Заповідними стежками Київщини: Макарівщина

Як часто, милуючись гарними туристичними буклетами з панорамою чи то Карпат, чи то Криму, і захоплено розповідаючи, як гарно там, десь там, на іншому кінці України, ми забуваємо, що і наша рідна Київщина багата численними визначними місцями, здатними задовольнити смак найвибагливішого гурмана.

Це майже 200 об’єктів природно-заповідного фонду (надалі – ПЗФ): різноманітних заказників (ботанічних, ландшафтних, орнітологічних тощо), пам’яток природи, заповідних урочищ, пам’яток садово-паркового мистецтва, і навіть два нещодавно створені національні парки – «Залісся» і «Білоозерський» (це все без урахування Чорнобильської зони відчуження, в межах якої опинився ще ряд заповідних місць). На тлі такого розмаїття кожен поціновувач природи може знайти собі затишний куточок згідно своїх вподобань: кому кортить просидіти півдня в очеретах з біноклем, кому пройтись в тіні віковічних нерубаних дібров, а кому – відчути подих степового вітру на останніх цілинних шматках степу. Попри все це, рівень освідомленості населення про існування таких явищ, як заказники чи то пам’ятки природи, мінімальний, навіть серед місцевих жителів. Звідси нерозуміння того значення, яке відіграє ПЗФ в екології регіона, а в кінцевому результаті – і в нашому житті. Як наслідок, непоодинокими випадками стало брутальне порушення природоохоронного режиму на території об’єктів ПЗФ, як зі сторони відвідувачів, так і зі сторони структур, що мають забезпечувати охоронний режим. Це і вирубка лісів, і розорювання останніх степів і т.д. Нашими активістами разом з активістами Національного екологічного центру України давно ведеться моніторинг окремих заказників Київщини, де постійно доводиться виявляти різного роду порушення. На разі назріла необхідність провести дослідження всіх об’єктів ПЗФ з метою з’ясувати, в якому стані вони зараз перебувають. І першими на нашому шляху стали заказники Макарівського району…
Макарівщина має пишатися своїм лісовим фондом. На територію Макарівського району заходить великий шматок лісів Тетерівського екологічного коридору – лісового массиву, що починається біля Чорнобильської зони і тягнеться через Київщину і Житомирщину аж до Коростишева, і по якому з півночі постійно розселяються вовки і рисі, що, буває, заходять аж до півдня цього массиву. Ліси Макарівщини належать до бассейну річок Кодри і Гуски – приток річки Тетерева (щоправда Гуска сперш впадає в Білку (річку), яка несе води вже до Тетерева). Для них характерна висока заболоченість; цей резервуар води використовується річками в маловодні роки; таким чином, ці ліси мають важливе водоохоронне значення. Для їх охорони було створено цілий ряд ландшафтних і ботанічних заказників: «Борові ділянки», «Атаманова роща», «Урочище Мутвицьке», а також заповідне урочище «Вепрове». Вони і були нашою метою.
Але спершу на нашому шляху стояв не зовсім звичний об’єкт ПЗФ. Парк пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення «Копилівський». За цією не сильно промовистою назвою в селі Копилів обабіч Києво-Житомирської траси, як виявилося, приховується просто чудовий парк кінця ХІХ сторіччя. Парк був заснований 1880 – 1890 рр, коли в 1882 році село відійшло під власність фон Мекка, дворянина, талановитого інженера. Він і вважається засновником парку. Нині зберіглися руїни його маєтку, який у 1889-1890 кілька разів відвідував видатний композитор П.І.Чайковський.
Та це стало відомо пізніше. А по приїзді ми просто були вражені красою віковічних ялинових і липових алей. Величаві дерева в поєднанні з монументальною тишею під кронами сторічних лип справляли сильне враження. Цей парк якісно відрізнявся від інших подібних парків своєю дикістю: у нього немає адміністрації чи дирекції, тому ніхто не доглядає за ним, не підстригає траву і дерева. Нічого поганого в цьому немає, буйний зелений підрост під могутніми аллеями справляє враження пишного, здорового дикого лісу (такий ліс в лісгоспах ще пошукати треба). Того і гляди, зараз звідкілясь вийде свиноматка з поросятами.. Але ні, це – самісінький центр села, більш того – посередині парка знаходиться стадіон! Приємно бачити, як співіснує шматок дикої природ из селом – в парку, навіть біля стадіону, на диво чисто. За сміттям тут прибирають. А чи не смітять?.. І жодних санітарних рубок чи зняття «аварійних» віковічних дерев, як це постійно буває в Голосіївському лісі. І нічого, дерева не падають десятками на людей. Може хоч тут навчились цінувати дерева як живі істоти, а не як кубометри деревини?

