Член ДОП Харківського державного університету ім.Каразіна 1987-1992, з 1990-1991 – Командир ДОП, 1991-1996 – Куратор Руху ДОП України.
Сьогодні – Голова Ради Екологічної групи “Печеніги”
На биофак Харьковского госуниверситета я поступил в 1987 году. 3 сентября для нас, первокурсников, была презентация факультетских кафедр, где о себе рассказывала и Дружина. Через пару дней я пришел на собрание штаба, а 9 сентября уже был в своем первом рейде – на Птичьем и Конном рынках.
совместный рейд по БсБ ДОП ХГУ, ДОП ХГПИ (харьковский пединститут) и ДОП ДГУ (Днепропетровский университет), апрель 1991 г.
Удостоверение инспектора я получил весной 1988 г. Всего же за пять лет учебы в университете я успел позаниматься всеми направлениями работы Дружины: БсБ, “Рынки”, НИР, ООПТ, БсЗ. На младших курсах больше работал по “Рынкам”, потом – по ООПТ.
Осенью 1988 года меня выбрали в штаб Дружины, осенью 1989 – командиром, в 1990 году я стал начальником отдела охраны природы экологического центра “Озон” – первой в СССР негосударственной природоохранной самоокупающейся организации. “Озон” создали выпускники нашей ДОП, главным его идеологом и воплотителем был Сергей Таглин. В основу деятельности экоцентра было положено разделение коллектива на бизнесменов и природоохранников: часть полученной прибыли шла на охрану природы. Во время расцвета “Озона” (1989 – 1991 гг.) наша дружина очень тесно сотрудничала с ним.
Кроме “Озона” мы тесно работали (проводя совместные рейды, помогая друг другу письмами и т.п.) с самыми разными дружинами СССР, прежде всего, Харьковского педагогического института, Харьковского гидрометтехникума, Харьковским оперативным соединением, ДОПами Донецкого, Московского, Киевского и Воронежского университетов. И сотрудничество было, подчас, очень тесным: с донцами мы несколько лет кряду проводили совместные рейды, например, ежегодные рейды на реку Грузской Еланчик по «Рыбе»; менялись группами по «Первоцвету». В 1991 г. у донцов не хватало инспекторов для проведения операции, мы же 8 марта проводили совещание Рабочей группы по БсБ Всесоюзного Движения, на котором очень были нужны их представители. Договорились, что мы отправляем в Донецк опытную группу на «Первоцвет», донцы – нам малоопытных дружинников на совещание. В итоге донецкие дружинники с другими участниками совещания помогали нам в Харькове рейдовать по «Первоцвету».
К москвичам мы ездили в заказник “Журавлиная Родина” помогать разгонять сборщиков клюквы, которые своим присутствием распугивали предпролетное скопление журавлей. С гидрометовцами провели множество рейдов по “Рыбе” на Печенежском водохранилище; воронежцам сделали тираж черно-белых плакатов по «Первоцвету» на грузинском языке (до того такие плакаты мы распространяли по харьковским рынкам).
ДОП ХГУ координировала деятельность членов ДДОП на востоке Украины, фактически курируя деятельность дружин Днепропетровского университета и Полтавского пединститута.
В разное время я координировал отдельные направления ДДОП: был координатором по “Первоцвету” в Украине, членом Рабочей группы по БсБ Всесоюзного Движения и т.п. В начале 90-х годов бывшие командиры ДОПов Калининградского рыбохозяйственного института Андрей Котюх и Воронежского университета Андрей Ахрамеев, работавшие в магаданской рыбинспекции, формировали Дальневосточный отряд по охране лососевых, который в июле-августе охранял нерестилища красной рыбы в бассейне Охотского моря. Я в 1991-1992 гг. отвечал за набор в этот отряд от Украины. Но сам в него так и не попал – пока собирался, распался Союз, а с ним – и сам отряд.
С поста командира я ушел в 1991 году, в том же году на Всесоюзной конференции ДДОП в Гайдарах меня выбрали координатором по Украине. Это был один из самых сложных периодов в Движении: на саму конференцию приехали представители едва ли больше, чем от 10 организаций. Поэтому, как координатор, я занимался исключительно поиском по Украине инициативных природоохранных групп, старался помочь им информацией и методиками, – в общем, старался наладить их работу. Самой сильной в то время в Украине стала запорожская ДОП.
