Олексій Кабика
Член ДОП КДУ “Ленінський Дозор” 1986-1990рр.
Сьогодні – незалежний консультант з екології та збалансованому розвитку
Вперше про Магаданський загін я почув під час всесоюзної конференції ДОП, що проходила у Харкові в 1989 році. Один із випускників, Андрій Котюх, потрапив за розподілом працювати в Магадан, до “Охотськрибводу”. Він і виступив ініціатором створення студентського загону по охороні рибних запасів під час нересту лососевих. В цей період також активізуються браконьєри які полюють за червоною ікрою, і штатні інспектори рибоохорони просто не в змозі контролювати ситуацію на водоймах величезної за площею Магаданської області.
В той день була п’ятниця, довгоочікуваний кінець робочого тижня. Наша група із 17 студентів-членів ДОП кількох університетів нещодавно була розділена. Троє з нас – Міша, Ден і я – були перебазовані для допомоги інспекторам на ділянці ліцензійного лову у гирлі ріки Ола. Не зважаючи на те, що бути на березі моря – хоч і холодного – було досить цікаво, ми скучали за друзями які залишилися на головній польовій базі рибінспекції вище по течії.
Нас розділяли 50 кілометрів, але з транспортом були труднощі, – часто-густо на вихідні ми змушені були добиратися до головної бази автостопом. Одного разу Дену й Міші довелося їхати у вантажівці разом з кіньми, – вони зупинили попутку, в кабіні місця не було, а їхати було треба. Всередину до коней вони не полізли, а їхали зовні, вчепившись за грати кузова.
Крім різноманітних робочих обов’язків, у вільний час Міша малював карикатурні скетчі на всіх учасників подій, Ден захоплювався атрибутами субкультури панків, а я активно займався фотографією. Але всі ми в той час були принциповими та ідейними максималістами-екологами, і до браконьєрів ставилися нестерпно. І було за що, – багато з них добували рибу драчами, видаляли ікру, а ще живу рибу просто викидали. І все це – десятками і сотнями кілограмів. Затримували браконьєрів ми також десятками, складали протоколи, вилучали знаряддя лову та передавали справи до суду.
Цього дня ми готувалися святкувати день народження Володі Махновця – йому виповнювався 21 рік. Планувалася вечірка, і всі з ентузіазмом чекали на неї.
“Кальмар 20, Кальмару 19” – я вийшов на радіозв’язок з головною базою.
“Кальмар 20 на зв’язку”
“Ми готові до виходу, сподіваємося бути у вас на базі приблизно за годину”
“Супер, – вечеря вже майже готова, напої охолоджені, лише чекаємо на вас”
“Вже їдемо” – закінчив я, і ми вирушили в дорогу.
На головній дорозі нам пощастило швидко зупинити попутку до перехрестя, і ми вже сподівалися дістатися на базу ще до заходу сонця. Проте, попереду залишалося ще 30км грунтової дороги.
За годину очікування на перехресті, не проїхало жодної машини в нашому напрямку. Дорога була практично порожньою, за виключенням одної-двох вантажівок які прогули повз нас у зворотньому напрямку.
Сонце поволі сіло у хмари, і стало швидко темніти. Почав моросити дощик. Вже відчувалася осінь на підході, – температура стрімко знижувалася, і навіть можливі були приморозки цієї ночі. Наші перспективи вчасно дістатися бази вже не виглядали оптимістичними.
“Машин нема, що будемо робити?” – Мішин початковий ентузіазм щодо цієї подорожі почав випаровуватися. “Я вже мерзну”.
“Йдемо пішки – хоч зігріємось трішки” – я почав рухатися, і хлопці пішли за мною.
Від дощу грунтова дорога стала мокрою та слизькою, але ми все ж поволі рухалися.
“Весь шлях займе у нас як мінімум шість годин!” – хтось із хлопців вже починав скиглити.
“Інших варіантів у нас взагалі немає, чи не так? І назад повернутися не можемо – все одно машин нема у будь-якому напрямку” – хоч і збирався я спочатку сказати щось позитивне, підстав для оптимізму залишалось зовсім небагато. “Хоч комарі не кусають – і то добре, і ми рухаємося у потрібному нам напрямку”.
“Так, ми маємо добратися на базу. На нас чекають, можливо вони знайдуть якийсь транспорт для нас…” – Міша був рішуче налаштований знайти вихід із ситуації яка склалась.
Раптом ми побачили миготіння автомобільних фар.
