П’ять років тому я прочитав дуже цікаву книжку – „Кінець техноутопії”. Її автор – американський вчений Уільям Каттон, і вперше він видав свою працю понад 20 років тому, з підзаголовком “Дослідження екологічних причин колапсу західної цивілізації”. Минуло два десятиліття, і цей американець перевидав книгу, навмисно не вносивши в неї жодної правки, аби читач міг переконатись у його правоті. Правоті скепсису щодо можливості будь якої технології вирішити певну проблему без розуміння її суті. У 2006-му „Кінець техноутопії” було перекладено російською мовою київським науковцем Віктором Постніковим, і видано в столиці України. Я, наскільки міг, пропагував її серед співгромадян, написавши низку статей, зокрема, в «Дзеркалі тижня» та «Українській технічній газеті». Тоді ж наводив читачам приклади техноутопій, які безпосередньо стосувались України. Уявити, що за кілька років зможу брати ще ближчі приклади – з рідного Закарпаття, тоді не міг…
За найяскравішій взірець техноутопії для своїх публікацій я взяв… ріпак. Справа з ним розгорталася наступним чином: прагнучи позбутися від нафтової залежності, світ почав шукати альтернативу цьому “гною Землі” та “крові економіки”, і знайшов її у біопаливі. Українці, які також все активніше пересідають на чотири колеса, інформацію про те, що сировину для машинного палива можна вирощувати на полях, сприйняли з ентузіазмом. Тим більше, що за кілька останніх років наші поля вкрились жовтими килимами ріпаку. Попит на цей продукт в Європі високий, от і зажовтіли спочатку поля в Німеччині, далі в Східній Європі (особливо в наших сусідів – Словаччині, Польщі та Угорщині), а так і до України черга дійшла. Невдовзі ми стали європейськими лідерами з площ під ріпаком – чи то 2, чи то навіть 3 мільйони гектар на рік ним засівають. Щоправда, нині на ріпаковому паливі їздять не українські, а європейські автовласники. Ми просто продаємо сировину, залишаючи собі виснажені грунти, а європейцям надаючи відстрочку у необхідності міняти свій марнотратний спосіб життя. Цей процес – засіву площ ріпаком, який сам по собі культура хороша і корисна, але лише в обмежених кількостях, охрестили «РАПСтвом», або «кРІПАКством» в українській інтерпретації. Але проблема не стільки в тому, що рослину не переробляють для наших потреб. Це поправимо, і заводи з виробництва біопалива з’являються вже й в Україні, як і перші заправки з нетрадиційним паливом. Проблема в тому, що ніякого ріпаку, як і будь-якої іншої сировини не вистачить для забезпечення надто роздутих потреб „цивілізованої людини”. Задля блага „білої людини” не ходити пішки чи не їздити громадським транспортом нині активно вирубуються тропічні ліси – під кукурудзу для технічного спирту. Фермери „третіх країн” надають перевагу вирощуванню сировині для палива замість рису та пшениці, через що погіршується й без того неситне життя їхніх одноплемінників. ООН вже назвала вирощування „автомобільних” рослин замість харчових зернових причиною різкого зростання цін на продовольство у цілому світі. Та навіть якщо ігнорувати весь світ із його проблемами, то потреби автомобілістів біопаливо може забезпечити процентів десь на п’ять… Біопаливо як альтернатива паливу з нафти – це і є приклад техноутопії. Бо воно не альтернатива, адже ніякий ріпак, кукурудзяний спирт чи навіть водень у нутрі „сталевого коня” не допоможе людині, яка щодня долає 1-2 кілометри на машині через лінь та уявний престиж, чи людині, яку навмисно позбавили громадського транспорту…
