Друзі лісу

Ліси поки що в переважній своїй більшості – властість народу, власність державна. Але вже йдуть дискусії: а чи не передати їх усі у приватні руки – мовляв, приватний власник ефективніший. У дискусійї щодо ефективності приватного й державного власника надзвичайно корисна й цікава наступна стаття, хоча напряму лісу вона й не торкається.

Друзі лісу

Європейський соціалізм: що це таке?

Денис РУСАК, кандидат економічних наук,

Читачі, напевне, неодноразово чули з екранів телевізорів та бачили на бігбордах таке словосполучення, як «європейський соціалізм». І будуть здивовані, що це поняття є більш ідеологічним, аніж економічним, а якщо і з’являється в економічній науці, то в контексті аналізу господарського життя країни, а не економічних моделей. Достатньо згадати, що деякі арабські країни у 1970-х роках теж будували «арабський соціалізм», який не лежав в одній площині з «європейським соціалізмом» і був політичною течією, що відкидала основи матеріалізму.

Проте й саме поняття «соціалізм» в сучасній світовій економіці доцільніше віднести до соціально-політичного устрою, аніж до економічного поняття. І насамперед тому, що економічні основи теорії наукового соціалізму були розроблені ідеологами в ХІХ сторіччі й базувались на постулаті несумісності соціалізму з товарно-грошовими відносинами, а сучасні європейські економічні моделі (зокрема шведська) використовують економічні концепції неокласичного синтезу, виходячи з необхідності товарно-грошових відносин, що економічно еволюціонують і сьогодні. Тому й виходить, що «соціалізм» – це соціально-політичний устрій, якого країни намагаються досягнути через побудову певної економічної моделі.

Якщо запитати в українських прибічників «європейського соціалізму» про те, як економічно вони розбудовуватимуть такий політично-соціальний устрій, то з великою ймовірністю можна почути лише одне: все буде справедливо, багаті платитимуть більше, бідні, відповідно, – менше! Або: до соціалізму – через капіталізм з людським обличчям. Чи про державне регулювання ринкових відносин та заперечення некерованого ринку. З усім цим можна погодитись, але економіки тут мало, більше заяв декларативного характеру! Тому буде цікаво поговорити про економічні підвалини «соціалізму» в деяких європейських країнах.

Норвезький соціалізм. Енергетичні ресурси чи національна свідомість управлінців

При словах «скандинавський соціалізм» одразу виникає асоціація з «шведським соціалізмом». Проте я б хотів розпочати розгляд економічної моделі з Норвегії, адже соціалісти, які репрезентують Норвезьку робітничу партію, сформували перший соціалістичний уряд ще 1928 року, найпершими серед скандинавських країн. Якщо говорити про правлячі коаліції в Норвегії, то робітнича партія очолювала уряд у 1971–1972, 1973–1981, 1986–1989, 1990–1997, 2000–2001, з 2005–2009, з 2009 й по сьогодні. В багатьох випадках саме завдяки робітничій партії в країні було створено державу суспільного добробуту – в державі, де формою правління є конституційна монархія!

Дехто може зауважити, що весь соціалізм Норвегії – це прибутки від енергоносіїв. Проте треба зазначити і таке. По-перше, соціалізм у Норвегії не закінчувався ні в 1986, ні в 1993, ні 1998 роках, коли світова кон’юнктура не сприяла продажу нафти, не згорнувся й у 2008–2009 роках, коли країни ЄС потерпали від світової фінансово-економічної кризи, а Норвегія інвестувала в світову економіку протягом кризових років майже 200 мільярдів доларів. По-друге, ідеї змішаної економіки правляча робітнича партія почала втілювати, коли нафтові та газові родовища не експлуатувались у масштабах основного національного доходу, основу якого складав риболовецький промисел. Тому соціалізація надприбутків від реалізації енергоносіїв на світовому ринку – це не основа економічної моделі, а наслідки процесу соціалізації економіки у вигляді раціонального використання природних ресурсів в інтересах усіх норвежців, а не лише обраних, що відбувається сьогодні в Україні.

Звісно, таких надприбутків, які нині отримує майже 5 мільйонів норвежців, до відкриття в 1989 році нафтового родовища Екофіск, вони не мали. Проте рівень соціальної свідомості населення значив для економіки Норвегії більше, аніж самі прибутки від енергоносіїв. Чомусь в жодного з урядів Норвегії, та й в самого короля Харальда V, не виникло бажання, навіть у кризовий для нафтогазової галузі період, приватизувати галузь!

