Анатолій Полуда
Член ДОП КДУ «Ленінський  дозор» з 1970, командир ДОП у 1973-1974 рр.
Сьогодні – ст.н.с. Інституту зоології імені І.І.Шмальгаузена НАН України, керівник Українського центру кільцювання птахів

У вересні 1970 року я став студентом біологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Саме таку офіційну назву наша Альма-матер тоді мала. Поступав я на спеціальність “Зоологія та ботаніка”, де серед студентів-зоологів, на відміну від інших кафедр, за чисельністю переважали хлопці. Вже протягом перших місяців навчання включився “в життя” рідної кафедри “Зоології хребетних”, де активно працював науковий зоологічний студентський гурток. Практично щонеділі куратор гуртка Л.О.Смогоржевський проводив “екскурсії в природу”, як він їх називав. Завдяки цим виїздам перезнайомився з зоологами старших курсів, більшість яких були членами студентської дружини охорони природи (ДОП). Основу дружини і складали саме зоологи, хоча було багато студентів і з інших кафедр та факультетів. Командиром нашої дружини в той час був також зоолог – Тарас Харченко (я став командиром ДОП вже на четвертому курсі). Куратором дружини був професор нашої кафедри О.П. Корнєєв  Зрозуміло, що я не міг бути осторонь студентської природоохоронної роботи.

Серед багатьох напрямків діяльності дружини (пропагандистко-просвітницька, робота з школярами тощо), найбільш привабливою для зоологів і, зокрема для мене, була боротьба з браконьєрством. Це, в першу чергу, було пов’язано з тим, що ми в той час вважали цей фактор найбільш важливим, який негативно впливав на стан тваринного світу. Робота в цій групі давала можливість частіше бувати в природі і не можна не враховувати деяку ризикованість цієї діяльності – в молодості хочеться отримувати в кров додаткову порцію адреналіну. Крім того, цей досвід багатьом з нас пригодився в майбутній науковій роботі. В групі “БЗБ” активно працювали О. Головач, І. Легейда, С. Разгонов, Т. Ситко, С. Шкапа, В. Шуваліков і ще багато, в основному, студентів-зоологів. Але до акцій по боротьбі з незаконними рубками ялинок та сосен під час новорічних свят залучалися всі члени ДОП. Зрозуміло, що свою роботу ми проводили в поза навчальний час – після занять, у вихідні чи під час канікул. Регіоном нашої діяльності був Київ та Київська область. Правда, під час літної практики, яка проходила в Канівському заповіднику, проводили боротьбу з браконьєрством і там. Досить часто ми виїздили на Київську ГЕС, де процвітало (як зокрема, і зараз) рибне браконьєрство.
Члени групи “БЗБ” мали посвідчення громадських інспекторів з охорони природи та членів оперативної групи Київського обкому ВЛКСМ (комсомолу). До речі, останні посвідчення надавали право обшуку приватного транспорту та особистих речей громадян, які підозрювалися у браконьєрстві. Під час наших рейдів було звичайною справою зустрічі з озброєними людьми, тому ми мали дозволи на носіння мисливської зброї. А більшість наших студентів орнітологів та теріологів були членами Українського товариства мисливців та рибалок. Тоді це вважалося правилом гарного тону – всі наші вчителя-професора (О.Б. Кістяківський, М.А. Воїнственський, Л.О. Смогоржевский, О.П. Корнєєв) були завзятими мисливцями. Крім того, наші хлопці непогано підготовлені і фізично – деякий час співробітник КДБ навчав нас основам бойового самбо. Але не завжди нам це допомагало – бували випадки коли і нам гарно діставалося.

