Здавалось б, що такого поганого в будівництві греблі ГЕС на річці? На перший, суто теоретичний погляд – суцільний позитив: дешева і безпечна елктроенергія – виробляється, озеро утвориться вище греблі – це ж такий простір для рекреації і господарювання; паводки, врешті-решт, можна регулювати…
Практика останніх півста років доводить далеко не такі позитивні, а часто й зовсім протилежні істини.
Переважна більшість дешевої електроенергії в країні наразі виробляється на АЕС і ТЕС. Єдина рентабельна (на папері) гідроелектростанція – це монстроподібний ДніпроГЕС в Запоріжжі. Про малі ГЕС навіть не може бути і мови, – їх реальна доля в сучасній енергетиці держави надто вже незначна. Не хочеться навіть згадувати про технічний стан споруд, в більшості своїй зведених 30-40 років тому – він, зазвичай, дуже близький до аварійного, що може призвести до будь-яких наслідків.
Водосховища – це окрема сумна історія. Ані з рекреацією, ані з господарюванням на них якось не склалось. Перше – потроху добігає свого логічного завершення, внаслідок надмірних апетитів представників влади та великого бізнесу щодо земель в прибережних смугах, та й в цілому є задоволенням сумнівним: де внаслідок нездорової екології, де внаслідок банальної відсутності інфраструктури, а де – ще з якихось локальних причин. Друге – давно вже стало полемічним плацдармом, внаслідок нечуваного безладу в царині рибного господарства, ну й банальних проблем на кшталт вичерпаних запасів риби, а також заростання, забруднення і виродження акваторій.
Даруйте мені, захопився темою рукотворних морів, краще звернемо увагу на малі річки. Адже проблем тут ще більше, а ситуація набагато жалюгідніша, ніж в великих водоймах, які за рахунок власного екологічного ресурсу ще якось підтримують внутрішній біобаланс. А в перегаченій річечці, замуленій, обмілілій, зарослій водними бур”янами і замордованій браконьєрами, певна річ, життя саме по собі реанімуватись не зможе. Ви спитаєте про господарську цінність такої споруди? Окрім тимчасового резервуара технічної (внаслідок цвітіння – не питної) води, важко знайти якусь відповідь на це питання. Про долю малих ГЕС в сучасній енергетиці ми вже говорили вище. Як наслідок – більшість зарегульованих річок та річечок припинили своє існування взагалі. І тільки деякі ще продовжують повільно вмирати, перетворюючись на техногенні болота. Звісно, є й одиночні позитивні приклади, певно вони і є взірцем грамотного планування ризиків і поміркованого проектування. Але їх настільки мало, що можна сміливо назвати це виключенням.
Добре, перейдем до суті. До чого я веду? Все дуже просто – в той час, коли в Україні аж ніяк не спостерігається дефіциту електроенергії, проте очевидним є загальний екологічний занепад, спритні “ділки” підписали цинічний у своїй абсолютній злочинності договір по будівництву 300 (трьохсот!) малих ГЕС на гірських річках Карпат…
Кілька гребель вже експлуатуються, і на що перетворились ті річки я бачив власними очима. Чи стали ті місця електрофікованим раєм – та ні, звичайно. Сусідські садиби, що були нелектрифіковані, без електрики й залишись, а місцеве населення продовжує сплачувати за електропостачання державі. Натомість кілометри річок “висохли”, і вода тече похмурою трубою, відбираючи життя в цілої екосистеми. І важко сказати, що станеться з цією місциною через 30, 40 чи 50 років. Причому, особливо важко сказати чи буде зручно жити і вести господарську діяльність тут людині, оскільки багато чого звичного в природі навколо може назавжди зникнути вже в найближчі роки. Адже тільки в горах особливо тісні зв’язки між всіма біогеоценозами, і без нормального функціонування “дикої” екосистеми всіляке життя навколо поступово згасне.
Але, ми відволіклись, давайте продовжувати. Вище дамби водосховища, як такого, не утворилось. Втім, маленька річечка підтоплена на значному відрізку, де майже зникла течія. Раніше тут не було стабільного льодоставу, а тепер більшу частину зими водойма перебуватиме у пригніченому кисневому режимі, що призведе до неминучого зникнення ряду живих організмів і суттєвій зміні біобалансу. І, нарешті, що особливо боляче, існування дамби унеможливлює міграцію багатьох видів риб, включно з тими, що у нас суворо охороняються – дунайського тайменя, струмкової форелі, харіуса європейського, марени балканської, яльця-андруги та ін. Уявіть, для того, щоб стати статевозрілим, тайменю потрібно 4 роки, а щоб сягти довжини в 1 м – 10 років. І щороку цей вид змушений мігрувати вгору по річці, для відкладання ікри і продовження роду. Ця прекрасна риба, що колись була гордістю Карпат, виростає до 1.5 м довжини і 30-40 кг ваги, і Закарпаття з Буковиною є останніми оплотами оригінальних популяцій тайменя, не “засмічених” стиковим зарибленням. Ну невже це так важко зберегти?!
Певно, важко, адже риба в нашій країні цікава хіба що кільком десяткам ентузіастів. Тож, перейдемо до більш важливої проблеми – що робити з паводками? Регулювати? Ха – банальний сельовий потік знесе цю греблю до бісової матері, не приведи Боже. Разом з сотнями поселень, що розташовані нижче за течією. А за останні 20 років серйозних повеней тільки в Закарпатті можна пригадати не одну, і не дві…
Отже, як писав незрівнянний Лесь: “ітогі падвєдьом”. В краї, який на данний момент є туристичною меккою України і її найближчих сусідів, який є джерелом самобутної культури та останнім чистим місцем на багато сотень кілометрів навколо, збираються побудувати 300 “бомб сповільненої дії”, що загрожують розповзтися раковими пухлинами на фізичній карті Європи. І все це – заради сумнівно дешевих кіловат електроенергії. А може тільки заради збагачення окремих, і без того вже небідних, персон?
Сердечно прошу вас не припускати, що я надмірно захмарюю небо чи роздмухую якийсь вогонь. Моєю метою було просто і доступно викласти негативні наслідки будівництва малих ГЕС, спираючись тільки на існуючі факти та історичний досвід, і даючи якнайменше волі емоціям. Сподіваюсь, хоча б частково, я цієї мети сягнув, хоча мені, як людині родом з Карпат, було вкрай важко тримати себе в рамках. Тому дозволю собі маленький емоційний пост-скриптум.
Коріння подібних до вищезгаданих проблем і ситуацій лежать у нашому, суто українському повсякденні, і манері жити. Це стосується всіх, починаючи від аморально темної влади, і закінчуючи простим трудівником, в житті якого найприємніша подія – пляшка поганенького пива перед сном. Помічаю і за собою дивну байдужість, коли мова йде про щось болюче і насущне. Ні, воно болить, як і раніше, просто тепер частіше стає однаково, як все скінчиться, бо усвідомлюєш, що чогось доброго годі чекати. І мені щиро соромно за цю чуму байдужості, що оповила серця тих небагатьох нормальних, адекватних громадян, які б могли змінити цю нещасну країну в кращий бік.
Звісно соромно і за бездумних співвітчизників, яких більшість, за владу, яку вже й сварити ліньки, та й за всі втрачені можливості, які ми так бездарно втратили.
Ба, навіть не соромно. Ганьба, чорт забирай.
Андрій Скворчинський
