(Фрагмент книги: Кулиняк Д.І. Між  берегами: наук.-худож. Кн. – К.: Молодь, 1987. – 168 с.)

— Вибачте… Ви, здається, з рибінспекції? Тонконоге дівчисько аж пританцьовує від хвилювання.

— Ви розумієте, тут… браконьєрить один… Ми йому ка¬жемо, що не можна… а він у відповідь…

Дівча ненароком схлипнуло, проте наступної миті гор¬до звело голову:

— Я — командир місцевого загону «голубих патрулів», тому наказала Миколі чимдуж гнати по дільничного, аж тут і ви…

Чоловік, якого мої помічники через кілька хвилин виве¬ли з-за кущів, ховав очі и, кривився, ніби вхопив кислого.

— Що ж ви, громадянине, дітям грубіяните? В самого ж, мабуть, є такі.

— А в мене не такі.

— Які ж?

— У мене супроти дорослого не підуть. Ще молоко не обсохло на губах…

— Дорослих належить слухатись? — озвалась тонень¬ким від хвилювання голосом дівчинка.— А ви рибу труїте. Це правильно?

Чоловік повів тоскним поглядом довкола і зітхнув:

— Та вже штрафуйте скоріше, чи що… Вчепилася, як сльота!

Коли всі необхідні операції було виконано, я відвів командира убік.

— От що, голубонько, ти знаєш про існування правил безпеки? Скільки вас орудує на цьому березі?

— Ну, четверо… точніше — двоє. Ми патрулювали свою ділянку й натрапили на браконьєра. А що було робити?

— Запам’ятати номер його човна чи автомашини, мото¬цикла й повідомити нас. Ти знаєш, що ми, дорослі, вдвох не виїжджаємо у рейд — замало. А ти нічого не боїшся?

Тріпнувши волоссям, дівчинка сказала:  

— А я тут знаю всіх, І мене всі знають. Чого боятися?

«Голубі патрулі»… Навесні бувають такі дні, коли бе¬реги Київського водосховища аж дзвенять від дитячих го¬лосів: одні тягнуть оберемки соснового гілля, інші в’яжуть з них щось схоже на великі вінки. З рибальських сейнерів ді¬ти обережно опускають на воду химерні споруди з ветхих рибальських сіток та гілля.

— Це нерестові гнізда. Як і все штучне, Київське водосхо¬вище потребує догляду: нерестилищ тут мало, й природі потрібно систематично допомагати. От це й роблять учні навколишніх сіл, об’єднані в загони «голубих патрулів».

«Треба готувати зміну»,— казав свого часу старший ін¬спектор рибоохорони Михайло Миколайович Сатаненко, ор¬ганізовуючи ці загони. Згодом, ставши головою рибокол-госпу імені Чапаєва, переконався, що колишні юні природо¬охоронні виросли в найкращих, найсумлінніших рибалок.

Якось в інспекції зайшла мова про те, що треба уріз¬номанітнювали форми нашої роботи. Добре було б, наприклад, зняти на конкретному матеріалі придоохоронний фільм, та щоб він не моралізував» а справляв враження, де¬лікатно переконував, що навколишній світ треба любити й берегти.

— Ну, з цього в нас нічого не вийде,—сказав один,— У кіностудій свої плани — їм не до нас.

— Таж є в нас своя, дитяча студія,—раптом згадав хтось.— У Димері.

Отак я й познайомився з «Сурмачем» та його керівни¬ком — Анатолієм Євгеновичем Жуковським.

Ідею зняти фільм на природоохоронну тему в студії сприйняли з ентузіазмом. Виявилося, що аматори вже ма¬ли досвід у створенні таких стрічок. І запропонували мені їх переглянути.

