Нещодавно донька-другокласниця, повернувшись зі школи, заявила: на завтра їй потрібно 15 гривень, бо у школу привезуть різних тварин, з якими можна сфотографуватись. У підтвердження дитина принесла такий собі чи то рекламний проспект, чи то бланк для батьківської розписки. На одному боку яскравого папірця батьків та дітей невідомо хто запрошує зробити „цифрові ексклюзивні фотографії з живими екзотичними тваринками – велетенським папугою Арою, нільським крокодилом Геною, яванською мавпочкою Міккі та тигровим пітоном Каа”. Вартість фото з кожною із екзотичних тварин – 15 гривень. На зворотному боці запрошення – взірці фотографій дітей із усіма переліченими зоо-моделями, та графа „Дозволяємо зробити (кількість фото) з (якими тваринами)”, та строчка для підпису батьків.
Прогресивний Закон для непрогресивних громадян
Тяжко пояснити семирічній дитині, чому фотографуватися з папужкою чи мавпочкою – недобре. Бо, на жаль, цього не розуміє і більшість дорослих. Інакше ціла індустрія, що заробляє гроші на невинному бажанні дітей, в Україні б не процвітала. Тож почнемо здалеку, а тоді й до окремо взятої школи повернемося. На приморських пляжах та у центрах великих міст це звичайна картина – фотограф пропонує батьками, аби їх дитина сфотографувалася верхи на віслюку чи поні, або ж в „обіймах” удава, тримаючи на плечі величезного папугу чи сову, чи крокодила скромних розмірів – у руках. Діти люблять тварин, навіть в наш час, коли живого стає все менше, а „пластмаси” – все більше. Батьки відчувають, що дітям треба більше контактувати із живим світом, хай і на короткий час та за чималі гроші. Діти радіють. І не ті, не другі, напевно, не здогадуються, що милі їм тварини в той самий час страждають. Взагалі, їм, цим тваринам, ще пощастило, що залишились у живих. Адже перед тим, як стати „робітниками шоу-бізнесу”, більшість з них прибули до України з різних екзотичних країн в контрабандний спосіб. Їх довго везли у схованках, зв’язаних та присплених за допомогою снодійного, без води та їжі. За свідченням активістів організацій, що займаються захистом тварин, лише одна з чотирьох екзотичних істот добирається до місця призначення живою. Решта – гине у дорозі.
Ті, хто доїхав, житимуть недовго і зовсім не щасливо. Чи замислювались батьки, чому дикі звірі ведуть себе доволі смиренно? В основному тому, що їх накачують психотропними засобами – і вони перебувають у стані загальмованості. Та цього замало – аби убезпечити клієнтів від травм, а себе – від зайвих неприємностей, тваринам виривають кігті та ікла. „Підготовлену” таким чином істоту чекає робота – цілий день, фактично без їжі і води, в неприродних умовах (на спеці, серед шумного людського натовпу), прив’язаною чи прикутою дарувати радість малечі. Точніше, недалеким їх батькам. (До речі, навіть такий комплекс запобіжних міроприємств не гарантує бажаючим сфотографуватись повної безпеки – тільки в Криму за курортний сезон понад три сотні чоловік бувають покусані мавпочками-„фотомоделями”). Після закінчення курортного сезону значну частину виснажених тварин вбивають чи просто викидають. Годувати їх у „некомерційну” зиму невигідно – легше наступного року прикупити щось з нової партії (виключення хіба що для дорогих екзотів).
Мало хто знає, але на законодавчому рівні фотобізнес із тваринами в Україні фактично заборонений. У лютому 2006 року був прийнятий та підписаний президентом Закон „Про захист тварин від жорстокого поводження” – як сказано в преамбулі, ”... спрямований на захист від страждань і загибелі тварин унаслідок жорстокого поводження з ними, захист їх природних прав та укріплення моральності й гуманності суспільства”. Аби наші законотворці спромоглися на ухвалу цього документу, українським громадським організаціям (насамперед, Київському еколого-культурному центру та Товариству захисту тварин "SOS") довелося докласти чимало зусиль. Врешті, прогресивний закон був прийнятий – до слова, у сусідній Росії тамтешні захисники тварин тепер ставлять можновладцям Україну в приклад. Бо у Російській Федерації подібного закону поки немає.