Сьогодні норвезька система ПЕК заснована на державній власності та активному державному регулюванні. Саме державні компанії ще наприкінці 1960-х років розпочали пошук нафтогазових родовищ та розпочали їх розробку власними силами, без залучення сторонніх інвесторів та зберігаючи контроль усі наступні роки за паливними ресурсами країни через державні компанії, що здійснюють розвідку та видобуток, ліцензійну систему, практику виділення державної частки у кожному родовищі, а також через подальшу соціалізацію податків та зборів. А якщо стисло, то уряди робітничої партії здійснюють політику, у відповідності з якою нафтогазові ресурси реально належать норвезькому народу і використовуються на благо наступних поколінь.

В Україні теж конституційно народ власник надр, проте жодного стосунку до прибутків від продажу корисних копалень не має. На додачу до всього, нам розповідають, що держава неефективно управляє ПЕК, тому необхідно приватизувати енергогенеруючі станції, зокрема й атомні станції…

У Норвегії державний нагляд за нафтовими та газовими ресурсами здійснює державна компанія «Статойл», яку було створено 1972 року. Вона представляє державу в розробці континентальних шельфів, залишаючись основним інструментом у розвитку державного підприємництва. Також уряд розвиває державний банківський сектор, який у докризовий час показував динаміку зростання. Сучасна світова економіка – це економіка вузької спеціалізації. І якщо говорити про Норвегію, то «Статойл» дає державі 78% валютного доходу, а уряд перекачує ці нафтові гроші до спеціального фонду, який призначений для витрачання в той період, коли вичерпаються нафтові родовища.

Сьогодні в Норвегії накопичено найбільший пенсійний фонд у світі, який дозволяє країні влаштувати своє життя цілком комфортно. Норвегія має бути для українських нуворишів прикладом того, як можна нарощувати прибуток, не розкрадаючи ресурси. Приміром такі компанії як «Чорноморнафтогаз» та «Венко Прикерченська Лтд» теж повинні були працювати на благо українців. Нагадаю, що вони займались нафто- та газовою розвідкою шельфу Чорного моря і більшість робіт з освоєння шельфу провели за кошти бюджету УРСР. Але за цими компаніями знову проступають інтереси промислово-фінансових груп та українських олігархів, а начебто гарантовані інтереси власників цих надр – народу, абсолютно відсутні! Ось і виходить, що в Україні сама держава, а точніше, політичні фігури, що уособлюють державу, обкрадають свій народ. Отакий от наслідок 19 років побудови ринкової економіки.

І якщо нам кажуть, що роботи на шельфі потребують інвестицій і держава сама не впорається, то в цих словах більше приватних інтересів, аніж правди. Для прикладу: «Статойл» здійснює дуже дорогі роботи з освоєння шельфу на глибині близько 2750 метрів, що за українськими сьогоднішніми технологіями є майже нерентабельним, хоча зростання цін на газ мало б цьому сприяти. Частка «Статойл» становить 60% нафти та газу, що видобуваються в Норвегії, кількість працюючих – майже 30 тисяч чоловік, а з суміжними галузями – близько 200 000 тисяч, жодного з яких, до речі, під приводом криз ніхто не звільняв. І це при тому, що компанія забезпечує своїм громадянам роботу за кордоном, адже державна компанія розгорнула діяльність майже в 30 країнах світу, володіє найбільшою в світі системою підводних трубопроводів, є одним з найбільших перевізників вуглеводневого конденсату, володіє мережею автозаправних станцій у скандинавських країнах, а також у Балтії, Росії та Польщі, заводами з нафтопереробки та конденсатів. І нікому не спадає на думку сказати: державна власність є неефективною, і «Статойл» потребує роздержавлення та подальшої приватизації!

Тому працівник цієї державної компанії може дозволити собі придбати будинок на Фіордах за 500 тисяч доларів. Норвегія не дає приватизувати і родовища – лише дозволяє надавати у тимчасове користування тій або іншій компанії, і за умови, що держава залишає за собою частку не менше 50%. Щодо приватизаційного законодавства, що частково (держава є контрольним власником) дозволило іноземним компаніям купувати акції державних енергетичних компаній, то це вимоги ЄС, а Норвегія лише гармонізувала з ними своє законодавство. Проте держава є і буде єдиним контролюючим власником «Статойл» у відповідності до закону, прийнятого щодо цієї компанії 2004 року.

Середня заробітна плата норвежця становить близько 6000 тисяч доларів, але хочеться звернути увагу не на її рівень, а на той факт, що найменшими витратами середньостатистичного норвежця є витрати на освіту – 0,3%, послуги зв’язку – 2,1% та медичне обслуговування – 2,9%. І уряд Норвегії, на відміну від реформатора Тигіпка, не розводиться про страхову низькоякісну медицину, на яку потрібно витрачати близько 15 відсотків зарплати середньостатистичного українця, які підуть фактично на збагачення страхових компаній. У Норвегії ніхто не додумався ліквідувати «неякісну» муніципальну медицину та повсюдно нав’язати «якісні» послуги платних клінік. Така картина з розподіленням витрат можлива саме завдяки державному фінансуванню освіти та медицини, що є наслідком соціально орієнтованої політики норвезьких соціалістів.