-.Дві тіні на снігу — єдиний натяк на присутність люди¬ни поза кадром. Та природа, побачена захопленими очима, здається сповненою особливих чар. Полиски призахід¬ного сонця в замерзлому вікні, ажурна графіка дерев, пер¬ший метелик над ріллею — все хвилює, відкриває у зви¬чайному незвичайне. «Зимові візерунки* — так називається ця стрічка, що не раз демонструвалася по телебаченню.
А кількахвилинний «Дим над водою» може бути зраз¬ком художньої публіцистики — стільки експресії в кожно¬му кадрі. Як застереження сприймається епізод з чудовим пейзажем, що спотворено відбивається в колесі комфорта¬бельного автомобіля…
Хлопчик чи дівчинка з кінокамерою — І такі є борці за чистоту наших вод та пишноту лісів.

Дітям притаманне прагнення боротьби за добро, за ви¬сокі ідеали. І так важливо вчасно дати йому можливість виявитися в хорошій, корисній усім справі.

У пам’ятку мені білявий хлопчик, який крутився біля інспекторів, жадібно цікавлячись усім, що стосується нашої роботи.

— А у вашій школі є «голубі патрулі»? — спитав його.

— Та… ніби є, тільки ніхто нічого не робить.

— А ти б зміг допомогти нам краще організувати їх¬ню роботу?

— Тільки скажіть, що треба, я все зроблю!

Була гаряча пора нересту. За безперервними виїздами ми забули про ту школу; не до «голубих патрулів» було, тут аби встигати боротися з грубими порушеннями Правил рибальства.

Через рік я застав білявого хлопчика за браконьєрством у товаристві старшого наставника, відомого як ветерана забороненого промислу.

— Що, тобі вже не хочеться бути «голубим патру¬лем»? — запитав його.

— Та кому те треба?

І я зрозумів, як нелегко буде надолужити прогаяне…

Користь від діяльності «голубих патрулів» вимірюєть¬ся не лише кількістю виготовлених нерестових гнізд чи мальків» урятованих з відрізаних після спаду повені во¬дойм. Найголовніше — те добре, що пробуджує така діяль¬ність у дитячих душах.
…Кілька років тому—саме тоді, коли пристрасті нав¬коло річки Уж вихлюпнулися на газетні шпальти,—я ді¬став коротенького листа: «Даниле Івановичу! Пропонуємо співробітництво. Через природоохоронну дружину Донець¬кого університету маємо вихід на всі сімдесят дружин краї¬ни, а це —неабищо. Народ завзятий і безкомпромісний.

Отак доля звела мене з Володимиром Борейком — од¬ним з організаторів студентського природоохоронного руху, а згодом і з багатьма його учасниками.

Перша така дружина з’явилась 1964 року на біологічно¬му факультеті Одеського університету з ініціативи профе¬сора І. Пузанова, Сьогодні їх у вузах республіки майже тридцять.

Кожна з дружин має свою історію заснування. Напри¬клад, у Львівському університеті ви почуєте, як двоє хлопців вирішили лід час літніх канікул помандрувати бе¬регом Дністра від його витоків. Окрім чудових краєвидів, побачили вони чимало такого, що не в’язалося з їхніми уяв¬леннями про бережливе ставлення до природи.

Влітку 1982 року Ярослав Кардаш і Роман Левицький повторили свій маршрут від витоків Дністра до села Кор-ниловнчів уже з повноваженнями студентів-дружинників: виявляли джерела забруднення ріки, складали відповідні акти, не лишали інших випадків порушення природоохорон¬ного законодавства, наприклад, вибирання гальки в прибе¬режній зоні тощо. Про все те було повідомлено в обласне товариство охорони природи, яке вжило належних заходів.

Наступного літа рейдова бригада складалася вже з чо¬тирьох чоловік — приєдналися Олег Мацюк і Євген Дедишин. Ось так і викристалізувався однл з важливих заходів студентської дружини по охороні природи — щорічна опе¬рація «Дністер». Бували й злети в роботі, і тимчасові за¬тишшя, в цілому ж ця дружина — одна з провідних у рес¬публіці.