Закончил координаторство я в 1996 году на Конференции ДДОП в Лахте, – из-за того, что почувствовал возрастной разрыв с дружинниками-студентами. А координатор дожжен понимать тех, кого координирует.
Но связь с членами ДДОП никогда не прерывал.
ДОП ХГУ установка искусственных гнезд цапель, январь 1991 г., на снимке - Е. Антонов.
ДОП ХГУ установка искусственных гнезд цапель, январь 1991 г., на снимке - С. Шапаренко.
ДОП ХГУ установка искусственных гнезд цапель, январь 1991 г., на снимке слева направо - Е. Антонов, Д. Землянский, Ю. Мартынов, С.Шапаренко
На кого протокол не составишь?
В конце 80-х – в начале 90-х УООР пыталось уменьшить закрытую для охоты “зеленую зону” Харькова. А охотинспекция и мы (экоцентр “Озон” и ДОП ХГУ) противодействовали этому.
Чтобы de facto открыть охоту в зеленой зоне, в августе 1992-го УООР выдало в нее путевки, естественно, не согласовав этот шаг с охотинспекцией. Чтобы доказать незаконность действий УООРа, охотинспекции нужно было зафиксировать, что оно сделало. По закону это можно было сделать лишь, составив протоколы за охоту в запрещенном на то месте. При этом самих охотников, которых УООР направило в зеленую зону, штрафовать было явно не за что, – они при чем? куда их направили, там они и охотятся. Поэтому им решили ограничиться предупреждениями – минимальным наказанием по админкодексу (совсем никак не наказать человека, на которого был составлен админпротокол, нельзя). Но протоколами на этих охотников была бы зафиксирована выдача путевок в зеленую зону, и по ним уже можно было бы составить материалы на само УООР.
В итоге старший охотинспектор области Константин Валерианович Стрелец, экоинспектор Николай Зозуля, член ДОП ХГУ Женя Скоробогатов и я поехали рейдовать на открытие охоты на пернатых под Липцы, в зеленую зону. Командовал группой Стрелец.
Субботнюю вечернюю зорьку мы и сами весело провели, и охотников развлекли: составили больше 15 протоколов. Охотники были просто в бешенстве, – мало того, что мы им открытие охоты испортили, так еще и никто не верил, что по эти протоколам больше предупреждения им ждать нечего. От мата пухли и головы, и уши.
Наутро в воскресенье поехали на Петровские пруды. Подъезжаем к водоему – у костерка сидит трое мужчин и женщина, рядом – три расчехленных “ствола”. Мы с Женей выскочили из машины первыми, подошли, представились (мы были инспекторами общества охраны природы), попросили на проверку их документы. Двое молча дали документы, третий узнал, кто у нас старший, и сказал, что сам переговорит со Стрельцом. Когда подошел Стрелец, выяснилось, что тот, кто не дал документы – председатель УООРа Харьковского района (т.е. путевки в зеленую зону выдавал лично он), остальные – заместитель главного архитектора и начальник ГАИ.
После этого мы с Женей сели за протоколы. Первым подбежал Зозуля: надо-де документы уважаемым людям отдать. Я ответил, что старший – Стрелец, я с ним поговорю. Подошел Стрелец:
– Что ты собираешься делать?
– Составить протоколы. Вчера, кстати, за эти нарушения мы “отодрали” толпу охотников, эти чем лучше?
– Ты понимаешь, что я старший группы, а этим протоколам дать ход не смогу?
– Понимаю. Скажете, что я Вам не подчинился, – Стрелец хмыкнул и отошел в сторону.
Протоколы мы составили, причем и гаишник, и архитектор их подписали. Тем временем Стрелец и Зозуля договорились, что уооровец порейдует с нами. Поездили, составили несколько протоколов, а когда его уже везли к их бивуаку, он спрашивает:
– А у кого документы моих ребят?
– У меня.
– Давай.
– Почему это?
– Мы же договорились!
– Протоколы кто писал? Мы. А с нами никто не договаривался… – в машине все начали смотреть в разные стороны, только уооровец все пытался заглянуть в лицо Стрельцу или Зозуле.
Когда мы уже подъезжали к Харькову, Стрелец позвал меня к себе “попить чаю”. “Ну, – думаю, – начинается”. Отказать ему было неудобно, поскольку я уважал его, да к тому же – с самого первого курса учился у него работать.
