Тетяна Котенко
Член ДОП КДУ «Ленінський дозор» 1969-1972
Сьогодні – к.б.н., ст.н.с. Відділу популяційної екології Інституту зоології імені І.І.Шмальгаузена НАН України
В 1967–1972 гг. я училась на дневном отделении биологического факультета Киевского государственного университета им. Т.Г. Шевченко. После второго курса нас распределяли по кафедрам, и я выбрала кафедру зоологии позвоночных животных, поскольку с раннего детства интересовалась зоологией. Наша группа состояла из шести человек — пяти парней и меня, старосты группы. На третьем курсе я стала также старостой зоологического кружка, и тогда же у нас начался спецкурс по териологии. Его вел профессор Александр Порфирьевич Корнеев. Свои лекции он читал медленно, с расстановкой и выражением, и хотя подаваемый материал был невелик по объему и глубине, но излагал он его с таким вдохновением, что даже самая простая информация приобретала особый смысл.
Однажды на занятии А.П. Корнеев рассказал нам о дружине по охране природы при Московском госуниверситете и предложил организовать аналогичную дружину и на биофаке Киевского университета. Мы «загорелись». Так в конце 1969 или начале 1970 г. на базе нашей группы была создана дружина, названная по предложению А.П. Корнеева «Ленинский дозор». Первыми дружинниками стали студенты нашей группы Тарас Харченко, Николай Мироненко и я, при этом Тарас, высокий сильный парень, был назначен начальником штаба дружины, Коля — комиссаром, а я отвечала за агитацию и пропаганду. Поскольку я была старостой зоологического кружка, то свою агитационную работу начала на заседаниях кружка. Рассказала о дружине и на общих собраниях своего курса и биофака. И вскоре у нас появились новые члены из студентов третьего, второго и первого курсов, в основном зоологи. Среди них были Владимир Шуваликов, Анатолий Полуда, Сергей Разгонов, Кирилл Ставровский и многие другие. Девочек в дружине было мало — хорошо помню только Людмилу Кальсину (ныне Вакаренко), которая проявляла большой интерес к работе дружины.
Некоторые ребята приходили к нам из других отделений биофака — так в дружине появились «вечерник» Олег Головач, который позже перевелся на стационар, и Владимир Вакаренко, обучавшийся на заочном отделении. С Володей я впервые познакомилась еще в кружке при Киевском зоопарке, теперь мы встретились в дружине. Позже мы много лет работали вместе в одном отделе Института зоологии АН УССР (в настоящее время — Отдел популяционной экологии Института зоологии им. И.И. Шмальгаузена НАН Украины). Затем наши пути разошлись, но дружеские отношения сохранились и поныне. В дружине Володя познакомился с Людой Кальсиной и через пару лет они поженились.
В 1971 г. была произведена реорганизация руководства дружины: Тарас Харченко стал именоваться командиром дружины и у него появилось два заместителя — по оперативной работе (О.Ф. Головач) и по агитации, пропаганде и воспитательной работе (Т.И. Ситко, ныне Котенко). После окончания университета и поступления в аспирантуру я уже не могла принимать участие в работе дружины, поскольку бóльшую часть года проводила в экспедициях далеко от Киева. Мои функции в дружине стала выполнять Люда — в течение двух лет, до ее выпуска из университета.
Многие из дружинников в дальнейшем защитили кандидатские и даже докторские диссертации, стали известными учеными, некоторые преподавали на биологических факультетах различных вузов или работали в министерствах и государственных комитетах. Таким образом, работа подавляющего большинства дружинников была в той или иной мере связана с вопросами охраны природы. В частности, Т.А. Харченко стал доктором биол. наук и в последние годы своей жизни заведовал Отделом санитарной гидробиологии Института гидробиологии НАН Украины. К сожалению, в 2009 г. его не стало. Н.А. Мироненко — специалист в области охотничьего дела, работает заместителем начальника управления Госкомлесхоза Украины. Кандидаты биол. наук энтомолог В.Б. Шуваликов, орнитолог А.М. Полуда и герпетолог Т.И. Котенко являются сотрудниками Института зоологии им. И.И. Шмальгаузена НАН Украины. Л.П. Вакаренко стала геоботаником, кандидатом биол. наук, и работает в Институте ботаники им. Н.Г. Холодного НАН Украины.