“Треба його зупинити – це чи не останній наш шанс!” – в очах Дена промайнуло щось схоже на блиск азарту мисливця, який побачив звіра на відстані пострілу.
Ми були готові до рішучих дій. Велика вантажівка поволі наближалася до нас. Ми стали посередині дороги, налаштовані зупинити машину хоч би що там було. Водій пригальмував, включив аварійку, сигналізуючи що зупиняється, і ми звільнили дорогу. Але це виявилось помилкою! Вантажівка помалу проїхала повз нас не зупиняючись, і скоро зникла у темряві ночі.
“Редиска! Нехороший человек!!…!!” – ця, та інша не зовсім літературна лексика із уст Дена була виправданою. Ми почувалися обдуреними. “Треба було стояти на дорозі поки він не зупиниться!”.
У нас не залишалося іншого вибору як продовжувати йти пішки. Дорога перетворилася на багнюку, що вже мало відрізнялося від заболоченої місцини яка простягалась вздовж неї. Дощ не вщухав. Стало так темно, що ми вже не бачили калюж на дорозі, не намагалися їх обійти, та йшли навпростець. Наші штормовки промокли до нитки, і мене вже починало трохи трусити від холоду.
Потім ми знову побачили миготіння автомобільних фар. Машина їхала у протилежному напрямку, але ми розуміли що це наш останній на сьогодні шанс дістатися до теплої та сухої оселі. Ми не були готові провести залишок ночі у лісі, серед цих боліт. Ми невідворотньо схопилися за цей шанс.
Без зайвих слів, ми міцно взяли один одного за руки і повністю заблокували дорогу. Зі сторони, напевно, це виглядало дуже схоже на відомий епізод із фільму “Кавказская пленница”. Хто був посередині нашого ланцюгу я вже не пам’ятаю, але рішочості зупинити цю машину у всіх учасників було вдосталь.
Машині їхати було нікуди, і вона зупинилася. Ми швиденько відкрили двері і опинилися всередині. Це був 5-містний Москвич. В салоні вже знаходилося четверо не худих дядьків. Без зайвих слів та пояснень, ми втиснулися в автівку: Міша і Ден якось умістилися на задньому сидінні (Міша потім казав що він примудрився залізти під скло задніх, п’ятих дверей автомобіля), а я вмістився десь на колінах пасажира переднього сидіння біля водія. Неймовірно, але водій розвернувся і ми поїхали у наш пункт призначення.
Поволі стало зрозумілим, що коли ми сіли в машину, всі пасажири спали. Щодо водія, він ніби не спав, але кермо не хотіло його слухатися і машина виписувала зігзаги по трасі. Також відчувався сильний запах спиртного, і ми зрозуміли що всі у салоні були п’яними.
Потурбовані нашими мокрими тілами та тиснявою, пасажири автівки попрокидалися. Поволі вони починали розуміти що трапилося, але все ще не могли второпати, що ці троє незнайомих хлопців роблять у їх машині. Я гадаю, вони також не розуміли що тепер їх машина їде у зворотньому напрямку.
“Ей, ти! Я десь тебе бачив раніше! Що ти тут робиш?”
Запитання було адресовано мені, і я мав щось відповісти і якось підтримати розмову… Я також подумав, що це – можливість перевести увагу від факту нашої не зовсім корректної окупації чужої машини до якоїсь нейтральної теми. Звичайно, розмова про погоду могла б тільки роздраконити усіх ще більше, вітер та дощ за вікном тільки посилювались. Найкраще, що наївно прийшло мені у голову, полягало в тому а чи не поговорити нам про те як ми усі захоплені незайманною природою цього краю.
“Ми – студенти-екологи з материка. Тут у вашому краї природа дійсно незаймана, чиста вода, праліси, фауна і флора…Ми допомагаємо рибінспекції охороняти нерестилища лососів у місцевій річці. Єдина проблема – браконьєрство, багато риби винищується заради ікри…”
На цьому місці я змушений був зупинити свою розповідь, так як побачив дещо ворожу реакцію на обличчах.
“Ага, тепер я пам’ятаю цих хлопців – це вони зіпсували нам рибалку три тижні тому, ще й штраф довелось заплатити! Двісті рублів! Повбивав-би цих “захисників природи”!”
Напруга у повтрі салону зростала. Наше хвилювання також зросло, але ми мовчали. Ми не знали як краще розрядити обстановку.
