Друзі лісу

Близько двадцяти національних природних парків України є лише на папері.

Ці природоохоронні установи не мають дирекцій, чітких меж, положень про свою діяльність, тому на їх територіях продовжують вирубувати дерева, полювати на тварин, тихцем відбирати землі.

Така ситуація склалася через те, що і попередня, і нинішня влади думають не про добробут людей та збереження природи, а суто про свої політичні амбіції та партійні змагання, а ще про те, як побільше прихопити для своїх.

Станом на осінь 2009 року Україна мала 23 національні парки, створені й розбудовані за останні 40–45 років. Віктор Ющенко майже всю свою п’ятирічну каденцію не надто переймався питаннями охорони довкілля, більше було розмов: поліпшити, посилити, підвищити. Раптом у останні три місяці свого президентства підписав укази про створення аж 24 нових національних природних парків! Чи то голосів хотів зібрати таким чином більше, чи «подаруночок» своєму наступнику вирішив зробити.

Нова владна команда, яка прийшла у різні кабінети на початку 2010-го, дуже не хотіла виконувати укази своїх попередників. Хоча одразу зауважу, що всі нові нацпарки створювати рано чи пізно все одно потрібно. Про це йдеться у затверджених парламентом та урядом науково обґрунтованих програмах, які приймалися у різні часи і за різних політичних розкладів. Та про свої голоси, раніше віддані за збереження природи, нові-старі владці згадувати не захотіли. Відбулося кілька спроб не тільки відмінити укази Ющенка, а й від старих заповідних територій щось відщипнути. До того ж, чиновники не люблять працювати, та й всеохоплюючому дерибану нові національні парки дуже заважають. От і саботували хто як міг. Врешті-решт громадськість стала дибки, посипалися листи до Адміністрації президента, з’явилися критичні статті.

„Торік на території закритих мисливських господарств було проголошено створення національних природних парків „Залісся”, „Білозерський” (Київська область) та „Синьогора” (Івано-Франківська область). Але досі вони є лише на папері. Державне управління справами навіть відкрито заявляло про необхідність скасування указів про створення цих парків, – каже активістка Дружини охорони природи „Зелене майбутнє” Ганна Вакуленко. – Ще один національно-природний парк – „Сіверсько-Донецький” у Луганській області, так і не створений фактично, взагалі було скасовано рішенням суду».

„У той час, коли країни Європи розширюють території національних парків, розцінюючи їх як надбання та гордість нації, влада України інтенсивно їх знищує. Загалом, середній відсоток заповідних територій у світі – близько 12% від площі країни. В Україні заповідано лише 5,7% території. Це дуже мало, що є ознакою байдужості керівництва країни до збереження нашого середовища існування”, – пояснює член Ради Національного екологічного центру України, завідувач лабораторії екологічної безпеки Національного авіаційного університету, доктор біологічних наук Ярослав Мовчан.

Далі – більше. З’ясувалося, що ініціатори «наїздів» на заповідні території лише прикривалися іменем Віктора Януковича, який і не знав навіть, що там коїться у природоохоронному господарстві країни. Після відповідного листа з роз’ясненням позиції президента (в цілому – позитивної щодо розвитку заповідних територій), національним паркам та заповідникам трохи полегшало. Та прийшла інша біда – адмінреформа.

Було ліквідовано Державну службу заповідної справи (ДСЗС), яка опікувалася заповідними територіями України. „Після ліквідації Держслужби всі заповідні території залишилися без нагляду та керівництва. Президент України стверджує, що розвиток заповідної справи є одним з найвищих державних пріоритетів і водночас ліквідовує Держслужбу, яка хоч якось перешкоджала забудові берегів річок та створенню приватних мисливських господарств” (що в них робиться – ми бачили на прикладі господарства колишнього нардепа Лозинського. – Авт.), – вважає голова Національного екологічного центру України Ігор Сіренко.

На місці ДСЗС залишився лише департамент, який не має ні своєї печатки, ні повноважень прямо звертатися до відомств та установ з питань створення нових заповідників та нацпарків. Тому громадськість вимагає відновити державний орган, який керуватиме заповідними територіями та вестиме плідну роботу щодо створення нових заповідників та нацпарків. Проте завершення адміністративної реформи так і не повернуло державі Держслужбу заповідної справи ні в якому вигляді. Навіть більше, – нове положення про Міністерство екології та природних ресурсів України не передбачає територіальних органів міністерства. Виходить, обласні управління Мінприроди буде ліквідовано? Тепер незрозуміло не тільки те, хто надалі створюватиме заповідні території загальнодержавного значення, а й хто  створюватиме заказники та пам’ятки природи місцевого рівня.

Державні мужі все ще заявляють про підтримку розвитку заповідної справи. «Щойно затверджений національний план дій з охорони навколишнього природного середовища в Україні до 2015 року передбачає збільшення площі природно-заповідного фонду країни до 10,4%, – пояснює заступник голови НЕЦУ Василюк Олексій. – Але як практично за наступні чотири роки буде створено удвічі більше заповідних територій, ніж є тепер, якщо за вже існуючі доводиться стільки воювати? І хто це робитиме після недолугої адмінреформи?»

На сьогодні збільшення площ природно-заповідного фонду є однією з основних цілей розвинутих країн світу. Наразі площа природно-заповідних об’єктів становить 5,7% територій України. Проголошення у 2009–2010 роках створення 24 нових національних природних парків стало серйозним кроком на шляху виконання Програми. Натомість зміна влади надовго уповільнила розвиток заповідної справи, оскільки ніхто не спромігся організувати роботу цих нових парків.

Хоча, за інформацією директора Київського еколого-культурного центру Володимира Борейка, справа таки зрушила з місця. Нещодавно Кабінет Міністрів дав доручення Міністерству екології та природних ресурсів України розпочати роботу із створення нових національних парків, виділено кошти для цього. Яка ж тенденція переможе – чиновницькі лінощі чи державний підхід до збереження природи?

Олег ЛИСТОПАД

«Селянська правда», №89, 2 серпня 2011