Валерій Бриних
Член ДОП КДУ «Ленінський дозор» 1983-1984, 1986-1990рр, командир сектору «БЗБ», координатор напрямку «БЗБ» Руху ДОП України.
Сьогодні – співголова Міжнародної і Всеросійської Ради Соціально-екологічного Союзу, засновник і директор «Інституту регіональних біологічних досліджень».
В августе 1982 году я поступил на биологический факультет Киевского государственного университета им. Т.Г.Шевченко. До этого, в июле, состоялась неудачная попытка стать студентом биолого-почвенного факультета МГУ. Недобрав там баллов, я оказался перед выбором: сделать еще одну попытку в следующем году либо поступать все же в этом,но уже в Киеве. Первый вариант был заманчив тем, что ДОП МГУ в это время как раз набирал волонтеров для поездки в заказник “Журавлиная родина”. Но, поразмыслив, решил всё же не расслабляться и уехать в Киев, поступать там на биофак КГУ. Что и было успешно реализовано спустя три недели.
Во время сдачи вступительных экзаменов познакомился с ребятами с подготовительного факультета (ПО), которые шли на экзаменах вне конкурса. Для них, прошедших армию и уже год осваивающихся в стенах университета, главное было не забыть прийти на экзамен вообще. Результат для них был уже практически ясен. Поэтому, в отличие от остальных абитуриентов, вели они себя достаточно беззаботно, не отвлекались на зубрежку теорем и правил, чем вызывали у нас тихую зависть. Но и мы иногда отдыхали от напряженной подготовки, поэтому пересекались с пэошниками в неофициальной дружественной обстановке. Для меня, как и других новоиспеченных студентов, это знакомство продлилось в сентябре, когда нас вывезли на “картошку” в колхоз. Тогда, правда, я не знал, что стану спустя какое-то время участвовать с новыми друзьями в возрождении дружины охраны природы “Ленинский дозор”, куратором которой когда-то был всеми уважаемый профессор Корнеев.
После первой зимней сессии, уже ближе к весне, наши старшие товарищи, бывшие пэошники, как-то стали часто собираться вместе и обсуждать какие-то природоохранные дела. Меня тогда это особо не интересовало, потому что серьезно занимался учебой и вообще планировал отдать все свои силы науке. Поэтому, когда мне предложили поучаствовать в посиделках “природоохранников”, я сначала отказался. Гораздо позже, когда уже начались рейды по рынкам Киева, меня всё-таки сагитировали и я тоже, чисто по-дружески, решил помочь своим друзьям. Сходил несколько раз на птичий рынок, где отнимали у торговцев сети и “телевизоры”, щеглов и зябликов. Один раз изъяли и тут же выпустили на волю ястреба перепелятника. Но, честно говоря, такая деятельность меня тогда не очень впечатлила. Может, сказалось отсутствие опыта у товарищей и некая нервозность в работе, приводившая к конфликтам с торговцами. А может, был еще сам морально не готов заниматься природоохранной работой, не дозрел. Как бы то ни было, весна прошла, а после сессии все разъехались на каникулы, до осени.
Осенью 1983 года в Киев из Донецка переехал выпускник ДОП Донецкого университета Володя Борейко. Его жена, Ольга Мусафирова, была направлена в Киев собкором “Комсомольской правды”, а он устроился работать методистом в Центральном Совете Украинского общества охраны природы. И сразу же, когда начались занятия, он пришел к нам на биофак и кинул клич всем желающим заниматься борьбой с браконьерством. У него был опыт такой работы, он был старше и мудрее нас, второкурсников, и, самое главное, у него было охотничье ружье. Собралось нас, желающих, тогда около двух десятков человек. Всем же было интересно узнать, как это – ловить браконьеров? Меня на тот момент это уже сильно привлекало, т.к. после многочисленных публикаций в местной прессе о случаях браконьерства (ни компьютеров, ни интернета тогда еще не было, а по телевидению и в центральных газетах говорили только о партии и её великих делах) хотелось что-то реально сделать, чтобы защитить природу. У меня тогда, как у щенка породистой служебной или охотничьей собаки, еще не было осознанного понимания, но какие-то смутные ощущения, какое-то внутреннее беспокойство не давало закрывать глаза на происходящее, игнорировать наличие такого явления как браконьерство. Приход Борейко и его рассказы о доповском боевом опыте, занятия по тактике работы с нарушителями, обращения с оружием, составления протоколов, изучение законов и правил охоты и рыболовства на многое открыло глаза, сделало мои внутренние порывы более осмысленными и целенаправленными. Окончательную точку в становлении меня как бээсбэшника поставили первые осенние выходы в поле, когда мы, полные азарта, толпой, как свора гончаков, загоняли на Володю одиночных или даже группы охотников и нетерпеливо ждали, когда он проверит у них документы и вынесет вердикт “Виновен!”. В общем, в тот первый наш осенне-зимний охотничий сезон, учась по ходу рейдов, мы изъяли у нарушителей 7 охотничьих ружей, а сколько сетей, даже не помню. Первым командиром ДОП “Ленинский дозор” стал, по-моему, Сергей Моторный.
Самое главное, не было никаких ЧП, никого не покалечили, никто не заболел. И в этом, опять же, большая заслуга нашего наставника Владимира Евгеньевича Борейко. На всю жизнь я запомнил принципы безопасности работы в рейде, которые и в теории, и на практике вдалбливал в наши горячие головы наш куратор: не мешать работе старшего группы, не отвлекаться на посторонние дела и не расслабляться при встречах с нарушителями, не возвращаться с рейда тем же маршрутом и др. С нарушителями вести себя жестко, но корректно, вежливо, без грубостей. Сам всегда работал по этим принципам и других учил тому же. Может, поэтому до сих пор жив сам и живы все те, с кем работал?
Зимой съездил в Свердловск на союзную конференцию Движения ДОП, хотя особо ничего об обстоятельствах разгоревшегося там скандала (когда ректор Сведловского университета хотел сорвать конференцию) не помню. В памяти всё плохое стёрлось, осталось то, что впечатлило мой тогда еще небогатый жизненный опыт. Тогда впервые реально осознал увлажняющее влияние крупного водохранилища на климат. В Сведловске ходил по улицам в мороз под сорок градусов в расстегнутой шубе, а, приехав в Киев, мёрз в застегнутой на все пуговицы шубе в двадцатиградусный мороз. Еще запомнились сахарные “головы” (в виде конуса) в свердловских бакалейных магазинах и вообще огромный ассортимент разновидностей сахара (колотый, пиленный, песок разной крупности помола). До этого думал, что такое осталось в далеком прошлом. Типа времен НЭПа или даже дореволюционной России.
Весной провели операцию “Нерест”, прошерстили киевские рынки. А потом пришла повестка из военкомата и я, вместе с другими второкурсниками, попал под так называемый студенческий призыв. Говорят, что это был последний такой набор, больше с вузов, где были военные кафедры, студентов с учебы не срывали. Как бы то ни было, отслужил полноценные два года и с нашивками старшего сержанта вернулся в родные пенаты. Восстановился на факультете, получил обратно гражданский паспорт в военкомате и пошел выяснять, кто остался в дружине и осталась ли дружина вообще. Оказалось, жива! Работали в ней те ребята, которые уже отслужили в армии до учебы, пришли новые, гораздо больше девочек пришло в дружину по сравнению с 1983-84 годами, конечно, участвовал Володя Борейко. Командиром ДОП был уже Олег Листопад, т.к. Сергей Моторный вместе с моими бывшими однокурсниками уже перешёл на последний пятый курс. Желание работать в дружине было такое сильное, что узнав о предстоящей этим летом поездке в Карпатский заповедник в рамках работы отряда “Заповедник”, я быстренько смотался домой, порадовал своим визитом родителей и сестер, оставил в шкафу дембильский китель, а вскоре в брюках и зеленой армейской рубашке уехал в Карпаты. Там уже поближе познакомился с новыми доповцами и доповками. Заготавливали сено для местных колхозов на заповедных субальпийских лугах (был в советское время такой план для Карпатского заповедника), учитывали тис ягодный на скалах Черногорского лесничества, просто бродили по заповеднику, изучая природу и любуясь горными пейзажами. Забегая по хронологии вперед, скажу, что еще дважды участвовал в работе отряда “Заповедник” на территории Карпатского заповедника, только уже весной и в его закарпатском филиале – в Долине нарциссов. Основная работа там заключалась в контроле за многочисленными посетителями, чтобы те не срывали цветущие там дикие нарциссы, занесенные в Красную книгу. Но однажды повезло и удалось задержать охотника-браконьера из местных, изъять ружье и электродетонатор. С ружьем было всё понятно, так как в Долине нарциссов полно зайцев и фазанов, а вот зачем браконьеру понадобилось носить в кармане электродетонатор? Вообще об этом случае стоит рассказать отдельно, потому что по-своему он интересен и поучителен. Тем более, что, насколько я помню, ни до этого, ни после нас больше браконьеров-охотников в Долине нарциссов никто не ловил.
Выстрел мы услышали, когда уже после напряженного дня вечером, уже в сумерках, отдыхали возле КПП на въезде в Долину нарциссов. Поднявшись на пригорок, увидели в бинокль, как какой-то человек второй раз стреляет из ружья (сначала увидели вспышку и дым из ствола, а затем только долетел звук выстрела, т.е расстояние было приличным, чуть ли не с километр), и бросились в его направлении, обрезая его со стороны села. Увидев погоню, браконьер бросился бежать и скрылся в зарослях ивовых кустов, густо разросшихся вдоль местной речушки, являющейся, по сути, границей заповедного участка. Когда мы вышли в тот район и перекрыли подходы к селу, браконьер сам вышел к нам из кустов, но уже без оружия и боеприпасов. Досмотрев его одежду, в карманах фуфайки нашли электродетонатор и две стрелянные гильзы. Искать брошенное в кустах ружье было уже затруднительно, т.к. быстро пришла темнота. Более горячие товарищи порывались всё-равно искать ружье, но я рассудил иначе. Основания задержать до утра в сторожке на КПП пойманного браконьера у нас были, чтобы утром сдать в милицию. Вечерний поиск наобум мог только спутать все следы, т.к. брошенное оружие и боеприпасы я рассчитывал найти рано утром, до восхода солнца, справедливо рассудив, что выпавшая с вечера роса сохранит по густой траве всю “дорожку” следов браконьера, как бы он не петлял между кустов. Так и случилось. Проведя практически бессонную ночь, дежуря поочередно у дверей сторожки, где беззаботно спал задержанный “брэк”, рано утром мы вышли к месту, где в последний раз видели нарушителя до того, как он скрылся в ивовых зарослях. Нашли более темную из-за сбитой росы дорожку в серебристой от миллиардов блестящих капелек траве, пропетляли по ней несколько сотен метров и собрали сначала сумку, потом патронташ, набитый патронами, а затем и само ружье. Аккуратно завернув ружье в штормовку (я рассчитывал, что браконьер будет отпираться и придется настаивать в милиции на снятии отпечатков пальцев с ружья), мы с триумфом вернулись с добычей к сторожке. Но браконьер не стал запираться, признал свое оружие. А вскоре подъехал вызванный нами милиционер, был составлен протокол о грубом нарушении режима заповедника, хотя, по-моему, до привлечения к уголовной ответственности дело так и не дошло. Помнится, я даже писал запрос, почему браконьера не привлекли, но ответа так и не дождался.
Летом мы часто выезжали на дежурства в свой “родной” Каневский заповедник, находившийся в ведении Киевского университета, где все студенты биологического и географического факультетов проходили учебные и производственные практики. Охотников на моей памяти не задерживали, а вот браконьеров-рыбаков с сетями, вершами и неводами была там уйма! Конечно, не в самом заповеднике, где поймали только профессора с нашей кафедры с браконьерской сеточкой (потом он мне это припомнил и поставил тройку по своему предмету, что, несмотря на пересдачу, лишило меня красного диплома), а вокруг заповедника, на заливных лугах с многочисленными речушками, старицами и озерами. Ходили по берегам, плавали на байдарках, которые купили на свои же деньги для доповских нужд. Запомнился один эпизод, когда мы делали рейд совместно с местной милицией, насколько помню, из ОБХСС (нынешний ОБЭП). Рейд был не столько по браконьерам, сколько по выявлению хищений уже пойманной рыбы со склада местной рыболовецкой артели её же работниками. Такой сигнал поступил в ОБХСС, что на рынках из-под полы жены рыбаков этой артели активно торгуют рыбой.
И вот с вечера, уже по темноте, сели в засаду возле ворот рыболовецкой базы. Ждали долго, уже успели окоченеть, т.к. ночь, хоть и летняя, выдалась прохладная, с ветерком. Вдруг, совершенно неожиданно, ворота распахнулись и тяжелый мотоцикл “Днепр” с коляской вылетел наружу, набирая скорость. Один из милиционеров выскочил ему наперерез, но мотоциклист то ли его не увидел, то ли не посчитал нужным останавливаться и проскочил мимо. Я находился чуть поодаль от ворот, поэтому выскочив на край дороги, уже ждал приближающийся мотоцикл с двумя седоками. В руках у меня был дрын, выставить который перед мотоциклом я, слава Богу, не решился, иначе дело могло кончиться непредсказуемо. Бросил палку под колеса приближающегося мотоцикла, но тот переехал её, лишь немного снизив при этом скорость. Однако этого мне хватило, чтобы прыжком сблизиться с машиной и уцепиться обеими руками за руль. Мотоцикл потащил меня вдоль улицы и мне пришлось лихорадочно перебирать ногами, чтобы не споткнуться и не упасть. При этом, держась левой рукой за руль, правой я в панике искал ключ, чтобы выдернуть его и заглушить мотор. Но нащупать ключ не удавалось (потом оказалось, что он был сломан), а время уходило и я в любой момент мог споткнуться и отцепиться от мотоцикла. Потом его было бы уже не догнать. Всё это время ночного бега вместе с мотоциклом второй седок, сидевший сзади на пассажирском месте, толкал меня в спину и кричал “Отцепись, отцепись!” Поняв, что мотоцикл набирает скорость и я долго не выдержу такого темпа, я принял решение направить мотоцикл в мелькающий по левой обочине улицы дощатый забор. Что и сделал, взяв руль, как быка за рога, и резко дернув его влево, добавляя усилий своим собственным телом. Почувствовав, что мотоцикл поддаётся и меняет направление движения, я отцепился и кубарем покатился по земле, т.к. скорость набрал вместе с мотоциклом приличную. К счастью, ничего не сломал, только порвал штаны и перемазался свежим коровьим навозом, лепехи которого щедро разбросали возвращавшиеся вечером по улице коровы. А мотоцикл со всей дури врезался в забор, затрещали доски, потом мотор заглох и наступила тишина. Только трещали цикады и тихо выл управлявший мотоциклом рыбак, повредивший палец при ударе о забор. А потом подбежали милиционеры и наши ребята, выскочил перепуганный спросонья хозяин, чей забор мы поломали, по селу загавкали собаки и закукарекал с перепугу петух. Потом я уже осознал, какой опасности подвергался, если бы тяжелый “Днепр” опрокинулся на меня, но что сделано, то сделано. Другого выхода задержать беглецов у меня не было, а отпускать не хотелось. Отмечу также, что длилась вся эта история какие-то секунды, гораздо меньше, чем нужно времени, чтобы прочитать написанное мною. Просто в определенные моменты душевного напряжения время настолько спрессовывается, что для тебя самого субъективное время растягивается и ты успеваешь за короткий миг и обдумать всё, и вспомнить маму с папой.
Рыбу в коляске мы нашли, милиционеры её оформили, а утром мы еще и базу осмотрели, где расположилась рыболовецкая артель. В бездействующих летом огромных котлах местной котельной обнаружили десятки, если не сотни, закопченных крупных лещей, высевших там еще с весны. То, что пойманы они были в нерестовый период, выдали так называемые “жемчужины” на рыбьих головах, которые появляются у карповых рыб только в брачный период. Таков был результат того рейда.
Подобные, безумные, на мой нынешний взгляд, но совершенно естественные в молодости поступки случались и в дальнейшем. Не один раз приходилось с Вадимом Кирилюком, тоже отпетым бээсбэшником и последним, на моей памяти, командиром ДОП “Ленинский дозор”, весной по тонкому, покрытому полурастаявшим снегом, льду, разбрасывая вокруг себя фонтаны брызг, догонять убегающих от нас браконьеров под плотиной Киевской ГЭС. Там, у нижнего бьефа, скапливалось много рыбы и её довольно успешно ловили, подсекая крюками в полыньях и прорубях. Один раз среди браконьерской добычи обнаружили даже стерлядь с икрой. А бежать, причем с максимально возможной скоростью, приходилось лишь по той причине, что при медленном шаге можно было реально провалиться, т.к. лед был настолько тонкий, что прогибался под ногами. Поэтому бегали (правда, не все), надеясь только, чтобы на пути не попалась большая полынья или трещина.
Самым активным для меня в плане борьбы с браконьерством оказался учебный 1987/88 год, когда я учился на 4-м курсе сравнительно не напрягаясь, т.к. предметы были по специализации и поэтому лёгкими для меня. Можно сказать, что я тогда практически не учился, проводя все выходные и даже будние дни в полях и лесах, на реках и водохранилищах, на базарах и улицах Киева. Естественно, не сам, а с товарищами из сектора БсБ, который тогда уже возглавлял. Работе помогало то, что к тому времени уже располагал целым веером корочек: общественного инспектора охраны природы, общественного охотинспектора, внештатного работника оперативной инспекции Укррыбвода и даже члена специализированного оперативного комсомольского отряда дружинников. Вряд ли ошибусь, если скажу, что в рейдах проводил в тот учебный год каждые выходные, кроме редких поездок домой, в Глухов. Работали тогда не только по Киевской области, но и в Житомирской и Черниговской, а на ШМД выезжали в Харьковскую область, на биостанцию Харьковского университета, где довелось совместно рейдовать на байдарках с Сергеем Шапаренко. Тогда же мы проинициировали создание ДОП в Житомире, куда ездили не раз делиться опытом работы. Об одном интересном случае во время рейда в Житомирской области хочу рассказать. Интересен он не столько обстоятельствами задержания браконьеров, сколько тем, какое оружие было у них изъято.
Работали мы в сосновом лесу с обширными болотными пространствами, настоящим раем для лосей. Об этом “рае” знали и браконьеры, судя по следам, старым и свежим, посещавшим эти места довольно часто. Двух таких мы вычислили, перехватили и задержали. К счастью, они только зашли в угодья и еще не успели даже выстрелить. Но когда я забрал у старшего (младшему было лет пятнадцать, а старшему – восемнадцать) ружье, у меня глаза полезли на лоб. В руках я держал настоящую одноствольную “химеру”, собранную из трех совершенно разных видов оружия. Приклад был пластмассовый (как сейчас помню, голубого цвета) – от пневматической винтовки (обычной воздушки из тира), спусковой механизм – от куркового охотничьего гладкоствольного ружья 12-го калибра, а ствол – от пулемета времен Великой Отечественной войны калибра 7,62 мм, выкопанного, со слов браконьера, из песчаного обрыва в местах прошедших боев. А стрелянные гильзы от пулеметных патронов того же калибра (один из которых сидел в патроннике) вытаскивались плоскогубцами, т.к. механизм выбрасывания, естественно, отсутствовал. Такие вот умельцы жили и живут сейчас по нашим деревням и селам!
Таких историй накопилось много за 5-6 лет участия в ДОП “Ленинский дозор”. Можно долго рассказывать, как боролись по Киеву с торговлей первоцветами, изымая пролески, подснежники и ландыши не букетами у одиноких бабушек, а огромными ящиками у мордоворотов-перекупщиков. Как стояли на постах ГАИ на всех основных въездах в Киев, оптом выявляя незаконно срубленные ёлки, сосенки и пихточки (смереки) целыми фурами. Как ходили в предновогодние дни по всем пригородным электричкам, составляя протоколы на незаконный провоз новогодних елочек уже на дачников и селян, так сказать, в индивидуальном порядке. Чтобы всё рассказать, да ещё с анализом, с исторически достоверными фактами, нужно написать целую книгу, если не несколько книг.
Напоследок хотелось бы рассказать о дружинном духе. Думаю, что это, наверное, даже более важно, чем всё, написанное выше. Дружина охраны природы ведь состоит не только из борцов с браконьерами. Хотя, справедливости ради, и без этого сектора (направления) работы никакая ДОП тоже долго не протянет. Но наши друзья и подруги занимались одновременно с нами изучением краснокнижных видов, выявлением и оформлением новых заказников и памятников природы, экологическим просвещением в школах и вузах, проводили операцию “Лелека” и конференции по программе “Трибуна”. И мы, бээсбэшники, в меру сил им в этом помогали. И это сплочало нас, делало не сборищем отдельных личностей, а единым коллективом. Я не знаю, во многих ли дружинах охраны природы на Украине и в России тогда практиковались совместные встречи Нового Года в лесу за городом. А мы или договаривались с какой-то базой, не работающей в зимнее время, или просто находили в лесу пустой домик (лесниковскую сторожку), наряжали в лесу елку и встречали Новый год без салата оливье и телевизора, веселясь до утра, причем практически без спиртного. Потом отсыпались в спальниках и после обеда возвращались в Киев в общагу. По-моему, таких новогодних праздников у нас было три.
Не было ни одного случая, чтобы голодные и измученные бээсбэшники возвращались вечером с рейда, а их не встречали наши девчонки с ужином, чаем с тортиком и обязательными самодеятельными песнями под гитару. Вместе мы отмечали и дни рождений, и другие праздники, включая свадьбы. Кстати, количество переженившихся доповцев также говорит о том, насколько мощным и единым коллективом была наша Дружина в тот период. Олег и Таня Листопады, Виталий и Ира Грищенко, Вадим и Оля Кирилюки, Володя и Света Радионовы. Моя первая жена тоже была из доповок. К сожалению, не все браки сохранились в дальнейшей, последоповской жизни. А вот Олег Горошко и Таня Куприенко соединились уже через несколько (5 или 6) лет после окончания университета. Причем Олег приехал за Таней на Украину из Забайкалья, где работает до сих пор в заповеднике “Даурский”.
Все слышали хоть немного о так называемом “туркменском десанте” московских дружинников эпохи Света и Нины Забелиных. Тогда много доповцев стали работать в туркменских заповедниках, заняли руководящие посты в природоохранных органах Туркмении. Но заповедник “Даурский” в России ведь тоже в начале 90-х годов прошлого века по сути стал эпицентром дружинного десанта из Киева. Сначала в заповедник после окончания университета в 1990 году отправились работать Олег Горошко, Вадим и Оля Кирилюки. Ребята проходили там студенческую практику и им это место очень понравилось. Не последнюю роль в выборе места их работы сыграл тогдашний директор заповедника “Даурский” Головушкин, зоолог, тоже выпускник биофака Киевского университета. Затем, в 1993 году, по их зову, в заповеднике появился я с женой и дочкой-грудничком, заняв пустовавшее после увольнения прежнего директора руководящее кресло. Именно закалка работы в дружном и сплоченном коллективе ДОП “Ленинский дозор”, накопленный опыт борьбы с браконьерством, поддержка друзей-доповцев позволили нам сделать из заурядного российского провинциального заповедника “Даурский” то, что он представляет ныне: биосферный резерват, Рамсарские угодья, трансграничный заповедник, кандидат в объекты Всемирного природного наследия ЮНЕСКО, единственное место в России, где устойчиво существует популяция краснокнижного дзерена, в безопасности себя чувствуют другие звери и птицы. Вадим Кирилюк и Олег Горошко защитили диссертации, стали известными не только в России, но и в мире учеными и природоохранными деятелями, лауреатами многих международных премий.
Я уверен, что всем нам помогает достичь успехов и достойно пережить неудачи тот особый доповский дух, который всегда с нами, как бы далеко мы друг от друга не были, и сколько бы времени не прошло с того дня, как мы попрощались с Дружиной.
Валерій Бриних
Член ДОП КДУ “Ленінський дозор” 1983-1989 р.р., командир сектору “БзБ”, координатор напрямку “БзБ” Руху ДОП України.
Сьогодні – засновник і директор “Інституту регіональних біологічних досліджень”.
Про роботу сектору “БзБ” ДОП “Ленінський дозор”
У серпні 1982 р. я вступив на біологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. До цього, у липні, зазнав невдачі у спробі стати студентом біолого-ґрунтового факультету МДУ. Недобравши там балів, я опинився перед вибором: зробити ще одну спробу наступного року або вступати все ж у цьому, але вже у Києві. Перший варіант був заманливий тим, що ДОП МДУ у цей час вже набирав волонтерів для поїздки до заказнику “Журавлина батьківщина”. Та, подумавши, вирішив все ж не розслаблятися і поїхати до Києва, вступати там на біофак КДУ. Що і було успішно реалізовано за три тижні.
Під час здачі вступних іспитів познайомився з хлопцями з підготовчого відділення (ПВ), котрі йшли на іспити поза конкурсом. Для них, які пройшли армію і вже рік освоювались у стінах університету, головне було не забути прийти на іспит взагалі. Результат для них був вже практично зрозумілий. Тому, на відміну від інших абітурієнтів, поводили вони себе достатньо безтурботно, не відволікали свою увагу на зубріж теорем і правил, чим викликали у нас тиху заздрість. Та і ми інколи відпочивали від напруженої підготовки, тому перетиналися з пвшниками у неофіційній дружній обстановці. Для мене, як і інших новоспечених студентів, це знайомство продовжилось у вересні, коли нас вивезли на картоплю до колгоспу. Тоді, щоправда, я і не знав, що стану через певний час брати участь з новими друзями у відродженні Дружини охорони природи “Ленінський дозор”, куратором котрої колись був всіма шанований професор Корнеєв.
Після першої зимової сесії, вже ближче до весни, наші старші товарищі, колишні пвшники, якось стали часто збиратися разом і обговорювати якісь природоохоронні справи. Мене тоді це особливо не цікавило, тому що серйозно займався навчанням і взагалі планував віддати всі свої сили науці. Тому, коли мені запропонували взяти участь у посиденьках “природоохоронців”, я спочатку відмовився. Набагато пізніше, коли вже почалися рейди на ринках Києва, мене все таки загітували і я теж, чисто за компанію, вирішив допомогти своїм друзям. Сходив декілька разів на пташиний ринок, де відбирали у торгівців сіті і “телевізори”, щьоглів і зябликів. Одного разу вилучили і тут же випустили на волю яструба-перепелятника. Та, чесно кажучи, така діяльність мене тоді не дуже вразила. Можливо, виною тому була відсутність досвіду у товаришів і певна нервозність у роботі, що призводила до конфліктів з торгівцями. А, може, був ще сам морально не готовий займатися природоохоронною роботою, не достиг. Як би там не було, весна пройшла, а після сесії всі роз’їхалися на канікули, до осені.
Восени 1983 року до Києва з Донецьку переїхав випускник ДОП Донецького університету Володя Борейко. Його дружина, Ольга Мусафірова, була направлена до Києва власкором “Комсомольської правди”, а він влаштувався працювати методистом у Центральній Раді Українського товариства охорони природи. І відразу ж, коли почалися заняття, він прийшов до нас на біофак і кинув заклик до всіх бажаючих займатися боротьбою з браконьєрством. У нього був досвід такої роботи, він був старший і мудріший за нас, другокурсників, і, найголовніше, у нього була мисливська рушниця. Зібралося нас, бажаючих, тоді близько двох десятків людей. Всім же було цікаво дізнатись, як це – ловити браконьєрів? Це вже дуже сильно пригортало мою увагу на той час, бо після чисельних публікацій у місцевій пресі про випадки браконьєрства (ані компьютерів, ані Інтернету тоді ще не було, а на телебаченні і у центральних газетах говорили лише про партію і її великі справи) хотілося щось реально зробити, щоб захистити природу. У мене тоді, як у цуценяти породистої службової чи мисливської собаки, ще не було усвідомленого розуміння, але якісь приховані відчуття, якесь внутрішнє занепокоєння не давало закривати очі на те, що відбувається, ігнорувати наявність такого явища як браконьєрство. Прихід Борейка бесіди з ним про допівський бойовий досвід, заняття з тактики роботи з порушниками, поводження зі зброєю, складання протоколів, вивчення законів і правил мисливства і риболовлі багато на що відкрило очі, зробило мої внутрішні пориви більш обдуманими і цілеспрямованими. Кінцеву точку у становленні мене як беєзбешника поставили перші осінні виходи у поле, коли ми, повні азарту, натовпом, як свора гончаків, загоняли на Володю мисливців-одинаків або навіть групи мисливців і нетерпляче очікували, коли він перевірить у них документи і винесе вердикт: “Винен!” Загалом, у той перший наш осінньо-зимовий мисливський сезон, навчаючись у ході рейдів, ми вилучили у порушників 7 мисливських рушниць, а скільки сітей, навіть не пам’ятаю. Першим командиром ДОП “Ленінський дозор” тоді став Сергій Моторний.
Найголовніше, не було ніяких НС, нікого не покалічили, ніхто не захворів. І у цьому, знову ж, велика заслуга нашого наставника Володимира Євгеновича Борейка. На все життя я запам’ятав принципи безпеки роботи у рейді, котрі, як у теорії, так і на практиці доносив до наших гарячих голів наш куратор: не заважати роботі старшого групи, не відволікатися на сторонні справи і не розслаблятися при зустрічі з порушниками, не повертатися з рейду тим самим маршрутом тощо. З порушниками поводити себе жорстко, але коректно, ввічливо, без грубощів. Сам завжди працював за цима принципами й інших навчав тому саме. Можливо, тому досі живий сам і живі всі ті, з ким працював?
Взимкку з’їздили до Свердловську на союзну конференцію Руху ДОП, хоча нічого особливо про обставини скандалу, що там розгорівся, коли ректор Свердловського університету хотів зірвати конференцію, не пам’ятаю. У пам’яті все погане стерлося, залишилося те, що вразило мій тоді ще небагатий життєвий досвід. Тоді вперше реально усвідомив зволожуючий вплив великого водосховища на клімат. У Свердловську ходив вулицями у мороз під сорок градусів у розстібнутій шубі, а, приїхавши до Києва, мерзнув у застібнутій на всі ґудзики шубі у двадцятиградусний мороз. Ще запам’яталися цукрові “голови” у вигляді конусу у свердловських бакалейних крамницях і взагалі величезний асортимент різновидів цукру (колотий, пиляний, пісок різного величини помолу). До цього думав, що таке залишилось у далекому минулому. Типу часів НЕПу або навіть дореволюційної Росії.
Навесні провели операцію “Нерест”, прошерстили київські ринки. А потім прийшла повістка з військомату і я разом з іншими другокурсниками потрапив під так званий студентський призив. Кажуть, що це був останній такий набір, більше з вищих навчальних закладів, де були військові кафедри, студентів з навчання не зривали. Як би там не було, відслужив повноцінні два роки і з нашивками старшого сержанта повернувся до рідних пенатів. Відновився на факультеті, отримав назад цивільний паспорт у військоматі і пішов з’ясовувати, хто залишився у Дружині і чи залишилася Дружина взагалі. Виявилося, жива! Працювали у ній ті хлопці, котрі вже відслужили в армії до навчання, прийшли нові, набагато більше дівчат прийшло до Дружини порівняно з 1983-1984 р.р., звісно, брав участь Володя Борейко. Командиром ДОП був вже Олег Листопад, бо Сергій Моторний разом з моїми колишніми однокурсниками вже перейшов на випускний п’ятий курс. Бажання працювати у Дружині було таке сильне, що, дізнавшися про поїздку до Карпатського заповіднику у рамках роботи загону “Заповідник” влітку 1986 року, я швидко змотався додому, порадував своїм візитом батьків і сестер, залишив у шафі дембельський кітель, а потім у брюках і зеленій армійській сорочці поїхав до Карпат. Там вже ближче познайомився з новими допівцями і допівками. Заготовляли сіно для місцевих колгоспів на заповідних субальпійських луках (був у радянський час такий план для Карпатського заповіднику), обраховували тис ягідний на скелях Чорногорського лісництва, просто блукали заповідником, досліджуючи природу і милуючися гірськими пейзажами. Забігаючи хронологічно вперед, скажу, що ще двічі брав участь у роботі загону “Заповідник” на території Карпатського заповідника, тільки вже весною і у його закарпатській філії – у Долині нарцисів. Основна робота там полягала у контролі за чисельними відвідувачами, щоб ті не зривали квітуючі там дикі нарциси, занесені до Червоної книги України. Та одного разу пощастило і вдалося затримати мисливця-браконьєра з місцевих, вилучити рушницю і електродетонатор. З рушницею все було зрозуміло, бо у Долині нарцисів повно фазанів і зайців, а ось нащо браконьєру знадобилося носити у кармані електродетонатор? Взагалі про цей випадок треба розказати окремо, тому що він по-своєму цікавий і повчальний. Тим більш, що, наскільки я пам’ятаю, ані до цього, ані після нас більше браконьєрів-мисливців у Долині нарцисів ніхто не ловив.
Постріл ми почули, коли вже після напруженого дня ввечері, вже у сутінках, відпочивали біля КПП на в’їзді до Долини нарцисів. Піднявшися на пагорб, побачили у бінокль, як якийсь чоловік вдруге стріляє з рушниці: спочатку побачили спалах і дим із дула, і лише потім долетів звук пострілу, тобто відстань була пристойною, трохи не з кілометр, – і кинулися у його напрямку, обрізаючи його з боку села. Побачивши погоню, браконьєр кинувся бігти і сховався у заростях верболозу, що рясно розрізся вздовж місцевої річечки, що є, за суттю, межею заповідної ділянки. Коли ми вийшли до того району і перекрили підходи до села, браконьєр сам вийшов до нас з чагарнику, але вже без зброї і боєприпасів. Оглянувши його одяг, у карманах фуфайки знайшли електродетонатор і дві стріляні гільзи. Шукати кинуту у чагарнику рушницю було вже неможливо, бо швидко настала темрява. Більш гарячі товариші все одно поривалися шукати зброю, але я вирішив інакше. Підстави затримати до ранку у сторожці на КПП спійманого бракоьєра, щоб зранку здати до міліції, у нас були. Вечірній пошук міг тільки сплутати всі сліди, бо кинуту зброю і боєприпаси я розраховував знайти рано вранці, до сходу сонця, справедливо розміркувавши, що вечірня роса збереже у густій траві всю “доріжку” слідів браконьєра, як би він ні плутав між кущів. Так і відбулось. Провели практично безсонну ніч, чергуючи біля дверів сторожки, де безтурботно спав затриманий “брек”, а рано вранці вийшли до місця, де востаннє бачили порушника до того, як він сховався у верболозі. Знайшли більш темну через збиту росу доріжку у сріблястій від мільярдів крапельок траві, пропетляли нею кілька сотень метрів і зібрали спочатку сумку, потім патронташ, набитий патронами, а потім і саму рушницю. Акуратно загорнувши рушницю до штормовки (я розраховував, що браконьєр буде відпиратися і доведеться наполягати у міліції на знятті відбитків пальців з рушниці), ми з тріумфом повернулися зі здобиччю до сторожки. Та браконьєр не став пручатися, визнав свою зброю. А потім під’їхав викликаний нами міліціонер, був складений протокол про грубе порушення режиму заповіднику, хоча, здається, до притягнення до карної відповідальності справа так і не дійшла. Пам’ятаю, я навіть писав запит, чому браконьєра не притягли до відповідальності, але відповіді так і не дочекався.
Влітку ми часто виїздили на чергування до свого “рідного” Канівського заповіднику, що знаходився у віданні Київського університету, де всі студенти біологічного і географічного факультетів проходили навчальну і виробничу практики. Мисливців на моїй пам’яті не затримували, а ось браконьєрів-рибалок з сітями, вершями і неводами була там купа! Звісно, не у самому заповіднику, де спіймали лише професора Сморжевського з нашої кафедри з браконьєрською сіттю (потім він мені це згадав і поставив трійку з орнітології, що, не дивлячись на перездачу. позбавило мене червоного диплому), а навколо заповіднику, на заливних луках з чисельними річечками, стрицями і озерами. Ходили берегами, плавали на байдарках, котрі купили на свої ж гроші для допівських потреб. Запам’ятався один епізод, коли ми робили рейд сумісно з місцевою міліцією, наскільки пам’ятаю, з ВБГРС (сучасний ВБЕЗ). Рейд був не стільки проти браконьєрів, скільки з метою виявлення крадіжок вже спійманої риби зі складу місцевої риболовської артелі її ж працівниками. Такий сигнал поступив до ВБГРС, що на ринках з-під поли дружини рибалок цієї артелі активно торгують рибою.
І ось з вечора вже у темряві сіли у засідку біля воріт риболовецької бази. Чекали довго, вже встигли замерзнути, бо ніч, хоча й літня, видалася прохолодною, з вітром. Раптом, зовсім неочікувано ворота відкрились і важкий мотоцикл “Дніпро” з коляскою вилітив назовні, набираючи швидкість. Один з міліціонерів вилетів йому напереріз, але мотоциклист чи то його не побачив, чи то не вважав за потрібне зупинитись і проскочив повз нього. Я знаходився трохи далі від воріт, тому заздалегідь вискочив на край дороги, і вже чекав на мотоцикл з двома пасажирами, що наближався. У руках у мене був дрин, виставити котрий перед мотоциклом я, слава Богу, не наважився, інакше справа могла закінчитися непередбачено. Кинув палку під колеса мотоциклу, що наближався, але той переїхав її, лише трохи збавивши при цьому швидкість. Однак цього мені вистачило, щоб стрибком наблизитися до машини і вчепитись обома руками за руль. Мотоцикл потяг мене вздовж вулиці і мені довелося швидко перебирати ногами, щоб не спіткнутися і не впасти. При цьому, тримаючися лівою рукою за кермо, правою у паніці шукав ключа, щоб висмикнути його, заглушивши цим мотор. Та намацати ключа не вдавалося, потім виявилося, що він був зламаний, а час ішов і я будь-якої миті міг спіткнутися і відчепитися від мотоциклу. Потім його було б вже не наздогнати. Весь цей час нічного бігу разом з мотоциклом другий пасажир, який сидів позаду, штовхав мене у спину і волав: “Відчепись! Відчепись!” Зрозумівши, що мотоцикл набирає швидкість і я довго не витримаю такого темпу, я прийняв рішення спрямувати мотоцикл у дощатий паркан, що проглядався з лівого краю дороги. Що я і зробив, взявши кермо, як бика за роги, і різко смикнув його ліворуч, додаючи зусиль своїм власним тілом. Відчувши, що мотоцикл піддається і міняє напрямок руху, я відчепився і кубарем полетів на землю, бо швидкість набрав разом з мотоциклом пристойну. На щастя, нічого не зламав, лише порвав штани і перемазався свіжим коров’яком, лепехи котрого щедро розкидали довкіль корови. Мотоцикл зі всієї дурі врізався у паркан, затріщали дошки, потім мотор заглух і настала тиша. Лише тріскотіли цикади і тихо вив рибалка, який управляв мотоциклом, бо пошкодив пальця при зіткненні з парканом. А потім підбігли міліціонери і наші хлопці, вибіг переляканий зі сну господар, чий паркан ми зламали, селом загавкали пси і закукарікав з переляку півень. Потім я вже усвідомив, якій небезпеці піддавався, якщо б важкий “Дніпро” перекинувся на мене, але що зроблено, то зроблено. Іншого виходу для затримки втікачів у мене не було, а відпускати не хотілось. Відзначу також, що тривала вся ця історія якісь секунди, набагато менше, ніж треба часу, щоб прочитати написане мною. Просто у певні миті душевної напруги час настільки спресовується, що для тебе самого суб’єктивний час розтягується і ти встигаєш за коротку мить обдумати все, і згадати маму з татом.
Рибу у колясці ми знайшли, міліціонери її оформили, а зранку ми ще і базу оглянули, де розташувалася риболовецька артіль. У бездіяльних влітку величезних казанах місцевої котельної знайшли десятки, якщо не сотні, закопчених крупних лящів, що в’ялилися там ще з весни. Те, що вони були спіймані у нерестовий період, видали так звані “перлини” на рибьячих головах, котрі з’являються у карпових риб лише у шлюбний період. Таким був результат того рейду.
Подібні божевільні, на теперішній мій погляд, але абсолютно природні у молодості вчинки траплялися і у подальшому. Не одного разу доводилося з Вадимом Кирилюком, теж від’явленним беезбешником і останнім, на моїй пам’яті, командиром ДОП “Ленінський дозор”, весною напіврозталою, вкритою розкислим снігом, кригою, розкидаючи навколо себе фонтани бризок, доганяти браконьєрів, які втікали від нас під греблею Київської ГЕС. Там, біля нижнього бьєфу, накопичується багато риби і її доволі успішно ловили, підсікаючи крюками у полиннях і прорубах. Одного разу серед браконьєрської здобичі знайшли навіть стерлядь з ікрою. А бігти, причому з максимально можливою швидкістю, доводилося лише з тієї причини, що за повільного кроку можна було реально провалитися, бо крига була настільки тонкою, що прогиналася під ногами. Тому бігали (щоправда, не всі), сподіваючися лише, щоб на шляху не трапилася полиння чи тріщина.
Найактивнішим для мене у плані боротьби з браконьєрством виявився навчальний 1987/1988 рік, коли я вже навчався на ІV курсі порівняно не напружуючися, бо предмети були зі спеціалізації і тому легкими для мене. Можна сказати, що я тоді практично не навчався, проводячи всі вихідні і навіть будні дні у полях і лісах, на ріках і водосховищах, на базарах і вулицях Києва. Звісно, не сам, а з товаришами з сектору БзБ, котрий тоді вже очолював. Роботі допомагало те, що на той час мав вже ціле опахало корочок: громадського інспектора охорони природи, громадського мисливінспектора, позаштатного працівника оперативної інспекції Укррибводу і навіть члена спеціалізованого оперативного комсомольського загону дружинників. Навряд чи помилюсь, якщо скажу, що у рейдах проводив того навчального року кожні вихідні, крім нечастих поїздок додому, до Глухова. Працювали тоді не лише у Київській області, але і у Житомирській, і у Чернігівській, а на ШМД виїздили до Харківської області, на біостанцію Харківського університету, де довелося сумісно рейдувати на байдарках з Сергієм Шапаренко. Тоді ж ми проініціювали створення ДОП у Житомирі, куди не один раз їздили ділитися досвідом роботи. Про один цікавий випадок під час рейду у Житомирській області хочу розповісти. Цікавий він не стільки обставинами затримання браконьєрів, скільки тим, яка зброя у них була вилучена.
