на русском
Грищенко Віталій
Член ДОП КДУ «Ленінський  дозор» 1981-1991 рр. Керував сектором “Фауна”, був членом Координаційно-методичної ради ДОП – спочатку республіканської, потім союзної.
Сьогодні – заступник директора Канівського природного заповідника з наукової роботи.

Текст этот написан осенью 1985 года для одного из московских природоохранных журналов, но так и не был опубликован. Я его оставил почти без изменений, хотя многие вещи за прошедшие четверть века воспринимаются, конечно, уже по-другому. Кое-что добавил из дневников экспедиции. Думаю, что все же более интересен рассказ непосредственного участника событий, чем «мемуары», написанные через много лет. Некоторые вещи для нового поколения будут уже мало понятны. Например, транспортные проблемы или то, что в магазинах можно было купить одну единственную консерву – минтай. Оцените колорит эпохи. Топографические карты были полностью засекречены, поэтому приходилось работать с весьма схематичными картами областей, а на местности – практически наугад. Раздобыть в лесничестве «кварталку» было пределом мечтаний.

Это была первая большая экспедиция сектора «Фауна» ДОП Киевского университета в мае 1985 года на север Киевской области. Позже их было множество, но эта запомнилась на всю жизнь.

***
Приключения начались задолго до того, как мы добрались до места назначения. Последний рабочий день перед первомайскими праздниками был сокращенным, и мы попали в «час пик» досрочно. Все время в автобусе, метро, троллейбусе пришлось ехать с чувством локтя … у ребер. По дороге во время пересадок потеряли в толпе Люду Редчиц и Лору Черникову. С ними осталась и одна из палаток. На автостанции «Полесье» нас тоже ждал сюрприз: Нели Петуховой и Кости Зиндры, которые должны были дожидаться здесь, не было…

Чтобы отъезжающим не было скучно, и они не сидели без дела, администрация автостанции устроила головоломку. Называется: «А ну-ка угадай, где твой автобус и когда он поедет». Поскольку число головоломок было примерно равно числу автобусов, а количество их решающих равнялось числу автобусов, умноженному на число мест в них плюс еще некоторая доля оптимистов без билета, то в итоге в этой сумятице трещала не только голова, а и другие части тела и одежды.
На автостанции свалили под стеной гору имущества и начали действовать. Пара человек оставалась с рюкзаками, остальные раз¬бились на две группы. Я с Галей Сорокун периодически осматриваем по всяким закоулкам все стоящие автобусы, в надежде найти тот, ко¬торый пойдет на Полесское рейсом в 17.40. Дима Осавлюк и Валера Гнелица толкаются в толпе, внимательно всматриваясь в лица в надежде найти «пропавших».

В конце концов все благополучно утряслось, и мы все десять, изрядно ощипанные, но довольные умчались в Полесское навстречу Неизвестности.

Так начиналась экспедиция Дружины охраны природы Киевского университета в верховья р. Вильча, протекающей у одноименного поселка на севере Полесского района Киевской области. Главной ее целью был поиск мест обитания редких видов животных, прежде всего птиц. Вот уже много лег в научной литературе не встречаются данные о гнездовании в Киевской области черного аиста. Последний раз видели его гнездо еще в 1949 году. Дерево, на котором оно находилось, было успешно срублено. С тех пор Киевская область остается «белым пятном» в ареале черного аиста даже в республиканской и союзной Красных книгах. Чтобы покончить с этим, ДОП Киевского университета и провела в 1985 году операцию «Черный аист» – анкетный учет мест обитания этой птицы в области. Полученные сообщения надо проверять на местах. Одним из первых пришло письмо из Вильчанского лесничества.

Первая декада мая – удобное время для проведения студенческой экспедиции. В ней много выходных дней, что в данном случае очень важно: экспедиция-то за счет своего свободного времени. В лесу уже появились практически все птицы, но еще нет густой листвы. А это намного об¬легчает поиск гнезд. Экспедиция у нас получилась из двух этапов, приуроченных к первомайский праздникам и Дню Победы. К выходным дням «прихватили» еще и пару дней учебы (да простит меня деканат биофака за это признание).

… В Полесском оказалось, что автобуса на Вильчу уже не будет. Оброненное вскользь предложение идти пешком и ловить по¬путки неожиданно получило поддержку широкой общественности. И мы, взвалив рюкзаки, потопали на Вильчу (до нее было 17 км). На дороге Костя Зиндра развил бурную деятельность по перехвату попутного транспорта, однако ни одна машина так и не остановилась.

Переночевали на полпути в лесу.

Первомайское утро было не очень праздничным с виду. Хмурые небеса истекали мелким моросящим дождем. Он шел с перерывами почти полдня и был плохим попутчиком в дороге. Постепенно мы свыклись с мыслью, что все расстояние пройдем пешком. Так оно и ока¬залось. Когда передовой отряд поравнялся с белой табличкой «Вильча» у дороги, прогремело многоголосое «Ура!», и мы вступили на тер¬риторию вожделенного населенного пункта. Свидетелем нашего прибы¬тия оказался едва ли не весь поселок: на центральной площади как раз проходил первомайский митинг. Его участники, забыв про оратора, удивленно уставились на группу молодых людей со здоровенными рюкзаками, чинно шествующую по улице.

Дальше пошли по железной дороге. Отсюда до речки было еще километра три. Начальство нашей экспедиции (в лице автора этих строк) представляло первую встречу с Вильчей в виде хотя бы ма¬ленького мостика через нее. Лишь когда мы протопали по шпалам вместо трех километров пять, оно (начальство) начало подозревать, что две бетонные трубы под насыпью и были «заветным мостом», а ру¬чеек, протекающий через них, – Вильчей.