Пока ехали, разговор не клеился, все больше молчали. Зайдя в квартиру, Стрелец попросил жену заварить нам чай, потом пробурчал, что нам надо поговорить. Жена поставила чайник, достала какое-то варенье и вышла. Мы закурили:
– Так, все-таки, что ты собираешься с этими протоколами делать?
– Завтра со всех документов сниму по пять ксерокопий, потом оригиналы отдам Вам, а позже напишу статью в газету. Так руководству и скажите – деваться Вам было некуда, мы отказались подчиняться. Не пустите протоколы в ход – скандал устроим.
– И это все?
– Все.
– Ну и хорошо!
В конце концов, мне даже не пришлось писать статью: Стрелец в течение недели вынес и постановления по протоколам на товарищей уооровца, и протокол на него самого за открытие незаконной охоты в зеленой зоне Харькова. Еще несколько лет зеленая зона оставалась закрытой для охоты.
А как уооровец разбирался потом со своими товарищами, я уже не знаю…
Знакомство с железнодорожной милицией
В 1996 году 7 марта мы целый день работали по “Первоцвету”. К концу дня наизымали все, что можно быть изъять: копну подснежников, цикламенов и шафранов. Сдавать их пошли в роддом возле Южного вокзала. Когда вышли из метро, заметили еще одного торгующего подснежниками. Большинство участников рейда уже спешили разойтись по домам (все это происходило после семи вечера, а рейдовали мы с самого утра), поэтому этого мужика решили задерживать вдвоем – я и Володя Ганопольский – когда избавимся от изъятой охапки цветов.
Выходим из роддома – а мужик торгует уже вместе с помощницей. Решили, что Ганопольский задерживает женщину, я – мужика. При этом папка с протоколами осталась у Володи.
Подхожу. Букеты оказались украшенные пролеской двулистной. Я спросил, по чем цветы, мы поторговались, пришли к какому-то общему знаменателю. Потом я заговорил об оптовой партии – 300 букетах, у него оказалось только 180, – на вокзале. “Ну, – говорю, – пойдем”. Ганопольский со своей “визави” продолжает беседовать. Я ж вида, что мы вместе, не подаю. Вообще друг на друга не смотрим.
Самое смешное, что этот продавец даже не поинтересовался, во что я его 180 букетов сложу, – я был с пустыми руками.
Вошли в вокзал, поднялись на второй этаж в зал ожидания. А там трое его товарищей вокруг каких-то коробок дремлют. Я же один…
Присели мы с ним на сиденье.
– А это что за коробки?
– Мы еще тюльпаны привезли.
– Ага. Ну, показывай.
– Вот, – раскрыл коробку в сумке. Все, как и должно было быть: букеты подснежника с вкраплениями пролески. – А ты говорил, что они вялые! Нормальные цветы!
Я сел над сумкой, лицом к нему, вполоборота к его товарищам, взял один букетик:
– Так… Вижу, что нормальные. А ты знаешь, что они в Красной книге?
– Ну и что… Знаю…
– Ничего, – достаю и разворачиваю корочку, – я из экоинспекции.
Он начинает приподниматься, я тоже встаю, заслоняю его от товарищей, понимая, что, если он сейчас позовет их, мне останется только удирать:
– Только тихо… Тихо. Это вокзал, ментов здесь немерянно. Дернешься – только хуже будет. Втянешь друзей – и на них протоколы составлю, не ищи себе неприятностей. Тихо поднимаемся, берем сумочку, и идем. И паспорт возьми. А друзья пусть тюльпанами торгуют.
И он пошел! И паспорт взял. Причем свои подснежники всю дорогу нес сам. Мне повезло, что по дороге нам попался наряд ппсников, увидев которых нарушитель совсем сник.
Так, он впереди, я сбоку и чуть сзади, без приключений, мы доковыляли до ЛОМа. Составлять протокол, а у меня из необходимого – только корочка и ручка. Я представился дежурному, долго объяснял, кто я и что я, и, в конце концов, он дал мне бланк протокола и стол в камере. Дальше было все тривиально: пересчитал цветы, составил протокол, дал его подписать задержанному, подождал десять минут, зарегистрировался в журнале и ушел.
Когда я приехал в общагу, Ганопольский уже созвал конференцию, на которой решали, где меня искать. У его нарушительницы было всего несколько букетов, поэтому он ее не задерживал, а только предупредил и забрал цветы.
Так мы познакомились с нашим железнодорожным ЛОМом, а ЛОМ – еще и с “Первоцветом”. Через год они уже вовсю участвовали в операции.