Раптом Ден сказав водію повернути у правий з’їзд з дороги. Я був абсолютно впевнений, що це не наш з’їзд, – поворот на базу був далі. Але водій вже повернув направо, проїхав метрів п’ятьдесят, і загруз у багнюці. Ми вилізли із салону, та намагалися виштовхнути автомобіль з болота. Борсаючись у грязюці, ми помітили мотоцикл з коляскою, який їхав по основній дорозі. Як ми дізналися пізніше, це був Володя-ювіляр, який виїхав на наші пошуки з польової бази. Але він не міг нас побачити на з’їзді, і почути наші крики. Таким чином, він проїхав повз нас не помітивши, і зник у темряві.
Груповими зусиллями нам таки вдалося виштовхнути машину з болота на основну дорогу, і ми продовжили подорож у потрібному нам напрямку. Тепер усі пасажири повністю прокинулися і прийшли до тями. Напруга досягла максимуму. Водій лаявся матом, але продовжував їхати. Пасажири вже стискали кулаки, але тіснява не дозволяла виникнути бійці прямо у салоні. Відчувалось, що ситуація зараз вибухне і наслідки можуть бути неприємними.
“Добренько, дуже дякуємо вам що підвезли! Пробачайте, якщо щось було не так. Зупиніться ось тут, будь ласка.” – Я відчув що краще вже вийти з машини, і пройти залишок шляху пішки. В іншому випадку, ми змушені були б вплутатися у бійку. Машина зупинилася, водій вийшов разом з нами, швидко відкрив багажник та дістав важкенький розвідний ключ.
“Ми вам вдячні за допомогу, і не будемо з вами битися” – Міша підтвердив наші мирні настрої, і ми швидко накивали п’ятами.
Виснажені від мандрівки та отриманих вражень, мокрі як хлющ та завацькані у грязюці, ми нарешті дісталися бази.
Володі-ювіляра на місці не виявилося, – у пошуках нас він проїхав на мотоциклі увесь шлях до ліцензійної ділянки на морі, і звідти повідомив по радіозв’язку що нас не знайшов. Потім ми ще чекали годину, поки він повернувся: втомлений, але радісний що ми знайшлися.
Тепер , нарешті, усі зібралися і – переодягнувшись у сухі речі запропоновані друзями – були готові до святкування дня народження Володі. Вечірка почалася о другій годині ночі, і святкували ми до ранку. Чи були танці того разу, не пам’ятаю, але точно було весело.
Олексій Кабика
Алексей Кабыка
Член ДОП КГУ “Ленинский дозор” 1986-1990 г.г.
Сегодня – независимый консультант по экологии и сбалансированному развитию.
Магаданские дозоры: путешествие на День Рождения
Впервые о Магаданском отряде я услышал во время Всесоюзной конференции ДОП, которая проходила в Харькове в 1989 г. Один из выпускников, Андрей Котюх, попал по распределению работать в Магадан, в “Охотскрыбводу”. Он и выступил инициатором создания студенческого отряда по охране рыбных запасов во время нереста лососевых. В этот период также активизируются браконьеры, которые охотятся за красной икрой, и штатные инспектора рыбохраны просто не в состоянии контролировать ситуацию на водоёмах огромной по площади Магаданской области.
В тот день была пятница, долгожданный конец рабочей недели. Наша группа из 17 студентов-членов ДОП нескольких университетов недавно была разделена. Трое из нас – Миша, Ден и я – были перебазированы для помощи инспекторам на участке лицензионной ловли в русле реки Ола. Не смотря на то, что быть на берегу моря – хотя и холодного – было достаточно интересно, мы скучали по друзьям, которые остались на главной полевой базе рыбинспекции выше по течению.
Нас разделяло 50 км., но с транспортом были трудности, – часто на выходные мы были вынуждены добираться до главной базы автостопом. Один раз Дену и Мише пришлось ехать в грузовике вместе с лошадьми, – они остановили попутку, в кабине места не было, а ехать было надо. Внутрь к лошадям они не полезли, а ехали снаружи, вцепившись за решётку кузова.
Кроме разнообразных рабочих обязанностей, в свободное время Миша рисовал карикатурные скетчи на всех участников событий, Ден увлекался атрибутами субкультуры панков, а я активно занимался фотографией. Но все мы в то время были принципиальными и идейными максималистами-экологами, и к браконьерам относились нетерпимо. И было за что, – многие из них добывали рыбу драчами, удаляли икру, а ещё живую рыбу просто выкидывали. И всё это – десятками и сотнями килограммов. Задерживали браконьеров мы также десятками, составляли протоколы, изымали орудия ловли и передавали дела в суд.