К счастью, были известны кварталы леса, в которые нам нужно было выйти. Сделав привал, снаряжаем поход за квартальными стол¬бами. Однако, несмотря на упорные поиски двух групп, на положен¬ном месте обнаружить их не удалось. Сориентироваться помогли столбики, обозначающие границы таксационных выделов. Если хорошо по¬стараться, на некоторых из них удается прочитать номер квартала.

Вообще квартальный столб в лесу весьма важная фигура. Лес разбит просеками на кварталы. Каж¬дый из них имеет порядковый номер, указанный на столбе. В больших лесных массивах нумерация идет строго с запада на вос¬ток и с севера на юг. По ней очень хорошо ориентироваться. Другое дело, что квартальный столб найти иногда бывает не легче, чем какое-нибудь «краснокнижное» животное. Вот одна про¬сека, вот другая. Вот здесь должен быть столб. Но его нет. Все просто и ясно как божий день. Идем еще километр до следующего. Вот одна просека, вот другая … и т.д. И так раз пять, пока не удается «привязаться к сетке» – то есть определить последовательность нумерации кварталов.

Перебравшись через здоровенную и почти непроходимую из-за «рачительного» отношения к древесине местных лесорубов вырубку, мы вышли к берегу Вильчи. Она оказалась крохотной речушкой, пет¬ляющей среди ольшаников в болотистом ложе.

Лагерь разбили поблизости от большой заболоченной поляны на правом берегу у восточной просеки 39 квартала. Благодаря это¬му не было никаких проблем с возвращением групп в лагерь: доста¬точно было выйти на любую просеку и сориентироваться по номерам кварталов, в какую сторону идти.

Уже стоят палатки, подготовлено место для костра, из рюкза¬ков вытряхнуты все продукты. Каждый делает какую-то часть общего дела. Олег и Дима заготавливает дрова, Костя колдует над тонень¬кой струйкой дыма, девушки готовят нехитрый обед и наводят поря¬док в палатках. В это время два человека занимаются чем-то непо¬нятным. Виталий Грищенко приволок из лесу длинный крепкий кол и вбивает его у палаток, а Валера Гнелица вытащил из рюкзака кусок фанеры и лист бумаги с какой-то надписью. Все с удивлением начинают присматри¬ваться к нашим действиям. Через пару минут в лагере под всеобщее ликование появляется гордая табличка: «Комплексная экспедиция ДОП КГУ».

Пообедав, отправились втроем с Олегом Листопадом и Галей Сорокун на разведку на север. Местность очень разнообразна. Едва ли не в каждом квартале можно встретить разные типы болот. Возвышенные участки с песчаной почвой заняты сосновыми и сосново-березовыми лесами. Местами вкрапляются дубняки. На заболоченных понижениях тянутся ольшаники. Много черники, брусники. По просекам, вырубкам и полянам встречаются кусты малины и ежевики. В светлых участках леса растет земляника. В общем, настоящие «ягодные места». В каждом квартале есть пятна вырубок самого разного возраста. Вырубки постарше зарастают густой березовой порослью. Так образуются вторичные леса. Многие вырубки вскоре заболачиваются.

Из леса выбрались на небольшое открытое болото. Вдруг остановились, пораженные какими-то неземными звуками. Лишь спустя мгновение до меня дошло, что это кричат журавли. Метров за 200 от нас по болоту вышагивала пара, оглашая лес трубными криками. Птицы подпустили нас метров на 150, затем поднялись, описали над нами круг и улетели.

На краю обширной свежей вырубки на толстой боковой ветви здоровенной ольхи нашли гнездо. Похоже, черный аист, но признаков жизни в нем нет. Брошено из-за вырубки.

Первое утро в диком краю встретило нас пасмурной и прохлад¬ной погодой. Так не хочется вылезать из теплого уютного спальника в промозглую сырость! Две палатки в полном составе вздыхают и ворочаются, поглядывая наружу: «Хоть бы кто вышел да развел огонь. Boт лежебоки!» Этот жизненный подвиг совершил Олег Листопад. Стои¬ло заплясать первым языкам пламени, как у костра начала собирать¬ся, зевая и поеживаясь, полусонная компания.
Одним из самых ценных кадров нашей экспедиции был Дима Осавлюк. Он имел большой полевой опыт,  мог развести костер в любую по¬году, сварить суп что называется «из топора», переночевать без палатки в зимнем лесу. Но не это было главным. Дима был самым неунывающим из участников, мастером на выдумки, и как никто другой умел разрядить обстановку и поднять жизненный тонус одной метко брошенной фразой. Вот и сейчас, окинув взглядом «скатерть-само¬бранку», сервированную, прямо скажем, не ресторанными блюдами, он делает кислую мину и недовольно ворчит: «Листопад, если ты еще раз возьмешь в поход «Минтай», я тебя убью уже в дороге!»

Народ у костра зашевелился и потянулся к «столу». «Почему суп, который я вчера варил, вы упорно называете кашей?» – продолжает Осавлюк.
Теперь уже все смеются и садятся кушать. После завтрака разделились на группы. Валера Гнелица и Люда Атрощенко остаются в лагере, Дима Осавлюк с тремя девушками ухо¬дит в одну сторону, мы – четверо оставшихся – в другую. Идем ис¬кать гнезда редких хищников и черного аиста (да еще квартальные столбы, время от времени).

