Друзі лісу

Останнім часом безоглядно винищено сотні, а то й тисячі кілометрів лісосмуг, що призвело до масового опустошення сільськогосподарських угідь. За це ніхто не був покараний, що дозволило розбій на українських землях продовжувати…

Кожен другий гектар лісу в Україні – рукотворний. Це легко
побачити: у такому лісі дерева ростуть рівними рядами, придивіться хоч у найближчому гайку. Протягом останніх 50 років радянської влади в Україні було посаджено 440 тис. га полезахисних смуг, а під захистом штучних насаджень у найкращі роки було 13 млн га сільськогосподарських угідь. Один гектар лісосмуги захищає 20–30 га ріллі, збільшення врожаю при цьому становить близько 15%.

Свого часу було заліснено сотні тисяч гектарів вздовж каскаду водосховищ Дніпра. На Нижньодніпровських пісках – 90 тис. га, вздовж річки Сіверський Донець – 65 тис. га, Ворскли – 20 тис. га, у басейнах малих річок та водоймищ на них – 150 тис. га. Чимало зроблено для припинення ерозії, впливу якої в Україні зазнають більш як 5 млн га. Закріплено лісами яружно-балочні системи – Канівську, Ржищевську, Норинську, Ямпільську та інші. Понад 60 тис. га нових лісонасаджень створено в курортній зоні Криму, понад 100 тис. – у зелених зонах міст. І тепер ДАЛР – Державна агенція лісових ресурсів (до 2011 року – Держкомлісгосп) має амбітні плани збільшення площ лісів. Чи ці плани реальні і чи вони грамотно складені, ми зараз обговорювати не будемо. Краще замовимо слово за ті насадження, яким у цих планах місця не знайшлося, а саме – за полезахисні лісосмуги.

Лісосмуги – один із найефективніших засобів боротьби з опустелюванням і посухою. А от ліси – ті, що неграмотно (не у тому місці, не ті породи тощо) посаджені, можуть тільки посилювати засуху, висмоктуючи із землі забагато вологи.

Для України опустелювання є великою загрозою, і зараз воно активно проявляється переважно в областях степової зони. Причини «опустелювання по-українськи» – надзвичайно високий рівень розораності і вже згадана деградація полезахисних лісосмуг.

«Понад 80% території багатьох районів у степових областях розорані, але за роки незалежності в Україні так і не створили службу, яка б опікувалась лісосмугами навколо полів, – каже заступник голови Національного екологічного центру України (НЕЦУ) Олексій Василюк. – Через підпали стерні і зумисне вирубування на дрова лісосмуги багато де знищені, а відновлювати їх немає кому».

Є випадки вирубування лісосмуг ділками з метою подальшого перепродажу деревини – там, де виросли дерева, придатні для переробки на ділову деревину.

«По всій степовій зоні процвітає вітрова ерозія: вітри зносять висохлий родючий шар ґрунту, спричиняючи пилові бурі. А на місці вивітреного чорнозему лишається гола порода, – додає Сергій Івко, голова громадської організації «Спілка друзів природи» (м. Токмак, Запорізька обл.). – «Опустелювання» – це не значить, що з пустелі Сахара до нас прийдуть бархани і засиплють наші села.

Опустелювання «по-українськи» – це недбале ставлення до нашого чорнозему, який просто видувається аж до піску, і такі приклади вже добре видно на космічних знімках.

Щороку Україна втрачає 10–12 мільйонів тонн зерна через ерозію ґрунтів. Одна з причин вітрової ерозії – цілковита занедбаність полезахисних лісосмуг. Нині через земельну реформу полезахисні лісосмуги взагалі залишилися без уваги. Відсутня нормативно-правова база, яка регулювала б їх поновлення.

Водночас замість того, щоб відновлювати лісосмуги, чиновники взяли курс на засадження лісами степової зони України, висаджуючи штучні ліси на залишках українського степу. Приміром, державна програма „Ліси України 2010-2015” передбачає виділення 2319 мільйонів гривень на насадження лісів у степах, і – жодної копійки на відновлення лісосмуг. Вочевидь, програма потребує змін та доповнень!

Відповідно до п. 8 Розпорядження КМУ дворічної давності (від 17.06.2009 №685-р) “Про заходи з розв’язання проблемних питань соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів” профільним відомствам та Мін’юсту доручено підготувати та подати до КМУ пропозиції щодо закріплення земельних ділянок, зайнятих полезахисними насадження. І що? І – нічого!

Нині внаслідок недолугих рішень у земельній сфері сільськогосподарські угіддя фактично передано у приватну власність (розпайовано). Частина лісосмуг потрапила у приватні руки і тепер їх доля залежить від розуму та совісті нових власників.

Ті ж полезахисні лісосмуги, які не підлягали паюванню, переважно рахуються як землі запасу, резервного фонду та загального користування на балансі селищних рад, які не мають ні коштів, ні засобів, ні бажання доглядати за цим добром. Колізія полягає і в тому, що полезахисні лісонасадження потенційно є землями сільськогосподарського призначення, але не є сільськогосподарськими угіддями.

На початок 2008-го на землях, не наданих у власність та у постійне користування, було 318,1 тис. га полезахисних лісосмуг, у сфері управління Держкомлісгоспу – 0,1 тис. га та у сфері управління Мінагрополітики – 115 тис. га. При цьому безгоспні лісосмуги гинуть найшвидше.