Економічна модель Норвегії – це відповідь нашим неолібералам щодо виключної ефективності ринкової економіки!

В економічній літературі норвезьку економіку називають змішаною, адже їй притаманні риси і ринкової, і економіки з посиленою участю держави та державним регулюванням. Саме великий відсоток державної власності та регулювання приватного сектору дозволяє класифікувати її як синтез ринкової та планової економік. Державне регулювання здійснюється також через податки, субсидії та тарифи.

Промисловий сектор здебільшого є приватним, окрім великих енергетичних компаній. Але в банківський сфері домінують державні банки, які працюють за галузевим принципом та кредитують найбільш важливі галузі норвезької економіки, зокрема і сільське господарство та риболовство. Є державні банки, що кредитують програми регіонального розвитку, муніципальні та програми освіти.

У 1990 році за ініціативою робітничої партії було створено Державний нафтовий фонд, який виконує роль стабілізаційного фінансового механізму. Порядок наповнення фонду визначає уряд щорічно та затверджується парламентом разом з бюджетом, з якого майже половина нафтових доходів йде до фонду. Норвегія передбачає виснаження нафтових ресурсів і вже сьогодні знає, як підготувати економіку до цього без погіршення соціального захисту населення. І якщо громадяни країни і сплачують велику ціну за паливо (попри те, що Норвегія є третім найбільшим експортером нафти після Саудівської Аравії та Росії), вони знають, що прибуток від реалізації пального надходить до соціального фонду, який забезпечить безбідне існування громадян у майбутньому і без власних нафтових родовищ. Сьогодні можна знайти дуже мало прикладів, коли побудовані на експорті енергоносіїв економічні моделі, не мають соціальних проблем. А в Норвегії їх практично немає. Тут найвищій дохід на душу населення в світі, найнижчий рівень безробіття в Європі, високий рівень життя та високоефективна система соціального забезпечення.

А кому в Україні ідуть надприбутки від продажу нафтопродуктів, ціни на які вже догнали світові, – і це в країні з нашими неєвропейськими зарплатами, немодернізованими (хоча власники брали інвестиційні зобов’язання щодо модернізації до світових стандартів) нафтопереробними заводами? У фонд збільшення заробітних плат та на соціальну захищеність робітників нафтогазової галузі вони не йдуть точно.

Якщо розглянути суто економічні аспекти в контексті макроекономічних здобутків, то за статистикою Всесвітнього економічного форуму Норвегія разом з іншими скандинавськими соціалістичними економіками показала найвищу стійкість під час першої та другої хвиль світової фінансової кризи 2008–2009 років. Ці країни швидко повернулись до нормального фінансового стану та економічної стабільності саме завдяки державному регулюванню в економіці та жорсткому контролю комерційних банків. І коли держави ЄС і приватний банківський сектор ЄС рятували за допомогою державних фінансів (а де ж саморегульованість ринків, про які нам розповідають прихильники ринкової економіки, і чому це робилося і в ЄС, і в США грошима платників податків, грошима пересічних роботяг, які і до кризи літаки та яхти не купували?), то уряд Норвегії вирішував, в акції яких знецінених кризою світових компаній інвестувати з фонду Глобал. На сьогодні цей фонд становить близько 330 млрд. доларів, і з 2008 року 60% грошей цього фонду було вкладено в акції провідних промислових компаній світу. Фонд вважається найбільшим утримувачем акцій промислових, торговельних та фінансових компаній в Європі.

Якщо вірити прихильникам вільного ринку, то Норвегія, з її колосальними державними видатками на медицину та найдорожчою системою соціального забезпечення, мала б першою рухнути під ударними хвилями світової фінансової кризи! А вийшло навпаки: саме Норвегія з її соціалістичним робітничим урядом упоралася з кризою краще, ніж флагмани ринкової економіки! І якщо норвезькі комерційні банки, що жорстко контролюються урядом, і зазнали збитків, то порівняно зі збитками американських банків це були просто дрібниці. І робітники та службовці державного сектору в 2008 році отримали такі доплати до заробітних плат, яких не отримували навіть на піку світової кон’юнктури на енергоносії! Відповідно, враховуючи те, що в державному секторі працює близько 30% населення, ці кошти забезпечили пожвавлення норвезької економіки через попит, а попит забезпечив функціональність економіки.