Методика поисков проста – поквартально прочесываем лес. Выстраиваемся цепочкой на расстоя¬ние видимости в густом лесу и идем паралельно просеке вперед, осматривая вершины деревьев. Чтобы не потерять друг друга иногда негромко пересвистываемся. Казалось бы, чего проще идти прямо да время от времени поглядывать на соседа? Однако, пройдя пару сотен метров обнаруживаешь, что ты остался один, и Костя Зиндра отзывается уже не слева, а почему-то сзади. Точно помнишь, что шел прямо, но компас вдруг показывает направление на север вместо запада! Неу¬жели мир развернулся за это время?
Так теряя друг друга и снова находя, выстраиваясь в цепочку и снова разбредаясь, мы полдня прочесывали лес. И все безрезуль¬татно. Ни одного гнезда.
Под ногами сонно чавкает болото, хватая сапоги в свои цепкие объятия. С трудом выдирая ноги, бредем, шатаясь как пьяные. Прихо¬дится еще продираться сквозь подрост и валежник, при этом нужно смотреть не под ноги, а вверх: искать драгоценные гнезда.

Галя Сорокун, единственная девушка из нашей четверти, пута¬ясь в длиннющих болотниках, мужественно форсирует вместе с нами огромные лужи и упрямо не хочет идти где полегче. Предлагаю за проявленную стойкость наградить ее банкой минтая в томате. Коллектив поддерживает, однако Галя почему-то недвусмысленно погля¬дывает на меня и на свою здоровенную березовую палку…

На Вильче мы прошли хороший практикум по болотоведению. Болота здесь очень разнообразны: всех трех типов с кучей переходов между ними. Дима подковывает нас теоретически, вспоминая обрывки спецкурса, но нас больше интересует чисто прикладная сторона – проходимость разных типов болот. Через пару дней мы уже были боль¬шими специалистами по этому вопросу. Легче всего идти по верховым болотам: моховая подушка хоть и утопает под ногами, но не чинит особых препятствий. На низовом болоте помимо вытаскивания сапог из тины приходится еще и продираться сквозь густые заросли осоки и кустарников. Но хуже всего, пожалуй, в этом отношении переход¬ные болота, утыканные кочками. Ступая между ними, глубоко прова¬ливаешься и приходится не только вылезать из болота, но и переби¬раться через кочку. Если же идти, переступая с кочки на кочку, чувствуешь себя чем-то вроде канатоходца: они качаются под ногами как маятник. То одна, то другая нога теряет опору, и мы идем как по палубе корабля в бурном море, на которой каждая доска вдруг получила полную самостоятельность.

В первый день лишь под вечер судьба смилостивилась над нами. Oлег Листопад наткнулся на гнездо ястреба-тетеревятника. Возвра¬щались назад мокрые, усталые и голодные. Оказалось, что в то время, как мы лазили по лесу за много километров, группа Димы Осавлюка дважды видела черного аиста недалеко от лагеря. Воистину, не знаешь, где найдешь, где потеряешь!

Вечер. Смолкают голоса птиц. Где-то далеко на болоте кричат журавли. Лес окутывают сумерки. Со стороны Вильчи ползут седые космы тумана и цепляются за ивняки на болоте. В палатке устало бренчит гитара. Галя Сорокун тихо напевает песню Николая Соболева:
Если надеть болотнички, да завернуться в ватничек.
Можно погожим вечером в этот лесок прийти.
Шею свернешь в валежничке, идучи до прогалинки,
Ласково гладит ребрышки старый сосновый сук.
Маленькие комарики сели на носик маленький.
Тихо себе питаются, семьдесят восемь штук!

Гитара в тиши ночного леса обладает магическим притягивающим действием, подобно песне сирен. И вот уже палатка превращается в некое подобие клуба, приютив сразу восемь человек. Вот тебе и че¬тырехместка! Дима развешивает возле затухающего костра ажурные гирлянды из портянок и носков. Я, пристроившись под деревом, одним ухом слушаю Галю и записываю наблюдения за день. На составленной самим схеме квартальной сетки леса обозначаю наш маршрут и наход¬ки. На расчерченном листе бумаги появляется штриховая линия и ря¬дом с ней различные крестики, квадратики, кружочки – места, где мы встречали журавлей, тетеревов, бобров, находки гнезд и т.п. Прикидываю, куда пойдем завтра.

Еще два дня поисков дали свои результаты. Мы нашли гнездо змееяда, два гнезда малого подорлика, еще одно гнездо ястреба-тетеревятника. Особенно порадовала находка змееяда. Ведь он занесен в Красную книгу СССР и встречается крайне редко. Но та птица, за которой мы, собственно, сюда и приехали, все еще скрывалась в деб¬рях болот. Дима Осавлюк «мимоходом» сделал маленькое открытие: набрел на старую дуплянку, в которой поселилась утка-гоголь. Как оказалось, это первая находка гоголя на гнездовании в Киевской об¬ласти и одна из немногих вообще на территории Украины!

Наше пребывание на Вильче похоже на сказку. Необычайно бога¬тый всякой живностью лес на каждом шагу таит загадки и сюрпризы. Впечатление такое, будто мы на машине времени перенеслись на пару столетий назад, когда еще животный мир Полесья не был так обеднен человеком. Тут живут и журавли, и отшельник черный аист. На выруб¬ках и полянах держатся тетерева, а то количество хищных птиц, что мы увидели за пять дней, в других местах не встретишь и за месяц.
Неизгладимое впечатление оставили журавли. Мы как-то привыкли их видеть высоко в небе на недоступной высоте. Они превратились почти в неземные существа. А тут, вдруг, небесные жители спустились на грешную землю и оглашают весь лес своим трубным криком! Каждое утро на соседнем болоте журавли трубили нам зарю, приветствуя вы¬плывающий из предрассветного тумана багровый диск солнца.

