Не таємниця: будь-що, що відбувається в містах і зокрема те, що може викликати хвилювання громадськості, оплутане різноманітними бюрократичними перепонами, нетрями, через які досить важко продертись непідготовленому активісту. Складність полягає лише у тому, що проблемні нюанси треба знати. Бюрократія – це така сфера соціального життя, яку ні оминути, ні побороти не можна, не знаючи її нюансів. І навпаки – якщо знати як, то можна і оминути і побороти, а подекуди і надурити. Про деякі «підводні камені», на які може наразитись борець за збереження міських парків, ми розкажемо в цьому розділі. Деякі з них стосуються всіх українських чиновників, а деякі стосуються лише київських.
Подані нижче відомості слід пам’ятати та використовувати кожного разу при підготовці офіційних листів, статей або у спілкуванні з чиновниками. Окрім того, принагідно, на цих фактах слід наголошувати при спілкуванні з журналістами, адже лише так їх можна донести до максимальної кількості громадян. На превеликий жаль, очевидність деяких нюансів, пов’язаних із охороною зелених зон досі лишається не донесеною до широких верств активної громадськості і все нові і нові активісти продовжують потрапляти у все ті самі непорозуміння і халепи.
Статуси.
Дуже часто, як показує практика, статус зелених зон підмінюють тим чи іншим чином, маніпулюючи необізнаністю населення. Мотивація і причини цього очевидні – надавши території такого статусу, якого «треба», чиновники всіх служб одночасно створять собі залізне «алібі» щодо даної території. Жодного з них не можна буде звинуватити у, скажімо, забудові скверу, якщо сквер матиме статус «фонду житлової забудови». Таке часто трапляється навіть по відношенню до особливо цінних земель (наприклад землі водного та природно-заповідного фонду), зміна статусу яких може здійснюватись лише рішенням Верховної Ради з подання Кабінету Міністрів (ст.150, 151 Земельного кодексу України). Змінити їх статус силами місцевої власи неможливо. Тому завжди треба ретельно розбиратись що і який статус має. Крім того, треба розбиратись, яка правова, так би мовити атмосфера панує в рамках цього статусу – які права ви, чиновник і забудовник мають на неї, хто які претензії може виставляти; що на ній можна робити а чого не можна; якщо вона надана комусь в оренду, то на який термін і т.ін. Головний документ, що регламентує статус території в межах населеного пункту – генеральний план міста. Без спеціального рішення обласної ради (у випадках м.Києва та м.Севастополя – міської ради) про внесення змін до Генплану, зміна статусу земель міста неможлива і, якщо це станеться – повинна бути оскаржена громадськістю.
Економічна оцінка зелених насаджень та відновлювана вартість.
Економічні методи є настільки ж ефективними інструментами управління, як і методи адміністративні. Вони дозволяють стимулювати бажану поведінку природокористувачів.
Для ефективного управління зеленими зонами необхідно вводити адекватну вартісну оцінку насаджень. Така оцінка повинна враховувати як відновлювальну вартість насаджень, так і втрати, що несе суспільство при вирубці насаджень. Ці втрати являють собою збитки, що відображають недоотримання суспільством послуг, котрі відповідають функціям зелених зон в міському середовищі (зниження якості життя, погіршення здоров’я населення, неможливість здійснювати прогулянки та вільно проводити час в парках тощо). Збитки, які несе суспільство в результаті втрати повітроочисної функції зелених зон, можна виразити через суму сплат, які б був вимушений здійснити природокористувач за викид того ж об’єму шкідливих речовин, які була здатна вловити дана одиниця зелених насаджень за рік.
У випадку знищення зелених зон до втраченої вигоди відноситься і ефект від екологічної діяльності рослинної біомаси (вироблення кисню, поглинання викидів, шуму), а також неможливість використання озеленених територій практично цілим поколінням для оздоровчої діяльності тощо. Якщо збитки від неможливості здійснювати прогулянки у озелененому сквері дуже важко оцінити у грошовому еквіваленті, то екологічні збитки від невиконання зрубаним деревом повітроочисних функцій цілком можливо перевести в грошову суму (1).