Фото 1. Алея в Копилівському парку
Покидали Копилівський парк ми з приємним враженням, що перший перевірений заповідний об’єкт не виявився «паперовим».
Наступним на нашому шляху було заповідне урочище «Вепрове». Розташоване воно на схід від села Небелиця, на краю лісового масиву. Знайшовши дорогу серед поля і в’їхавши в сосновий ліс, ми вперлись в аншлаг «Заповідне урочище «Вепрове». Побачене спершу відверто розчарувало. Замість віковічної діброви (яку хотілося б побачити) нашим очам відкрився середньовіковий сосновий ліс з другим ярусом з акації. «Невже в якості заповідного урочища не можна було обрати ділянку більш цінного лісу», – такою була перша думка. Але площа урочища доволі велика (118 га), тому ми пішли в обхід дивитися, що коїться всередині. Виявилося, що в урочищі представлені різні типи лісу: переважали соснові ділянки, але також були наявні ялинові, дубові та тополеві. Переважно ліс являв собою густі вологі хащі, буяв папоротями і ощетинився малиною. Подекуди зростав вид Червоної книги України – плаун річний. Назву ж свою урочище виправдало: тут було безліч слідів кабанів, для яких цей ліс був справжнім раєм. Серед густих заростей на просторій галявині знаходилась годівниця, і на десятки метрів довкола все було витоптане ратицями. Схожа кількість слідів спостерігалась на узліссі, куди вепрі приходили повалятися в піску біля великої нори барсука. Високо в небі ширяли підорлики, траплялись осоїди і перепелятники. Повна ідилія, якби не одне але. В лісі ведуться вибіркові санітарні рубки, які (рубки) геть не в’яжуться зі статусом заповідного урочища. Від суцільних рубок урочище рятує мабуть не статус, а відносно молодий вік лісу (зокрема дубових ділянок). У будь-якому разі, в найближчі кілька років лісам урочища, швидше за все, нічого не загрожує. Але лишається загроза, що із дорослішанням лісу вибіркові рубки плавно перейдуть в суцільні і «Вепрове» втратить свою дикість.

Фото 2. Санітарні рубки в заповідному урочищі «Вепрове»
… Чим ближче ми під’їзжали до Житомирської області, чим далі від Києво-Житомирської траси , тим відчутнішим ставало відчуття глибокої сільської глибинки, глухого партизанського краю, де життя не зіпсоване ритмом сучасної цивілізації, і нікого не здивуєш бричкою на конях. Такого відчуття на жаль вже не зустрінеш біля Києва… А тут, долаючи щось схоже на «бруківку» (вимощену нерівним камінням грунтову дорогу важко назвати бруківкою), ми проминули останнє село Київської області – Комарівку. Попереду за кілька кілометрів лісом починається Житомирщина. І тут, майже на кордоні Київщини, на березі річки Гусавка, знаходяться «Борові ділянки» – ландшафтний заказник місцевого значення.
Заказник сподобався одразу ж. На відміну від «Вепрового», де переважав вторинний сосновий ліс, рослинність тут була представлена старим дубовим, грабово-дубовим і сосново-дубовим лісом, тобто переважали листяні породи. Враховуючи останні тенденції, дуже скоро дубові ліси (тим паче старі) будуть крайньою рідкістю… Вже зараз там, де на старих лісових картах позначені діброви, при перевірці наймовірніше виявляється вирубка. Тому на дубові заказники мала б лягти велика надія, якби в них заборонялись всі види вирубок. Але так як в усіх заказниках дозволені рубки догляду (а суцільні лісовідновні рубки є рубками догляду, і під них підпадають усі «перестиглі» деревостани), то майбутнє таких дібров в заказниках стоїть під великим питанням. Проте, на наш великий подив, «Борові ділянки» порадували нас нерубаним деревостаном. Це неймовірне задоволення пройтись під тінистим дубовим пологом в 30-ти градусну спеку! Хоча подекуди був представлений густий підлісок, в цілому густі крони не давали пройти світлу в достатній кількості, і ліс проглядався на багато метрів в усі сторони. В цих галерейних лісах знайшла притулок велика популяція рідкісних орхідей – гніздівок. Вони цікаві тим, що: по-перше, сапротрофи (тобто не фотосинтезують, як інші рослини, а отримують поживні речовини за рахунок розкладання органіки), тому мають непримітний буроватий колір, а по-друге – мають складний життєвий цикл: насінина проростає лише за участі симбіотичного гриба, а наземний пагін розвивається лише на 9-10 рік і після цвітіння відсихає. Решту часу орхідея існує під землею. Такий дивний життєвий цикл робить орхідею дуже вразливою до різного роду втручань у природне середовище, як-от вирубки. І тому вона стала дуже рідкісною і зараз знаходиться на сторінках Червоної книги України. А тут її було вдосталь; цікаво, що подекуди з одного кореня підіймаються одразу 5 пагонів! Більш того, нам пощастило побачити ще одну рідкість – лісову лілію, єдиного дикорослого представника лілійних в Україні. Ця гарна квітка зникає як внаслідок власне збору, так і через вирубування лісів, оскільки потребує часткового затінення. А оскільки відсоток квітуючих особин у популяції зазвичай дуже маленький, насіннєве поширення її дуже обмежене, і знищення популяцій внаслідок вирубки йде значно швидше аніж поширення у неосвоєних місцезростаннях. У «Борових ділянках», до речі, нам теж траплялись на очі неквітуючі особини, хоча, ймовірно, у його нетрях десь милують око гарні лісові квіти…