В вильчанских лесах обычны животные, которые в других местах давно уже стали редкостью. С верхушки старого дуба доно¬сится басовитое гудение голубя-клинтуха. Через поляну с громким криком перелетает черный дятел. Следы его деятельности то и дело попадаются на глаза. Здоровенный сухой ствол ольхи обработан так, будто на нем кто-то всерьез потрудился с топором. Под деревом ле¬жит целая гора крупных щепок. В самой Вильче и в дренажных канавах у дорог живут бобры. Над лесной тропинкой порхает «краснокнижный» махаон. Везде полно следов косуль, кабанов, оленей, лосей.

На первом этапе экспедиции мы черного аиста так и не нашли. Пять дней пролетели как один, и снова мы топаем с рюкзаками по лесной дороге. Все время стояла холодная дождливая погода, в про¬щальное же утро как назло ярко светит солнце, и мрачные до того полесские болота сразу преобразились и заиграли всеми красками весны.

Май тем и хорош, что в нем много выходных. Прошло всего два дня и мы снова на Вильче. На этот раз нас всего трое: Дима Осавлюк, Костя Зиндра и я. Обосновались на пару километров ниже по речке. Здесь видны остатки бобровой плотины, на берегу лежит не¬сколько сваленных зверьками осин. За речушкой – большая, поросшая мелким березняком вырубка. По вечерам над ее опушкой с хорканьем тянут вальдшнепы.

Весной все развивается очень бурно. За два солнечных дня лес изменился до неузнаваемости. Кроны деревьев покрылись нежной зеленоватой дымкой, в болотах ожили лягушки, под ногами мягко шуршит зеленый ковер.

В первый же вечер мы все втроем дружно поклялись, что отлу¬пим всякого, кто станет утверждать, что в первый наш приезд на Вильчу была плохая погода. Что такое холод и слякоть по сравнению с тучами комаров, которые рождаются, казалось, из самих болотных испарений? Поначалу мы старались не обращать на них внимания, но затем все же пришлось пустить в ход защитные средства. Днем нас спасает диметилфталат. В жару он быстро смы¬вается потом, и мы через каждый час совершаем очередной «намаз». Правда, в отличие от мусульман, становимся при этом лицом не к Мекке, а против ветра, который хоть немного отгоняет докучливых кро¬вопийц. По вечерам стараемся, чтобы костер давал не меньше дыма, чем огня.

На Вильче мы почти не использовали заварки, вместо нее на чай шли дары леса – различные травы. Благо их под ногами целое море. Главный «знахарем» и травоведом был Дима. Он старался побольше разнообразить чайное меню, и мы имели возможность оценить напитки из малины, ежевики, брусники, черники, калгана и т.п. Впрочем, о вкусе их приходилось судить больше полагаясь на слова Димы, чем на свои ощущения. Мы брали воду из речушки. Она была чистая и прозрачная, но текла с болот и содержала много гуминовых кислот. Неистребимый привкус болотной воды нивелировал вкус чая из разных трав. Цвет ее был таков, что заглянув в снятый с огня котелок, трудно было определить, бросали туда заварку или еще нет.

Под конец процедура приготовления чая упростилась до минимума. Со стороны это выглядело примерно так: из палатки вылазит, зевая и потягиваясь, Осавлюк, одной рукой продирает глаза, другой срывает жмут первой попавшейся травы и пихает ее в котелок.

Два дня мы бродили по лесу, нашли гнездо тетеревятника, виде¬ли много интересного, но только не черного аиста. Костя уехал, оставив нас вдвоем. В анкете, присланной из Вильчанского лесничества, указывалось 5 мест, где мог гнездиться черный аист. 4 уже отпали. Осталась последняя надежда.
Свершилось это в предпоследний день. С помощью лесника мы, наконец, нашли гнездо на высоченном дубе. Оно было на удивление правильной, круглой как колесо, формы. Лесник уверял, что аисты живут тут уже лет десять, но сегодня поблизости птиц не было.

В последний день, перед тем, как уехать, мы еще раз наведались к гнезду. Когда подходили в нему, над вершинами, вдруг про¬мелькнули черные крылья, и на гнездо опустился аист. Он потоптал¬ся, пригнув голову начал издавать какие-то писклявые звуки. Затем взлетел и, сделав над нами круг, скрылся.
Во второй половине мая еще будет экспедиция в Грезельское лесничество, где мы нашли гнезда черного аиста и серого журавля. В июне была трудная экспеди¬ция на реку Уж. Там мы вдвоем с Сергеем Лукияненко попали в своеобразную ло¬вушку между рекой и мелиоративным каналом и были вынуждены ставить под дождем палатку на низменном лугу. Проснулись ночью в воде среди огромной лужи. Но зато тогда мы нашли аж два гнезда черного аиста.
Это все будет позже, а сейчас мы как завороженные смотрим вслед улетевшей птице и не верим своему счастью. Есть «первая ласточка»!

Эти исследования сектора «Фауна» ДОП КГУ имели вполне серьезный научный результат. Мы не только доказали, что черный аист гнездится в Киевской области, но и выявили места обитания многих других редких видов. Впоследствии вышло несколько научных публикаций. В верховьях Вильчи мы спроектировали зоологический заказник республиканского значения. Эта инициатива получила поддержку об¬ластного управления лесного хозяйства, но пока за¬казник проходил «бумажные» стадии своего существования, грянул Чернобыль. Места эти оказались у самой зоны отселения. Сейчас они, наверное, еще более дикие, чем были раньше. Все-таки человек ушел, а к радиации природа приспособится…