Як було зазначено вище, для зелених зон, даруйте, зелених насаджень (саме «насаджень»!), властива така характеристика, як „відновлювана вартість”. Ця характеристика затверджена Державним комітетом України по житлово-комунальному господарству 12 грудня 1995 року у вигляді спеціальної Методики. Фактично, „відновлююча вартість” – це сума, яку має сплатити той, хто вирубує на території міста зелені насадження (дерева та чагарники /дикий підріст не рахується/). Існують спеціально затверджені такси і формули, завдяки яким можна обрахувати, кажімо, скільки слід сплатити грошей за те, що ти спиляв „тополю діаметром 40 см в задовільному стані, що зростала в складі зеленої зони загального користування бульварного типу”. Враховуючи це, нерідко трапляються ситуації, в яких вирубуються зелені зони безпосередньо під будівництво без наявності відповідних дозволів і погоджень. За нормальних же умов, замовник будівництва, яке повинно знищити зелені насадження, благополучно і цілком законно сплачує відновлюючу вартість згідно такси і будівництво продовжують. Зовсім не весело.
Натомість нерідко якраз цим і прикривають відсутність дозволів. Насправді, відновлююча вартість сплачується лише у випадках, коли всі дозволи наявні, а будівництво вимагає знесення насаджень, тому жодної довіри і тим більше надії на відновлюючу вартість плекати не треба. Коли ж дозволи відсутні, ні про яку вартість мови бути не може.
Проте, є відомості, що у випадках, коли за знесення насаджень таки треба сплачувати кошти, цього ніхто не робить. Але це вже справа не охоронців зелених зон, хоча і кошти, отримані з сплати „відновлюючої вартості” передбачаються для закупки посадкового матеріалу для зелених зон.
Таким чином, не можна запускати справу аж до сплати забудовником відновлюючої вартості. Та якщо вже запустили – довести справу до кінця і проконтролювати, чи були належним чином сплачені всі кошти.
ПРИКЛАД
Якось, проїжджаючи трасою Київ-Обухів, що пролягає лісами на півдні м. Києва, автори цієї книги застали працівників КП УЗН Голосіївського району, що висаджували вздовж траси на узліссі (наголошуємо) хвойного лісу паркові широколистяні (!!!) саджанці дерев. Як виявилось, приречені на загибель кілька десятків саджанців висаджували в лісі… що б компенсувати жителям району втрату одного із забудованих скверів – відбувалась реалізація відновлюючої вартості насаджень. Коментарі, сподіваюсь, зайві.
«У всього має бути хазяїн».
Твердження про те, що у будь-якої території повинен бути господар – чи не перша ознака дерибану. До моменту, коли ділянка (скажімо парк, острів, мальовничі схили) переходять у формальне користування якоїсь фірми чи комунального підприємства, вони належать всьому українському народу. І ніхто не може претендувати на виняткові права щодо них. Коли ж власником парку стає якесь «КП» або «КО», то відразу виникає виняткове право цього «К…», як користувача території на проведення різних заходів у парку, зокрема на проведення благоустрою. На превеликий жаль, відчуття себе господарем спонукає багатьох керівників державних комунальних служб і приватних підприємців на потуги отримувати безпосередній прибуток з підопічної території. Власне, а для чого ж було добиватись права на користування нею, якщо з цього нічого не матимеш? Ментально виникає бажання не тільки компенсувати територією витрати на її ж утримання а і вижати з неї максимум. На жаль, в більшості випадків саме така користолюбна ідеологія і зустрічається. Перше, що прийде в голову користувачу природної території – розмістити на ній кафе, ресторан і атракціони (це з практики). Але, якщо дивитись на проблему тверезо, не зрозуміло взагалі, чому території міста, що мають статус загального користування, повинні мати індивідуального користувача… а то і власника.