Пам’ятаю один з наших виїздів у квітні 1971 р. в теперішню “елітну зону” Конча-Заспу. Тоді ще не було Канівського водосховища, Дніпро там був справжньою річкою, не пахло “крутою котеджною забудовою”. Зараз це дивно – але тоді практично всюди можна було підійти до Дніпра та його заток, до озер і ніякі паркани не перегороджували тобі прохід. Поблизу села Плюти ми помітили місцевого хлопця, який в рибацьких чоботях з допомогою жердини ставив на затоці сітки. Помітив він нас занадто пізно – тікати йому вже не було куди. І він, як нам здалося, пішов до нас “здаватися”. Але ми помилилися – вийшовши на берег від почав крутити навколо себе свою жердину і це заважало нам наблизитися до нього. Один з наших ДОПовців – Кирило Ставровський – спробував підскочити до нього, але жердина зупинила його – він отримав гарний удар по голові. Потім Кирило ділився враженнями: “лежу я на зеленій траві, світить сонечко, а наді мною періодично пролітає жердина і думаю, якщо встану, то з другої спроби жердина точно вб’є мене; тому краще перележати”. Через кілька хвилин браконьєр кидається у воду і в одязі, чоботях переплив затоку і побіг у село. Ми забрали сітки, а дорога у нас одна – в село, бо скрізь вода (була звична в той час в Кончі весняна повінь). В цей день практично все село було на своїх присадибних ділянках – хтось копав город, хтось вилами розкидав гній. Люди бачили всю цю виставу, крім того їх “просвітив” і їхній односельчанин-рибалка. Чим ближче ми підходили до села (а нас було чоловік з 15), тим більший натовп селян з лопатами та вилами групувався у дороги. Але все закінчилося без бійки, може людей “заспокоїли” наші мисливські рушниці – тільки десятки пар недоброзичливих очей проводжали нас поглядом.

Це був рядовий рейд нашої дружини, як і багато десятків інших, але саме він чогось закарбувався у пам’яті. Але один з рейдів, мав значно сильніше значення в нашому житті, зокрема, він прискорив процес “розкриття очей”, зокрема, для мене,  на тодішню систему в країні. Це трапилося у грудні 1973 р. Як я вже згадував, більшість членів групи “БЗБ” були мисливцями і інколи ми виїздили на полювання – чи на качок, чи “на зайців”. Як раз в той час ми отримали ліценцію на відстріл кабана в одне з мисливських господарств Київської області. Виявили бажання поїхати на полювання 5 чоловік-доповців – Іван Легейда, Олег Головач, Петро Усатюк (нині професор одного з університетів США), Сергій Шкапа та я. З великими зусиллями ми рано вранці добралися до контори мисливського господарства (можливості десь взяти авто ми не мали – студенти). Але там вже було багато УАЗиків та ГАЗиків та різних “солідних дядьків”. Директор господарства “послав нас додому”, бо начебто неправильно була оформлена ліценція – чи не було якось підпису, чи не було потрібної коми-крапки. На наше зауваження, що по цій ліценції наші колеги полювали у вас минулої неділі відповіді не було (в ті роки надавалося три мисливських дня на погашення ліценції). Тоді ми попросили виписати нам відстрілки “на зайця”, на що нам сказали, що в їхньому господарстві полювання на зайців заборонено.