Сергій Шапаренко
Член ДОП Харківського державного університету ім. В. Каразіна 1987-1992 р.р., 1990-1991 р.р. – командир ДОП, в 1991-1996 р.р. – куратор Руху ДОП України.
Сьогодні – голова Ради Екологічної групи “Печеніги”.
На біофак Харківського держуніверситету я поступив 1987 р. Третього вересня для нас, першокурсників, була презентація факультетських кафедр, де про себе розказувала і Дружина. Через пару днів я прийшов на зібрання Штабу, а 9 вересня вже був у своєму першому рейді – на Пташиному і Кінному ринках.
Посвідчення інспектора я отримав весною 1988 р. Всього ж за п’ять років навчання в університеті я встиг познайомитися зі всіма напрямками роботи Дружини: БзБ, “Ринки”, НДР, ООПТ, БзЗ. На молодших курсах більше працював по “Ринках”, потім – по ООПТ.
Восени 1988 р. мене обрали до Штабу Дружини, восени 1989 р. – командиром, 1990 р. я став головою відділу охорони природи екологічного центру “Озон” – першої у СРСР недержавної природоохоронної самоокупної організації. “Озон” створили випускники нашої ДОП, головним його ідеологом і впроваджувачем був Сергій Таглін. В основу діяльності екоцентру був покладений поділ колективу на бізнесменів і природоохоронців: частина отриманого прибутку йшла на охорону природи. Під час розквіту “Озону” (1989-1991 р.) наша Дружина дуже тісно співпрацювала з ним.
Крім “Озону” ми щільно співпрацювали (проводячи спільні рейди, допомагаючи один одному листами тощо) з найрізноманітнішими Дружинами СРСР, перш за все, Харківського педагогічного інституту, Харківського гідрометтехнікуму, Харківським оперативним з’єднанням, ДОПами Донецького, Московського, Київського і Воронезького університетів. І співпраця була, підчас, дуже тісною: з дончанами ми декілька років поспіль проводили спільні рейди, наприклад, щорічні рейди на ріку Грузький Єланчик з “Риби”; мінялися групами з “Першоцвіту”. В 1991 р. у дончан не вистачало інспекторів для проведення операції, ми ж 8 березня проводили нараду Робочої групи з БзБ Всесоюзного Руху, на котрому були дуже потрібні їх представники. Домовилися, що ми відправляємо до Донецьку досвідчену групу на “Першоцвіт”, дончани нам – малодосвідчених дружинників на нараду. В результаті донецькі дружинники з іншими учасниками наради допомагали нам у Харкові рейдувати з “Першоцвіту”.
До москвичів ми їздили до заказнику “Журавлиная Родина” допомагати розганяти збиральників журавлини, котрі своєю присутністю розлякували передпролітне скупчення журавлів. З гідрометівцями провели безліч рейдів з “Риби” на Печенізькому водосховищі; воронежцям зробили наклад чорно-білих плакатів з “Першоцвіту” грузинською мовою, до того такі плакати ми розповсюджували харківськими ринками.
ДОП ХДУ координувала діяльність РДОП на сході України, фактично куруючи діяльність Дружин Дніпропетровського університету і Полтавського педінституту.
У різний час я координував окремі напрямки РДОП: був координатором з “Першоцвіту” в Україні, членом Робочої групи з БзБ Всесоюзного Руху тощо. На поч. 90-х рр. колишні командири ДОПів Калінінградського рибогосподарського інституту Андрій Котюх і Воронезького університету Андрій Ахрамеєв, які працювали у Магаданській рибінспекції, формували Далекосхідний загін з охорони лососевих, котрий у липні-серпні охороняв нерестилища червоної риби у басейні Охотського моря. Я 1991-1992 рр. відповідав за відбір для цього загону від України. Та сам до нього так і не потрапив – поки збирався, розпався Союз, а з ним – і сам загін.
З посту командира я пішов 1991 р., у тому ж році на Всесоюзній конференції РДОП у Гайдарах мене обрали координатором в Україні. Це був один з найскладніших періодів у Русі: на саму конференцію приїхали представники навряд чи більше, ніж від 10 організацій. Тому, як координатор, я займався виключно пошуком Україною ініціативних природоохоронних груп, намагався допомогти їм інформацією і методиками, – загалом, намагався налагодити їх роботу. Найсильнішою у той час в Україні стала Запорізька ДОП.
Закінчив координаторство я 1996 р. на Конференції ДОП у Лахті, – через те, що відчув віковий розрив з дружинниками-студентами. А координатор має розуміти тих, кого координує.
Та зв’язок з членами РДОП ніколи не переривав.
На кого протокол не складеш?
У к.80-поч. 90-х рр. УТМР намагався зменшити закриту для полювання “зелену зону” Харкова. А мисливінспекція і ми (екоцентр “Озон” і ДОП ХДУ) протидіяли цьому.
Щоб de facto відкрити полювання у зеленій зоні, у серпні 1992 р. УТМР видало до неї путівки, зрозуміло, не погодивши цей крок з мисливінспекцією. Щоб довести незаконність дій УТМР, мисливінспекції треба було зафіксувати, що вони зроблені. За законом це можна було зробити, лише склавши протоколи за полювання у забороненому на те місці. При цьому самих мисливців, котрих УТМР спрямувало до зеленої зони, штрафувати було явно нема за що, – вони тут при чому? (куди їх спрямували, там вони і полюють). Тому їм вирішили обмежитися попередженнями – мінімальними покараннями за адмінкодексом, зовсім ніяк не покарати людину, на котру був складений адмінпротокол, неможна. Та протоколами на цих мисливців була б зафіксована видача путівок до зеленої зони, і за ними вже можна було б скласти матеріали і на саме УТМР.
У результаті старший мисливінспектор області Костянтин Валеріанович Стрілець, екоінспектор Микола Зозуля, член ДОП ХДУ Женя Скоробагатов і я поїхали рейдувати на відкриття полювання на пернатих під Липці, до зеленої зони. Командував групою Стрілець.
Суботню вечірню зорьку ми і самі весело провели, і мисливців розважили: склали більше 15 протоколів. Мисливці були просто у сказі, – мало того, що ми їм відкриття полювання зіпсували, так ще ніхто і не вірив, що за цима протоколами більше попередження їм чекати нема на що. Від мату пухли і голови, і вуха.
Наранок у неділю поїхали на Петровські стави. Під’їжджаємо до водойми – біля багаття сидять троє чоловіків і жінка, поруч – три розчохлених “стовбури”. Ми з Женею вискочили з автівки першими, підійшли, представилися (ми були інспекторами Товариства охорони природи), попросили на перевірку їх документи. Двоє мовчки дали документи, третій дізнався, хто у нас старший, і сказав, що сам переговорить зі Стрільцем. Коли підійшов Стрілець, з’ясувалося, що той, хто не дав документи, – голова УТМР Харківського району, тобто путівки до зеленої зони видавав особисто він, інші – заступник головного архітектора і керівник ДАІ.
Після цього ми з Женею сіли за протоколи. Першим підбіг Зозуля: треба, мовляв, документи шановним людям віддати. Я відповів, що старший – Стрілець, я з ним поговорю. Підійшов Стрілець:
– Що ти збираєшся робити?
– Скласти протоколи. Вчора, до речі, за ці порушення ми “відтягли” натовп мисливців, а ці чим краще?
– Ти розумієш, що я старший групи, а цим протоколам дати хід не зможу?
– Розумію. Скажете, що я Вам не підкорився.
Стрілець хмикнув і відійшов у бік.
Протоколи ми склали, причому і даішник, і архітектор їх підписали. Тим часом Стрілець і Зозуля домовилися, що утмровець порейдує з нами. Поїздили, склали декілька протоколів, а коли їх вже везли до їх бівуаку, він питає:
– А у кого документи моїх хлопців?
– У мене.
– Давай.
– Чому це?
– Ми ж домовилися!
– Протоколи хто писав? Ми. А з нами ніхто не домовлявся… – в автівці всі почали дивитись у різні боки, лише утмровець все намагався зазирнути в обличчя Стрільцю або Зозулі.
Коли ми вже під’їздили до Харкова, Стрілець покликав мене до себе “попити чаю”. “Ну, – думаю, – починається.” Відмовити йому було незручно, оскільки я поважав його та, до того ж, з самого першого курсу вчився у нього працювати.
Поки їхали, розмова не клеїлася, всі більше мовчали. Зайшовши до квартири, Стрілець попросив дружину заварити нам чаю, потім пробурмотів, що нам треба поговорити. Дружина поставила чайник, витягла якесь варення і вийшла. Ми запалили:
– Так, все таки, що ти збираєшся з цима протоколами робити?