Вихованці Львівського державного університету імені Івана Франка провели важливе дослідження рекреаційного навантаження місцевості довкола водоспаду Шіпот, ведуть облік колоній білого лелеки та інших птахів, встановили контроль за стоками промислових підприємств Львова. Що¬року проводять операцію «Ялинка», разом з міліцією за¬тримуючи сотні браконьєрів.

Та, на думку колишнього командира дружини Михайла Загульського, найбільше враження залишила участь у все¬союзній операції «Заповідник». Працюючи в серпні 1978 року в Кавказькому заповіднику, а згодом у Вісімському на Уралі, юнаки й дівчата не лише поповнили свої знання, а й навчилися конкретних методів боротьби за збереження навколишнього середовища. З 1980 року студенти заповзя¬лися розшукувати й ставити ца облік пам’ятки природи Львівщини.

Дружинники-біологи змагаються з дружинниками юри¬дичного факультету. Останні, як і належить майбутнім пра¬цівникам міліції, прокуратури й суду, ведуть насамперед оперативну роботу, боряться з порушниками природоохо¬ронного законодавства. Вони взяли на себе охорону Шацько-го національного парку на Волині, створеного 1984 року. Студенти проводять велику роз’яснювальну роботу, праг¬нучи звести до мінімуму випадки порушень, які завдають шкоди природі. У рейдах по берегах уславлених своєю кра¬сою озер Пісочного, Свитязю їм активно допомагає мілі¬ція Шацького та Любомльського районів. За успішне про¬ведення операції «Шельф» дружинників Львівського уні¬верситету відзначено нагородами ЦК ЛКСМУ.

…В одному з Донецьких парків приживили цибульки пролісків та підсніжників. Однак недовго тішили вони око: галявинки під деревами було витоптано й спустошено за кілька днів. Ще кволі пуп’янки обривали діти: вони розу¬міли, що троянду на клумбі чіпати не можна, але кущик рясту…

Анкетне опитування, проведене серед учнів донецьких шкіл, просто приголомшило: вісімдесят відсотків їх НІКО¬ЛИ не чули співу солов’я, шістдесят — голосу зозуль сімде¬сят — не бачили живого зайця, п’ятдесят — слимака. Чи ж варто дивуватися, що, потрапивши до лісу чи на річку, хлопчики й дівчатка поводяться, як маленькі дикуни, зни¬щуючи все, що привертає їхній погляд? Отож один із сек¬торів студентської дружини Донецького університету й поставив собі за мету допомогти у вихованні свідомого став¬лення юних до природи, та й зміну собі підготувати зара¬зом. Старші товариші створюють у школах гуртки, орга¬нізовують цікаві зустрічі, екскурсії, залучають учнів до сер¬йозних природоохоронних операцій.

Дружина Донецького університету, створена 1976 року, набула слави однієї з найкращих у країні. На її рахунку — кілька сотень природоохоронних рейдів, чимало затриманих браконьєрів, багато вилучених незаконних знарядь рибно¬го промислу. Під контролем молоді — водойми, лісництва, мисливські господарства. Предметом особливої уваги є ринки, де всякі спритники гріють руки, торгуючи рідкісними рослинами, птахами й тваринами, які заборонено рва¬ти й відловлюват

З особливим успіхом у Донецьку проходять традиційні для всіх дружин республіки операції «Ялинка», «Перво¬цвіт», «Мисливець», «Нерест».

Студенти ведуть активну боротьбу із забрудненням навколишнього середовища, зосередивши свою увагу на перевірці непромислових та сільськогосподарських об’єктів.

Щороку влітку активісти у складі студентських загонів працюють у Волзько-Камському і Воронезькому заповідни¬ках, а з іншим, «Хомутівськ’им степом», у них взагалі по¬стійні ділові стосунки.