В этот день мы готовились праздновать День Рождения Володи Махновца – ему исполнился 21 год. Планировалась вечеринка, и все с энтузиазмом её ждали.
“Кальмар 20 Кальмару 19,” – я вышел на радиосвязь с главной базой.
“Кальмар 20 на связи”.
“Мы готовы к выходу, надеемся быть у вас на базе приблизительно через час”
“Супер, ужин почти готов, напитки охлаждены, только ждём вас.”
“Уже едем,” – заключил я и мы отправились в дорогу.
На главной дороге нам посчастливилось поймать попутку до перекрёстка, и мы уже надеялись добраться на базу до захода солнца. Но впереди оставалось ещё 30 км. грунтовой дороги.
За час ожидания на перекрёстке не проехало ни одной машины в нашем направлении. Дорога была практически пустой, за исключением одного-двух грузовиков, которые прогудели мимо нас в обратном направлении.
Солнце помалу село за тучи, и стало быстро темнеть. Начал моросить дождик. Уже чувствовалась осень на подходе, – температура стремительно снижалась, и этой ночью даже были возможны приморозки. Наши перспективы вовремя добраться до базы уже не выглядели оптимистическими.
“Машин нет, что будем делать?” – Мишин начальный энтузиазм относительно этого путешествия начал испаряться. “Я уже мёрзну.”
“Пошли пешком, хоть согреемся немного,” – я начал двигаться, и парни пошли за мной.
От дождя грунтовая дорога стала мокрой и скользкой, но мы всё же медленно двигались.
“Весь путь займёт у нас как минимум шесть часов!” – кто-то из парней уже начал ныть.
“Других вариантов у нас вообще нет, разве не так? И назад вернуться не можем – всё равно машин нет в любом направлении,” – хотя я и собирался в начале сказать что-то позитивное, оснований для оптимизма осталось совсем немного. – “Хоть комары не кусают – и то хорошо, и мы движемся в нужном нам направлении.”
“Да. мы должны добраться на базу. Нас ждут, может, они найдут какой-то транспорт для нас…” – Миша был решительно настроен найти выход из сложившейся ситуации.
Вдруг мы увидели мигание автомобильных фар.
“Надо его остановить – это едва ли не последний наш шанс!” – в глазах Дена проскочило что-то близкое к азарту охотника, который увидел зверя на расстоянии выстрела.
Мы были готовы к решительным действиям. Большой грузовик медленно приближался к нам. Мы стали посреди дороги, настроенные остановить машину, что бы там ни было. Водитель притормозил, включил аварийку, сигнализируя, что останавливается, и мы освободили дорогу. Но это оказалось ошибкой! Грузовик помалу проехал мимо нас, не останавливаясь, и скоро исчез в темноте ночи.
“Редиска! Нехороший человек!!…!!” – эта и другая не совсем литературная лексика из уст Дена была оправданной. Мы ощущали себя обманутыми. “Надо было стоять на дороге, пока он не остановиться!”
У нас не оставалось другого выбора, кроме как идти пешком. Дорога превратилась на грязюку, что уже мало отличалась от заболоченной местности, которая протянулась вдоль неё. Дождь не прекращался. Стало так темно, что мы уже не видели луж на дороге,не старались их обойти, и шли прямиком. Наши штормовки промокли до нитки, и меня начало уже немного трусить от холода.
Потом мы снова увидели мигание автомобильных фар. Машина ехала в противоположном направлении, но мы понимали, что это наш последний на сегодня шанс добраться до сухого и тёплого жилища. Мы не были готовы провести остаток ночи в лесу, среди этих болот. Мы неотвратимо схватились за этот шанс.
Без лишних слов, мы крепко взяли друг друга за руки и полностью заблокировали дорогу. Со стороны, наверно, это выглядело очень похоже на известный эпизод из фильма “Кавказская пленница”. Кто был посередине нашей цепи я уже не помню, но решительности остановить эту машину у всех участников было достаточно.
Машине ехать было некуда, и она остановилась. Мы быстро открыли двери и оказались внутри. Это был 5-местный “Москвич”. В салоне уже находилось четверо не худых дядек. Без лишних слов и объяснений мы втиснулись в авто: Миша и Ден как-то уместились на заднем сидении (Миша потом говорил, что он умудрился залезть под стекло задних, пытях дверей автомобиля), а я умостился где-то на коленях пассажира переднего сидения возле водителя. Невероятно, но водитель развернулся и мы поехали в наш пункт назначения.
Постепенно стало понятно, что, когда мы сели в машину, все пассажиры спали. Относительно водителя, он вроде не спал, но руль не хотел его слушаться и машина выписывала зигзаги по трассе. Также ощущался сильный запаз спиртного, и мы поняли, что все в салоне были пьяными.
Потревоженные нашими мокрыми телами и теснотой, пассажиры авто проснулись. Постепенно они начали понимать, что случилось, но всё ещё не могли понять, что эти трое незнакомых парней делают в их машине. Я считаю, они также не понимали, что теперь их машина ехала в обратном направлении.
“Эй, ты! Я где-то тебя раньше видел! Что ты здесь делаешь?”
Вопрос был адресован мне, и я должен был как-то ответить и как-то поддержать разговор… Я также подумал, что это – возможность перевести внимание от факта нашей не совсем корректной оккупации чужой машины на какую-то нейтральную тему. Конечно, разговор о погоде мог бы только раздраконить всех ещё больше, ветер и дождь за окном только усиливались. Самое лучшее, что мне пришло в голову, состояло в том, что не поговорить ли нам о том, как мы все воссторженны девственной природой этого края.
“Мы – студенты-экологи с материка. Тут в ващем краю природа действительно девственна, чистая вода, пралеса, фауна и флора… Мы помогаем рыбинспекции охранять нерестилища лососев в местной речке. Единственная проблема – браконьерство, много рыбы истребляют ради икры…”
На этом месте я вынужден был остановить свой рассказ, так как увидел несколько вражескую реакцию на лицах.
“Ага, теперь я вспоминаю этих парней – это они испортили нам рыбалку три недели тому, ещё и штраф пришлось заплатить! Двести рублей! Поубивал бы этих “защитников природы”!”
Напряжение в атмосфере салона нарастало. Наше волнение также возросло, но мы молчали. Мы не знали, как лучше разрядить обстановку.
Неожиданно Ден сказал водителю повернуть в правый съезд с дороги. Я был абсолютно уверен, что это не наш съезд, – поворот на базу был дальше. Но водитель уже повернул направо, проехал метров пятдесят, и застрял в грязюке. Мы вылезли из салона, и пытались вытолкать автомобиль из болота. Спотыкаясь в грязи, мы заметили мотоцикл с коляской, который ехал по основной дороге. Как мы узнали позже, это был Володя-юбиляр, который выехал на наши поиски с полевой базы. Но он не мог нас увидеть на съезде, и услышать наши крики. Таким образом, он проехал мимо нас, не заметив, и исчез в темноте.
Групповыми усилиями нам таки кдалось вытолкать машину из болота на основную дорогу, и мы продолжали путешествие в нужном нам направлении. Теперь все пассажиры полностью проснулись и пришли в чувство. Напряжение достигло максимума. Водитель ругался матом, но продолжал ехать. Пассажиры все сжимали кулаки, но теснота не позволяла возникнуть драке прямо в салоне. Ощущалось, что ситуация сейчас взорвётся и последствия могут быть неприятными.
“Хорошо, очень благодарны вам, что подвезли! Извините. ечли что-то было не так. Остановите вот тут, пожалуйста.” – Я ощутил, что лучше уже выйти из машины и пройти остаток пути пешком. В другом случае мы бы были вынуждены вступить в бой. Машина остановилась, водитель вышел вместе с нами, быстро открыл багажник и достал тяжёлый разводной ключ.
“Мы вам благодарны за помощь , и не будем с вами драться.” – Миша подтвердил наше мирное настроение и мы быстро засверкали пятками.
Измотанные путешествием и полученными впечатлениями, мокрые как хлющ и замызганные в грязи, мы наконец добрались до базы.
Володи-юбиляра на месте не оказалось, – в поисках нас он проехал на мотоцикле весь путь до лицензионного участка на море, и оттуда сообщил по радиосвязи, что нас не нашёл. Потом мы ещё ждали час, пока он вернулся: усталый, но радостный, что мы нашлись.
Теперь, наконец, все собрались и, переодевшись в сухие вещи, предложенные друзьями, были готовы к празднованию Дня Рождения Володи. Вечеринка началась в два часа ночи, и праздновали мы до утра. Были ли танцы в тот раз, не помню, но точно было весело.
Перевод: Анна Заворотная