– Завтра зі всіх документів зніму п’ять ксерокопій, потім оригінали віддам Вам, а пізніше напишу статтю до газети. Так керівництву і скажете – діватися Вам було нікуди, ми відмовилися підкорятися. Не пустите протоколи у хід – скандал влаштуємо.
– І це все?
– Все.
– Ну й добре!
Врешті-решт, мені навіть не довелося писати статтю: Стрілець протягом тижня виніс і постанову за протоколами на товаришів утмровця, і протокол на нього самого за відкриття незаконного полювання у зеленій зоні Харкова. Ще декілька років зелена зона залишалася закритою для полювання.
А як утмровець розбирався потім зі своїми товаришами, я вже не знаю…
Знайомство з залізничною міліцією
Сьомого березня 1996 р. ми цілий день працювали з “Першоцвіту”. До кінця дня вилучили все, що можна було вилучити: копу підсніжників, білоцвітів і шафранів. Здавати їх пішли до пологового будинку біля Південного вокзалу. Коли вийшли з метро, помітили ще одного торгівця підсніжниками. Більшість учасників рейду вже поспішали розійтися додому (все це відбувалося після сьомої вечора, а рейдували ми з самого ранку), тому цього чоловіка вирішили затримувати вдвох – я і Володя Ганопольський – коли позбудемося вилученої оберемки квітів.
Виходимо з пологового будинку – а чоловік торгує вже разом з помічницею. Вирішили, що Ганопольський затримує жінку, я – чоловіка. При цьому папка з протоколами залишилась у Володі.
Підхожу. Букети виявилися прикрашеними проліскою двулистою. Я спитав, почому квіти, ми поторгувалися, прийшли до якогось загального займенника. Потім я заговорив про ґуртову партію – 300 букетів, у нього виявилося лише 180, – на вокзалі. “Ну, – говорю, – підемо.” Ганопольський продовжує бесіду зі своєю “візаві”. Я ж вигляду, що ми разом, не подаю. Взагалі один на одного не дивимося.
Найсмішніше, що цей продавець навіть не поцікавився, у що я його 180 букетів складу, – я був з пустими руками.
Ввійшли до вокзалу, піднялися на другий поверх до зали очікування. А там троє його товаришів навколо якихось коробок дрімають. Я ж один…
Присіли ми з ним на сидіння.
– А це що за коробки?
– Ми ще тюльпани привезли.
– А, ну, показуй.
– Ось, – розкрив він коробку у сумці. Все, як і мало б бути: букети підсніжників з вкрапленнями проліски. – А ти казав, що вони зав’ялі! Нормальні квіти!
Я сів над сумкою, обличчям до нього, впівоберта до його товаришів, взяв один букетик:
– Так… Бачу, що нормальні. А ти знаєш, що вони у Червоній книзі?
– Ну і що… Знаю…
– Нічого, – достаю і розгортаю корочку, – я з екоінспекції.
Він починає підніматися, я теж встаю, загороджую його від товаришів, розуміючи, що, якщо він зараз покличе їх, мені залишиться лише тікати:
– Тільки тихо… Тихо. Це вокзал, ментів тут неміряно. Сіпнешся – тільки гірше буде. Втягнеш друзів – на них протоколи складу, не шукай собі неприємностей. Тихо піднімаємося, беремо сумочку, і йдемо. І паспорта візьми. А друзі хай тюльпанами торгують.
І він пішов! І паспорт взяв. Причому свої підсніжники всю дорогу ніс сам. Мені пощастило, що дорогою нам трапився наряд ппсників, побачивши яких порушник зовсім скис.
Так, він попереду, я збоку і трохи позаду, без пригод ми добрели до ЛВМ. Складати протокол, а у мене з необхідного – тільки корочка і ручка. Я представився черговому, довго пояснював, хто я і що я, і, врешті-решт, він дав мені бланк протоколу і стіл у камері. Далі все було тривіально: перерахував квіти, склав протокол, дав його підписати затриманому, почекав десять хвилин, зареєструвався у журналі і пішов.
Коли я приїхав до гуртожитку, Ганопольський вже скликав конференцію, на котрій вирішували, де мене шукати. У його порушниці було всього декілька букетів, тому він її не затримував, а лише попередив і забрав квіти. Так ми познайомилися з нашим залізничним ЛВМ, а ЛВМ – ще й з “Першоцвітом”. Через рік вони вже брали участь в операції.
Переклад: Ганна Заворотна