ПРИКЛАД
На території м. Києва розміщено унікальний природний комплекс, найбільшу збережену частину правобережної заплави Дніпра на південь від Києва. Одна з найбільших складових заплави – острів Жуків. В географічному ж центрі Києва розміщено острів Труханів, що зберігає природні комплекси практично на 500 гектарах своєї площі. Обидва острови є чи не найціннішими природними територіями Києва. В кінці 2006 року Київрада створила два Комунальних підприємства – КП «Жуків острів» і КП «Труханів острів». Статути обох КП виявились буквально написаними «під кальку» і основною задачею обох є реалізація на території островів проектів їх повної забудови. При цьому офіційно заявлялось, що острови не мають господаря і тому захаращені, покинуті напризволяще (хоча насправді там просто зберігається природний стан екосистем) а відтак КП створюють на благо народу і довкілля з метою благоустрою і контролю за дотриманням законодавства на цих островах.
Ігнорування обмежень водного законодавства.
Аналогічним до озеленених територій чином, бюрократична система нехтує і водними об’єктами. Так, відомо, що навколо водних об’єктів Водний Кодекс України передбачає виділення прибережних захисних смуг. Згідно з цим Кодексом, вони є природоохоронними територіями, на яких заборонена практично будь-яка господарська діяльність (не говорячи вже про будівництво). Дозволяється лише спорудження лінійних і гідротехнічних споруд, видати за які житлову і рекреаційну забудову неможливо. Для малих річок і водоймищ площею до 3 га їх ширина становить 25 метрів, для середніх річок і водоймищ більше 3 га – 50 м, для Дніпра, інших великих річок і всіх озер – 100 метрів. Треба розуміти також законодавчу різницю між поняттями «водоймище» і «озеро». Адже в той час, коли водоймища – переважно штучні, створені людиною утворення, озера – це всі природні западини суходолу, заповнені водою. Помітьте, що площа озера не відіграє жодного значення в дискусії про його статус. Роль грає лише його природне походження. Де ми можемо бачити таке в Києві? Практично ніде. При цьому практикується навіть засипання озер і їх забудова (приклад – озера житлового масиву Позняки). Проте добиватись врахування прибережних захисних смуг – доволі перспективний напрямок діяльності, адже вони повинні враховуватись за будь-яких обставин. Прибережна захисна смуга існує сама по собі, не залежно від будь-чийого бажання або рішення.
Паралельно прибережній захисній смузі існує поняття водоохоронної зони, проте про нього, на нашу думку, слід забути. Це не законодавча вимога а дружня порада. Річ у тому, що водоохоронні зони, на відміну від прибережних захисних смуг, які існують самі по собі, повинні створюватись відповідно до спеціальних проектів. Тому їх фактично не існує, адже ніхто не зацікавлений платити за їх розробку, встановлення і винесення в натуру. Знаючи цей факт, чиновники нерідко прагнуть навести плутанину між прибережними захисними смугами і водоохоронними зонами. Завдяки цій плутанині знищують прибережні захисні смуги, блефуючи тим, що не існує проекту, що розробив їх. Деякі і справді не орієнтуються в цьому.
ПРИКЛАД
Порушення водного законодавства зазвичай одноманітні – забудовуються прибережні захисні смуги, засипаються озера і джерела, спрямляються річки і струмки. Поки нам відомий лише один нетиповий випадок, це ситуація із р.Дарничанка у м.Києві. Річ у тому, що станом на початок 2000-х років, значна частина річки лежить у колекторі. В минулому її використовували для потаємного скидування до Дніпра відходів хімічної промисловості військового сектору. У зв’язку із цим, закуту в колектор частину річки охрестили „Дарницьким меліоративним каналом”. Тепер же, як для каналу, для Дарничанки встановлюють п’ятиметрову прибережну захисну смугу. Аналогічні ситуації бувають і з іншими річками, частини яких знаходяться у колекторах. Проте губителі Дарничанки пішли далі – поверх колектора був збудований висотний будинок, що став першим висотним будинком в Україні, збудованим в руслі малої річки. Сама ж Дарничанка тепер тече в підвалі висотки.