Поскольку наша организация была очень молодой, мы старались перенимать положительный опыт работы других дружин. С этой целью мы ездили в Москву знакомиться с работой дружины Московского университета и на слёт дружин СССР, где слушали отчеты о их работе, обменивались полезной информацией и проводили совместный рейд с московскими дружинниками. Во время моей поездки в Харьков зимой 1972 г. на принятие воинской присяги моим братом, единственно, что я еще успела сделать в этом городе, в котором была впервые, это посетить Харьковский университет и побеседовать с командиром местной дружины. Моя сокурсница Наталья Лукьянович после окончания университета ездила на Дальний Восток и в одном из заповедников встретила в лесу парня. Разговорились, стали выяснять, кто откуда и есть ли общие знакомые. Оказалось, что из киевлян он знал только меня. И был этот парень командиром дружины Харьковского университета. Вот уж воистину мир тесен.
Чем занималась наша дружина? Мы ловили браконьеров – охотников и рыболовов, устраивали рейды по борьбе с продавцами весенних цветов — подснежников, крокусов, пролесков. Конфискованные цветы сдавали в цветочные магазины, рыбу — в гастрономы. Помню, со сбытом конфискованной продукции были трудности, т.к. продавцы не хотели ее принимать (объем продукции невелик, а мороки с документами много). Нередко приходилось ходить от магазина к магазину. Уничтожать же цветы или рыбу нам было жалко.
С браконьерами – рыбаками у меня связано одно из самых ярких воспоминаний, касающихся работы в дружине. Весной 1971 г. у нас был рейд в Плюты, и там мы увидели лодку с браконьерами, ловившими рыбу сетями. Чтоб не спугнуть рыбаков и выманить их на берег, ребята спрятались, а меня с Людой отправили на переговоры — мы должны были сделать вид, что хотим купить рыбу. Рыбаков мы на берег заманили, ребята их стали задерживать, но наткнулись на яростное сопротивление. Поскольку силы были неравные, кто-то из рыбаков помчался в село за подмогой. Другой схватил огромную дубину (чуть ли не ствол дерева) и, размахивая ею, стал вертеться так, что никто не мог к нему подступиться. Попробовал подбежать Кирилл Ставровский, согнувшись чтоб проскочить ниже летящей дубины, но получил сильнейший удар по спине и голове. У меня аж дух захватило — я испугалась, что Кирилл получил серьезное увечье или того хуже. Тут появилась подмога, браконьеры оживились, стали нападать. Разгонов для острастки стал стрелять в воздух. Ситуация накалилась до предела. Мне очень хотелось помочь нашим ребятам, но как? Я не могла непосредственно участвовать в их борьбе с браконьерами, т.к. физически была слабой, не спортивной. Да нас, девочек, ребята и не пускали во всякие потасовки, запрещали вмешиваться. Но делать-то что-то надо было. И тут я заметила, что браконьеры и дружинники сконцентрировались на большой поляне, а на берегу остались без присмотра сети и лодка. Я незаметно проскочила к челну, забросила в него сети и отплыла от берега. Лодкой я управлять умела — научилась в Каневском заповеднике во время прохождения полевых практик. Когда браконьеры заметили, что их основное богатство и главные улики (т.е. сети) плавают со мной по середине протоки, разозлились ужасно. А наши ребята потом меня похвалили за сообразительность.
А.П. Корнеева, как и нас всех, очень обеспокоил этот случай, и профессор решил нас обучить приемам боевого самбо. Он договорился на каких-то военных курсах повышения квалификации и нам прислали офицера – самбиста. Он некоторое время вел с нами занятия, на которые ходили и мы с Людой. Занятия мне нравились, т.к. я впервые поняла, что при необходимости смогу себя защитить. Но ходила я на эти тренировки, к сожалению, недолго. Однажды тренер решил показать на мне бросок через плечо с захватом, поставил меня позади себя и резко дернул за руку, не заметив, что одновременно наступил мне на ногу. В результате мне пришлось лечить связки и коленный сустав, а когда я поправилась, офицер закончил переподготовку и вернулся в свой город, и наша секция прекратила свое существование.