Фото 3. Гніздівка звичайна в заказнику «Борові ділянки»
Попрощавшись із чудовим заказником, ми повернули назад, в сторону Києва. Тут, за кілька кілометрів від села Комарівка, не доїзджаючи села Ніжиловичі, дорога перетинає наступний заказник – «Цезарівський». Він найбільший серед обстежених сьогодні – площею 475 га, до того ж, як виявилося, найбільш заболочений. Тут розміщено кілька обширних боліт – Зубареве, Моховате та Гронне, що утворюють систему Жаб’ячих боліт. В серце заказника нам вдалося пробратись по невисокому насипу, що мабуть колись мав стратегічне значення, так як пролягає суворо з півночі на південь через усі болота. Зараз по ньому пролягає розбита лісовозами грунтова дорога, яку нам перетнула чорна гадюка, яка, сама того не бажаючи, на кілька хвилин стала зіркою фотокамери. Ідучи грунтовкою, проминувши болота, ми потрапили у справжнє дубове царство. Виявилося, що великі площі поміж болотами досі вкриті старезним дубовим лісом, під яким навіть у найлютішу спеку прохолодно. Дуже ймовірно, що десь тут мешкають чорні лелеки, адже тут все поруч: і болота, де вони здобувають здобич, і старезні дуби, де вони будують гнізда. Але годі думати про те, щоб зараз знайти гнізда: густі зелені крони надійно приховують лісові таємниці. Тільки десь в густій лісовій напівтемряві чутно легенькі кроки: то боязно прямує сторожка козуля…
Але чи довго ще ми будемо свідками дій цього лісового зеленого театру? Серед дібров вже є кілька лисин старих, заростаючих вирубок. На превеликий жаль зараз ніхто не може гарантувати, що зелені велетні не поїдуть завтра в Румунію чи Туреччину, щоб завтра повернутись на Батьківщину диваном чи кріслом. Вся надія зараз лягає на компетентність керівництва лісгоспу, якому має вистачити свідомості і розуму лишити ці прекрасні ліси для прийдешніх поколінь.

Фото 4. Дуби такого розміру не рідкість в заказнику «Цезарівський»
За «Цезарівським» на черзі стояв ботанічний заказник місцевого значення «Атаманова роща». Щоправда, не зрозуміло, в честь якого атамана названа ця «роща», що захована в лісових нетрях басейну річки Кодрянки. Перед тим як потрапити в заказник, ми добряче покружляли лісом і селами на березі Кодрянки, намагаючись зорієнтуватись. Сумне видовище являють ті села: Забуянья, Буян. Останнє село є залізничною станцією, і в минулому відігравало важливе стратегічне значення: звідси відходили ешелони на заховане в лісових нетрях секретне військове містечко, яке зараз втратило свій важливий статус, а з ним статус втратив і Буян. Руїни величезної школи, збудованої лише у 1989 році, підкреслюють запустіння… Дуже сильний контраст між занедбаною цивілізацією і шикарною природою.
«Атаманова роща» є невеличким заказником, площею в 14,5 га. Вона являє собою затишну діброву, заховану всередині лісового кварталу, і оточену по краям молодими сосново-осиковими насадженнями. Такий собі праобраз заповідного ядра, оточенного від людського втручання буферною зоною. Як і «Борові ділянки», заказник порадував відсутністю рубок. Це був єдиний (із сьогоднішніх) заказник, до якого був відсутній проїзд; це, звісно, зменшувало можливий антропогенний вплив. А всього навсього за 2 квартали від «Атаманової рощі» знаходився інший, доволі великий, ландшафтний заказник загальнодержавного значення – «Урочище Мутвицьке». Але впавші дерева на дорозі та розбиті лісовозами колії квартальних просік не дали змоги проїхати до урочища, а так як день підходив до кінця, ми прийняли рішення навідати Мутвицьке наступного разу. Адже його площа – 785 га – потребує більше часу для обстеження , ніж ми маємо на схилі дня.