У зв’язку зі створенням каскаду дніпровських водосховищ було зведено 63 захисних дамби та інших гідротехнічних споруди, загальною довжиною 280,1 км. Створення таких споруд, безумовно, знайшло відображення у законодавстві, що на превеликий жаль є недостатньо втішним. Є багато і позитивних моментів, таких як неприпустимість будівництва на дамбах, як спорудах суто гідротехнічних. Це повсемісно не виконується. Є і інше. Натомість головне, що треба знати, носить характер негативний. Дамби відгороджують частину заплави потужним штучним насипом. Тобто це значить, що частина заплави фактично не піддається затопленню під час весняного паводку. Це створює ідеальні умови для забудови живописних незайманих заплавних земель. Очевидно це і стало причиною того, що новою редакцією Земельного кодексу України землі, які знаходяться між захисними дамбами і корінним берегом, мають статус не особливо цінних (як землі водного фонду), а земель запасу. Таким чином їх статус може змінюватись на місцевому рівні (див. повноваження місцевої влади у відповідних статтях кодексу), а не шляхом передбаченого ст.ст.150, 151 рішення Верховної Ради з подання Кабінету Міністрів.
Недостатнє інформування громадян про зелені зони
Своєчасна і доступна інформація про кількість, якість та склад зелених зон необхідна не лише для ефективного управління ними, а і для реалізації конституційних прав громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, достовірну інформацію про неї, що дасть змогу соціально-активним громадянам вчасно та адекватно реагувати на порушення в сфері зелених зон.
В українських містах відсутні постійно оновлювані кадастри (реєстри) зелених зон і насаджень. Такий кадастр повинен містити відомості про всі типи зелених зон (незалежно від категорії земель, умов оренди, функціонального призначення – все це не впливає на виконання ними принаймні екологічних функцій), про те, в чиєму користуванні вони знаходяться і хто відповідає за користування ними. Доступ до такого кадастру повинен бути у повному обсязі гарантований і процедурно легкий для всіх громадян.
Крім того, повинен бути доступ громадян до інформації про заплановане знесення зелених насаджень. Це повинно грати роль громадського контролю за утриманням зелених зон. Лише такий стан справ вбереже адекватні роботи з благоустрою від сплеску неконтрольованого громадського гніву і дасть змогу зупинити неадекватні та незаконні роботи. Тим більше, будівництво або бажання розмістити нову автостоянку не може бути причиною знесення зелених зон.
Варто сказати і те, що динаміка і стан озеленених територій міст України і навіть столиці – м. Києва жодним чином не відображається у щорічній Національній доповіді про стан охорони навколишнього природного середовища України, що готується та видається Міністерством охорони навколишнього природного середовища України. Що вже говорити про імовірність оприлюднення та висвітлення ситуації із забудовами зелених зон на міжнародній арені.
Генеральний план і Програма розвитку зеленої зони Києва розкрити детальніше, що таке землі запасу. Як на це впливати і як з цим боротись? Привести парочку прикладів
Як видно з назви розділу, він стосуватиметься лише столиці України. У Києві юридично, окрім законодавства і підзаконних актів, таких як ДБН, зелених зон стосується ряд документів, серед яких Генеральний план розвитку міста до 2020 р., Схема комплексного розвитку зелених зон до 2010 р., детальні плани території районів та ряд рішень Київради.
Генеральний план є єдиним документом, що регламентує статуси всіх земель в міста і достовірно вказує, де в місті є зелені зони, і стоїть на позиції збереження їх у майбутньому. Для охоронців зелених зон Києва лише цей документ є основним і єдиним, на який слід посилатись, не дивлячись на те, що Генплан не пройшов в минулому державної експертизи. Проте лише в цьому документі збережені в існуючому стані всі зелені зони.
Проте, як виявилось, Генеральний план розвитку м. Києва до 2020 р. і Схема комплексного розвитку зеленої зони м. Києва до 2010, погоджена Київрадою в серпні 2005 року, грубо не відповідають одне одному. Тобто Схема, підготовлена, як документ, що деталізує Генеральний план, заперечує положення його тому 4 щодо складу мережі озеленених територій міста. Іншими словами, Схема, що розрахована до 2010 року, знищує низку зелених зон, які повинні бути збережені принаймні до 2020 р., згідно Генплану. Всі так звані „гарячі точки” столиці, за збереження яких ведеться боротьба населення, в Схемі взагалі не є зеленими зонами. Фактично, цей документ одним розчерком „узаконює” усі порушення земельного, містобудівного і природоохоронного законодавства на території зелених зон Києва, зроблені протягом кількох останніх років. Крім того, для штучного збільшення відсотку зелених зон в місті, статус зелених зон загального користування отримали інші зелені зони (насадження вздовж доріг, прибудинкові території, схили).
Приємно визнати лише той факт, що Схема є документом, прийняття якого не має жодних законних підстав. Адже, не зважаючи ні на що, Схема є уточненням Генерального плану, який ще не пройшов комплексної державної експертизи. Відповідно вона не може бути впроваджена в дію. І коли Генеральний план проходитиме експертизу, Схема, як і інші його уточнення, проходитиме її в другу чергу і, не пройде, як така, що самому Генплану не відповідає.
Натомість поки цього не відбулось, слід бути обережними і не посилатись офіційно на цей документ. Аналогічним чином, не слід посилатись і на інші документи, на які найчастіше посилаються чиновники в офіційних листах.
Частка озеленення. Розтолкувати всі статуси і розповісти що то за ДБН, розкрити бюрократичгний статус генплану. Кому він указ а кому ні.. співвідношення його і схеми+ інша містобудівна документація. Хто приймає, хто розробляє, хто контролює відповідність йому.
Частка озеленення є головним визначальним чинником виконання ст.50 Конституції України в містах. Ця стаття гарантує кожному громадянину України безпечне для життя і здоров’я довкілля. В свою чергу, безпека довкілля визначається санітарними нормами та іншими підзаконними актами.
Відповідно до ДБН 360–92** «Містобудування. Планування та забудова міських і сільських поселень» площа озелененої території житлового кварталу має складати не менше 6 м2 на 1 людину (без урахування озеленених територій шкіл і дитячих дошкільних закладів) (пункт 3.15).
Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я України № 173 від 19 червня 1996 року «Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів» рівень озеленення території житлової забудови повинен бути не менше 40%, промпідприємств – 30%, ділянок шкіл і дитячих дошкільних закладів – 80%, лікарень –60% (пункт 6.2) (5).
Так для Києва, відсоток (частка) озеленення повинна складати не менше як 20 квадратних метрів зелених зон загального користування на одного мешканця. При цьому, реально, станом на початок 2007 року в місті кількість зелених зон загального користування складає трохи більше 16 м2 на мешканця. І це ще не враховуючи колосальної кількості туристів, нелегальних та тимчасових жителів. Крім того, однією з вимог Єврокомісії до Києва, як столиці України є частка озеленення – 26 м2, чого досягти на даному етапі не можливо. Для прикладу, наводимо реальні частки озеленення для деяких інших міст України (за даними «Власть денег» 13/2007(7)):
Запоріжжя – 17
Дніпропетровськ – 13, 4 кв.м./ж
Симферополь – 5,8
Львів – 5
Харків – 2,6
Одеса – 0,6
Луганськ – 0,5
Донецьк – 0,2.
«Освоєння коштів».