На думку завідувача кафедри лісової меліорації НУБіП України професора В. Юхновського, треба провести інвентаризацію та лісовпорядкування лісосмуг, закріпити їх за постійними користувачами, розробити нормативну базу користування ними.
2009 року під головуванням Мінприроди відбулася низка міжвідомчих нарад щодо долі лісосмуг, захисного лісорозведення. Було озвучено чимало розумних пропозицій, толкових обіцянок. Але тих зобов’язань так ніхто й не виконує.

Ой, як це далеко від ставлення до захисного лісорозведення, яке було за радянських часів. Якось професор Павло Гаврилович Вакулюк розповів мені, як була «нейтралізована» Канівська яружно-балочна система: «Після організації музею на могилі Шевченка під Каневом виникла потреба окультурити землі навколо нього та вздовж шляхів. Передбачалося, що це зроблять самі господарі землі – колгоспи та радгоспи. Минуло кілька років – нічого вони не зробили. Тоді у 1958 році Рада Міністрів України ухвалила постанову про створення Канівської гідролісомеліоративної станції (ГЛМС). І поклала на неї обов’язок створити захисні лісонасадження. У Канівському районі стільки ярів… Наприклад, є яр, з якого винесло у Дніпро 700 тисяч м3 землі. Тому треба було не лише ліс садити, а й у вершинах ярів будувати водоскиди, лотки і – відповідні вали. А на дні цих ярів – водобійні колодязі, загати, саджати чагарникові верби, які б розпилювали потоки води, гасили їх швидкість та затримували ту землю, яку вода несе з собою. Якщо заліснювати яри, починаючи з днища, то вода поступово буде фільтруватися. Вали ці робили заввишки 2-2,5 метра, завширшки в основі 5 метрів, на вершині – 1,5 метра. Лотки ж є довжиною до 80 метрів. Уявляєте, з якою швидкістю летить по них вода? Просто рине і з висоти б’є в дно яру. Отут уже потрібні були водобійні колодязі, які б гасили швидкість води. Канівська ГЛМС врятувала від ерозії близько 18 тис. га орних земель. Для цього збудували 430 км валів, спорудили 94 лотки-водоскиди. Якщо до того у Дніпро з полів Канівського району виносилось 2,1 млн м3 землі щорічно, то потім ситуація змінилась, ерозію вдалося зупинити! Коли станція починала свою роботу, лісистість у районі була 18,3%, тепер вона становить 35%.

У роки колективізації колгоспам і радгоспам було передано майже четверту частину лісів України. У них були свої лісники, своя охорона тощо. Не все було так ідеально, як і скрізь. Я працював лісничим у 50-60-ті роки. Посадили ми на ярах та пісках ліс для радгоспу. А той радгосп потравив ці посадки, загнавши туди худобу. Ми складаємо акт. Передаємо його у відповідні органи, а потрапляє він до секретаря райкому. Той викликає мене: «Так, Вакулюк, а може б, ти пішов бригадиром у колгосп, бо як лісничий, бачу, ти не розумієш державної аграрної політики». Я відповів, що ми робили посадки не для того, щоб худобу на них пасти, а для захисту земель. А секретар своє: «Будеш такий розумний, то виженемо за межі району».

Висловився тоді Павло Гаврилович і щодо лісорозведення у степу: «Рівнинний степ завжди був безлісний. Створювати там ліси – це насильство над природою. До того ж глибина залягання водоносного шару на чорноземах – 30-35 метрів, причому вода солонувата.

Інша справа – лісосмуги. Це не повноцінний ліс, це три або максимально п’ять рядів дерев. У лісосмуги є чітка полезахисна функція. Для цього,зокрема, вона повинна добре продуватися, щоб сніг рівномірно лягав на поле.

Перш ніж саджати лісові культури, кожну ділянку треба детально вивчати на її придатність для лісовирощування, звертатися за консультацією до нас, вчених. У степу є багато таких площ, на яких дерева рости не можуть, а тому й саджати їх тут недоцільно. Це лише дарма витрачені державні кошти».

Так, шкода від непрофесіоналізму у справі лісорозведення дійсно велика. За словами професора Якова Дідуха, під хорошим гаслом «Посади дерево» було загублено чимало цінних ділянок степу, навіть степових заказників. У Криму – заказник Ак-Кая поблизу Білогірська, в Луганській області ділянки біля Деркула (Біловодськ-Марківка). Затерасували, посадили сосну. Відразу ж почався процес ерозії, змив крейди. Унікальний кам’янистий степ, рідкісні види – все загинуло. І лісу нема, бо немає тепер ґрунту.

Цілком очевидно, що потрібно негайно переглянути державні пріоритети щодо лісонасаджень у степу. А саме: якнайуважніше, з урахуванням думки не тільки відомчої, а й академічної науки, неурядових організацій, місцевих громад, спеціалістів-аграріїв переглянути плани лісорозведення. Не засаджувати залишки степу сосною, яка, як бачимо, сохне і горить.

Натомість треба потурбуватися про існуючі лісосмуги, знайти справжнього господаря, активно розгорнути роботи із створення нових полезахисних насаджень, направляючи саме на це державні та комунальні кошти.

Олег Листопад

“Селянська правда”, №112, 23 вересня 2011