українською
Віталій Грищенко
У пошуках чорного лелеки

Переклад: Ганна Заворотна

Текст цей був написаний 1985 р. для одного московського природоохоронного журналу, однак він так і не був опублікований. Я його залишив майже без змін, хоча багато речей через чверть сторіччя сприймаю вже, звісно, інакше. Дещо додав з щоденників експедицій. Думаю, що все ж більш цікавим є оповідання безпосереднього учасника подій, ніж “мемуари”, написані через багато років. Деякі речі для нового покоління будуть вже малозрозумілі. Наприклад, транспортну проблему чи те, що у крамницях можна було купити одну-єдину консерву – мінтай. Оцініть колорит доби. Топографічні мапи були повністю втаємничені, тому доводилося працювати з досить схематичними мапами областей, а на місцевості – майже навмання. Роздобути у лісництві “кварталку” було предметом мрій.
Це була перша велика експедиція сектору “Фауна” ДОП Київського університету у травні 1985 р. на північ Київської області. Пізніше їх було ще багато, але ця запам’яталася на все життя.
***
Пригоди почалися задовго до того, як ми дісталися місця призначення.Останній робочий день перед першотравневими святами був скороченим, і ми потрапили до “години пік” достроково. Весь час в автобусі, метро, тролейбусі довелося їхати з відчуттям ліктю… біля ребер. Дорогою під час пересадок загубили у натовпі Люду Редчіць і Лору Чернікову. З ними залишився і один з наметів. На автостанції “Полісся” на нас також очікував сюрприз: Нелі Пастухової і Кості Зіндри, які мали чекати на нас тут, не було…

Щоб тим, хто від’їздить, не було сумно, і вони не сиділи без справи, адміністрація автостанції влаштувала головомийку. Називається: “А-нумо, вгадай, де твій автобус і коли він поїде.” Оскільки кількість головомийок була приблизно рівною кількістю автобусів, а кількість тих, хто їх вирішував, дорівнювалася кількості автобусів, помноженій на кількість місць у них плюс ще певна частка оптимістів без квитка, то у результатиці у цьому столпотворінні тріщала не лише голова, а ще й інші частини тіла і одяг.

На автостанції звалили під стіною гору майна і почали діяти. Пара людей залишилася з рюкзаками, інші розбилися на дві групи. Я з Галею Сорокун періодично обдивлялися різними заковулками всі автобуси, що стояли, з надією знайти той, котрий піде на Поліське рейсом о 17:40. Дмитро Осавлюк і Валера Гнеліца штовхаються у натовпі, уважно вдивляючися в обличчя з надією знайти “пропажу”.
Врешті-решт, все благополучно утряслося, і ми всі десятеро, порядком общипані, але задоволені, помчалися до Поліського назустріч Невідомості.

Так почалась експедиція Дружини охорони природи Київського університету у верхів’я р. Вільча, що протікає біля однойменного селища на півночі Поліського району Київської області. Головною її метою був пошук місць мешкання рідкісних видів тварин, перш за все, птахів. Ось уже багато років у науковій літературі не зустрічаються дані про гніздування у Київській області чорного бусола. Осатнній раз бачили його гніздо ще 1949 р. Дерево, на котрому воно знаходилося, було успішно зрубано. З тих часів Київська область залишається “білою плямою” в ареалі чорного бусола навіть у республіканській і союзній Червоній книгах. Щоб покінчити з цим, ДОП Київського університету і провела 1985 р. операцію “Чорний бусол” – анкетний облік місць мешкання цього птаху в області. Отримані повідомлення треба перевіряти на місцях. Одним з перших прийшов лист з Вільчанскього лісництва.

Перша декада травня – зручний час для проведення студентської експедиції. У ній багато вихіжних днів, що у даному випадку дуже важливо: експедиція-то за рахунок свого власного часу. У лісі вже з’явилися практично всі птахи, але ще нема густої листви. А це набагато полегшує пошук гнізд. Експедиція у нас вийшла з двух етапів, приврочених до першотравневих свят і Дню Перемоги. До вихідних днів “прихопили” ще й пару днів навчання, хай вибачить мене деканат біофаку за це зізнання.

… У Поліському виявилося, що автобуса на Вільчу вже не буде. Кинута між справою пропозиція йти пішки і лдовити попутки неочікувано отримала підтримку широкою громадськості. І ми, взавливши рюкзаки, потопали на Вільчу – до неї було 17 км. На дорозі Костя Зіндра розвинув бурхливу діяльність з перехоплення попутнього транспорту, однак жодна машина так і не зупинилася.
Переночували на півшляху у лісі.

Першотравневий ранок був не дуже святковим на вигляд. Похмуре небо стікали дрібною мороссю. Дощ йшов з перервами майже півдня і був поганим супутником у дорозі. Поступово ми звиклися з думкою, що всю відстань пройдемо пішки. Так воно і виявилося. Коли передовий загін порівнявся з білою табличкою “Вільча” біля дороги, прогриміло багатоголосе “Ура!”, і ми вступили на територію бажаного населеного пункту. Свідком нашого прибуття виявилося ледь не все селище: на централному майдані якраз проходив першотравневий мітинг. Його учасники, забувши про оратора, здивовано виперилися на групу молодих людей з величезними рюкзаками, які чинно йшли вулицею.

Далі пішли залізницею. Звідси до річки було ще кілометри три. Керівництво нашої експедиції в особі автора цих рядків уявляло першу зустріч з Вільчею у вигляді хоча б маленького містка через неї. Лише коли ми протопали шпалами замість трьох кілометрів п’ять, воно (керівництво) почало підозрювати, що дві бетонні труби під насипом і були “завітним мостом”, а струмочок, що протікав крізь них, – Вільчею.