Вже було сказано вище, що жителів міста перш за все хвилює результат, наслідки роботи комунальних служб, а не формальний фактаж того, скільки грошей вони «освоїли». Яка різниця, скільки грошей поглинув «Зеленбуд» і яку їх частку поклав до своєї кишені, якщо сміття в парках не прибирають, а самі парки продовжують вирубувати? Чиновник же, навпаки, має самоціль освоєння коштів. Боротися з цим важко і, в умовах тієї адміністративної системи, яку ми маємо, неможливо в принципі. Отримуючи посаду на невеликий термін, чиновник в принципі не може ставити собі довгострокових цілей і тому обмежується питаннями власного добробуту і збагачення. «Крали до мене і після мене крастимуть». Те саме стосується і політики, а також системи змінної влади (30). Але зараз не про це.
Хоча боротися із цим важко, розуміти систему освоєння коштів і усвідомлювати її нюанси дуже важливо. Адже це саме те болюче місце, на яке можна наступити чиновнику в рамках його системи, його світогляду і грубо кажучи – на його території. Розуміючи, що кошти міського і інших бюджетів в першу чергу «освоюються», ніколи не шкідливо публічно запитати, на що саме і скільки грошей використовується. Такі речі чиновник завжди знає назубок і ніколи не помилиться в цифрах. Якщо ви задасте це питання в ефірі, є два варіанти відповіді – або вам розкажуть, як важливо було побудувати «паркан і пропускний пункт на 5-му полігоні за 95 000 000 грн», як це вийшло у 2006-му в Києві, або ж розмова перейде на «важко сказати», «цифрами не володію». В обох випадках ви лишитесь на висоті. Адже або ви матимете перелік непотрібних заходів, які чомусь зжерли всю цікавлячу вас бюджетну статтю, що можна відразу висміяти або заплямувати гідними звинуваченнями; або ж ви матимете перед собою беззахисного чиновника, в доцільності перебування якого на посаді можна сміливо сумніватися на весь голос. Кому треба начальник, який не знає, куди подів гроші бюджету… В таких речах треба орієнтуватись і вміти ними грати.
Для початку, треба навчитись вишукувати показові моменти освоєння коштів. Для прикладу, змалюємо ситуацію із київським «Зеленбудом».
ПРИКЛАД
Крім того, що «Київзеленбуд» сам собі вирішує що рубати, що саджати, сам себе перевіряє, контролює, вирощує і саджає молоді дерева, рубає і вивозить старі. І навіть сам прокладає і ремонтує доріжки та освітлення. І за все це отримує гроші. Це ще не все. Забудовники платять йому гроші за експертизу дерев, які треба знести, гроші за знесення і компенсацію за те, що дерева знесли в принципі. Але і цього «Зеленбудові» мало. Вони постійно придумують собі нові роботи.
Так, влітку 2007 року був випадок, так звана «ініціатива» «Київзеленбуду» щодо огородження парків. Чомусь було заявлено, що міські парки треба огородити красивими парканами і замикати наніч. Вартість огородження нормальними парканами дуже висока. Та й потреби в цьому нема жодної. Особливо в тому, щоб замикати парки на ніч. Ці наміри стали одним з найбільш показових випадків пошуку нікому не потрібної роботи, яку треба було виконати лише бля того, щоб просто заробити на її виконання гроші. До того ж, ця робота була б не дуже, м’яко кажучи, законною, оскільки «Київзеленбуд» не власник земель парків, а їх межі досі не винесені у натуру, отож де саме ставити паркани невідомо. Якщо це буде зроблено, «зеленбудівців» цілком можна буде звинуватити у самозахопленні землі.