Настрій було зіпсовано, але вже непогано, що ми на природі і, зрозуміло, що зразу же повертатися додому ніхто не збирався. Як не скористатися нагодою, не походити по лісу, “почитати” сліди тварин та й  погода сприяла, хоча була відлига, але значна частина землі була вкрита снігом. Хоча більшість з нас мала дозволи на носіння мисливської зброї під час рейдів, але ми, як законослухняні громадяни, несли рушниці в рюкзаках. А це, можна сказати був вже рейд – ми мали посвідчення, бланки протоколів про порушення правил полювання, рибальства тощо. Ми пройшли вже більше 10 км і вийшли на заплаву невеличкої річки, коли почули кілька пострілів з території відтворювальної ділянки  (у конторі господарства її нам показали на картосхемі). Зразу ж ми повернули у тому напрямку. Пройшовши декілька сот метрів лісом на просіці зустріли двох людей з рушницями, які сиділи на колоді, а поруч з ними лежав вбитий заєць (полювання на них , як нам казали, в господарстві заборонено, ще й на території відтворювальної ділянки). Ми представилися – Дружина охорони природи Київського університету, показали свої посвідчення. Попросили показати свої документи – один з них показав свої мисливські документи, правда у нього не було документів на проведення полювання в цей день і на території цього господарства. Другий, у гарній ондатровій шапці, з єхидною посмішкою сказав, що покаже він їх пізніше. Сергій сфотографував цих людей зі здобиччю. Через кілька хвилин до нас під’їхали санки, запряжені конем і ці люди сіли в них і вони поїхали просікою. Ми вирушили слідом за ними, але швидкість у коня була більша і санки потихеньку відривалися від нас. Попереду проглядалася галявина і коли ми вийшли з лісу, то побачили на ній велику групу людей. Сергій зробив загальний знімок цих людей і зразу же після цього гучно пролунав “командирський голос”: “Заберите у них фотоаппарат!”.  І з десяток чоловіків у фуфайках кинулися до нас з наміром, явно не обнятися з нами. Олега та Петра зразу же скрутили, а ми з Сергієм швидко бігли до Івана, який був метрів 50 від нас. На ходу ми кричали, щоб Іван зібрав рушницю. Від зробив це досить швидко і з рушницею напоготові чекав на нас. Ми підбігли та стали за його спиною. 3-4 наших переслідувачів намагалися зчепитися з нами, але Іван попередив, що буде стріляти. Слова на них не діяли, бо ці люди були добряче п’яні – вони продовжували наступати на нас й Іван був вимушений стрельнути (зробив він постріл у землю перед нападниками). Як я вже згадував, в той день була відлига і я з-за плеча свого товариша бачив, як грязюка після пострілу заліпила очі першого нападника. Він з переляку почав дуже часто кліпати, мабуть не міг зрозуміти де він – чи тут, чи там. Хміль і агресія миттєво у них пройшли – вони розвернулися і пішли до своєї компанії. Нам нічого не лишалося, як спробувати вирватися з цього лісу. Що це за люди? Які у них наміри? Судячи з їхньої агресивності нічого хорошого нам не “світило”. Й ми чкурнули у лісові хащі. По дорозі зібрали свої рушниці, зарядили їх і побігли в напрямку найближчої автодороги. Але виявилося, що наші опоненти досить швидко організували на нас полювання. Несподівано для себе ми прямо перед собою помітили сани з трьома людьми у фуфайках. Вони нас по слідам, як вовків, обклали в кварталі. Вискочивши з саней вони кинулися до нас – на кожного з нас наступав “свій” дядько. Щоб не переходити до рукопашної бійки, ми вимушені були направляти рушниці на нападників і це їх “заспокоювало”. “Мій” дядько кинувся до саней і з сіна достав рушницю, переломив її і я побачив, що набоїв в ній не було. Він зі злістю кинув її в санки. Не знаю, чим би закінчилася ця історія, аби вони у поспіху не забули про патрони? Ці люди вимагали, щоб ми їхали з ними. Що робити в такий ситуації? І Іван, як старший з нас, погодився на їх вимогу, тим паче, що двоє наших були вже у них. Він сів з ними у сані і з своєю рушницею та касетою з фотоплівкою (вийняв з Сергієвого фотоапарату коли тікали) та й поїхали. Ми вирішили пробиватися в райцентр до міліції. Шлях був важкий – села обходили “городами”, все боялися, що нас будуть і далі шукати. На кількох попутках добралися до залізничної станції – і кілька годин чекали на хлопців (через цю станцію ми їхали в мисливське господарство), але їх не було. Вирішили їхати до Івана на квартиру – він жив недалеко від залізничного вокзалу. Але на наш жах, додому він ще не повернувся. Сидимо, чекаємо, вже ніч надворі – думаємо ще трохи і треба звертатися до міліції. На нашу радість двері відчиняються і заходять Іван та Олег. Живі, але не зовсім здорові – у Івана на скроні викарбувалася “щечка” від прикладу рушниці. Він дістав стволи своєї зброї – вони були погнуті, з неї вже можна було стріляти з-за рогу. На наше питання “Ну що?”, хлопці відповіли, що схоже наше навчання в університеті закінчилося.