На щастя, були відомі квартали лісу, до котрих нам треба було вийти. Зробивши привал, відправляємо похід за квартальними стовпами. Однак, не дивлячись на вперті пошуки двох груп, на положеному місці їх знайти не вдалося. Зорієнтуватис ядопомогли стовпчики, що позначали кордони таксаціонних виділів. Якщо добре постаратися, на деяких з них вдається прочитати номер кварталу.

Взагалі квартальний стовп у лісі дуже важлива фігура. Ліс розбитий просіками на квартали. Кожен з них має порядковий номер, вказаний на стовпі. У великих лісових масивах нумерація йде суто з заходу на схід і з півночі на південь. За нею дуже добре орієнтуватися. Інша справа, що квартальний стовп знайти іноді буває не легше, ніж якусь “червонокнижну” тварину. Ось одна просіка, ось інша. Ось тут має бути стовп. Та його нема. Все просто і зрозуміло як божий день. Йдемо ще кілометр до наступного. Ось одна просіка. ось інша… тощо. І так разів п’ять, поки не вдається “прив’язатися до мережі” – тобто визначити послідовність нумерації кварталів.

Перебравшися через величезну і майже непрохідну через “раціональне” відношення до деревини місцевих лісорубів вирубку, ми вийшли до берега Вільчі. Вона виявилася маленькою річескою, що пітляла серед вільшаників у болотистому ложі.

Табір розбили поблизу від великої заболоченої галявини на правому березі у східної просіки 39 кварталу. Завдяки цьому не було жодних проблем з поверненням груп до табору: достатньо було вийти на буддь-яку просіку і зорієнтувтися за номерами кварталів, в який бік йти.

Вже стоять намети, підготовлене місце для багаття, з рюкзаків витряхнуті всі продукти. Кожен робит якусь частину спільної справи. Олег і Дмитро заготовляють дрова, Костя чаклує над тоненьким струменем диму, дівчата готують нехитрий обід і наводять лад у наметах. У цей час двоє людей займаються чимось незрозумілим. Віталій Грищенко притяг з лісу довгий міцний кіл і вбиває його біля наметів, А Валера Гнилиця витяг з рюкзаку шматок фанери і аркуш паперу з якимось написом. Всі з подивом починають придивлятися до наших дій. За пару хвилин у таборі з суцільним захопленням з’являється гордовита табличка: “Комплексна експедиція ДОП КДУ.”

Пообідавши, відправилися втрьох з Олегом Листопадом і Галею Сорокун на розвідку на північ. Місцевість дуже різноманітна. Ледь не у кожному кварталі можна зустріти різні типи боліт. Підвищені ділянки з піщаним ґрунтом зайняті сосновими і сосново-березовими лісами. Місцями вкрапляються дубрави. На заболочених пониззях тягнуться вільшаники. Багато чорниці і брусниці. Просіками, вирубками і галявинами зустрічаються кущі малини і ожини. У світлих ділянках лісу росте суниця. Загалом, справжні “ягодні місця”. У кожному кварталі є плями вирубок самого різного віку. Старі вирубки заростають березовою порослю. Так утворюються вторинні ліси. Багато вирубок скоро заболочується.

З лісу вибралися на невелике відкрите болото. Раптом зупинилися, вражені якимись непомітними звуками. Лише через мить до мене дійшло, що це кричать журавлі. Метрів за 200 від нас болотом крокувала пара, оголошуючи ліс трубними криками. Птахи підпустили нас метрів на 150, потім піднялися, описали на нами коло і полетіли.

На краї широкою свіжої вирбуки на товстій бокові гільці величезної вільхи знайшли гніздо. Схоже. чорний бусол, але ознак життя у ньому немає. Покинуто через вирубку.

Перший ранок у дикому краї зустрів нас пасмурною і прохолодною погодою. Так не хочеться вилазити з теплого комфортного спальнику до промозглої сирості! Два намети у повному складі позихають і ворочаються, поглядаючи назовні: “Хоч би хто вийшов та розвів багаття. Ось лежебоки.” Цей життєвий подвиг здійснив Олег Листопад. Варто було затанцювати першим язикам полум’я, як біля багаття почала збиратися, позіхаючи і поїжуючися, напівсонна компанія.

Одним з найцінніших кадрів нашої експедиції був Дмитро Осавлюк. Він мав великий польовий досвід, міг розвести багаття за будь-якої погоди, зварити суп, що називається “з сокири”, переночувати без намету у зимовому лісі. Та це не було головним. Дмитро був найнеуниваючим з учасників, майстром на видумки, і як ніхто інший вмів розрядити обстановку і підняти життєвий тонус однією мітко кинутою фразою.Ось і зараз, окинувши поглядом скатертину-самобранку, сервіровані, проямо скажемо, не ресторанними блюдами, він робить ксиле обличчя і незадоволено бурмоче: “Листопад, якщо ти ще раз візьмеш до походу “Мінтай”, я тебе вб’ю вже дорогою!”

Народ біля багаття заорушився і потягнувся до столу. “Чому суп, котрий я вчора варив, ви вперто називаєте кашею?” – продовжує Осавлюк.

Тепер вже всі сміються і садяться їсти. Після сніданку поділилися на групи. Валера Гнилиця і Люда Атрощенко залишаються у таборі, Дмитро Осавлюк з трьома дівчатами йдуть в один бік, ми – четверо, хто залишився, – в інший. Йдемо шукати гнізда рідкісних хижаків і чорного бусола та ще квартальні стовпи, час від часу.

Методика пошуків проста – поквартально прочосуємо ліс. Вибудовуємося ланцюжком на відстані у густому лісі і йдемо паралельно просіці вперед, оглядаючи верхівки дерев. Щоб не загубити один одного, інколи тихо пересвистуємося. Здавалося б, що простіше – йти прямо та час від часу поглядати на сусіда? Однак, пройшовши пару сотень метрів розумієш, що ти залишився один, і Костя Зиндра відгукується вже не ліворуч, а чомусь позаду. Точно пам’ятаєш, що йшов прямо, але компас раптом показує напрямок на північ замість заходу! Невже світ розвернувся за цей час?

