Розташований біля сел. Трьохізбенка і Калаус, на території Трьохізбенської (Слов ́яносербський район) та Гречишкинської (Новоайдарський район) сільських рад, що на лівому березі Сіверського Дінця, у межиріччі Дінця та його лівої притоки Айдару, на другій піщаній терасі (боровій). Заповідник організований на території колишнього Трьохізбенського військового полігону. За фізико-географічним районуванням України, територія філіалу належить до Степової зони, Північностепової підзони, Задонецько-Донського краю, Старобільської схилово-височинної області (Екологічна енциклопедія, 2006).

Територія заповідника витягнута з північного сходу на південний захід. Найвища точка заповідника — урочище Бараній Шпиль з висотою 150 м над р. м. Територія розчленована балочними системами (балки Нижній Баїв яр, Чехачєв єрік та ін.), у східній частині на територію заповідника заходять відвершки балки Татаринцев яр. Гідрографічна сітка представлена тимчасовими водотоками по дну ярів і балок, є одне природне озеро (Кобозеве) і два ставки. Згідно із еколого-генетичною класифікацією ґрунтів України, на території заповідника представлені такі ґрунти: дерново-примітивні дуже малогумусовані піщані дефліровані на древніх алювіальних піщаних відкладах, дерново-слаборозвинені малогумусовані піщані і зв’язано-піщані дефліровані на древніх алювіальних піщаних відкладах, місцями із похованими ґрунтами, дернові розвинені і потужні малогумусовані зв’язано-піщані дефліровані на древніх алювіальних піщаних відкладах, місцями із похованими ґрунтами, дерново-поверхнево-ґлеюваті слабогумусовані близько-водні супіщані на древніх алювіальних оґлеєних пісках, зрідка із похованими ґрунтами, чорноземовидні середньопотужні малогумусовані супіщані дефліровані на древніх алювіальних реліктово-оґлеєних (ордзанди) піщаних відкладах, лучно-чорноземні середньопотужні малогумусовані піщано-легкосуглинисті на алювіально-делювіальних відкладах із похованими ґрунтами, чорноземні шарувато-намиті гумусовані піщано-легкосуглинисті, підстелені похованими ґрунтами.

Згідно з геоботанічним районуванням України (Національний атлас …, 2008), територія заповідника належить до Євразійської степової області, Степової підобласті, Понтичної провінції, Середньодонської підпровінції, Сіверськодонецького округу різнотравно-злакових степів, байрачних лісів та рослинності крейдових відслонень.

Склад земель заповідника такий: вкриті лісовою рослинністю — 110 га, піски — 3033,3 га, інші — 136,8 га. Дослідження фіторізноманіття Трьохізбенського степу тільки розпочато, тому наведені тут дані не є вичерпними і в подальшому будуть суттєво поповнюватись та уточнюватись. Рослинний покрив філіалу представлений псамофітним степом, агломеративною рослинністю незадернованих пісків, луками та болотами, чагарниковими угрупованнями, березовими, осиковими, тополевими та вільховими гайками.

Псамофітні степи є найбільш характерними для території заповідника. Ценотичну основу їх складають угруповання ковили дніпровської, келерії піскової, костриці Беккера, осоки колхідської, житняків донського і Лавренкa, куничника наземного, полину Маршаллова. У складі угруповань зростають деревій дрібноквітковий, жовтозілля дніпровське, юринея гроновидна, козельці донські і українські, астрагал мінливий, воловик Попова, льонки дроколистий та солодкий, волошка Майорова та інші псамофільні рослини. Значні площі на піщаних ділянках вкриті суцільним покривом із лишайників і зелених мохів.

На незадернованих дюнах та піщаних кучугурах формуються агломеративні угруповання з переважанням куничника наземного за участю однорічних трав: пальчатки кров’яної, гусятника малого, верблюдки блискученької та ін.

На знижених ділянках наявні засолені луки із домінуванням ситників скупченого і членистого. У складі цих угруповань зростають ситовник жовтуватий, ожика бліда, суховершки звичайні, золототисячник звичайний, види конюшини та ін. Дуже зрідка зустрічається лікоподієла заплавна. У Луганській області ця рослина вважається зниклою, останні відомості про неї відносяться до 30-х рр. минулого сторіччя (Лавренко, 1927).