Не марно кажуть, що, віддаючи, стаєш багатшим- Не рахуючись Із особистим часом, не шкодуючи сил задля суспільно корисного діла, студенти набувають досвіду і жит¬тєвих вражень, знаходять друзів. Цьому зокрема прислужи¬лися й спільні рейди з дружинами Харківського, Дніпро¬петровського, Воронезького, Ростовського університетів. Во¬ронезького лісотехнічного інституту.
Дуже цінно, що студенти проводять облік фауни. На підставі матеріалів, наданих дружиною, рішенням облви¬конкому створено перший на Донбасі зоологічний заказ¬ник— КривокІський Лиман біля селища Сєдова Новоазов-ського району. Там виявлено найбільшу па Україні колонію кулика-ходулочника5 занесеного до Червоної книги, а та¬кож поселення вухатих їжаків, лебедів, білих чапель, ши-лодзьобів. Другим заказником області стало болото Мартиненкове, в Червонолиманському районі: тут дружинники Сергій Букрєєв та Володимир Тимошенков налічили близько трьохсот гнізд сірої чаплі – схожого на птеродактиля пта¬ха, який зберігся ще з тих часів, коли на Землі росли гі¬гантські папороті й пдльмил
Донеччина багата на цікаві пам’ятки неживої приро¬ди, які також потребують охорони. Спільно з працівниками тресту «Донбасгеологіяа дружинники виявили шість ще не-досліджених печер, зокрема й з підземним озером, біля се¬ла Трипілля Артемівського району, а біля міста Стила Старобешївського району — з малюнками первісної людини. Вони дослідили й кілька цікавих виходів гірських порід.
За досягнуті успіхи студентська дружина Донецького університету була учасником ВДНГ СРСР, її активісти на¬городжені бронзовими медалями виставки, а також неодно¬разово відзначені почесними грамотами й преміями партій¬них, радянських, комсомольських та громадських організа¬цій, зокрема й президії Українського товариства охорони природи.

Чи буде студентська природоохоронна робота дійовою, а чи виродиться у фікцію, бюрократичний захід, який ні¬чого, окрім розчарування, не принесе — залежить у великій мірі від того, хто направляє роботу осередків. У Донецько¬му університеті з великою теплотою говорять про старшо¬го викладача Геннадїя Миколайовича Молодана, який опі¬кується студентською дружиною від початку її заснуван¬ня. Що ж він вважає головним у природоохоронному русі?

— Його виховний, громадянський, моральний аспект,— відповідає Геннадій Миколайович.— Багато хто любить природу, милується нею, охоче користується її благами, та й годі. Він собі не завдасть клопоту спинити того, хто з примхи зламає берізку, гадаючи, що на його вік берізок стачить. Але підросло нове покоління людей з тим спосо¬бом мислення, яке дістало назву екологічного, І любов їх¬ня до природи діяльна. Дуже цінно, що членами дружин стають не лише біологи чи юристи, а й вихованці техніч¬них вузів, а це —майбутні спеціалісти з найрізноманітні¬ших галузей, керівники виробництва. Відомчі інтереси не засліплять їм очі, сумління їм не дозволить відкласти на завтра те, що треба робити сьогодні, повсякчас.

У Києві діють три студентські дружини: сільськогоспо¬дарської академії, педагогічного інституту й університету-І кожна має свою спеціалізацію. Майбутні педагоги під ке¬рівництвом доцента географічного факультету Віталія Гри¬горовича Надворного взяли під свою опіку ріки республіки, щоліта вирушаючи ними на байдарках. За програмою АН УРСР «Біологічні основи освоєння, реконструкції і охо¬рони тваринного світу України» вони дослідили Дніпро та ного притоки — Прип’ять, Тетерів, Десну, Рось, Інгулець, Псел, Сулу, Ворсклу, Удай, Вовчу, Самару, Вільшанку, Сейм. Якщо виявляють порушення природоохоронного за¬конодавства,—вживають заходів. А матеріали, зібрані під час цих рейдів, стають основою курсових та дипломних ро¬біт. Дружинники були учасниками міжнародного симпозіу¬му по ентомофауні Європи, двох міжнародних конгресів з проблем захисту рослин і ґрунтознавства, багатьох все¬союзних та республіканських нарад, семінарів, конферен¬цій. Тож не випадково 1979 року за підсумками Всесоюзно¬го огляду-конкурсу на краще ведення студентської наукової роботи у вузах країни Київський педагогічний інститут іме¬ні О. М. Горького посів перше місце.

З дружинниками з Київського університету я познайо¬мився, працюючи в органах рибоохорони. Якось навесні зу¬стрів на дикому березі групу хлопців у штормівках і звич¬ним оком прикинув, ким би вони могли бути. Туристи? Але ж без традиційних рюкзаків, набитих по зав’язку, без гі¬тар. Браконьєри? Теж ні, бо надто невимушено тримають¬ся, та й знарядь промислу не видно.
Доки я до них придивлявся, один з них підійшов до ме¬не:

— Вибачте, а вам не траплялися на очі гніздів’я сірої чаплі? Не чули про таких?

Розговорились. А через кілька годин мої нові знайомі допомогли мені затримати порушників Правил рибальства, ще й виявили неабияку спритність та винахідливість.

— Хлопці,— спитав я,—а ви з чогось певного спеціалі¬зуєтесь, чи як?

— Та нам до всього є діло,— сказав командир Сергій Моторний,— Мн і досліджуємо, і вивчаємо, і боремося з порушниками — хай то буде незаконна стрілянина по пта¬хах чи засмічення річки.

— Нас називають фанатами,—докинув Валерій Бриніх.— Але ми цим пишаємосьі Адже робимо потрібне діло, чи не так?
Тоді я подумав: здається, оце і є те, чого так настійно вимагає час: комплексний підхід до проблеми охорони при¬роди. Ще й народ ерудований, не лише переконаний у сво¬їй правоті, а й сповнений жаги пізнання.

Студентську добровільну народну дружину по охороні природи «Ленінський дозір» при біологічному факультеті Київського державного університету Імені Т. Г. Шевченка ще 1969 року організував професор О. П. Корнєєв. Кілька активістів набули підготовки на першому семінарі студент¬ських дружин, що проводився в Московському університе¬ті. Та незабаром їм довелося захищати дипломи, а Олександр Порфировнч пішов на заслужений відпочинок, і чу¬довий захід почав засихати на пні. Потрібна була нова хвиля ентузіазму. Вдруге дружина народилася завдяки сту¬дентам Івану Домошивцю та Олександру Костюку. Необ¬хідно було враховувати й колишню помилку: подбати про зміну.

Нині в університетській дружині діє п’ять природоохорон¬них секторів: «Боротьба з браконьєрством», «Флора», «Фау¬на», «Агітація і пропаганда», «Школа». Спочатку студенти читали лекції київським учням, а потім почали залучати їх І до практичних заходів, зокрема до операції «Первоцвіт», що має на меті покласти край торгівлі рідкісними лісови¬ми квітами.

Сектор «Фауна» займається насамперед обліком ціка¬вих зоологічних об’єктів області. Студенти розіслали спе¬ціальні анкети з проханням повідомити про рідкісні види пернатих. Так було виявлено місце гніздування чорного ле¬леки в Поліському районі, колонію сірих чапель у Виш-городському. З часом у цих місцях буде створено орніто¬логічні заказники.

А члени сектора «Боротьба з браконьєрством» система¬тично проводять природоохоронні рейди: взимку — в мисливських угіддях, на міських ринках, навесні — допомага¬ють рибінспекції охороняти нерестилища, патрулювати во¬дойми. Щороку на рахунку університетської дружини де¬сятки природоохоронних рейдів: затримані порушники, ви¬лучені в них рушниці та заборонені знаряддя лову.
Студентські дружини сьогодні —це дружні, зцементо¬вані спільними інтересами колективи, де навіть усталились свої традиції. Так, щорічно 14 квітня проводиться мемо¬ріальний рейд у пам’ять про яагиблого від рук браконьєрів старшого мисливствознавця Євгена Інікіна з міста Борзни на Чернігівщині.