Так, гублячи один одного, і знову знаходячи, вибудовуюся ланцюжком і знову розбрідаючися, ми пвідня прочісували ліс. І все безрезультатно. Жодного гнізда.

Під ногами сонно чавкає болото, хапаючи чоботи у свої міцні обійми. З важкістю видираючи ноги, йдемо, шатаючися ніби п’яні. Доводиться ще продиратися крізь підріст і валежник, при цьому треба дивитися не під ноги, а вгору: шукати дорогоцінні гнізда.

Галя Сорокун, єдина дівчина з нашої четвірки, плутаючися у довжелезних болотниках, мужньо форсує разом з нами величезні калюжі і вперто не хоче йти де полегше. Пропоную за проявлену стійкість нагородити її банкою мінтаю у томаті. Колектив підтримує, однак Галя чомусь недвояко поглядає на мене і на свою велику березову палку…

На Вільче ми пройшли хороший практикум з болотознавства. Болота тут дуже різноманітні: всіх трьох типів з купою переходів між ними. Дмитро підковує нас теоретично, згадуючи уривки спецкурсу, але нас більше цікавить прикладна сторона – проходимість різних типів болот. Через пару днів ми вже були великими спеціалістами з цього питання. Легше за все йти верховими болотами: мохова подушка хоча й утопає під ногами, але не чинить особливих перепон. На низовому болоті окрім витягування чобіт з тіни доводиться ще й продиратися крізь густі зарості осоту і чагарнику. Та гірше за все, мабуть, у цьому відношенні перехідні болота, утикані кочками. Ступаючи між ними, глибоко провалюєшся і доводиться не лише вилазити з болота, але і перебиратися через кочку. Якщо ж йти, переступаючи з кочку на кочку, відчуваєш себе кимось на кшталт канатоходця: вон качаються під ногами як маятник. То одна, то інша нога втрачає опору, і ми йдемо як палубою корабля у бурхливому морі, на котрій кожна дошка отримала повну самостійність.

У перший день лише під вечір доля змилувалася над нами. Олег Листопад наштовхнувся на гніздо яструба-тетерукятника. Поверталися назад мокрі, втомлені і голодні. Виявилося, що у той час, як ми лазили лісом за багато кілометрів, група Дмитра Осавлюка двічі бачила чорного бусола неподалік від табору. Воїстину, не знаєш, де знайдеш, де втратиш!

Вечор. Замовкають голоси птахів. Десь далеко на болоті курличать журавлі. Ліс окутують сутінки. З боку вільчи повзуть сіді косьми туману і чіпляються за вербняки на болоті. У наметі втомлено бринчить гітара. Галя Сорокун тихо наспівує пісню Миколи Соболева:

“Если надеть болотнички, да завернуться в ватничек.
Можно погожим вечером в этот лесок прийти.
Шею свернешь в валежничке, идучи до прогалинки,
Ласково гладит рёбрышки старый сосновый сук.
Маленькие комарики сели на носик маленький.
Тихо себе питаются, семдесят восемь штук!”

Гітара у тишині нічного лісу має магічну притягальну дію, подобно пісні сирен. І ось вже намет перетворюється на якесь подіьья клубу, притуливши відразу вісім чоловік. Ось тобі і чотирьохмістка! Дмитро розвішує біля багаття, що вгасає, ажурні гірлянди з портянок і шкарпеток. Я, прилаштувавшися під деревом, одним вухом слухаю Галю і записую спостереження за день. На складеній самим схемі квартальній мережі лісу позначаю наш маршрут і знахідки. На розкресленому аркуші паперу з’являються штрихова лінія і поруч з нею різноманітні хрестики, квадратики, кола – місця, де ми зустрічали журавлів, тетеруків, бобрів, знахідки гнізд тощо. Прикидаю, куди підемо завтра.

Ще два дні пошуків дали свої результати. Ми знайщли гніздо змієїду, два гнізда малого підорлику, ще одне гніздояструба-тетерукятника. Особливо порадувала знахідка змеєїду. Адже він занесений до Червоної книги України СРСР і зустрічається дуже рідко. Та той птах, за котрим ми, власне, сюди і приїхали, все ще ховався у надрах боліт. Дмитро Осавлюк “мимохідь” зробив маленьке відкриття: набрів на стару дуплянку, у котрій оселилася качка-гоголь. Як виявилося, це перша знахідка гоголя на гніздуванні у Київській області і одна з небагатьох взагалі на території України!

Наше перебування на Вільчі схоже на казку. Надзвичайно багатий різномантіною живністю ліс на кожному кроці ховає загадки і сюрпризи. Враження таке, ніби ми на машині часу перенеслися на пару сторічь тому, коли ще тваринний світ Полісся не був такий збіднений людиною. Тут живуть і журавлі, і самотник чорний бусол. На вирубках і галявинах тримаються тетеруки, а та кількість хижих птахів, що ми побачили за п’ять днів, в інших місцях не зустрінеш і за місяць.

Незгладне враження залишили журавлі. Ми якось звикли бачити їх високо у небі на недоступній височині. Вони перетворилися майже на неземних істот. А тут раптом небесні мешканці спустилися на грішну землю і оголошують всеь ліс своїм трубним криком! Кожного ранку на сусідньому болоті журавлі трубили нам світанок, вітаючи багряний диск сонця. що випливав з туману.