Значне поширення на території заповідника мають угруповання чагарникових верб: гостролистої (шелюги) і розмаринолистої. Характерним для них є розріджений трав’яний ярус, складений переважно злаками: куничником наземним, житняком гребінчастим, грястицею збірною, тонконогом вузьколистим, мітлицею, пирієм повзучим, перлівкою трансільванською, подекуди зустрічається клейстогена розчепірена.

Лісові угруповання представлені листяними гайками із берез повислої і дніпровської, є осикові, осокорові і вільхові колки. Лісові угруповання формуються також по балках (Нижній Баїв яр тощо). Трав’яний покрив у них загалом слабко розвинутий, іноді формується ярус із гігрофільних видів: осоки чорної, гірчаків, мати-й-мачухи, рутвиці малої, ранника вузлуватого, суховершків звичайних та ін.

Зелена книга України на території заповідника представлена угрупованнями ковили дніпровської.

Станом на 2013 р. на території філіалу відомо близько 500 видів судинних рослин. Більш вичерпно охарактеризовано лишайники (Русіна, 2011). Вони налічують 51 вид з 28 родів, 15 родин та 5 порядків аскоміцетів.

Вузькоареальні види властиві флористичному комплексу відкритих сухих пісків, не порослих сосною, це деревій дрібноквітковий, житняк Лавренка, воловик Попова, маренка пахуча, гвоздика розчепірена, льонок солодкий, житняк донський, юринея гроновидна, козельці донецькі і донські. За неповними даними, до охоронних переліків загальнодержавного і міжнародного рівнів включено 16 видів судинних рослин та лишайників, що зростають на території заповідника. До Червоної книги України (ЧКУ) занесено 7 видів судинних рослин, до Європейського червоного списку (ЄЧС) — 3 види, до Червоного списку МСОП — 2 види, до Додатку І Бернської конвенції (БЕРН) — 2 види: житняк донський (МСОП), жовтозілля дніпровське (ЄЧС), ковила дніпровська (ЧКУ), козельці донецькі (ЧКУ), козельці донські (ЄЧС), лікоподієла заплавна (ЧКУ), рястка Буше (ЧКУ), сон лучний (ЧКУ), тюльпан дібровний (ЧКУ), фіалка Лавренка (ЄЧС), цибуля савранська (ЧКУ), юринея волошкова (БЕРН), береза дніпровська (ЧКУ). Червоною книгою України охороняються лишайники — ксантопармелія грубозморшкувата та цетрарія степова.

Характерною особливістю рослинного покриву заповідника є значна участь неаборигенних рослин: амброзії полинолистої, грінделії розчепіреної, злинки канадської, видів енотери та ін. Після введення заповідного режиму неаборигенні рослини будуть зменшувати чисельність і поступово зникати.

Тваринний світ досить багатий та різноманітний, він поєднує лісостепові, лісові, степові та напівпустельні види, що відображає екологічну специфіку території. Зараз на території заповідника відомо близько 140 видів хребетних тварин. Інвентаризація безхребетних тварин у заповіднику тільки розпочата. На даний час на території заповідника виявлені 145 видів безхребетних, з них павукоподібних — 21 вид, комах —124 види.

Фауна ссавців нараховує близько 20 видів. Ключовим видом фауни, що потребує збереження та дослідження, є сліпачок звичайний (занесений до Червоної книги України). Це типово степовий вид гризунів з родини Хом ́якових. На території заповідника поширений всюди — у псамофітно-степових та лучно-степових угрупованнях, на відкритих піщаних кучугурах, узліссях. Досить численним сліпачок є на прилеглих до заповідника ділянках, але там він поступово зникає внаслідок того, що підприємствами лісового господарства ці ділянки розорюються і на них створюються лісові культури.

Сліпачок — гризун розміром до 15 см, веде підземний спосіб життя. Живе колоніями, які позначаються на поверхні наритими купками землі у незвичайній формі півмісяця. Вид є індикатором малопорушених ділянок псамофітного степу. Активність сліпачка проявляється ввечері, вдень і вранці. Вкрай рідко він з’являється на поверхні. Будує досить довгі нори зі складною структурою. Основу нори становить один магістральний хід, довжина якого доходить до ста метрів, а глибина розташування від десяти до сорока сантиметрів. Від нього відгалужуються бічні ходи значної довжини — від двадцяти до п’ятдесяти метрів. Частина з них закінчується тупиками, інша частина доходить до поверхні і призначена для викидання виритої землі. Основне житло — так звана «житлова камера» — знаходиться на глибині 70-50 сантиметрів і наповнена корою цибулин і корінням. Від неї так само відходять бічні ходи, у частині яких звірятко облаштовує свої запаси. В цілому за весь рік самки приносять від трьох до чотирьох приплодів, а всього у виводку зазвичай буває від двох до чотирьох дитинчат. Розмножуються з березня по жовтень. Живуть сліпачки 2 — 3 роки. В їжу сліпачок вживає в основному підземні частини рослин — коріння, цибулини і бульби, живиться також хробаками та комахами. Найбільш воліє годуватися півниками, часником, цибулею, тюльпанами. Так само звірятко робить запаси їжі, які поміщає в спеціальних норках біля свого житла. Запаси невеликі — це може бути декілька коренів або бульб.

