Зоною культурного лиха назвали письменники-книговидавці Капранови Україну й закликали до бойкоту чемпіонату з футболу, що має відбутися у столиці 2012 року.
Ми зворушені, панове, вашим героїзмом…
За що письменники так розсердилися на футбол? У такий спосіб брати Капранови вирішили привернути владу до проблеми нищення культури. Прикмети цього систематичного нищення помітні сьогодні вже будь-кому, це – «неопалювані бібліотеки, зотлілі музейні цінності, закриті книгарні, екскаватори на історичних пам’ятках…» (тут і далі цитати з публічного звернення Капранових. – Автор).
Про своє рішення успішні книговидавці гучно заявили у різноманітних медійних засобах. Гарно так було, елегантно, благородно. Справжній громадянський вчинок. Молодці!
Однак дивує те, що відомі близнюки та їхні однодумці згадали про це лише зараз, коли «з новою силою маховик нищення української культури закрутився в результаті прийняття ганебного бюджету-2007, який розв’язав руки місцевим варварам у тотальному культурному погромі». І цей погром нарешті торкнувся їх мало не особисто. А досі жили собі Капранови та інші представники богеми, не переймаючись тим, що відбувається добре спланований геноцид культури. Мабуть, таки раніше не помічали ці веселі гарні хлопці «бездомних художників, рейдерських атак на галереї, розкрадених кіностудій, зруйнованих кінотеатрів, хмарочосів», що як зловісні чужі тіні нависли над історичним центром міста. Адже якби помічали, то з їхньою лицарською благородною вдачею без сумніву забили б на сполох. А почалося лихо не 2007 року, і не з його ганебного бюджету… Нікуди правди діти – небувалий розквіт цього лиха, яке завжди потроху точило Україну, почало набирати обертів восени 2004, під шумок Помаранчевих подій, а спинити його може хіба що, користаючись словами класика, лише Бог або герой.
Саме з осени 2004 Капранови все частіше з’являються на телеекранах, і було б логічно, доречно, необхідно (!), щоб популярні шоу-мени від культури вже тоді закликали цю культуру рятувати. І не лише Капранови – дякувати Богові, що ці богатирі нарешті прокинулись! – а й друг політиків, художник-бізнесмен, Сергій Поярков, фаворит того ж каналу чесних новин, і популярний та успішний скульптор Олег Пінчук, і відомий видавець Іван Малкович, і неповторна Ніна Матвієнко і режисер-патріот Іван Ільєнко, і зореносна Ада Роговцева, і багато-багато інших мешканців Києва, патріотів України, кого Бог благословив яскравим талантом і, звісно, авторитетом і силою голосу – то ж їх би почули б там, наверху (так принаймні мало б бути в цивілізованому суспільстві)… Проте вони, ці віп-персони, були завжди дуже зайняті: хтось цілком віддавався творчості, хтось бізнесу, а хтось ходив як на службу до Верховної Ради...
А в цей час Київ обороняли прості мешканці – відпрошувалися з роботи, мерзнули, жертвували своїм особистим часом, своєю безпекою, статком, інколи й свободою... Змучені, спустошені від власного безсилля перед могутнім монстром – мутантом влади й бізнесу, поверталися вони додому, вмикали всенародно улюблений телеканал і бачили ситих, вдоволених життям митців, політиків, впливових людей, які ніколи не розімкнули уста, щоб замовити слово за порятунок київських старожитностей, а тим більше діяти для їх захисту.То ж маємо що маємо, як казав один лукавий персонаж українського політичного театру.