Саме життя підказало необхідність створення органу, який би об’єднував дружини різних вузів та скеровував їх¬ню діяльність. Завдяки ініціативі колишнього командира дружини Донецького університету, нині працівника прези¬дії республіканської ради Українського товариства охоро¬ни природи Володимира Борейка, заснована координаційно-методична рада. До її складу увійшли, крім студентів-активістів, працівники ЦК ЛКСМУ, Державного комітету по охороні природи УРСР, УТМР, вчені та журналісти.

Нині рада вже організувала й провела три республікан¬ських семінари студентських природоохоронних дружин — у їхній роботі взяли участь і посланці Інших міст країни. Видано ряд листівок та буклетів про діяльність кращих дружин, ведеться обмін передовим досвідом. Нині справа Гіде до створення таких рад І в інших республіках.

Щороку в останню неділю квітня дружини республіки беруть участь у Всесоюзному рейді студентських дружин по охороні природи.
Чимало тих, хто в молоді роки активно боровся за те, щоб наші води були чистими, а зорі ясними, тепер ведуть шо роботу на державних посадах- Так, колишній командир дружини Донецького університету Олександр Шаповалов липі заступник директора по науковій роботі Бадхизького заповідника, Сергій Букреєв, колишній її комісар, працює в одному із заповідників Туркменії. Колишній командир дружини Львівського університету Степан Татух— головний мисливствознавець Прикарпатського військового окру¬гу, а Лев Захарович, колишній дружинник Львівського лі¬сотехнічного інституту, тепер працює в Карпатському за¬повіднику, де теж організував природоохоронну дружину…

Травневого вечора на лівий берег Київського водосхо¬вища зійшла а рейсового теплохода група студентів-дру-жинників: кілька днів тому розробили спільний план дій. Попереду—два вихідних і кілька десятків кілометрів бе¬рега, зарослого лісом та очеретами. Нерест, а відтак і бра¬коньєрські «жнива».

Прискіпливо оглядаю спорядження своїх супутників. Ліхтарики? Є! Фотоапарат? Аж два! Бінокль? Ось він! Екі¬піровані як треба: болотяні чоботи, штормівки. На облич¬чях— готовність і нетерпіння. Саме тому, не боячись зда¬тися нудним, проводжу докладний інструктаж. Ходити ли¬ше трійками, страхувати товаришів, зайвих пригод на свою голову не шукати, постійно тримати в полі зору один од¬ного. І ніякої самодіяльності, чудес героїзму не демонстру¬вати.- Ну, ну, нічого кривитися — це треба добре запам’я¬тати.
Рейдову бригаду розбито на три групи по три чоловіки в кожній: старші—Олег Листопад, Днитро Осавлюк, Єв¬ген Єсиркенов. Ми з Сергієм Моторним та Валерієм Бринихом утворюємо так би мовити командну групу — своєрідний штаб рейду-

Рушаємо лісистим берегом. За годнну-другу прискореної ходи, обминувши намети відпочиваючих, вибираємось на берег зарослої очеретами затоки- Тут наша перша зупинка: це одне з улюблених браконьєрами місць. Піщана дорога, яка веде до води, геть розбита колесами автомашин. Ось тут хтось забуксував, бо в коліях — соснове гілля, сліди ніг – виштовхували, значить. Неподалік цього місця, під невеликим, але крутим підйомом, лаштуємо трикутну за¬сідку: дві групи — обабіч дороги, одна — метрів на сто позаду.