Та, як майже скрізь у нас, хороший закон практично не діє на практиці. Бо нікуди не поділись фотографи із мавпочками-папугами-удавами з приморських набережних, не припинили роз’їжджати країною пересувні цирки та зоопарки тощо. Виключенням став хіба що Київ. Чесне слово, мало що можна хорошого почути про столичного мера Чернівецького. Але принаймні одну добру справу на своєму посту він точно зробив. Влітку цього року він видав розпорядження, яким заборонив використовувати диких тварин для фотографування з метою отримання прибутків. Міській міліції доручено забороняти таки дії, складати протоколи про порушення розпорядження, штрафувати фотографів в перший раз на 100 гривень, а при повторному порушенні – до двох з половиною тисяч. Підштовхнули мера знов-таки захисники тварин, зокрема директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, відомий в Україні екологічний активіст, проповідник цілого вчення „екологічна етика”. Окрім звернення до влади Києва, він надіслав листи у 35 переважно південних міст країни з аналогічним закликом. Принаймні один мер – міста Алупка, що в Криму, прийняв відповідне рішення.
Та, на жаль, до розпорядження Чернівецького негативно віднеслись як зоо-фотографи, так і чимало звичайних людей. Багато засобів масової інформації висвітлювали рішення мера суто іронічно, як забаганку. Мер у киян, дійсно, не найкращий (не щастить тут столиці, та й кому щастить?). Але чому нелюбов до градоначальника переносити на тварин? Практика показала: на якийсь час численні діячі „звірячого” шоу-бізнесу дійсно зникли з центральних вулиць столиці, проте, як свідчать київські журналісти (див. „Фотомодель в мешке” ), просто перейшли на нелегальне становище. Фактично, фотографують „з-під поли”. Бо попит все одно є.
Відтак, захисники тварин наполегливо переконують насамперед самих споживачів (здебільшого, батьків малолітніх дітей): відмовляйтесь допомагати робити бізнес на стражданнях тварин! Поясніть своїм дітям, що тваринам зовсім не весело виконувати їхню вимушену працю.
В сумці, в кошику, в коробці...
А тепер повернемось до того, з чого починалась ця стаття. Про фотографування тварин як жорстокий бізнес, що не має нічого спільного з розвитком дитини, я чув давно. Тож, захотів особисто пересвідчитись, як буде відбуватись цей комерційний процес єднання дітей із природою на практиці. Назначеного дня я вирушив до школи, де вчиться донька, попередньо завітавши в міське управління освітою. На питання, чи знають у цьому органі про нелегальний по суті бізнес, що відбувається в зоні його відповідальності, отримав таку відповідь: школи мають право самостійно вирішувати, пускати фотографів-гастролерів чи ні. Міське управління заборонити дирекціям шкіл цього не може. Про прийнятий минулого року Закон, що фактично забороняє використовувати тварин в комерційних цілях, фотографуванні зокрема, не чули. Але тепер будуть знати, і на майбутнє рекомендуватимуть дирекціям шкіл від послуг пересувних зоо-фотографів відмовлятись. Сподіватимусь...
Перед будівлею школи вишукую якийсь специфічний автомобіль для перевозки тварин. Наївний! Їх привезли у звичайнісінький легковушці. Кілька молодих людей доволі зачуханого вигляду готуються до зйомок. Показую їм посвідчення журналіста і не приховую ані мети свого візиту, ані ставлення до їх справи. Врешті, спілкуємось цілком миролюбиво. Хлопці з Вінниці таким чином заробляють на життя, і судячи з їх зовнішнього вигляду, не дуже добре (хоча вони лише виконавці – а як живе з цього бізнесу їхній керівник, не відомо). „Скільки шкіл вже об’їхали?” - „На Закарпатті – майже всі.” „Чи всі школи дозволяють робити свій бізнес?” – „Ну, бувають і виключення, але більшість дирекцій не проти” (чому не проти, можна здогадатись). „Чи є якісь дозволи, документи?” – „Є. (Показують якісь ветеринарні дозволи, видані у Вінниці. Зрештою, що вони мені говорять? Може, й не на цих тварин видані. Та й як зараз довідки видаються, не секрет)”. „Чи чули про Закон, що забороняє їх діяльність?” – „Ні. З таких питань – до керівництва. (Але контактів керівництва особливо надавати не квапляться)” . А ось і заявлена екзотика. Худеньку мавпочку несе на руках один з фотографів. Інші вносять до школи, у приміщення спортзалу, спортивну сумку, кошик для білизни та велику дерев’яну коробку без отворів. В сумці знаходиться невеличкий крокодил з перев’язаною „скотчем” пащею. З кошика виймають пітона. Коробка виявляється кліткою для величезного папуги ара. В ній – жодного віконця, в середині – ані поїлки, ані годівнички (по давньому досвіду утримання птахів знаю, що їм життєво необхідне багато світла, завжди наявність свіжої води та корму). В зал заходять зо два десятки дітлахів, які попередньо записались на „фотосесію”. Натовп інших дітей скупчився за закритими дверима спортзалу і намагається через вікна подивитись на дійство. Шум та гам - відповідні. Крокодил нервує і починає яростно крутити хвостом. Хазяїн його заспокоює, погладжуючи. Мавпочка переносить роботу спокійно, пітон – байдуже. До папуги черга не дійшла – бажаючих знятися з ним на пам’ять не знайшлося.