Пригадується також, як яскравий спалах, спроба створити організацію під екстравагантною назвою «Товариство естетичної непокори» (вибачте, якщо неточно формулюю назву, яку мало хто пам’ятає сьогодні) – як реакція на спотворення Майдану незалежності. У такій ініціативі злилися якнайменше дві творчих особистості: архітектор за фахом Лариса Скорик і художник Лесь Подерв’янський, більш знаний в народі як автор хуліганських і дотепних текстів. Гарна була ініціатива, та дуже швидко вона зав’янула. (Можливо, така громадянська позиція несумісною була для реалізації дружніх стосунків п. Скорик з п. Кравчуком та інших панів такого ж штибу. Хоча мусіло б бути навпаки…) . А от до Майдану, поцяцькованого не дуже узгодженими між собою формами та скляною теплицею (мабуть автор скучив за колгоспним пейзажем), гості з провінції вже звикли, як до еталону вишуканого архітектурного смаку. Гострі на язик «естетично нескорені» спочатку називали оновлений і спаплюжений майдан «піснями Поплавського в бронзі», а потім звикли й знайшли собі більш гідне заняття. Звичним став такий майдан і так званим пересічним киянам, і не викликало обурення вже й явище самого Поплавського, який доклав зусиль, щоб призвичаїти телеглядачів усіх каналів до концентрованого кітчу в своїй особі. Українці – люди толерантні, з’їдять усе, і не помітять підміну справжнього мистецтва перукарським ремеслом в суміші з генетично-модифікованим продуктом фабрики зірок…Задурені перманентною рекламою народних обранців-пустословів, спорідненого з ними тютюнового й алкогольного бізнесу та співаючих оголених повій, кияни нічого не знали про те, як руйнувалися одне за одним укріплення унікальної памятки історії – Київської фортеці – заради будівництва чергового висотного будинку. Зіграли свою сумну роль у цій пасивності повний інформативний вакуум та важке постпомаранчеве похмілля (йшло літо 2005 року.) Однак купка відчайдухів, озброєних формальним приписом прокурора міста Києва про призупинення цього будівництва, зупиняла бетонозмішувачі на шляху до одного з укріплень Київської фортеці, але зупинити злочин не змогла. Кілька несміливих публікацій на цю тему таки подавали сигнали SOS небайдужим киянам, вони намагалися достукатися до Печерської прокуратури, щоб порушити кримінальну справу. Але їх зусилля були нечисленні. Як було б добре під час тієї запеклої боротьби почути заклики до народного ополчення з боку нашої богеми… Так, саме ополчення, тому що скорумпована до самого коріння влада, що зрослася з бізнесом, розпочала справжню війну зі своїм народом. А на війні як на війні: не зупинили ворога вчасно – маємо мерзоту спустошення на святому місці… Коли на початок 2007 року Київська фортеця була зруйнована дощенту – заговорили про це усі медійники, та пропіарилися деякі політики… Такий сумний приклад українського менталітету, що постійно стає добрим грунтом для порушень та злочинів усіх калібрів.
А щоб збудить хиренну волю…
Приблизно у той же час помаранчевих сподівань і трохи пізніше знищувалися під надприбуткову забудову старовинні будинки по Михайлівській, Маложитомирській, Саксаганського, будувався у неприпустимій близькості до святої Софії розважальний центр, розграбовувався музей скла, знищувався Петриківський розпис у магазині дитячої іграшки «Казка» на Червоноармійській, згорів унікальний дерев’яний будинок на Набережному шосе, почалися погроми художніх майстерень на Андріівському узвозі… І це тільки крихітний список окремих об’єктів, які ми втратили назавжди, об’єктів, які мусіла б охороняти не лише держава, а й громадяни. Але що поробиш, коли 80 % мешканців Києва – вихідці з регіонів, які приїхали до столиці не задля поціновування його старожитностей та примноження його культури. Швидше заради порятунку від безробіття або примноження свого капіталу. Ось і нещодавно у якомусь бадьорому телерепортажику повідомили, як нардеп Вінський розселяє новоселів: 95 новобранців-депутатів (чим не заробітчани?) Сьогодні вони тимчасово винайматимуть номери в престижному готелі з видом на Дніпровські схили, а завтра сприятимуть (або не перешкоджатимуть, що рівнозначно) їх забудові. Як варіант – зажадають апартаментів у новобудовах на місці зруйнованих та спалених старовинних київських будинків, а той у них самих, витісняючи корінних киян. Скажуть: от які несправедливі, упереджені звинувачення на адресу невинуватих людей! Так це ж поки що невинних. Вибачте, така вже тенденція українського політикуму (винятки лише підтверджують правило): до влади йде один і той самий тип людей, і не влада їх псує, вони їх тільки притягує, відкриваючи в них «надлюдські» здібності брехати, руйнувати, грабастати... Що правда, то не гріх,шановне панство. Пригадується, як вибили стіну старовинного будинку на Десятинній –бо цей будинок перешкоджав ясновельможній пані Людмилі Кучмі милуватися Андріївською церквою… Такі вже в них вишукані забаганки, у нашої української політичної еліти… Це було 2006 року, тоді ще не знали слова рейдерство. Тепер про нього нам розказують, як про мінливу хмарність з дощем і снігом ті, що мали б його припинити, покарати й викорінити. А щодо так званої еліти інтелектуальної – то їм, високочолим, якось наче й незручно боронити від варварів київські старожитності, а тим більше природу Києва та його околиць (краще вже потім їх оплакувати). Куди зручніше й корисніше для здоров’я дружити з представниками влади або порпатися в брудній білизні класика, з’ясовуючи, вурдалак він чи п’яниця, демонструючи тим самим потворні вивихи своєї підсвідомості, та тлумачити особливості польового українського сексу десь за океаном.
А тепер, коли після тотального згвалтування київських старожитностей від історичного центра Києва залишились окремі острови, коли після знищення книгарень залишається зробити ще один крок – до спалення книжок та морального й фізичного нищення тих, хто чинить опір цій чумі – брати Капранови закликають: «об’єднатися культурним людям, щоб їх не передушили поодинці». Як це розцінити? Як прояв громадянської свідомості чи елементарний інстинкт самозбереження? Брати пояснуюють: вони «більше не хочуть залицятися до неосвічених і некультурних людей, якими є насправді наші політики». Набридло їм залицятися і баста. І слава Богу, що схаменулися вчасно, а то після залицяння могли б перейти й до сватання.
Анжеліка КОМАРОВА