У вільчанських лісах звичайні тварини, котрі в інших місцях давно вже стали дивиною. З верхівки старого дубу доноситься басовите гудіння голуба-клинтуха. Через галявину з гучним криком перелітає чорний дятел. Сліди його діяльності повсяк час потрапляють на очі. Величезний сухий стовбур вільхи оброблений так, ніби над ним хтось серйозно попрацював з сокирою. Аід деревом лежить ціла гора крупної тріски. У самій Вільчі і у дренажних канавах біля шляхів живуть бобри. Над лісовою стежкою порхає “червонокнижний” махаон. Всюди повно слідів козуль, кабанів, оленів, лосів.
На першому етапі експедиції ми чорного бусола так і не знайшли. П’ять днів пролетіли як один, і знову ми топаємо з рюкзаками лісовою дорогою. Весь час стояла холодна дощова погода, у прощальний же ранок як назло яскраво світить сонце, і темні до того поліські болота відразу перетворилися і заграли всіма фарбами весни.

Травень тим і хороший, що у ньому багато вихідних. Пройшло всього два дні і ми знову на Вільчі. Цього разу нас всього троє: Дмитро Осавлюк, Костя Зіндра і я. Обоснувалися на пару кілометрів нижче за річкою. Тут видно залишки бобрової греблі, на березі лежить кілька звалених тваринками осик. За річкою – велика, поросла дрібним березняком вирубка. Вечорами над її узліском з хорканням тягнуть вальдшнепи.

Весною все розвивається дуже бурхливо. За два сонячних дні ліс змінився до невпізнання. Крони дерев вкрилися ніжною зеленуватою димкою, у болотах ожили жаби під ногами м’яко шурхотить зелений килим.

У перший же вечір ми всі втрьох дружно поклялися, що відлупцюємо будь-кого, хто стане стверджувати, що у перший наш приїзд на Вільчу була погана погода. Що таке холод і морось у порівнянні з хмарами комарів, котрі народжуються, здавалось, з самих болотних випарювань? Спочатку ми намагалися не звертати на них увагу, але потім все ж довелося пустити у хід захисні засоби. Вдень нас рятує діметілфталат. У спеку він швидко змивається потом, і ми через кожну годину здійснюємо черговий “намаз”. Щоправда, на відміну від мусульман, стаємо при цьому обличчям не до Меки, а проти вітру, котрий хоч трохи відганяє докучливих кровопийць. Вечорами намагаємося, щоб багаття давало не менше диму, ніж вогню.

На Вільчі ми майже не використовували заварки, замість неї на чай йшли дари лісу – різноманітні трави. Благо, їх під ногами ціле море. Головним “знахарем” і травознавцем був Дмитро. Він намагався побільше різноманітнити чайне меню, і ми мали можливість оцінити напої з малини, ожини, брусниці, чорниці, калгану тощо. Втім, про смак їх доводилося судити більше покладаючися на слова Дмитра, ніж на свої відчуття. Ми брали води з річечки. Вона була чиста і прозора, але тікла з болот і містила багато гумінових кислот. Невинищуваний присмак болотяної води нивелював смак чаю з різних трав. Колір її був такий, що, заглянувши у знятий з вогню казанок, важко було визначити, кидали туди вже заварку чи ще ні.

Під кінець процедура приготування чаю спростилася до мінімуму. З боку це виглядало приблизно так: з намету вилазить, позіхаючи і потягаючися, Осавлюк, одною рукою продирає очі, іншою зриває жмут першої ліпшої трави і пхає її до казанка.

Два дні ми ходили лісом, знайшли гніздо тетерукятнику, бачили багато цікавого, але лише не чорного бусола. Костя поїхав, залишивши нас вдвох. В анкеті, надісланій з Вільчанського лісництва, вказувалося 5 місць, де міг гніздитися чорний бусол. Чотири вже відпали. Залишилась остання надія.

Здійснилося це у передостанній день. За допомогою лісника ми, нарешті, знайшли гніздо на височенному дубі. Воно було на подив правильною, круглою як колесо, форми. Лісник запевняв, що бусоли живуть тут вже років десять, але сьогодні поблизу птахів не було.

В останній день, перед тим, як поїхати, ми ще раз навідалися до гнізда. Коли підходили до нього, над верхівками раптом промайнули чорні крила і на гніздо опустився бусол. Він потоптався і, пригнувши голову, почав видавати якісь пискляві звуки. Потім підлетів і, зробивши над нами коло, сховався.

У другій половині травня ще буде експедиція до Грезельського лісництва, де ми знайшли гнізда чорного бусола і сірого журавля. У червні була важка експедиція на ріку Вуж. Там ми удвох з Сергієм Лукіяненко потрапили до своєрідної ловушки між рікою і меліоративним каналом і були змушені ставити під дощем намет на низинній луці. Прокинулися вночі у воді серед величезної калюжі. Та зате тоді ми знайшли аж два гнізда чорного бусолу.

Це все буде пізніше, а зараз ми як зачакловані дивимося за птахом, що відлітає, і не віримо своєму щастю. Є “перша ластівка”!

***
Ці дослідження сектору “Фауна” ДОП КДУ мали цілком серйозний науковий результат. Ми не лише довели, що чорний бусол гніздується у Києвській області, але й знайшли місця проживання багатьох інших рідкісних видів. Згодом вийшло декілька наукових публікацій. У верхів’ях Вільчі ми спроектували зоологічний заказник державного значення. Ця ініціатива отримала підтримку обласного управління лісового господарства, але поки заказник проходив “паперові” стадії свого існування, грянув Чорнобиль. Місця ці виявилися біля самої зони відселення. Зараз вони, мабуть, ще більш дикі, ніж були раніше. Все таки людина пішла, а до радіації природа пристосується…