Фото 5. Ботанічний заказник «Атаманова роща»
Проте на зворотньому шляху ми не втратили можливості відвідати ще один об’єкт природно-заповідного фонду Київщини. Ним стало маловідоме заповідне урочище «Корчуватник». Розташоване воно в Києво-Святошинському районі, на околиці села Горбовичі. Саме село виявилося своєрідною «Швейцарією», де на пагорбах розкинулось сучасне «етносело», в якому проживає етнос не в міру багатих людей. З пагорбів «Швейцарія» виглядає надзвичайно живописно, але коли доводиться проїжджати вузенькою вулицею в оточенні 3-х метрових заборів, виникає закономірне питання: кого ви настільки боїтеся, панове?
Сам «Корчуватник» займає крутий схил пагорбу, вкритий грабовим лісом. Знизу до нього примикають новобудови, зверху ліс межує з полями. Попри постійний шум і запахи, що відходять від села знизу, заповідне урочище дає змогу оцінити природню красу типових грабових лісів, що стають жертвами вирубок і забудови. Більш того, частина урочища включає в себе заболочений вільшанник; таке розмаїття листяних біотопів робить урочище справжньою знахідкою для багатьох птахів, комах і рідкісних рослин, чий ареал під Києвом неупинно зменшується внаслідок наступу забудовників. Статус цього лісу – заповідне урочище – є порятунком для них і пропуском в майбутнє в Київській агломерації, що, як ракова виразка, з кожним роком захоплює нові і нові землі.
А закінчилась наша мандрівка на пагорбах між селами Білогородка і Лука. З цих пагорбів відкривається живописний вид на долину річки Ірпінь, на луки, пасовища, і котеджні містечка, що все ширше розростаються понад заплавою. Трохи далі починається сам Київ, кілометри вулиць, багатоповерхівок, ліхтарів… Хтозна, можливо дуже скоро і навколишні передмістя ввійдуть в межі Києва і не лишиться в них місця для дикої природи. Але приємно відчувати, що зовсім поруч є місця, де природа знаходиться під захистом. Хочеться вірити в те, що природа там таки перебуває під захистом; проте, враховуючи наші реалії, їхня подальша доля цілком і повністю залежить від нашого відношення до цих останніх заповідних куточків. І будемо сподіватися, що і через 20, і через 40, і через 100 років люди зможуть, так само, як і ми зараз, зробити мандрівку незрівнянно гарними куточками рідної області, і сказати, що добре не тільки там, де нас нема)!

Андрій Плига, ДОП «Зелене майбутнє». Фото Василюка Олексія.

2 Responses to Заповідними стежками Київщини: Макарівщина

  1. Stepan сказав:

    Супер! самому захотілось побувати там. втім, це теж не дуже правильно. заказники таки – не туристичні об*єкти і бережемо ми їх таки від самих себе! тому одне діло пишатись а інше – не пертись туди з бабами, пивом і сміттям.
    Так тримати, хлопці!
    приємно перечитати!

  2. Жанна сказав:

    Дуже цікаво і змістовно написано. Молодці!!!
    Не дарма кажуть “Ліс – легені нашої планети!”
    Дійсно, чимало вражаюче гарних і мальовничих місцин є в Київській області. Але з-за недобросовісного ставлення до дарів природи помалу починаємо втрачати ці скарби…
    Маю надію, що завдяки збільшенню ПЗФ, хорошій роботі таких “зелених” активістів, як автори статті, гуманному ставленню населення (+ навчання молодшого покоління) – є шанс зберегти зелені, недоторкані ділянки нашого краю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *