українською
Олексій Кабика
Член ДОП КДУ “Ленінський Дозор” 1986-1990рр.
Сьогодні – незалежний консультант з екології та збалансованому розвитку

Вперше про Магаданський загін я почув під час всесоюзної конференції ДОП, що проходила у Харкові в 1989 році. Один із випускників, Андрій Котюх, потрапив за розподілом працювати в Магадан, до “Охотськрибводу”. Він і виступив ініціатором створення студентського загону по охороні рибних запасів під час нересту лососевих. В цей період також активізуються браконьєри які полюють за червоною ікрою, і штатні інспектори рибоохорони просто не в змозі контролювати ситуацію на водоймах величезної за площею Магаданської області. 

В той день була п’ятниця, довгоочікуваний кінець робочого тижня. Наша група із 17 студентів-членів ДОП кількох університетів нещодавно була розділена. Троє з нас – Міша, Ден і я – були перебазовані для допомоги інспекторам на ділянці ліцензійного лову у гирлі ріки Ола. Не зважаючи на те, що бути на березі моря – хоч і холодного – було досить цікаво, ми скучали за друзями які залишилися на головній польовій базі рибінспекції вище по течії.

Нас розділяли 50 кілометрів, але з транспортом були труднощі, – часто-густо на вихідні ми змушені були добиратися до головної бази автостопом. Одного разу Дену й Міші довелося їхати у вантажівці разом з кіньми, – вони зупинили попутку, в кабіні місця не було, а їхати було треба. Всередину до коней вони не полізли, а їхали зовні, вчепившись за грати кузова.

Крім різноманітних робочих обов’язків, у вільний час Міша малював карикатурні скетчі на всіх учасників подій, Ден захоплювався атрибутами субкультури панків, а я активно займався фотографією. Але всі ми в той час були принциповими та ідейними максималістами-екологами, і до браконьєрів ставилися нестерпно. І було за що, – багато з них добували рибу драчами, видаляли ікру, а ще живу рибу просто викидали. І все це – десятками і сотнями кілограмів. Затримували браконьєрів ми також десятками, складали протоколи, вилучали знаряддя лову та передавали справи до суду.

Цього дня ми готувалися святкувати день народження Володі Махновця – йому виповнювався 21 рік. Планувалася вечірка, і всі з ентузіазмом чекали на неї.

“Кальмар 20, Кальмару 19” –  я вийшов на радіозв’язок з головною базою.

“Кальмар 20 на зв’язку”

“Ми готові до виходу, сподіваємося бути у вас на базі приблизно за годину”

“Супер, – вечеря вже майже готова, напої охолоджені, лише чекаємо на вас”

“Вже їдемо” – закінчив я, і ми вирушили в дорогу.

На головній дорозі нам пощастило швидко зупинити попутку до перехрестя, і ми вже сподівалися дістатися на базу ще до заходу сонця. Проте, попереду залишалося ще 30км грунтової дороги.

За годину очікування на перехресті, не проїхало жодної машини в нашому напрямку. Дорога була практично порожньою, за виключенням одної-двох вантажівок які прогули повз нас у зворотньому напрямку.

Сонце поволі сіло у хмари, і стало швидко темніти. Почав моросити дощик. Вже відчувалася осінь на підході, – температура стрімко знижувалася, і навіть можливі були приморозки цієї ночі. Наші перспективи вчасно дістатися бази вже не виглядали оптимістичними.

“Машин нема, що будемо робити?” – Мішин початковий ентузіазм щодо цієї подорожі почав випаровуватися. “Я вже мерзну”.

“Йдемо пішки – хоч зігріємось трішки” – я почав рухатися, і хлопці пішли за мною.

 Від дощу грунтова дорога стала мокрою та слизькою, але ми все ж поволі рухалися.

“Весь шлях займе у нас як мінімум шість годин!” – хтось із хлопців вже починав скиглити. 

“Інших варіантів у нас взагалі немає, чи не так? І назад повернутися не можемо – все одно машин нема у будь-якому напрямку” – хоч і збирався я спочатку сказати щось позитивне, підстав для оптимізму залишалось зовсім небагато. “Хоч комарі не кусають – і то добре, і ми рухаємося у потрібному нам напрямку”.

“Так, ми маємо добратися на базу. На нас чекають, можливо вони знайдуть якийсь транспорт для нас…” – Міша був рішуче налаштований знайти вихід із ситуації яка склалась.

Раптом ми побачили миготіння автомобільних фар.

“Треба його зупинити – це чи не останній наш шанс!” – в очах Дена промайнуло щось схоже на блиск азарту мисливця, який побачив звіра на відстані пострілу.

Ми  були готові до рішучих дій. Велика вантажівка поволі наближалася до нас. Ми стали посередині дороги, налаштовані зупинити машину хоч би що там було. Водій пригальмував, включив аварійку, сигналізуючи що зупиняється, і ми звільнили дорогу. Але це виявилось помилкою! Вантажівка помалу проїхала повз нас не зупиняючись, і скоро зникла у темряві ночі.

“Редиска! Нехороший человек!!…!!” – ця, та інша не зовсім літературна лексика із уст Дена була виправданою. Ми почувалися обдуреними. “Треба було стояти на дорозі поки він не зупиниться!”.

У нас не залишалося іншого вибору як продовжувати йти пішки. Дорога перетворилася на багнюку, що вже мало відрізнялося від заболоченої місцини яка простягалась вздовж неї. Дощ не вщухав. Стало так темно, що ми вже не бачили калюж на дорозі, не намагалися їх обійти, та йшли навпростець. Наші штормовки промокли до нитки, і мене вже починало трохи трусити від холоду. 

