Микола Мироненко
Комісар ДОП КДУ «Ленінський дозор» 1969-1972
Сьогодні – заступник начальника відділу мисливського господарства Державного комітету лісового господарсьва України


В середині шестидесятих років започаткувався і почав поширюватись серед студентської молоді біологічних факультетів рух по практичних діях з охорони природи. До цього часу переважаючим лозунгом було підкорення природи: «Нельзя ждать милостей от природы, взять их у нее – наша задача».

На  одному із занять по теріології професор Олександр Порфирійович Корнєєв (доречі, співавтор шкільного підручника із зоології) сказав нам, що в Московському університеті створена студентська дружина по охороні природи, яка своїми безкомпромісними діями здобула популярність і є грозою для браконьєрів всіх мастей і рангів в підмосковних лісах. Така дружина негайно була створена і в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка. Науковим керівником, звичайно, став професор Корнєєв О.П., командиром – Тарас Харченко, а комісаром (такі були канони) – групкомсорг Микола Мироненко. Дружина мала назву «Ленінський дозор», кістяк її складався із студентів кафедри зоології хребетних. Почали ми свою діяльність з рейдів по Київських ринках. Вже тоді існувала заборона вільної торгівлі «дарами природи», але крадькома ця торгівля відбувалась. На жодному ринку не було жодних попереджень про заборону такої торгівлі. На нашу вимогу адміністрації ринків встановили великі, художньо оформлені щити, з переліком «дарів природи», торгувати якими заборонялось приватним особам. З юнацьким ентузіазмом вилучали ми у продавців і складали протоколи і на дві рибини і на цілий мішок риби. Все вилучене здавали по квитанції в найближчий гастроном.

Пам’ятаю рейд по боротьбі з торгівлею букетиками конвалій. Ми були переконані (безпідставно), що конвалії занесені до Червоної книги, а з їх плодів – червоних ягідок (і це вірно) виготовляють препарати, що лікують серцеві захворювання. І ось зо два чи три десятки жінок з їх великими кошиками конвалій привезли до кімнати міліції на Бессарабському ринку. Міліціонерів не було на місці і мене одного залишили з цими жінками в коридорі, замкнувши його на ключ. Спочатку все було тихо. Потім, поступово, заводячи одна одну жінки зчинили страшний лемент і мені на власній голові довелось відчути, що таке «бабій бунт».

Скоро ми почали поширювати свою діяльність за межі Києва. Весною, перед нерестом, великі маси риби скопи чуються перед  греблею Київської ГЕС. Для браконьєрів жнива – черпай драчами рибу, як із казана. На передодні 9 травня, Дня Перемоги, ми виїхали з ночівлею на ГЕС. Дорослих бракош не було, видно дізналися про наш рейд, зате було безліч хлопчаків з драчами. Що з ними робити? Член нашої групи подав ідею. Суть ідеї – позабирати паски у хлопчаків зі штанців і пообрізати всі ґудзики. Що їм далі робити? Притримуючи руками штаненята рухатись до хати. Надалі ця акція отримала кодову назву «Казнь СС». На світанку почали приїжджати громадяни на відпочинок і повудити рибу – вихідний, святковий день. Але ми, молоді хунвейбіни, з більшовицькою рішучістю ламали їх бамбукові вудилища. І ось тут я з великим задоволенням свідчу про мужність наших жінок. Коли деякі дорослі мужчини при нашому наближенні кидали свої снасті і панічно, в одязі, кидалися у воду і перепливали на протилежний берег обвідного каналу – жінки чинили спротив. Спочатку було бурхливе, емоційне обурення, далі вступав у дію головний аргумент – оголялись сідниці і пропонувалось їх поцілувати.

Далі  почалися рейди по зеленій зоні міста  Києва. За тодішнім законодавством в 50-ти кілометровій зоні заборонялось полювання. Тут все було набагато складніше. Треба мати транспорт для рейдів і порушники – не бабулі з букетиками, чи смирні риболови, а люди озброєні і рішучі. Один приклад. Я вже працював у міністерстві лісового господарства. Стався інцидент. Дружина «Ленінський дозор» продовжувала активно працювати. Вона поповнилась і розширилась не тільки за рахунок нових студентів біофаку, а й студентів інших факультетів. І ось, проводячи рейд на території Бориспільського району Київської області рейдова група вийшла на мисливців, які на галявині святкували завершення вдалого полювання. На вимогу студентів пред’явити документи на право полювання їх грубо послали. Група мала фотоапарат, почали робити знімки. Раптом з компанії мисливців вихопився чолов’яга, звалив фотографа, видер апарат і розтрощив його об дерево. На ранок наступного дня професор Корнєєв О.П. разом з декількома учасниками того рейду був у приймальні Міністра лісового господарства Лук’янова Б.М. Виявляється в компанії мисливців був і один із заступників Бориса Миколайовича. Професору і членам рейдової групи було принесене глибоке вибачення за прикрий інцидент і дано розпорядження підлеглим негайно купити нову, ще кращу фотокамеру.

Браконьєр зараз не лякливий. На тлі теперішнього морального провалля по іншому і бути не може. Якось в кінці дев’яностих, при вході в метро «Мінська», чолов’яга на ганчірці, постеленій на асфальті, продавав величеньку голову сома. Я спитав, чи скоро він буде продавати голову рибінспектора? Криво посміхнувшись, той незворушно відповів: «Продадим и голову инспектора, если он нам мешать будет».

Із  висоти прожитих років я себе запитую, чи потрібно було кому-небудь те, чим  ми займались? Адже одна задуха на водосховищі, чи скид води весною, коли ще лід не розтав приводить до загибелі риби десятками тон. На цьому тлі наша юнача боротьба за природу виглядає донкіхотством. І відповідаю – потрібно нам самим, адже головний ворог – байдужість.

Закінчую  словами великого Пушкіна «Пока свободою горим, пока сердца для чести живы, мой друг, Отчизне посвятим души прекрасные порывы».