Лежимо. Уже й посутеніло, між хмарами блукає місяць, час від часу висвітлюючи плесо. Хлопці мої — анічичирк; чи не позасинали?
Та ось почулося гудіння, спочатку схоже на дзижчання комара, потім гучніше. Увага! Автомашина рухаться в наш бік: он уже й фари зблискують між соснами, спускається з горба. Чи ж не розгубляться мої студенти?

Біла «Нива» зупиняється біля води, метрів за три¬дцять од нас, і з неї виходять троє здорованів. «Наче все тихо»,— каже один. «А лящ тут, чуєш, як скидається? — підхоплює інший. – Витягуй невід».

Пора!

Потужний ліхтар освітлює розгублені обличчя браконьє¬рів.

— Всім стояти, ви оточенії — вигукує командир,— Риб¬інспекція!

Зблискує лампа-спалах — фотоапарат фіксує мить: ав¬томобіль, браконьєри із неводом в руках. Дружинники вмикають ще кілька ліхтариків: кільце звузилось.

Порушники навіть не пробували опиратися. Склавши протокол, вилучили невід та інші речові докази, рушаємо далі.

— Стомилися, хлопці? — питаю.

— Та ні, тільки розохотилися.

— Тоді вперед. Мусимо встигнути на іншу затоку, кіло¬метрів за п’ять звідси.

Доки дійшли, вже й засіріло, вже й червона дучка заясні¬ла на сході: почався новий день. За півкілометра від води вирішили перепочити. Вислали вперед розвідників — хлоп¬ців з трофейним неводом. £кщо й помітять їх браконьє¬ри, то сприймуть за своїх. Діяти їм належить так: двоє з неводом лишаються на березі, а третій буцімто Йде пригна¬ти машину.
— Як там? — питаємо, коли цей третій повертається.

— Є! Якраз із моря повернулися на надувному човні, сітку перебирають. Двоє їх там, і мотоцикл з коляскою в кущах.
Через годину два браконьєри із села Лошакова Гутч, сопучи й покректуючи, писали в протоколі пояснення. Дов¬го чухали потилиці й, втративши надію вмовити дружин¬ників «розійтися по-доброму й запити могорич», скочили на мотоцикл і погуркотіли до села.
Багато встигли ми того разу — лнбонь, тому, що поруш¬ники звикли до рибінспекторів на машинах чи катерах, які чути здалеку, а так щоб пішки, глухими нетрищами діста¬лися до їхніх «пасовиськ»… І заховатися не встигнеш, за¬хоплений зкенацькаї
До речі, Мої помічники називалися рибінспекторами не для солідності: більшість із них справді громадські рибін¬спектори І майже   всі — інспектори по   охороні природи.

Спали вдень, години зо дві, й так міцно, що навіть пе¬куче сонце не могло нас збудити. А потім, продовжуючи свій рейд, перейшли на обвідний канал водосховища, взяли курс на Київ. Поповнили колекцію наших трофеїв — зна¬йшли й забрали з собою капкан на ондатру.

Здавалося нам, шо за цю ніч ми врятували тисячі май¬бутніх лящів, линів, щук. Настрій був піднесений ~ навіть втоми не відчували. Простували прибережною стежиною, і раптом хтось запропонував:

— Нумо, пісню — нашу дружинівську! І розляглося над плесами:

Ми вірим: це зміліють наші ріки, А небо не затьмарить чорний дим. Мала ріка зростає у велику. Майбутній день належить молодим.
Як свідчить життя, чимало членів студентських дру¬жин стають згодом сумлінними та ініціативними праців¬никами природоохоронних закладів. Тих, хто в молоді роки дістав добрий гарт, не залякаєш і не вмовиш «си¬діти тихо». Отак у всі дзвони вдарили вихованці Донець¬кого університету, а тепер працівники Луганського запо¬відника Є. Боровик, В. Тимошенков, В. Кочугура, зі¬ткнувшись з просто-таки диким фактом масового винищен¬ня бабака на землях колгоспу «Батьківщина» Міловського району на Ворошиловградщині.