Мушу відмітити, що враження про фотографів в мене склалося непогане. Навряд чи вони з тих, хто в несезонний час вбиває своїх підопічних. За словами хлопців, вони дружать із своїми тваринами, годують їх і взагалі живуть як одна сім’я. Хай навіть так. Але питань залишається чимало. Насамперед, до школи. З чого виходять керівники навчальних закладів, коли пускають на територію по суті бізнесменів? Хто несе гарантію, що все обійдеться? Що мавпа не вкусить чи не подряпає дитину, що гігантській ара не клюне (на волі ці птахи навіть полють на дрібних ссавців, бо хоч і ніби вегетаріанці, та не гребують подекуди й м’ясом), що крокодил не налякає своєю поведінкою? Фотографи, скоріш за все, в разі чогось накивають п’ятами. А кольорова розписка від батьків – то не документ...
Взагалі, чи в наш неспокійний час доцільна присутність сторонніх людей, які мандрують країною, у школі, в контакті з дітьми? Чи доцільним є фотографування ними дітей (хто знає, з якою метою ці фотографії потім будуть використані)?
Ну, і зрештою, морально-етичний аспект. Маленькі діти не знають про справжнє положення тварин, які замість спокійного життя як не на волі, то принаймні у просторих стаціонарних приміщеннях, мандрують країною у стані стресу та недоїдання (а може, й хвороб). Можливо, про це не здогадуються й їхні заклопотані батьки (моя донька виявилась в тій меншості дітей, яким батьки відмовили в розвазі із живими фотоекспонатами). Та педагоги мали б про це подумати. Бо інакше навіщо купа предметів на кшталт етики, природознавства (нині воно зветься „Я і Україна”) тощо, коли тут же наочно демонструється ставлення до живих істот як для об’єкту розваги та джерела прибутків? Загалом, це питання й до Міністерства освіти – бо, може, на місцях про вже другий рік діючий Закон „Про захист тварин від жорстокого поводження” і не знають. А в київських кабінетах мали б знати. І потрібну „цінну вказівку” зверху спустити...
„Звіринці на колесах” – теж поза законом
Загалом, проблема фотографування із тваринами – це лише маленька частина того, що зветься „жорстоке поводження з тваринами”. Роками не вирішується проблема бездомних собак. Залишати їх на вулицях – небезпечно. Але й лупити насмерть залізними палицями прямо під час ловлі (чи вже у „шкуродернях”) – також. Що робити? Це тема окремої статті, але подивимось на Захід – на вулицях тамтешніх міст здичавілі пси не бігають.
А пересувні зоопарки та цирки? Регулярно навідуються ці „розважальні заклади”, вони ж „звіринці на колесах”, в наші міста, і діти мають змогу побачити цих нещасних, брудних, сумних ведмедів, слонів, левів. (Жорстокість дресирування тварин у цирках, з варварськими методами, що приходять у 21 тисячоліття з часів темного середньовіччя, також варта окремої розмови. Прочитавши про тамтешні норови ще у радянський час з гострої статті письменника Юрія Нагибіна, я особисто дресирування мистецтвом більше не вважаю – тільки знущанням; за рідкісними виключеннями на кшталт відомого Куклачова, але по провінційним містам гастролюють зовсім не такі „циркачі”)
Згідно нового закону, й ці види діяльності під забороною. Та однієї заборони замало. Без розуміння аморальності бізнесу на стражданні тварин, та без відмови батьків підтримувати цей бізнес власними грішми відчутних зрушень не буде.
Олег Супруненко