровської культури засвоювались дуже повільно. Певні елементи відтворюючого господарства запозичені в сусідньої культури Правобережжя – прекукутенсько-ранньотрипільської. З’являється кераміка, на першому етапі розвитку (стоянка Лазарівка) ще дуже близька до буго-дністровської. Згодом формується особливий тип кераміки – гостродонні горщики з домішкою трави у глині, укриті орнаментом у вигляді наколів відступаючою гребінкою. З переходом до осілості з’являються стаціонарні прямокутні наземні або трохи заглиблені житла.
Людність дніпро-донецької спільності вплинула на формування донецької культури неоліту, азово-дніпровської культури лісостепового Лівобережжя неоліту-енеоліту і тшинецької культури доби пізньої бронзи у Поліссі (про яку поговоримо пізніше).
В Північно-Східній Україні, до якої відноситься і верхня течія Десни, унаслідок проникнення з півночі лісової смуги Східної Європи носіїв ямково-гребінцевого неоліту+участь дніпро-донецької людності Середнього Подніпров’я=формується культура ямково-гребінцевої кераміки. Таким чином, культура ямково-гребінцевої кераміки території України є лише південно-західною периферією величезної культурно-історичної спільноти неоліту ямково-гребінцевої кераміки, що охоплює північ Східної Європи – від Східної Балтії до Уралу і Зауралля. Від цієї спільноти в історичному просторі починають виводити пращурів фінно-угорських народів. Адже прямими нащадками цього населення були племена мар’янівсько-бондарихінської культури, які розглядаються більшістю науковців як давні фінно-угри. Пам’ятки мар’янівсько-бондарихінської культури були поширені на північному сході України в ІІ тис. до н.е., тому про них ви дізнаєтесь з наступних розділів.
На території України культура ямково-гребінцевої кераміки датується VI-III тис. до н.е. Поширена в Чернігівській і Сумській областях. Найвідоміші стоянки – Погорілівка, Грушівка, Очкіне на Десні, Скуносове, Волинцеве на Сеймі. На пізніх етапах носії культури просунулись на південь – на Полтавщину та Харківщину – в басейни Сули, Ворскли, Орелі, у верхів’я Сіверського Дінця.
Основою господарства був промисел лісових копитних (лось, олень, кабан, бобер) і рибальство. Землеробство та скотарство носіям цієї культури були невідомі (!).
Серед крем’яних виробів поширені тесла, виготовлені методом сколювання з конкреції, з обробленими сколами обома широкими краями; вістря дротиків; скребачки на відщепах. Багатий кістяний інвентар: зубчасті гарпуни, тесла, рибальські гачки. Відмінною рисою культури є гостродонні горщикисуцільно вкриті рядами глибоких наколів, іноді – смугами гребінцевої орнаментації.
