Записки натураліста – Сторінка 2

Холодно так було зранку. На бруківці біля парку Шевченка сидів самий звичайний коник. Один з мільйонів тих, кого я бачив все літо. Подумати лише… міріади коників з самої весни росли, жерли тонами свіжу травичку… травичка пускала нове листя і пагони… коники вперто жерли її далі. Тисячі птахів жерли коників, ретельно визбируючи їх серед рясного газону, тисячі людських ніг необачно топтали їх, легковажно йдучи по траві, якої так мало в цьому місті… Багато хто з коників отруївся, спробувавши на смак нетутешні рослини, посаджені в парку або скуштувавши отрути, якою могли окропити траву проти шкідників… проти коників! Врешті ті, хто таки лишився живим, стали дорослими і знайшли собі пару. Настав липень і світ коника заполонився спорами ентомофільних грибів, які, попавши на тіло коників проростають прямо в них, огортають своїм корінням-міцелієм серце і судини, чутливі нервові волокна, продираються крізь мязи, повзуть по лапках, долаючи суглоби. І ось, врешті, прорвавши оболонку лапки, приковують приречену комаху до травички чи будь-чого іншого де вона сидить… висмоктують весь її вміст, набираються сили і починають стріляти в усі боки смертоносними спорами, готовими знищити ще тисячі коників. Так коники помирають коли їдять, коли цвірчать… деякі помирають вдвох у любовному танку. Щодня імовірність бути зараженим і зжертим зсередини зростала для коника в геометричній прогресії. Та йому пощастило і він оминув усі негаразди… чи то вони оминули його. І ось тепер настала осінь. Ночі і ранки стали холодними і коникові стало важко рухатись. Справа навіть не в тому, що йому щодня тепер треба чекати поки сонце достатньо його зігріє щоб поворухнутись, не в тому, що ввечорі слід засинати так, щоб тебе зранку було погано видно і водночас так, аби сонце якнайшвидше потрапило на тебе. І навіть не в тому, що в такому стані його будь-хто безтурботно з’їсть чи розчавить, бо він навіть не спробує втекти. Можливо він і думати так швидко не зможе, щоб хоч востаннє відчути смак смертельної загрози, пирснувши у свої комашині мязи добрячу дозу свого гарячого комашиного адреналіну. Справа в іншому. Коли коникові стане тепло і він зможе знову їсти, стрибати і цвірчати, розуміти і ЖИТИ… він зможе подумати, що це може бути останній день, коли ще достатньо тепло, щоб змогти стрибнути, розкривши півпрозорі порваті крила, вгризти все ще смачну газонну травичку і зацвіркотіти свою нескладну мелодію, яку зрозуміє ще бодай якийсь один щасливчик, який прожив так довго як і він. Занадто довго, необачно довго… А вже завтра прийдуть осінні дощі. Сонця не буде. А буде «+10-12, хмарно, місцями опади, вітер західний, поривчастий, 8-10 метрів на секунду». І це буде все. Коник назавжди лишиться там, де я його власне побачив, повільно фантазуючи ще кілька днів, щоб б він зміг зробити, якби ще хоч раз у житті зміг рухатися. Степан Жабка

Теми: Записки натураліста

Приглашение в лес

Довірливоока вільшанка

Країна парканів.

Гармония хаоса

Білозора синьошийка

Серпокрильцепад

Багатство птахів малих річок

Осінь для коника