Восени 2007 року виникла наступна ініціатива цієї установи. Цього разу вони заявили про створення нових 60 парків, які будуть благоустроювати за кошти відновлюючої вартості знесення насаджень. Звучить, звісно, красиво. Тільки ніхто не хотів розбиратись що все це значить. Насправді, 22 серпня Київрада роздала під забудову практично 2000 га зелених зон… Про це ніхто практично не говорив. Для забудови треба знести дерева. За це «Зеленбуд» отримає гроші. Частину з них буде кинуто на благоустрій 60 парків і скверів, загальною площею 221 га. Решта… не ясно. При цьому, насправді вони зобов’язані благоустроювати всі наявні у місті парки, а не лише ці 60. Таким чином, благоустрій парків було названо створенням, замість заяви про дерибан 2000 га, заявлено про появу 221-го га. А про потребу благоустроювати всі інгші парки взагалі ніхто нічого не сказав.
Отаке от освоєння коштів «відновлювальної вартості».
Погодження забудов і вирубок.
Основні загрози, що можуть спіткати природну ділянку в місті – її забудова або вирубка під тим чи іншим приводом. В обох випадках, проект реконструкції зеленої зони або ж проект відведення земельної ділянки повинен мати пакет погоджувальнорї документації. Серед іншого, до цього пакету входять погодження Державного управління охорони навколишнього природного середовища (як правило він існує у формі Висновку Державної екологічної експертизи) а також управлінь мітобудування та архітектури, земельних ресурсів і охорони культурної спадщини. Ці погодження – слібке місце антиприродного проекту. Діставши їх копії (їх мають надати вам на офіційний запит), ви можете виявити в них порушення і добитись їх скасування.
Досліджуючи отримані копії висновків ви маєте звернути увагу на такі моменти:
– для висновку управління охорони культурної спадщини: чи не підпадає територія під охоронні зони тих чи інших пам’яток та чи не входить до складу історико-культурних, археологічних та інших заповідників та чи враховано це висновком;
– для висновку управління земельних ресурсів: яка категрія земель вказана у погодженні і чи відповідає це дійсності; чи вказано взагалі, що це зелена зона (тим більше, якщо ваш об’єкт входить до складу природно-заповідного фонду);
– для висновку управління містобудування та архітектури: чи враховано висновком статус і призначення ділянки в Генеральному плані та чи взагалі сказано про це.
Особливу розмову становлять висновки Державного управління охорони навколишнього природного середовища. Цей орган має підпорядкування і одочасно є структурою обласної адміністрації і територіальним органом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. У звязку з цим, на нього розповсюджуються дія внутрішніх документів Мінприроди. Серед таких документів, що регламентують діяльність Держуправляння, є і Порядок погодження природоохоронними органами матеріалів відведення земельних ділянок, що затверджений в Мінприроди України і поширюється на його територіальні підрозділи. На цьому документі ми маємо зупинитись окремо. Він встановлює вимоги до погоджень Держуправліннями охорони навколишнього природного середовища матеріалів відведення земельних ділянок, тобто вказує, в яких випадках погоджувати (видавати позитивний висновок держекоекспертизи) забороняється.
Якщо «упіймати» Держуправління на порушенні цього порядку, можна не лише добитись скасування висновку держекоекспертизи, а і добитись звільнення чиновника-порушеника з роботи. Імовірність звільнення начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища з посади, в разі порушення даного Порядку, доволі велика.
Наведемо з цього приводу цитату з статті щодо втаємничення екологічної інформації, опублікованої в часописі «Екологія-Право-Людина» (31): «з листа Мінприроди №326/23-8 від 06.06.2008 р. «Щодо ротації кадрів», нам відомо, що лише «за перше півріччя 2008 року у зв’язку із досягненням граничного віку перебування на державній службі, звільнено одну особу, за угодою сторін – двох посадовців, за безвідповідальне ставлення до своїх посадових обов’язків та неспроможність здійснювати службову діяльність з дотриманням основних принципів державної служби з посад звільнені 7 керівників територіальних органів та 6 керівників інспекційних підрозділів Мінприроди».
Отож, повертаємось до «Порядку погодження…». Досліджуючи Висновок, ви маєте знайти в ньому максимум невідповідностей Порядку. Назвісо основні моменти, які найбільш імовірно будуть поушені у отриманому вами Висновку:
