Член ДОП Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка 1986-1991 рр. (сектор боротьби з браконьєрством)
За освітою – економіст, працював у державних, громадських, приватних комерційних структурах, в банківській сфері, останні 10 років головним зайняттям є редагування інтернет-сайтів, зараз начальник відділу збуту Державного спеціалізованого видавництва “Вища школа”.
Про те, що вступлю до Дружини охорони природи (ДОП), я знав іще в школі. Читав про різноманітні університетські ДОПи в газетах, захоплювався мужніми хлопцями, які протистояли браконьєрам (часто з ризиком для життя). Тож вибір вишу, до якого вступатиму, відбувався, окрім інших чинників, ще й з урахуванням того, чи є там Дружина охорона природи.
В СРСР ДОПи були фактично єдиним місцем, де людина з активною громадською позицією могла б проявити свої здібності, не кривлячи душею. Адже вся громадська робота була монополізована комсомолом, і більша її частина полягала у мало кому потрібних показушних справах. І навіть потрібні справи (організація молодіжного дозвілля, впорядкування могил жертв війни, популяризації культури чи мистецтва тощо) були значним чином «причесані» під «партію Леніна й комсомол». До того ж я ніколи не розумів таких речей, як організація чийогось відпочинку (якось завжди організовував його собі сам і гадав, що решта теж так може), а найголовніше – вважав, що слід не відпочивати, а вирішувати злободенні проблеми. Також лише у ДОПах був елемент боротьби, бо решта громадської радянської діяльності була таким собі солодким позитивом під патронатом ВЛКСМ. В т.ч. і боротьба з корупцією на кшталт обважування в гастрономах чи розведення сметани олією чи молока в їдальнях водою.
Ні, ДОПи не були опозиційними і формально також належали до комсомольських видів діяльності. Навіть назва ДОПу Київського університету (тоді столиця мала лише один університет) була – «Ленінський дозор». І деякі ДОПівці входили до складу факультетських чи університетських комітетів комсомолу. Але, на відміну від трибунних демагогів, займалися конкретною справою, тому їх недолюблювали і комсомольської або партійної кар’єри ДОП не гарантував, на відміну від «трудового сектору», «ідеологічного напрямку» чи інших видів комсомольської роботи.
В ДОПі була певна антисистемність, адже порушниками природоохоронного законодавства часто ставали саме високі партійні та державні чиновники. Радянські можновладці (як, зрештою, і можновладці усіх часів і народів) полюбляли розважатися полюванням без оглядки на мисливський сезон чи правила. Їх ловили на браконьєрстві, нищенні природи під час відпочинкових оргій, завезенні до Києва незаконно вирубаних у лісах ялинок. Також, на відміну від активістів за іншими напрямками радянської громадської діяльності, ДОПівцям часто доводилось входити у протистояння і з офіційними партійними й радянськими органами та установами. Наприклад, коли київські чиновники (а тоді це були як міськком КПУ, так і виконком Київради) вирішила вирубати частину Ботанічного саду ім. академіка О. В. Фоміна для будівництва другого виходу метро «Університет». Тоді наша погроза лягти під бульдозери, як це робили широко розпропаговані радянською пропагандою борці з розміщенням в Європі американських ядерних ракет, неабияк налякала київську владу, і вона відступила. Бо сам факт, що в радянській державі проти дій державних органів радянські громадяни застосовують ті самі методи, що й борці з державною політикою у капіталістичних країнах, ставив СРСР на одну дошку з «буржуазним загниваючим Заходом». В Радянському Союзі методів боротьби проти державних органів (а не окремих чиновників) бути не могло, як нам казали, бо ж тут «держава – це і є народ».
Саме через свою принциповість ДОПівці не раз і не два відчували на собі тиск і погрози з боку можновладців, але жодного разу (у всякому разі в нашому ДОПі) не пішли на компроміс, не взяли хабара, не відпустили затриманих працівників обкому чи райкому, не дозволили це зробити міліції, яка була в таких питаннях значно поступливіша, коли відбувалися дзвінки згори. Якщо інші комсомольці отримували за свою діяльність виключно заохочення й кар’єрне просування, ДОПівці могли за неї постраждати дуже конкретно як від тих, з ким вони боролися, так і від тих, хто формально «освячував» їхню боротьбу.
Така позиція твоїх майже ровесників вабила до ДОПів антисистемних і негнучких людей з гострим відчуттям справедливості. Тому я став членом ДОПу Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка ще до того, як отримав студентський квиток. Звичайно ж записався до сектору боротьби з браконьєрством. На той час я вже вступив на перший курс економічного університету, але до 1 вересня ще був час, а вступники мали обов’язково відпрацювати два тижні на благо вишу, роблячи ремонт у гуртожитку. Так сталося, що мене, як абітурієнта, на час здачі вступних іспитів та оцього двотижневого відпрацювання поселили до гуртожитку біологічного факультету, який був основою ДОПу. Та ще й з моїм майбутнім кумом Володею Махновцем, який вступав саме на біофак і теж мріяв вступити у ДОП, про який читав у газетах. Ми швидко познайомилися в тому гуртожитку з ДОПівцями-біологами – командиром ДОПу Олегом Листопадом і командиром сектором по боротьбі з браконьєрством Валерієм Бринихом, і пішли у свій першій в житті рейд.
Таких гострих відчуттів, яких зазнали наші старшокурсники, нам відчути не довелось. Бо вступили ми до університету і ДОПу в рік вибуху Чорнобильської АЕС. Страх радіації у 1986-му і кількох подальших роках був настільки сильним, що звів браконьєрство майже нанівець. Ним займалися вже не «елітні» орави на позашляховиках (тоді ще радянських), а поодинокі піші мисливці. В більшості з числа простих селян. А в основному постчорнобильське браконьєрство полягало у вилові риби під час нересту (в т. ч. сітками та динамітом) або у розставлянні пасток на ондатру чи бобра. Тому ми із захопленням слухали історії, як старші на кілька курсів за нас ДОПівці затримували озброєних браконьєрів, як стріляли у Вадима Кирильчука, чи як Олег Листопад зупиняв автомобіль, знаходячись на даху і намагаючись закрити одягом лобове скло тканиною, а водій намагався скинути його маневрами. Або як затримали працівника райкому партії, і який тиск на них чинився. А найбільшим «кладезем інформації» був тодішній «гуру» ДОПівського руху Володя Борейко, який був старшим за віком від усіх нас і свого часу вивів київські (та й українські) ДОПи на новий якісний рівень.
Наші ж рейди були більше схожі на туристичні прогулянки. Ми часто пересувалися на байдарках малими річками Київщини, зустрічали у лісі кабанів, лосів, ночували при багатті, спали без наметів під дощем чи на снігу, і ця романтика хоч і переривалася конфліктами з «браконьєрами селянського походження», але це було не так ризиковано. Хоч ці люди часом і збиралися нетверезими компаніями й, бувало, мали з собою мисливські рушниці, але ва-банк іти не наважувалося. Адже їм загрожував максимум штраф, а зіпсувати кар’єру простій людині, яка ніякої кар’єри не мала і мати не збиралася, жодна браконьєрська пляма не могла. За це з колгоспу не виганяли, бо там і так не було кому працювати. Це ж не той випадок, коли один вбитий лось міг поставити хреста на багаторічному сходженні кар’єрною драбиною і роках копіткого вислужування перед начальством. Тому сукупність оцих чинників плюс мисливські рушниці і стартові пістолети в наших руках були достатніми аргументами на користь не загострення конфлікту з нами. Найсмішніше, що з острахом і повагою ці браконьєри сприймали саме пістолети (вони ж не знали, що то стартові), бо рушниці в них самих були.
Кілька ризикованих випадків в історії боротьби з браконьєрством вже постчорнобильського періоду ДОПу теж були, бо нетверезі озброєні кампанії браконьєрів з числа пересічних громадян також іноді своїми діями становили загрозу життю та здоров’ю ДОПівців. Однак це не можна порівняти з до чорнобильським періодом. Отже, наші згадки про ті часи більше пов’язані з гумором, а не з небезпекою. Тому головні наші рейдівські спогади це все ж не гострі відчуття, а чудова природа, цікаві походи, веселе поєднання приємного з корисним, пісні біля багаття, смачний куліш і такі інші речі. Але водночас ми знали, що в разі чогось серйозного, кожен з твоїх товаришів прийде тобі на допомогу, не зрадить, не втече, і ні в кого навіть думки не закрадалось, що на когось не можна покластися. Довіра була повною, бо перевірялася не раз і не два конкретними ситуаціями. Оскільки в рейди завжди йшли старші досвідчені з меншими «зеленими», зберігалася наступність та відбувалося виховання й навчання. Так забезпечувалися засади взаємодопомоги, відповідальності за справу і один за одного, принциповості тощо. Саме те, чого так не вистачає багатьом людям сьогодні. І не тільки (та й не стільки) в ситуаціях фізичної загрози, а й просто там, де треба проявити принциповість, не відступити, не зрадити, не відмовчатись.
Не можу стверджувати напевно, але не знаю жодного ДОПівця, з якого б виросло щось погане. Не всі вони стали полум’яними борцями чи залишились громадськими активістами, але не чув ніколи, аби члени ДОПу стали корупціонерами, кар’єристами, що йдуть по трупах, просто бездушними чиновниками. Все ж таки дається, напевно, взнаки ДОПівське виховання, яке виросло неформально, без рознарядки, природнім чином з середини самого ДОПівського середовища, а не було розроблене кимсь заздалегідь і яке майже не відчувало впливів партії і комсомолу, в очах яких ДОПівці були нелюбими дітьми, якими не хотілося займатися і яких доводилося терпіти задля галочки. Це те, що зветься зараз вже призабутими у багатьох середовищах словами – «лікоть друга», «відраза до компромісу з сумлінням», зрештою, не пафосні, а прості життєві принципи, які не дозволяють навіть уявити, що можливо чинити інакше у випадках, коли постаєш перед вибором.