Осенью 1970 или 1971 г. мы на микроавтобусе ездили ловить браконьеров–охотников. И наше транспортное средство не выдержало бездорожья и непогоды и застряло в грязи где-то в глухомани. Ребята пытались вытащить автобус, но он увяз капитально. Мы с Людой решили сбегать в село за машиной и тросом. Ребята наше отсутствие не заметили. Мы нашли машину, договорились обо всем с водителем и спрятались в кузове — решили ребят разыграть. Когда ребята увидели приближающуюся машину, очень обрадовались «случайной попутке», стали бегать, энергично «голосовать», а когда машина остановилась, то из кузова выглянули мы. Надо было видеть те физиономии! Дело в том, что дружинники–парни к нам, девушкам, относились хорошо, но свысока, как это вообще принято в нашей стране. Поэтому если нам удавалось совершить какой-то заметный поступок, принести ощутимую пользу, то ребята несколько приунывали, а мы искренне радовались.
Весной 1971 г. на дамбе Киевского водохранилища наша дружина решила устроить облаву на браконьеров, ловивших рыбу во время нереста, к тому же запрещенными орудиями лова. Мы приехали туда вечером и стали «втираться в доверие»: чтоб раньше времени не спугнуть браконьеров, делали вид, что сами приехали за рыбой. На всякий случай я закамуфлировалась под парня — брюки, куртка, короткая стрижка, кепка, к тому же старалась не разговаривать. Ночью несколько браконьеров подошли к нам, завели разговор с ребятами. Я особо не прислушивалась, тем более, что рыбаки говорили на каком-то странном и непонятном языке: я решила, что это специфический рыбацкий жаргон и назвала его про себя «рыбьим языком». В это время все мы стояли под фонарем, и я заметила, как Олег Головач покраснел. Затем он, как истинный джентльмен, не выдержал и сказал: «Ребята, не выражайтесь, среди нас девушка». Парни очень удивились, долго нас разглядывали и с большим трудом определили меня до пола. Но выражаться все же перестали и отошли в сторону. Я спросила у Олега, в чем дело. Оказалось, что это был мат. Так я впервые познакомилась с великим и могучим русским матом. Наши ребята удивились не меньше браконьеров — они не могли себе представить, что я до этого никогда мат не слышала. А где я могла его слышать? От родителей–музыкантов дома, или от учителей в школе, или в библиотеке, где я сидела безвылазно?
Мое детство и ранняя молодость прошли в совершенно тепличных, комнатных условиях, и я была очень далека от реальной жизни. Следующий раз я столкнулась с матом тогда, когда однажды на поляне в лесу увидела «ничейный» трактор и забралась в него, решив хоть немного на нем проехаться. Но тут из кустов выскочил тракторист и разразился по полной программе. В ответ он услышал … смех и опешил. Я же ему объяснила: «Вы так старались, и всё зря — я ведь ничего не поняла и не смогла оценить Ваше красноречие».
После окончания университета и аспирантуры я стала герпетологом, работала с ядовитыми змеями, ежегодно по несколько месяцев проводила в экспедициях, причем обычно ездила одна. От моей былой неприспособленности не осталось и следа. Я попадала в разные ситуации, порой очень сложные, и выходила из них живой и, как правило, невредимой. И считаю, что первые уроки активной взрослой жизни, как бы «боевое крещение», я получила, будучи членом дружины Киевского университета. И я вспоминаю те дни, наших ребят и Александра Порфирьевича только с благодарностью. С тех времен прошло уже четыре десятилетия. Годы стерли из памяти многое. Но запомнилось ощущение нашей молодости, царившего тогда энтузиазма и задора, и горячего желания всеми доступными способами сохранить природу.
Тетяна Котенко
(переклад Ганни Заворотної)
З чого все починалось
В 1967-1972 р.р. я вчилася на денному відділенні біологічного факультету Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Після другого курсу нас розподіляли на кафедри, і я обрала кафедру зоології хребетних тварин, оскільки з раннього дитинства цікавилася зоологією. Наша група складалася з шости людей – п’яти парубків і мене, старости групи. На третьому курсі я стала також старостою зоологічного гуртка, і тод ж у нас почався спецкурс з теріології. Його вів професор Олександр Порфірієвич Корнєєв. Свої лекції він читав повільно, з розстановкою і виразно, і хоча матеріал, що подавався, був невеликим за об’ємом і глибиною, але виладав він його з такою наснагою, що навіть найпростіша інформація набувала особливого сенсу.
Одного разу на занятті О.П. Корнєєв розказав нам про Дружину охорони природи при Московському державному університеті і запропонував організувати аналогічну Дружину і на біофаці Київського університету. Ми “запалали”. Так у кінці 1969 або на початку 1970 р. на базі нашої групи була створена Дружина, названа за пропозицією О.П. Корнєєва “Ленінський дозор”. Першими дружинниками стали студенти нашої групи Тарас Харченко, Микола Мироненко і я, при цьому Тарас, високий сильний парубок, був призначений керівником штабу Дружини, Коля – комісаром, а я відповідала за агітацію і пропаганду. Оскільки я була старостою зоологічного гуртка, то свою агітаційну роботу почала на засіданнях гуртка. Розповідала про Дружину і на загальних зборах свого курсу і біофаку. І скоро у нас з’явилися нові члени зі студентів третього, другого і першого курсів, в основному зоологи. Серед них був Володимир Шуваліков, Анатолій Полуда, Сергій Разгонов, Кирил Ставровський і багато інших. Дівчат у Дружині було мало – добре пам’ятаю лише Людмилу Кальсінй (нині – Вакаренко), котра проявляла велике зацікавлення до роботи Дружини.
Деякі хлопці приходили до нас з інших відділів біофаку – так у Дружині з’явився “вечірник” Олег Головач, котрий пізніше перевівся на стаціонар, і Володимир Вакаренко, який вчився на заочному відділенні. З Володею я вперше познайомилася ще у гуртку при Київському зоопарку, тепер ми зустрілись і у Дружині. Пізніше ми багато років працювали разомв одному відділі Інституту зоології АН УРСР, зараз – Відділ популяціонної екології Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАн України. Потім наші шляхи розійшлись, але дружні відносини збереглись і донині. У Дружині Володя познайомився з Людою Кальсіною і через пару років вони одружились.
В 1971 р. було реорганізовано керівництво Дружини: Тарас Харченко став називатися командиром Дружини і у нього з’явилося два заступники – з оперативної роботи (О.Ф. Головач) і з агітації, пропаганді і виховної роботи (Т.І. Сітко, нині Котенко). Після закінчення університету і вступу до аспірантури я вже не могла приймати участь у роботі Дружини, оскільки більшу частину року проводила в експедиціях далеко від Києва. Мої функції у Дружині стала виконувати Люда – протягом довх років, до її випуску з університету.
Багато дружинників у подальшому захистили кандидатські і навіть докторські дисертації, стали відомими ученими, деякі викладали на біологічних факультетах різноманітних вищів або працювали у міністерствах і державних комітетах. Таким чином, робота більшої кількості дружинників була у тій чи іншій мірі пов’язана з питаннями охорони природи. Зокрема, Т.А. Харченко став доктором біологічних наук і в останні роки свого життя завідував Відділом санітарної гідробіології НАН України. На жаль, у 2009 р. його не стало. Міроненко Н.А. – спеціаліст у галузі мисливської справи, працює заступником керівника управління Держкомлісгоспу України. Кандидати біологічних наук ентомолог В.Б. Шуваліков, орнітолог А.М. Полуда і герпетолог Т.І. Котенко є співробітниками Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України. Вакарекно Л.П. стала геоботаніком, кандидатом біологічних наук, і працює в Інституті ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України.