Працювали ми у сосновому лісі з широкими болотяними просторами, справжнім раєм для лосів. Про цей “рай” знали і браконьєри, які, судячи за слідами, старими і свіжими, відвідували ці місця доволі часто. Двох таких ми знайшли, перехватили і затримали. На щастя, вони тільки зайшли до угідь і не встигли навіть вистрілити. Та коли я забрав у старшого (молодшому було років п’ятнадцять, а старшому – вісімнадцять) рушницю, у мене очі на лоба полізли. У руках я тримав справжню однодульну “хімеру”, зібрану з трьох абсолютно різних видів зброї. Приклад був пластмасовий, як зараз пам’ятаю, блакитного кольору, від пневматичної гвинтівки (звичайної воздушки з тіру), спусковий механізм – від куркової мисливської гладкоствольної рушниці 12-го калібру, а дуло – від кулемету часів Великої Вітчизняної війни калібру 7,62 мм, викопаного, зі слів браконьєру, з піщаного урвища у місцях минулих боїв. А стріляні гільзи від кулеметних патронів того самого калібру (один з котрих сидів у патронніку) витягалися плоскогубцями, бо механізм викиду, звісно, був відсутній. Такі ось умільці жили і живуть зараз у наших селах!
Таких історій накопичилося багато за 5-6 років діяльності у ДОП “Ленінський дозор”. Можна довго розказувати, як боролись у Києві з торгівцями першоцвітами, вилучаючи проліски, підсніжники і конвалії не букетами у поодиноких бабусь, а величезними ящиками у мордоворотів-перекупників. Як стояли на постах ДАІ на всіх основних в’їздах до Києва, ґуртом виявляючи незаконно зрубані ялини, сосни і смереки цілими фурами. Як ходили у передноворічні дні у всіх приміських електричках, складаючи протокол на незаконний провіз новорічних ялинок вже на дачників і селян, так би мовити, в індивідуальному порядку. Щоб все розповісти, та ще й з аналізом, з історично достовірними фактами, треба написати цілу книгу, якщо не декілька книг.
Наостанок хотілося б розповісти про дружинний дух. Думаю, що це, мабуть, навіть більш важливо, ніж все, що написано вище. Адже Дружина охорони природи складається не лише з борців з браконьєрами. Хоча, заради справедливості, без цього сектору (напряму) ніяка ДОП теж довго не протягне. Та наші друзі і подруги займалися одночасно з нами дослідженням червонокнижних видів, виявленням і оформленням нових заказників і пам’яток природи, екологічної просвітою у школах та вищих навчальних закладах, проводили операцію “Лелека” і конференцію з програми “Трибуна”. І ми, беезбешники, у міру сил їм у цьому допомагали. І це нас спаювало, робило не натовпом окремих особистостей, а єдиним колективом. Я не знаю, чи у багатьох Дружинах охорони природи в Україні і у Росії тоді практикувалися сумісні зустрічі Нового Року у лісі за містом. А ми або домовлялися з якоюсь базою, що не працювала взимку, або просто знаходили у лісі пустий будиночок (лісову сторожку), обряджали прикрасами живу ялинку і зустрічали Новий Рік без салату олівьє і телевізору, забавляючися до ранку, причому практично без спиртного. Потім відсипались у спальниках і після обіду поверталися до Києва до ґуртожитку. По-моєму, таких новорічних свят у нас було три.
Не було жодного випадку, щоб голодні і змучені бзбешники поверталися ввечері з рейду, а їх не зустрічали наші дівчата з вечерею, чаєм і тортиком і обов’язково самодіяльними піснями під гітару. Разом ми зустрічали і дні народження, і інші свята, включаючи весілля. До речі, кількість одружених допівців також говорить про те, наскільки міцним і об’єднаним колективом була наша Дружина у той період. Олег і Таня Листопади, Віталій і Іра Грищенки, Вадим і Оля Кирилюки, Володя і Світлана Радіонови. Моя перша дружина також була з допівок. На жаль, не всі шлюби збереглися у подальшому післядопівському житті. А ось Олег Горошко і Таня Купрієнко з’єдналися вже через декілька (5 чи 6) років після закінчення університету. Причому Олег приїхав за Танею до України з Забайкалля, де працює досі у заповіднику “Даурський”.
Всі чули хоча б трохи про так званий “туркменський десант” московських дружинників доби Святослава і Ніни Забєліних. Тоді багато допівців стало працювати у туркменських заповідниках, зайняли керівні посади у природоохоронних органах Туркменії. Та заповідник “Даурський” у Росії на початку 90-х років минулого століття також за суттю став епіцентром дружинного десанту з Києва. Спочатку до заповіднику після закінчення університету 1990 року відправилися працювати Олег Горошко, Вадим і Оля Кирилюки. Вони проходили там студентську практику і їм це місце дуже сподобалось. Не останню роль у виборі місця їх роботи зіграв тодішній директор заповідника “Даурський” Олег Головушкін, зоолог, також випускник біофаку Київського університету. Потім, 1993 року, за їх закликом, у заповіднику з’явився я з дружиною і донькою-грудничком, зайнявши пусте після звільнення попереднього директора керівне крісло. Саме закалка роботи у дружньому і спаяному колективі ДОП “Ленінський дозор”, накопичений досвід боротьби з браконьєрством, підтримка друзів-допівців дозволили нам зробити з заурядного російського провінційного заповідника “Даурський” те, що він собою являє нині: біосферний резерват, Рамсарські угіддя, транскордонний заповідник, кандидат до об’єктів Всесвітнього природного спадку ЮНЕСКО, єдине місце у Росії, де стало існує популяція червонокнижного дзерену, у безпеці себе відчувають інші тварини і птахи. Вадим Кирилюк і Олег Горошко захистили дисертації, стали відомими не лише у Росії, але і у світі вченими і природоохоронними діячами, лауреатами багатьох міжнародних премій.
Я впевнений, що всім нам допомагає досягнути успіхів і достойно пережити невдачі той особливий допівський дух, котрий завжди з нами, як би далеко ми один від одного не були, і скільки б часу не пройшло з того дня, як ми попрощалися з Дружиною.
Також газетні статті, дотичні до біографії В. Бриниха можна подивитись у додатках 1.15, 1.37, 1.39, 1.42
Переклад: Ганна Заворотна