Не менш яскравий приклад техноутопії має шанс з’явитися у нас на Закарпатті. Маю на увазі амбітний план, який вже отримав неформальну назву «Проект-330». Йдеться про програму будівництва близько 550 малих та міні-ГЕС в українських Карпатах, з яких 330 станцій заплановано звести в нашій області. Стосовно Закарпаття, то ці плани відображені в рішеннях Закарпатської обласної ради, зокрема №161 від 25.02.2011р. «Про Програму комплексного використання водних ресурсів Закарпатської області» та №310 від 04.11.2011р. «Про затвердження Схеми розташування малих ГЕС на території Закарпатської області». Якщо коротко, то в усіх гірських районах краю, а найбільше – в Тячівському районі, заплановано зводити невеликі за потужністю гідроелектростанції, які вироблятимуть струм силою загнаної в труби води гірських річок. Отриманий струм буде подаватись в мережу, поповнюючи загальний «казан» вітчизняної енергетики. На цей факт варто зважити особливо – адже пропагандисти проекту натомість говорять про досягнення «електричної незалежності» Закарпаття (наче наш край прагне до державної незалежності, і тому енергетична свобода йому вкрай потрібна). Звичайно, годувати країну власною електрикою – почесна справа (бо наразі Закарпаття її в основному споживає, забезпечуючи себе потужностями низки власних ГЕС (Теребля-Рікської, Ужгородської, Оноківської ГЕС, та мікро-ГЕС в с. Білин на Рахівщині та с. Красна на Тячівщині) не більш, ніж на 7-8 %. Та от тільки чи так потрібна наша електрика Україні? Не всім відомо, але насправді країна вже давно має надлишок електрики, яку виробляють переважно наші АЕС. Існує давня й досі невирішена проблема використання «нічної електрики» – адже АЕС не можна вимкнути на ніч, а вночі попит на електрику сильно падає. Запровадження пільгового «нічого тарифу», який би стимулював специфічне інтенсивне споживання електрики (наприклад, для обігріву помешкань), про яке говориться с перших років незалежності, так і не набуло масового характеру. До того ж, Україна з року в рік нарощує обсяги експорту електрики – постачаємо її в Східну Європу, і в Білорусь з Молдовою. Тоді яка така необхідність виникла в освоєнні вільної енергії карпатських річок, аби закувавши їх в труби, примусити виробляти струм?
Про екологічні наслідки від реалізації «Проекту-330» останнім часом написано чимало. Якщо стисло, то ось один з висновків з Резолюції круглого столу представників громадськості, експертів та журналістів Закарпаття по обговоренню проблеми будівництва малих і міні-ГЕС у Карпатах та зокрема у Закарпатській області, що відбувся в Ужгороді 14 березня:
«При реалізації прийнятих рішень обласної ради і масштабного «Проекту – 330» навіть за попередніми оцінками можлива значна шкода природі Закарпаття – зникнення цінних порід риб, порушення гідрологічних режимів малих рік і потічків, різке зменшення всіх видів фауни, спотворення гірських ландшафтів «трубними» і греблевими будовами та водосховищами у верхів’ї, активізація негативних геологічних процесів – зсувів, а також природі всієї Східної Європи, оскільки масштаб проекту змінить гідрологічний характер Тиси – основної притоки Дунаю. Суттєве зниження якості води та ін. набагато перевищує будь-які «економічні» вигоди від цього проекту»
Отже, до купи вже наявних екологічних проблем, від яких потерпає Закарпаття, раптом (хоча насправді про інтенсивну гідроелектрифікацію Закарпаття говориться не перший рік) додається загроза «Проекту-330». Що це – техноутопія, тобто наївна спроба вирішити нагальні цивілізаційні, і навіть ментальні, проблеми технологічним шляхом ? Чи прорахована авантюра, за наслідками якої кількадесят персон непогано збагатяться, ще кілька сотень причетних щось та й зароблять, а кілька сотень тисяч краян відчують непоправимих втрат (а втрати природи в жодних умовних одиницях тим паче не порахуєш)? Коли річ тільки в утопічному прожектерстві, то розвіяти марення буде не так і складно, благо, тема викликала жваву цікавість небайдужої громадськості. Якщо ж маємо справу з «золотим тільцем», що ховається за шляхетними намірами обдарувати край дармовою електрикою, то варто бути готовими до непростої боротьби…
Олег Супруненко для Голосу Карпат
http://goloskarpat.info/blog/item/9560-%C2%AB%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B5%D0%BA%D1%82-330%C2%BB-%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D0%BE%D1%83%D1%82%D0%BE%D0%BF%D1%96%D1%8F-%D1%87%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%80%D0%B0%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B0-%D0%B0%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%8E%D1%80%D0%B0