Оскільки наша організація була дуже молодою, ми намагалися переймати позитивний досвід роботи інших Дружин. З цією метою ми їздили до Москви знайомитися з роботою Дружини Московського університету і на зліт Дружин СРСР, де слухали звіти про їх роботу, обмінювалися корисною інформацією і проводили сумісний рейд з московськими дружинниками. Під час моєї поїздки до Харкова взимку 1972 р. на прийнятті воїнської присяги моїм братом, єдине, що я ще встигла зробити у цьому місті, у котрому була вперше, це відвідати Харківський університет і поговорити з командиром місцевої Дружини. Моя однокурсниця Наталія Лук’янович після закінчення університету їздила на Далекий Схід і в одному з заповідників зустріла у лісі парубка. Розговорилися, стали з’ясовувати, хто звідки і чи є спільні знайомі. Виявилося, що з киян він знав лише мене. І був цей парубок командиром Дружини Харківського університету. Ось уже воїстину світ тісний.
Чим займалася наша Дружина? Ми ловили браконьєрів – мисливців і риболовів, влаштовували рейди з боротьби з продавцями весняних квітів – підсніжників, крокусів, пролісок. Конфісковані квіти здавали до квіткових крамниць, рибу – до гастрономів. Пам’ятаю, зі збутом конфіскованої продукції були труднощі, бо продавці не хотіли її приймати (об’єм продукції невеликий, а мороки з документами багато). Нерідко доводилося ходити від крамниці до крамниці. Знищувати ж квіти чи рибу нам було шкода.
З браконьєрами-рибалками у мене пов’язаний один з найяскравіших спогадів, що стосується роботи у Дружині. Весною 1971 р. у нас був рейд до Плют, і там ми побачили човна з браоньєрами, які ловили рибу сітями. Щоб не сполохати рибалок і виманити їх на берег, хлопці сховались, а мене з Людою відправили на перемовини – ми мали зробити вигляд, що хочемо купити рибу. Рибалок ми на берег заманили, хлопці їх стали затримувати, але наштовхнулися на яросний супротив. Оскільки сили були нерівні, хтось з рибалок помчався до села за підмогою. Інший схопив величезну дубину – ледь не стовбур дерева, і, розмахуючи нею, став вертітися так, що ніхто не міг до нього підступити. Спробував підбігти Кирило Ставровський, зігнувшися, щоб проскочити нижче дубини, але отримав дуже сильний удар у спину і голову. У мене аж дух захопило – я злякалася, що Кирило отримав серйозну травму або й того гірше. Тут з’явилася підмога, браконьєри оживилися, стали нападати. Разгонов для відстрастки став стріляти у повітря. Ситуація накалилася до межі. Мені хотілося допомогти нашим хлопцям, але як? Я не могла безпосередньо брати участь в їх боротьбі з браконьєрами, бо фізично була слабкою, неспортивною. Та нас, дівчат, хлопці і не пускали до різних потасовок, забороняли втручатися. Та робити-то щось було треба. І тут я помітила, що браконьєри і дружинники сконцентрувалися на великій галявині, а на березі залишилися без нагляду сіті і човен. Я непомітно проскочила до човна, закинула до нього сіті і відплила від берегу. Човном я управляти вміла – навчилась у Канівському заповіднику під час проходження польових практик. Коли браконьєри помітили, що їх основне багатство, тобто сіті, плавають зі мною посеред протоки, розлютилися жахливо. А наші хлопці потім мене похвалили за кмітливість.
Корнєєва А.П., як і нас всіх, дуже занепокоїв цей випадок, і професор вирішив нас навчати прийомам бойового самбо. Він домовився на якихось військових курсах підвищення кваліфікації і нам прислали офіцера-самбіста. Він деякий час вів з нами заняття, на котрі ходили і ми з Людою. Заняття мені подобалися, бо я вперше зрозуміла, що за потреби зможу себе захистити. Та ходиал я на ці тренування, на жаль, недовго. Одного разу тренер вирішив показати на мені кидок через плечо з захопленням, поставив мене позаду себе і різко потягнув за руку. не помітивши, що одночасно наступив мені на ногу. У результаті мені довелося лікувати зв’язки і колінний суглоб, а коли я поправилася, офіцер закінчив перепідготовку і повернувся до свого міста, і наша секція припинила своє існування.