І якщо хтось зауважить, що соціалізація прибутків – це марнотратство і буде пропонувати не «проїдати» (а соціальні витрати вони вважають саме проїданням), а спрямовувати на побудову інноваційної економіки, то незрозуміло чим керуються такі економісти. В Норвегії саме соціальні витрати та соціальний захист стали тим економічним якорем, що утримував країну під час кризових коливань. І країна продовжує входити до п’ятірки найконкурентніших економік світу саме завдяки соціальним витратам – високому рівню інвестування в освіту та професійну підготовку. А це, в свою чергу, дає змогу легко адаптуватись до мінливих сучасних економічних умов.

Великий державний сектор – це не мінус, як звикли говорити теоретики вільного ринку, а страховка від різких коливань чи потрясінь на товарних ринках. І якщо хтось з економістів зазначить, що я описую досягнення малої економіки, і що в українських реаліях зробити це неможливо – мовляв, інші економічні масштаби (масштаби великої економіки), то відповідь буде одна: не слід плутати економіку та приватні інтереси можновладців! Ми хоч і маємо масштаби великої економіки, проте масштаби розкрадання держави більші за них. Достатньо переглянути світову статистику з купівлі люксових дорогих автомобілів!

Animus injuriandi (Злочинні наміри – юридичний термін, лат.)!

Сьогоднішній успіх норвезької економіки став перемогою соціалістичного політично-соціального устрою з домінуючою роллю держави. А нам і тепер продовжують нав’язувати доктрину зниження ролі державного регулювання в економіці та продовжують руйнувати українське суспільство ринковими відносинами та вільними ринками. Світова фінансова криза показала перевагу норвезької моделі, проте світові економісти воліють не поширюватись на цю тему, та й українських з цього приводу не чутно – вони продовжують разом з МВФ будувати ринкову економіку в Україні! Додамо: дику економіку, яка робить багатими олігархів і бідним весь народ.

І коли мені сьогодні розповідають про необхідність приватизації газотранспортної системи чи про здачу в консорціум транзитних потужностей, або коли розповідають про приватизацію атомної енергетики чи про те, що держава є неефективним власником, я нічого, окрім злочинного наміру у цих розповідях не бачу.

Коли Тигіпко розводить про реформи в ЖКХ через підняття тарифів, то я розумію, що населення знову хочуть обікрасти!

Коли обіцяють поліпшити медичне обслуговування через страхову медицину, то я розумію, що помиратиме більше людей (адже лікуватимуть за протоколами, затвердженими страховими компаніями, а не намагатимуться врятувати людину за будь-яку ціну), а багатітимуть страхові компанії, що потраплять до страхового медичного пулу, виписаного можновладцями!

І так з усім – протягом 19 років! Нам розповідали, що державні металургійні заводи – це збитково, а Ахметов, Тарута, Пінчук, Коломойський довели своїми статками, що українців просто тримали за дурнів. Розповідали, що хімічні заводи – це збитково, і держава – неефективний управлінець, проте Фірташ, Ярославський, Янковський доводять інше, і перебувають в першій сотні українців за статками, якщо вірити журналу Фокус.

Та і цей факт можна було б не брати до уваги, якби ці олігархи на базі вкрадених у держави (тобто у нас з вами) статичних галузей побудували нові перспективні динамічні галузі, що забезпечать роботою дітей сьогоднішніх працівників хімічних та металургійних заводів. Проте я не бачу нових динамічних галузей, побудованих нашими олігархами, які стануть у майбутньому економічними флагманами на зразок фінської Nokia чи норвезької Statoil.

На момент розпаду СРСР в Україні були всі необхідні передумови для створення потужних конкурентів світового масштабу на ринку синтетичних технологічних алмазів та штучних надтвердих матеріалів, композитних матеріалів, біотехнологій, військової та медичної мікроелектроніки та багато інших перспективних динамічних галузей. І щось я не бачу фінансових потоків у ці галузі й нині, коли вільних грошей у промислово-фінансових груп вистачає. Проте наявні знищені або приватизовані іноземцями заводи синтетичних алмазів, інститути надтвердих матеріалів, мікроелектроніки та біотехнологій. Я бачу безперспективність хімічної та металургійної галузі для 45 млн населення в масштабах світової економіки, адже споживачі автомобільного листа перейдуть на композитні матеріали, світове будівництво знаходитиме нові технології і кількість арматури в монолітних конструкціях буде зменшуватись. А що чекає нас з вами далі? Я не бачу стратегічного мислення представників промислово-фінансових груп та владного політичного істеблішменту (усіх кольорів), я бачу економіку крамарів, що будували та продовжують будувати добробут лише в свої родинах, а українське суспільство для них залишається чужим. І з злочинними намірами розповідають нам про неефективність державного управління, адже такий стан речей є запорукою їх подальшого збагачення та причиною подальшого зубожіння українців.

«Селянська правда», №110, 21 вересня 2010