Колись цього звіра на Україні було багато, однак через невпорядкований промисел він став кандидатом до Червоної книги і зберігся лише в Міловському районі, де свого часу було створена Степову бабакову філію Лу¬ганського державного заповідника АН УРСР «Стрільцівський степ»- Полювання на бабака повністю заборонене, й за знищення одного звірка передбачено покарання в розмірі 100 карбованців.

І от ця тварина, цінна своїм цілющим жиром, смачним м’ясом і красивою шкуркою, стала на заваді керівникам господарств: мовляв, багато шкоди завдає посівам соняш¬ника. Можно було б порушити питання про відлов та розселення бабака в ті області, де його немає (в Росій¬ській Федерації тварина таки ж записана до Червоної книги), або відділити поля від бабачииих володінь неве¬личкими лісосмугами, врешті, звернутися з клопотанням, на основі актів, до інспекції Держстраху, яка б відшко¬дувала збитки, але вихід, який знайшли районні керівни¬ки, просто-таки вражав цілковитою безвідповідальністю й дрімучим екологічним та юридичним невіглаством. Баба¬ків взялися в масовому порядку знищувати, й тільки торік у травні було потруєно від 200 до 800 тваринок різного віку- Збитки, завдані природі, дорівнюють сумі від 20 до 80 тисяч карбованців. Труїли бабаків гексахлорановими шашками, водночас забруднюючи десятки гектарів землі. Отак безглуздо й жорстоко було порушено закони про охорону тваринного світу» вчинено комплексний злочин проти природи.

Це навіть браконьєрством не назвеш, бо браконьєрству-ють заради використання добутого, а тут…

Далі — більше. Деякі керівники вирішили винищува¬ти звірину «законними методами», й для цього було скла¬дено лист до Головного управління Мисливського госпо¬дарства Мінлісгоспу УРСР з проханням дозволити від¬стріляти три тисячі бабаків: мовляв, вони винні у невро¬жаї соняшника, через що господарство зазнає збитків. Як кажуть у народі, з хворої голови на здорову, точніше на горопашну бабачачу. І, що найсумніше, ініціаторами цього виступали представники природоохоронних органі¬зацій: начальник обласного Ворошилоаградського управ¬ління лісового господарства та лісозаготівель та началь¬ник інспекції обласної охорони природи. Отак деякі люди розуміють державні інтереси та свої службові обо¬в’язки.

І — загриміли постріли поблизу заповідного «Стрільцівського степу», ядра ареалу бабачих поселень, хоч подіб¬ні акції (якщо вже й справді в них є невідкладна потреба) належить проводити лише на периферії, аби туди потім переселялися звірі з густо заселених місць. І про це ніхто не подумав. Не подумали й про те, що робити з забитими бабаками, адже на оббілування одного витрачають близь¬ко години. їх же відстрілювали по кілька десятків за день, У серпневу спеку тушки починали псуватися вже за годину-другу. Для обробки відстріляних бабаків залучали випадкових людей, віддаючи за зняту шкуру м’ясо й жир — той самий, який на базарі продають по 50 карбованців за кілограм. Ось вам і лазівка для нетрудових доходів. Окрім того,—і це найсумніше—місцеві браконьєри відчули при¬лив енергії: який закон, яка заборона, яка Червона кни¬га, коли бабаків стріляють і труять аміачною водою та гексахлорановими шашками! По дорозі до автобусної станції селища Мілове я зайшов в господарчий магазин і побачив там чергу біля прилавка.

— Капкани завезли, великі, якраз на бабака,—охоче пояснив мені молодик у пухнастій шапці з нового хутра, бабачаного, звичайно ж.

Що може опиратися цій злій вакханалії, цьому без¬думному нищенню природних багатств? Тільки високе чуття свого обов’язку й громадське сумління, зразки яко¬го виявляють вихованці студентських природоохоронних дружин.