За межами України сліпачок зустрічається в степах від Побужжя до Поволжя, Зауралля і Казахстану, у горах і передгір’ях Середньої Азії. Протягом останніх десятиріч в Україні відбувається суттєве скорочення ареалу і чисельності виду. Причини змiни чисельностi: руйнація степових ценозів і надмірний випас худоби, засадження степів плантаціями сосни, фрагментація популяцій. Загальна чисельність в Україні не більша 2-3 тис. особин. Відносно потужні популяції збереглися у Степовому Криму і Придінців’ї. Звичайний сліпачок приносить користь степу, розпушуючи ґрунт, збагачуючи його органічними речовинами, а його нори сприяють проникненню в ґрунт вологи та повітря.

Окрім сліпачка, із ссавців у заповіднику мешкають мишівка темна, миші жовтогорла, курганцева, білозубка мала, бурозубка мала, куниця лісова та кам ́яна, ласка, тхір лісовий, борсук, заєць сірий, лисиця тощо. Із ратичних досить часто можна зустріти козулю та кабана, зрідка в заповідник заходе лось. Постійно територію заповідника використовують декілька особин вовка.

Орнітофауна включає близько 110 видів, що гніздяться, зустрічаються як кочуючі або прольотні, або такі, що використовують територію як кормові угіддя. Звичайними на гніздуванні є крутиголовка, одуд, дрімлюга, дрізд співочий і чорний, берестянка звичайна, зозуля звичайна, зеленяк, жайворонок польовий та лісовий, сорокопуд-жулан і чорвоноголовий, зяблик, щиглик, шпак звичайний, костогриз, синиця велика, кропів’янка рябогруда, вивільга, вівсянка звичайна тощо. Серед дятлових поширені дятел звичайний, малий, сивий. На ставках заповідника тримається огар. Декілька пар огара виводять тут своїх пташенят. За межами заповідника гніздиться орел-карлик, канюк звичайний, лунь болотний, але територія заповідника є важливою як кормові угіддя цих хижих птахів.

Плазуни представлені вужом звичайним, полозом візерунковим, ящуркою різнобарвною та ящіркою прудкою, останні два є фоновими видами псамофітного степу.

Серед амфібій у заповіднику відмічені ропуха зелена, жаба озерна, часничниця звичайна, джерелянка червоночерева. Під час розмноження ропухи масово мігрують із степу до водойм.

Із видів, занесених до Червоної книги України, тут мешкає 9, із Європейського червоного списку — 1 вид, із Бернської конвенції — 1 вид: сліпачок звичайний, мишівка темна, огар, емпуза смугаста, махаон, мнемозина, подалірій, поліксена, ксилокопа (бджола-тесляр), мелітурга булавовуса, церцерис горбкуватий, дазипода шипоносна.

(Джерело: Природно-заповідний фонд Луганської області // О.А. Арапов (заг. ред.), Т.B. Сова, О.А. Cавенко, В.Б. Фєрєнц, Н.У. Кравець, Л.Л. Зятьков, Л.О. Морозова. Довідник. — 3-е вид., доп. і перероб. — Луганськ: «Луганська правда», 2013. — 224 с.)

За результатами аналізу ландшафтного складу ПЗФ Луганської області, проведеної Г.Коломицевим, О.Василюком та І.Балашовим у 2012 році, було встановлено співвідношення площі основних типів ландшафтів для частини заповідних територій області (О. Василюк, І. Балашов, М. Кривохижа, Г. Коломицев. Ландшафтний склад природно-заповідного фонду Луганської області // Заповідна справа в Україні. Том 18. Вип. 1-2. 2012). Для даної території виявлене наступне співвідношення:
– степи – 95%
– умовно природні ліси – 3%
– штучні ліси – 2%

Cайт заповідника

Стрічка новин на сайті “Степи України”

Результати обстеження

Відео:

Наукові публікації

Фото