Кому шкодять національні парки?

Створення заповідних територій сьогодні часто сприймається місцевим населенням, переляканим в аспекті земельних відносин, як чергова земельна махінація  – нічого позитивного від органів державної влади люди очікувати вже просто нездатні внаслідок повної недовіри.

З іншої сторони, досвід вказує на те, що заповідання є одним із способів збереження природних територій від «прихватизації». Так, для прикладу, декілька голів сільських рад, прилеглих до Києва районів, за власною ініціативою звернулися до Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області з клопотаннями щодо заповідання територій в адміністративних межах їхніх сільських рад – луків, лісів і прибережних зон Дніпра. Адже за межами населених пунктів землями розпоряджаються районні адміністрації. І, правду кажучи, розпоряджаються як хочуть. А заповідання таких земель дає гарантію місцевому населенню і надалі користуватися ними як місцями відпочинку, збору грибів та ягід та інших видів традиційного природокористування.

Створення заповідних територій, по суті, – це надання такого юридичного статусу територіям, який обмежує деякі види господарської діяльності на них – будівництво, рубки, меліорацію, засмічення і забруднення. При цьому зберігаються всі традиційні види природокористування – випас худоби, сінокіс, збір грибів, ягід і лікарських трав (за винятком рідкісних видів, які й так збирати не можна), любительське рибальство. Повна заборона господарської діяльності передбачається лише в двох категоріях заповідних територій – в природних заповідниках і заповідних урочищах.

Протягом декількох останніх років держава нарешті звернула увагу на необхідність створення заповідних територій, в тому числі і національних природних парків (заплановано створення більше 40 нових національних парків). Але, нажахані земельними  оборудоками деяких представників влади, місцеві жителі «дмуть на холодне», займаючи неконструктивну позицію: «ми проти заповідання, тому що ми нічого про це не знаємо і знати не хочемо».

Очевидно, що нерозуміння суті заповідання зі сторони місцевих жителів викликано їх недовірою, відсутністю інформації і просвітницької роботи на протязі багатьох десятиліть… і, як не прикро це усвідомлювати, небажанням самих же представників територіальних громад зрозуміти суть заповідної справи. А таке небажання вивчити переваги заповідання є небезпечним в умовах сьогодення. Якщо ми самі цього не зрозуміємо і не розберемось, то хто нам допоможе? Хто дасть нам гарантію, що завтра ми зможемо без перешкод зайти у найближчій ліс, прогулятись по березі чи скупатись  у річці?
Перевага національних природних парків (далі – НПП) і полягає в тому, що вони поєднують в собі дві основні функції – охорону природи і забезпечення рекреаційних потреб населення, простіше кажучи – відпочинку на лоні природи без нанесення їй шкоди.

Перший у світі національний парк, Йеллоустоунський, був створений в США у 1872 році. – Вперше, при створенні такої заповідної території, як національний парк, була проголошена ідея збереження природи як загального надбання, недопущення її розграбовування і приватизації. Сьогодні Йеллоустоунський національний парк є всесвітньо відомим туристичним об’єктом та природною пам’яткою світового значення.
Важливими функціями НПП також є збереження історико-культурних комплексів і екологічна просвіта. В Японії вважається, що кожен учень має відвідати за час навчання у школі хоча б один національний парк, таким чином, національні парки активно задіяні у вихованні дбайливого ставлення до природи рідного краю.

Території національних парків поділяються на чотири функціональні зони. Заповідна зона має найбільш суворий природоохоронний режим, оскільки призначена для збереження природних комплексів. До неї, як правило, включають існуючі ділянки дикої природи, розташовані подалі від населених пунктів. На території зони регульованої рекреації проводиться короткостроковий відпочинок і оздоровлення населення, облаштовуються туристичні маршрути і екологічні стежки; тут обмежується господарська діяльність: забороняються промислові рубки, промислове рибальство і полювання. В НПП також існує зона стаціонарної рекреації, призначена для розміщення готелів і кемпінгів, а також інших об’єктів для обслуговування відвідувачів національного парку. У четверту, господарську зону, можуть входити населені пункти, об’єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників і землекористувачів без вилучення земель. При цьому господарська діяльність на ділянках, що увійшли в національні природні парки без вилучення у землевласників і землекористувачів, здійснюється у відповідності до загальних вимог. При включенні таких ділянок в НПП умови користування ними не змінюються.

