Олена Яворська
Член ДОП КДУ «Ленінський  дозор» 1973-1975 рр., Головний державний інспектор з охорони навколишнього природного середовища Вінницької області 1995-2007 рр.
Я стала студенткою біологічного факультету в 1973 році, і про Дружину охорони природи дізналася в перші ж дні навчання. Мій однокурсник Василь Деркач відразу став активним дружинником. «Вася, а дівчат приймають у дружину?», – запитала я. Вася обіцяв дізнатися, але в ті часи про гендерну рівність якось  мова не йшла, і йому, видно, не дуже зручно було піднімати питання про прийом у дружину дівчат.

Ми з подругами Валею Філенко і Ларисою Скляр довго не наважувалися, але десь у листопаді самі підійшли з цим запитанням до тодішнього командира дружини, четвертокурсника Анатолія Полуди, і були запрошені до роботи.

Ми досі пам’ятаємо наш перший рейд з передноворічної охорони ялинок. Скільки кілометрів пройшли ми в той день, зараз важко згадати, але досі стоїть перед очима вибілений зимою ліс: ялинок і сосен там було декілька ділянок, а переходи між ними – ліс листяний, точніше в ту пору безлистий. Зимове сонце тільки підкреслювало чорноту стовбурів граба, і цей біло-чорний контраст дуже відповідав контрасту наших відчуттів, адже гаряче бажання встигнути все-все взяти під охорону надто контрастувало з нашою підготовкою до рейду. Сніг був нам по коліно, а чобітки (добре, що хоч не на «шпильках»!) – тільки до середини литки, та й  поли наших зимових пальтечок (як годилося, з доброго сукна, підбитого ватином) також були нижче колін і черкали сніг.  Через декілька годин ми зрозуміли, наскільки не рятують від вітру і наші модні шапки, власноруч вив’язані нами з дефіцитного мохеру вигадливими ажурними узорами.

Досить швидко в боротьбі з глибоким снігом ми перестали орієнтуватися у лісі, зіщулилися від вітру, впріли від швидкої ходи в своїх утеплених пальто, і, мабуть, збоку зовсім не були схожі на мужніх природоохоронців. І тільки Анатолій Полуда делікатно «не помічав» цього, спокійно і ритмічно прокладав для нас дорогу між сніговими заметами, та ще й встигав нам пояснювати, як потрібно виявляти і фіксувати порушення природоохоронного законодавства, як у лісі орієнтуватися по квартальних просіках, куди ведуть заячі сліди, і ще яка пташка онде пролетіла… Ми наслідували його пружну ходу, дивилися у його бінокль (звісно ж і бінокль ми тримали вперше в житті, не було таких приладів у нас ні в школі, ні тим більше вдома). А потім Анатолій помітив, що я загубила рукавиці, і віддав мені свої. 

З тих пір я навчилася носити одяг, спеціально пристосований для рейдів та експедицій, читати карти, самій не блудити в лісі, приймати складні рішення в надзвичайних ситуаціях і  бути командиром інспекторів, громадських і державних. Але в усій цій роботі,  ось уже без малого сорок років, є один нерозмінний взірець – Толя Полуда, наш командир ДОПу, і є незабутнє відчуття тепла його рукавиць.