Восени 1970 або 1971 р. ми на мікроавтобусі їздили ловити браконьєрів-мисливців. І наш транспортний засіб не витримав бездорожжя і непогоди і застряг у бруді десь у глухомані. Хлопці намагалися витягнути автобус, але він зав’яз капітально. Ми з Людою вирішили збігати до села за машиною і тросом. Хлопці нашої відсутності не помітили. Ми знайшли машину, домовилися про все з водієм і сховались у кузові – вирішили хлопців розіграти. Коли хлопці побачили машину, то дуже зраділи “випаковій попутці”, стали бігати, енергійно голосувати, а коли машина зупинилася, то з кузову визирнули ми. Треба було бачити ті фізії! Справа в тому, що дружинники-хлопці до нас, дівчат, ставилися добре, але зверхньо, як це взагалі прийнято у нашій країні. Тому якщо нам вдавалося здійснити якийсь помітний вчинок, принести відчутню користь, то парубки дещо пригнічувались, а ми щиро раділи.
Весною 1971 р. на дамбі Київського водосховища наша Дружина вирішила влаштувати облаву на браконьєрів, які ловили рибу під час нересту, до того ж, забороненими знаряддями лову. Ми приїхали туди ввечері і стали “втиратися у довіру”: щоб завчасно не нажахати браконьєрів, робили вигляд, що ми самі приїхали за рибою. Про всяк випадок я закамуфлювалася під парубка – брюки, куртка, коротка стрижка, кашкет, до того ж, намагалася не розмовляти. Вночі декілька браконьєрів підійшли до нас, завели розмову з хлопцями. Я особливо не прислухалася, тим більше, що рибалки розмовляли якоюсь дивною і незрозумілою мовою: я вирішила, що це специфічний рибальський жаргон і назвала його про себе “рибячою мовою”. У цей час ми всі стояли під ліхтарем, і я помітила, як Олег Головач почервонів. Потім він, як справжній джентльмен, не витримав і сказав: “Хлопці, не вислолюйтеся, серед нас дівчина.”Хлопці дуже здивувалися, довго нас роздивлялись і з великою важкістю визначили мене до статі. Та висловлюватися все ж перестали і відійшли вбік. Я спитала в Олега, у чому справа. Виявилося, що це був мат. Так я вперше прзнайомилася з великим і могучим російським матом. Наші хлопці здивувалися не менше браконьєрів – вони не могли собі уявити, що я до цього ніколи мат не чула. А де я могла його чути? Від батьків-музикантів вдома, чи від вчителів у школі, чи у бібліотеці, де я сиділа безвилазно?
Мої дитинство і юність пройшли у геть теплічних, кімнатних умовах, і я була дуже далека від реального життя. Наступного разу я зіштовхнулася з матом тоді, коли одного разу на галявині у лісі побачила “нічий” трактор і забралася до нього, вирішивши хоч трохи ним проїхати. Та тут з кущів вискочив тракторист і разразився по повній програмі. У відповідь він почув… сміх і опішив. Я ж йому пояснила: “Ви так намагалися, і все даремно – я ж нічого не зрозуміла і не змогла оцінити Ваше красномовство.”
Після закінчення університету і аспірантури я стала герпетологом, працювала з отруйними зміями, щорічно місяцями проводила в експедиціях, причому зазвичай їздила одна. Від моєї колишньої непристосованості не залишилось і сліду. Я потрапляла до різних ситуацій, порою дуже складних, і виходила з них живою і, як правило, неушкодженою. І вважаю, що перші уроки активного дорослого життя, ніби “бойове хрещення”, я отримала, коли була членом Дружини Київського університету. І я згадую ті дні, наших хлопців і Олександра Порфірьовича лише з вдячністю. З тієї пори пройшло вже чотири десятиріччя. Роки стерли з пам’яті багато. Та запам’яталося відчуття нашої молодості, ентузіазму і задору, що панували тоді, і гарячого бажання всіма доступними засобами зберегти природу.