В Україні функціонує більше 20 національних парків, але, нажаль, вони розподілені нерівномірно по території країни. Так, для прикладу, у Київській області не існує жодного національного парку, що в умовах стрімкої приватизації прилеглих до Києва земель, ставить під загрозу можливість відпочинку на природі у майбутньому для місцевих жителів.

Так в чому ж полягає конфлікт при створенні НПП? Чи все так неоднозначно, як думають місцеві жителі?

Представники місцевих громад (депутати сільських і районних рад, голови сільських рад, представники місцевих державних адміністрацій),  у своїй більшості, тільки почувши про початок створення національного парку, одразу заявляють: «ми проти». При цьому, запевняю, що 99% з них не знають різниці між «заповідником» і «національним парком», як зовсім різними категоріями заповідних територій, відповідно, і з різними функціями і природоохоронним режимом. Здавалось би, не так важко взяти Закон «Про природно-заповідний фонд України», і прочитати буквально три статті (ст. 20-22), що розповідають про цілі створення національних природних парків, функції, які вони виконують, про зонування їх територій. Крім того, окрема глава даного Закону (ст. 51-53) присвячена порядку створення заповідних територій в Україні, в тому числі і національний природних парків.

Представники місцевих громад, часто, на жаль, не помічають також і різниці між приватним мисливським господарством, резиденцією Президента і заповідною територією. А різниця між ними велика – адже резиденція Президента, по суті, оберігає природу від людей, а заповідна територія – для людей. До речі, наразі розпочався процес перетворення резиденцій Президента у національні парки, так що ж в цьому поганого? – Фактично громадянам відкривають доступ до величезних природних територій для організованого туризму. – Ці території були недоступні протягом десятиліть. Здавалося б – справедливість перемогла! – Та не так сталося, як гадалося  – місцеві жителі і в цьому випадку чинять спротив…
При створенні національних парків органами Мінприроди, як правило, доводиться стикатися і з питаннями погодження включення до складу майбутніх національних парків земель запасу, а нерідко – і розпайованих земель колишніх колгоспів і радгоспів. Ці землі, як правило, за цільовим призначенням, згідно Земельного кодексу України, відносяться до сінокосів і пасовищ.

Більше всього спротиву  при створенні національних парків спостерігається зі сторони селян – власників земельних паїв. Вони проти включення цих ділянок навіть до складу господарської зони НПП, яка не передбачає додаткових обмежень існуючого господарського використання ділянок.  Тобто за згоди землекористувача на включення такої ділянки в господарську зону, чи навіть в зону регульованої рекреації НПП, вона і надалі зможе використовувати власником для сінокосу і випасу худоби.
Але власників паїв, це, як правило, не влаштовує. Чому вони проти створення національних парків?

Неодноразово по телебаченню ви могли спостерігати, як розповідають про незаконне скуповування в селах паїв за безцінь з подальшим їх перепродажем за ринковою ціною під забудову котеджами, складами  або заводами? У одному такому сюжеті розповідали про те, як жителі одного села, що під Києвом, продавши свої паї скупщикам, звернулися до Прокуратури, щоб їм повернули ЇХ ЗЕМЛЮ!!!

Варто відмітити, що дії по продажу паїв – як зі сторони скупщика, так і зі сторони того, хто їх продає – незаконні. Відповідно до п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу, в Україні діє заборона на продаж земель сільськогосподарського призначення. Багато власників паїв чекають зміни діючого законодавства, сподіваючись на те, що дана заборона буде відмінена, багато і таких, що не чекають цього і продають паї вже зараз. При цьому, ще одним грубим порушенням законодавства при скупці паїв є наступна зміна їх цільового призначення, без якого їх подальше несільськогосподарське використання було б неможливим. Але навіть після можливого зняття мораторію на продаж ділянок сільгосппризначення, не виникне право зміни їх цільового призначення.

При цьому варто відмітити, що немала кількість маєтків «нових українців», що відгороджують своїми 5-метровими парканами від нас наймальовничіші куточки нашої батьківщини, були побудовані саме на скупованих паях.