Що ж сталося? Виявляється, що ми нарвалися на панське полювання і через це нас, як небажаних свідків хотіли виставити з господарства. Вони не могли подумати, що ми будемо, як вони висловлювались пізніше, вештатися по їх угіддям. Ми не знаємо, чи були у них ліцензії, але ми бачили сліди підранених козуль. “Господар” полювання був місцевий перший секретар райкому партії, багато людей було з Києва, по крайній мірі кілька заступників міністрів. Один мисливець питав хлопців:”Білий – це ваш ректор?” На що Олег запитав його, чи він навчався у нього. На що той відповів – ні, це я його навчаю (на той час М.У.Білий був Головою Верховної ради УРСР). Невідомо, наскільки це правда, але той чоловік стверджував, що він є членом ЦК. Той громадянин у ондатровій шапці був начальником районного відділу міліції. З десяток людей “у фуфайках“ були просто загонщиками (може лісники чи єгеря, але без знаків розрізнення).  Хто були інші 20-25  людей ми не знали.

Поки ми втрьох тікали, Олега і Петра трошки пом´яли та перетрусили їхні рюкзаки. Головні події сталися коли привезли Івана. “Господар” вимагав, щоб Іван віддав фотоплівку (вони чогось вирішили, що фотографував саме Іван, а не Сергій). Районний міліціонер звертався до головного: “Віддай їх мені, вони не тільки плівку віддадуть.” Головне звинувачення проти нас – що не можна було їх фотографувати – “треба знати кого фотографувати”. Іван веде переговори з “Господарем” і тут до нього хтось підходить і б´є прикладом у скроню – Іван падає і втрачає свідомість. Чуються голоси – “Придурюється”, “Зараз встане”. І хоч би хтось з цих, так званих, людей сказав би “що ви робите?”. “Люди у фуфайках” налаштовані ще більш рішуче – «аби зараз тут не був “Господар”, ви б були у річці з каменюками на шиях.» Хтось бере рушницю Івана і б´є її об стовбур дерева. Багато чого “доброго” ще почули наші хлопці при спілкуваннями з цими “товарищами”. Врешті в решт Іван дістав з чобота касету з плівкою та віддав її. “А де гарантія, що це саме та плівка?” – засумнівався головний, але вибору і в нього не було, як повірити. Вони дуже боялися, що небажані фотографії десь випливуть. На тому й розійшлися – хлопці обхідними шляхами добиралися до Києва (залізницею побоялися). Невідомо, що було б, аби ми удвох з Сергієм не втекли – вони не знали які заходи ми могли б вжити.

Наступного дня вже на кафедрі ми розповіли про цю подію нашому куратору О.П. Корнєєву. Він, як “справжній партієць” спочатку не повірив нам, але змінив свою думку після відвідань того райцентру та розмов з місцевою владою. Про плівку вже мови не було (скоріше всього вони впевнилися після її проявлення, що це саме вона), а головним звинуваченням проти нас було те, що Іван стрілів не в повітря, а під ноги. Вони визнали і свою провину – треба було представитися,  спокійно поговорити, а не нацьковувати на нас “людей у фуфайках”, бити по обличчю тощо. Коротше кажучи, всі були налякані – вони могли втратити свої посади при найгіршому для них розвитку подій, а нас могли просто відрахувати з університету, а могли й засудити Івана за неправомірне застосування зброї. Всі вирішили йти на “мирову” – начальник міліції у кабінеті заступника міністра (він був учасником того полювання і був посередником у залагоджені конфлікту) вибачився перед нами від імені “Господаря”, Іван отримав від нього нову рушницю. На цьому справу і закрили. Але для мене це була серйозна моральна травма і одна з останніх крапель, яка відкрила очі на “руководящую и направляющую силу”. В той час мене, як активіста природоохоронного руху університету, рекомендували до вступу в партію. Пройшов партком університету і тут ця подія. Я зрозумів, що я не гідний бути її членом і забрав документи. Після того завжди був безпартійним. Так що діяльність у Дружині охорони природи формувала нас не тільки як науковців та природоохоронців.