Потім ми знову побачили миготіння автомобільних фар. Машина їхала у протилежному напрямку, але ми розуміли що це наш останній на сьогодні шанс дістатися до теплої та сухої оселі. Ми не були готові провести залишок ночі у лісі, серед цих боліт. Ми невідворотньо схопилися за цей шанс.

Без зайвих слів, ми міцно взяли один одного за руки і повністю заблокували дорогу. Зі сторони, напевно, це виглядало дуже схоже на відомий епізод із фільму “Кавказская пленница”. Хто був посередині нашого ланцюгу я вже не пам’ятаю, але рішочості зупинити цю машину у всіх учасників було вдосталь.

Машині їхати було нікуди, і вона зупинилася. Ми швиденько відкрили двері і опинилися всередині. Це був 5-містний Москвич. В салоні вже знаходилося четверо не худих дядьків. Без зайвих слів та пояснень, ми втиснулися в автівку: Міша і Ден якось умістилися на задньому сидінні (Міша потім казав що він примудрився залізти під скло задніх, п’ятих дверей автомобіля), а я вмістився десь на колінах пасажира переднього сидіння біля водія. Неймовірно, але водій розвернувся і ми поїхали у наш пункт призначення.

Поволі стало зрозумілим, що коли ми сіли в машину, всі пасажири спали. Щодо водія, він ніби не спав, але кермо не хотіло його слухатися і машина виписувала зігзаги по трасі. Також відчувався сильний запах спиртного, і ми зрозуміли що всі у салоні були п’яними.

Потурбовані нашими мокрими тілами та тиснявою, пасажири автівки попрокидалися. Поволі вони починали розуміти що трапилося, але все ще не могли второпати, що ці троє незнайомих хлопців роблять у їх машині. Я гадаю, вони також не розуміли що тепер їх машина їде у зворотньому напрямку.  

“Ей, ти! Я десь тебе бачив раніше! Що ти тут робиш?”

Запитання було адресовано мені, і я мав щось відповісти і якось підтримати розмову… Я також подумав, що це – можливість перевести увагу від факту нашої не зовсім корректної окупації чужої машини до якоїсь нейтральної теми. Звичайно, розмова про погоду могла б тільки роздраконити усіх ще більше, вітер та дощ за вікном тільки посилювались. Найкраще, що наївно прийшло мені у голову, полягало в тому а чи не поговорити нам про те як ми усі захоплені незайманною природою цього краю.

“Ми – студенти-екологи з материка. Тут у вашому краї природа дійсно незаймана, чиста вода, праліси, фауна і флора…Ми допомагаємо рибінспекції охороняти нерестилища лососів у місцевій річці. Єдина проблема – браконьєрство,  багато риби винищується заради ікри…”

На цьому місці я змушений був зупинити свою розповідь, так як побачив дещо ворожу реакцію на обличчах.

“Ага, тепер я пам’ятаю цих хлопців – це вони зіпсували нам рибалку три тижні тому, ще й штраф довелось заплатити! Двісті рублів! Повбивав-би цих “захисників природи”!”

Напруга у повтрі салону зростала. Наше хвилювання також зросло, але ми мовчали. Ми не знали як краще розрядити обстановку.

Раптом Ден сказав водію повернути у правий з’їзд з дороги. Я був абсолютно впевнений, що це не наш з’їзд, – поворот на базу був далі. Але водій вже повернув направо, проїхав метрів п’ятьдесят, і загруз у багнюці. Ми вилізли із салону, та намагалися виштовхнути автомобіль з болота. Борсаючись у грязюці, ми помітили мотоцикл з коляскою, який їхав по основній дорозі. Як ми дізналися пізніше, це був Володя-ювіляр, який виїхав на наші пошуки з польової бази. Але він не міг нас побачити на з’їзді, і почути наші крики. Таким чином, він проїхав повз нас не помітивши, і зник у темряві.

Груповими зусиллями нам таки вдалося виштовхнути машину з болота на основну дорогу, і ми продовжили подорож у потрібному нам напрямку. Тепер усі пасажири повністю прокинулися і прийшли до тями. Напруга досягла максимуму. Водій лаявся матом, але продовжував їхати. Пасажири вже стискали кулаки, але тіснява не дозволяла виникнути бійці прямо у салоні. Відчувалось, що ситуація зараз вибухне і наслідки можуть бути неприємними.   

“Добренько, дуже дякуємо вам що підвезли! Пробачайте, якщо щось було не так. Зупиніться ось тут, будь ласка.” – Я відчув що краще вже вийти з машини, і пройти залишок шляху пішки. В іншому випадку, ми змушені були б вплутатися у бійку. Машина зупинилася, водій вийшов разом з нами, швидко відкрив багажник та дістав важкенький розвідний ключ.

“Ми вам вдячні за допомогу, і не будемо з вами битися” – Міша підтвердив наші мирні настрої, і ми швидко накивали п’ятами.

Виснажені від мандрівки та отриманих вражень, мокрі як хлющ та завацькані у грязюці, ми нарешті дісталися бази.

Володі-ювіляра на місці не виявилося, – у пошуках нас він проїхав на мотоциклі увесь шлях до ліцензійної ділянки на морі, і звідти повідомив по радіозв’язку що нас не знайшов. Потім ми ще чекали годину, поки він повернувся: втомлений, але радісний що ми знайшлися.

Тепер , нарешті, усі зібралися і – переодягнувшись у сухі речі запропоновані друзями – були готові до святкування дня народження Володі. Вечірка почалася о другій годині ночі,  і святкували ми до ранку. Чи були танці того разу, не пам’ятаю, але точно було весело.

Олексій Кабика