Починаючись з протестів проти включення паїв у створювані національні парки, апетити селян часто розповсюджуються і на землі запасу, а іноді і на землі державних лісових господарств. Ці землі вони розглядають як резерв населеного пункту, тобто передбачають рано чи пізно і ці землі розділити між «своїми», мовляв,  у кожного з них є безземельні діти, внуки, правнуки і праправнуки.

Голови сільських рад, при розгляді питань про створення національних парків, замість того, щоб керуватися чинним законодавством, прикриваються думкою громади, яка, як правило, завчасно отримала  недостовірну інформацію по службі ББС («Баба Бабі Сказала»). А ця служба, як правило, передає чутки, які розпускають тіж самі скупщики, про те, що території національних парків огороджуються парканами і що туди нікого не пускають ні під яким приводом. І які там гриби-ягоди…

Ми, в своїй більшості, ще не усвідомили факту, що природні ресурси не є нескінченними. А в Швеції, що рано усвідомила даний факт, з давніх часів діє закон, що проголошує право кожного на користування природою, що нас оточує: право вільно перебувати (а також ставити намет, збирати гриби, ягоди, квіти, купатися і т.д.) у лісі чи в полі, біля річки чи озера, причому навіть у приватних володіннях. Основний принцип даного права – свобода за умови відповідальності – означає, що ви не станете завдавати шкоди природі, залишаючи після себе сміття, ламаючи гілки дерев, необережно поводячись із вогнем і т.д.

Рівень нашого розуміння ще не «доріс» до Шведського, і в нас немає ні такого закону, ні такої культури поводження на природі. Тому нам доводиться керуватися нашим українським законодавством, частиною якого є Закон «Про природно-заповідний фонд України», який дозволяє зберегти і саму природу, і можливість використання її для відпочинку без нанесення їй шкоди. Крім того, дослідження вчених доводять, що в забезпеченні екологічної стійкості територій величезна роль належить саме заповідним територіям як таким, в екосистеми яких обмежене втручання людини. Від заповідних територій залежить наявність чистої води і повітря, здатність територій протистояти природним і техногенним катастрофам.

Якщо депутати місцевих рад не в силах примусити себе прочитати хоча б кілька статей Закону, що вже казати про те, що в разі непереконливості роз’яснень стосовно створення національних парків, можна вивчити досвід вже існуючих. Прикладів, причому позитивних, існує достатньо – національні природні парки функціонують у 14 областях України, а також в Києві – НПП «Голосіївський».

Загальновідомі Шацькі озера (в тому числі о. Світязь) на Волині, озеро Синевир в Карпатах, Бірючий острів у Азовському морі (який, доречі, раніше мав статус державного мисливського господарства), крейдяні гори зі Святогірським монастирем на березі р. Сіверський Донець – всі ці унікальні території сьогодні мають статус національних природних парків. Даний перелік можна продовжувати довго, але найбільш яскравим прикладом, де поєднуються збереження природних комплексів, туристична і господарська діяльність, є національний парк «Подільські Товтри» (Хмельницька обл.), який на сьогодні є найбільшим національним парком в Україні (його площа складає 261,3 тис. га, тобто 12,5 % території області).

У господарській зоні національного парку «Подільські Товтри» діють 97  колективних сільськогосподарських, 3 державних сільськогосподарських, 3 лісогосподарські підприємства, 4 сільські ради, 59 фермерських господарств та 41 іншого типу, працюють 40 105 індивідуальних власників. Зазначена територія на сьогодні є однією із екологічно найбільш чистих в Україні зон сільськогосподарсього виробництва.

В межі національного парку також входить старовинне місто Кам’янець-Подільський, який є національним історико-архітектурним заповідником.  На території національного парку діють і створюються нові туристичні маршрути – пішохідні, кінні, водні, лижні, автомобільні і велосипедні. Серед них одно- і багатоденні, пізнавальні і оздоровчі, з виїздами на конях, плаванням на човнах і рибною ловлею, з відвідуванням мінеральних джерел, природних і історичних пам’яток.

Приймаючи рішення сьогодні – створювати чи не створювати національний парк, головне відчувати відповідальність за те, що наслідки прийняття цього рішення і ми, і наші нащадки зможуть відчути на собі лише через декілька років. Чи зможемо ми тоді знайти ніким не «прихватизований» берег річки або ліс?

Катерина БОРИСЕНКО

Comments

Leave a Reply




Лічильники