Віта

У нашій країні налічується 63 119 рік загальною протяжністю понад 206 тис. км. Їх поділяють на малі, середні та великі. Відповідно до статті 79 Водного кодексу України «Класифікація рік», до малих належать ті, площа водозбірного басейну яких не перевищує двох тисяч квадратних кілометрів. Від двох до 50 тисяч квадратних кілометрів займають водозбірні басейни середніх річок і понад 50 тис. — великих. Навіть якщо територією держави протікає лише частина ріки, її статус визначають, виходячи із загальної площі водозбору. Відповідно до такої класифікації, в Україні налічується дев’ять великих рік, 81 — середня і понад 63 тисячі — малих. Багато це чи мало? Відповісти на це запитання допоможуть такі дані: сумарна кількість доступних для використання запасів річкових вод в Україні в середньому за водністю рік становить близько 88 млрд. кубометрів, із яких на території країни формується 52 млрд. У маловодні роки вони значно менші — 56 і 32 млрд. кубічних метрів відповідно. Інакше кажучи, на кожного з нас припадає близько тисячі кубометрів річкового стоку. А відповідно до визначення Європейської економічної комісії ООН, держава, власні водні ресурси якої не перевищують 1,7 тис. м3 на людину, вважається не забезпеченою ними. Звідси невтішний висновок: навіть із урахуванням експлуатаційних запасів підземних вод, які становлять до 6 млрд. м3, із яких використовується половина, Україна належить до найменш забезпечених водою країн Європи. Черпаємо досхочу, зливаємо без міри В таких умовах малі ріки (а це початкова ланка в річковій системі) відіграють особливо важливу роль у розвитку соціального середовища, до них тісно прив’язана економіка навколишніх територій. Приміром, водою з малих рік басейну Дніпра задовольняється 18% усіх господарських потреб цього регіону, а це 14 областей України. Аналогічна ситуація і в інших регіонах країни. Таким чином, екологічний стан водозбірних басейнів малих рік — визначальний у вирішенні проблеми забезпечення населення та галузей економіки водою належної якості і в достатній кількості. Але, всупереч здоровому глузду, всупереч інстинкту самозбереження, люди вперто й послідовно доводять малі ріки до катастрофічного стану, передусім безсистемною господарською діяльністю з порушенням допустимих меж освоєння басейнів, що зумовлює надмірне навантаження на їхні водозбори. — Відповідно до даних Держкомзему, до господарського обороту країни залучено 92% земель. У сільському господарстві використовується 72,2% загальної площі земель, із яких 57,5% — рілля. Тоді як лісистість країни надзвичайно низька — 14,3%, а в степу — всього 4,4%. Надмірна розораність, убога лісистість, порушення агротехніки обробки грунтів викликають інтенсивні ерозійні процеси на річкових водозборах. Водної та вітрової ерозії зазнають 14,9 млн. гектарів сільгоспугідь, а їх щорічний приріст у цілому по Україні становить 80—90 тис. гектарів. Ерозія грунтів стала одним із головних дестабілізуючих чинників екологічної ситуації в басейнах рік. Вона призводить до замулення, забруднення і заростання водойм. Водночас інтенсифікація використання біоресурсів малих рік, їх зарегулювання, відбір води на полив і господарсько-побутові потреби, а також їх перетворення на колектори стічних вод порушують природний стан водних ресурсів України в цілому, — розповів кореспонденту «ДТ» заступник голови Державного комітету України з водного господарства Микола БАБИЧ. Тільки на заході та півночі країни кількість води, яка забирається з малих рік для господарського споживання, не перевищує 5—15% водних ресурсів, що формуються у малих ріках у середні за водністю і навіть маловодні роки. Але на окремих ріках Дністровського басейну в середні за водністю роки витрачається від 15 до 40% водних ресурсів, а в маловодні — стік використовується майже повністю. Високий рівень споживання водних ресурсів і на малих ріках басейну Сіверського Дінця, Приазов’я та Криму. У середні за водністю роки воно сягає тут, відповідно, 11—80, 19—117 і 50—165% наявних ресурсів, а в маловодні — ресурси багатьох річок використовуються багаторазово. Майже половина середньобагаторічного стоку і близько 1,5 обсягу стоку в маловодні роки використовується на деяких малих ріках басейну Південного Бугу. Практично повсюди малі ріки слугують джерелами сільськогосподарського водопостачання. На окремих річках Карпат, Полісся та Лісостепу на ці потреби витрачається понад 40% водних ресурсів, залучених до господарського обороту. Більш як половина (54%) загальнодержавного обсягу безповоротного споживання стоку малих рік припадає на басейн Дніпра, 43% — на малі ріки басейнів Дунаю, Дністра та Причорномор’я. З-поміж головних річкових басейнів країни найбільше навантаження на водні ресурси малих рік відзначається у Причорномор’ї, де вони забезпечують практично весь обсяг водокористування, у басейнах Дунаю — 77%, Вісли — 57, Приазов’я — 56, а також Дністра — 51%. Зосередження на півдні країни основних площ зрошувального землеробства зумовлює значне водоспоживання на зрошення з малих річок нижньої течії Дунаю (97% зрошення в басейні забезпечується водними ресурсами малих рік), Причорномор’я (96%), Приазов’я (37%), нижньої течії Дніпра (30%). На виробничі потреби водні ресурси малих рік найінтенсивніше витрачають у басейнах Вісли та Дністра (58—61%), а також у Приазов’ї та Причорномор’ї. Тоді як у найбільшому в країні басейні Дніпра з малих рік із цією метою забирається лише 9% ресурсів. Це пояснюється тим, що в зазначеному регіоні найбільш водоємні виробництва орієнтовані на водозабір із русла головної ріки. У басейні ж Дністра основні промислові (хімічні та нафтогазовидобувні) підприємства розміщені на водозборах його приток — у більшості басейнів малих річок. Згубно позначається на стані рік забудова прибережних, особливо заплавних земель. Вона призводить до трансформації цінних природних об’єктів, деградації рік, зменшення пропускної здатності русел, унаслідок чого в періоди повеней і паводків значно піднімається рівень води, а це викликає необхідність додаткового захисту населених пунктів і територій. До інтенсивної руйнації річкових екосистем призводить також несанкціонований видобуток піску та гравію з річкових русел. Найбільшою мірою це стосується гірських річечок Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим. Масовий забір гравієво-піскової суміші протягом останніх десятиліть призвів до значного зниження дна їхніх русел — на окремих ділянках більш як на п’ять метрів! Це викликало різке зниження рівнів водоносних горизонтів прилеглих територій, порушило стабільність річкових берегів і гідротехнічних споруд. У ряді населених пунктів рівень води опустився настільки, що висохли криниці, зруйновано безліч мостових переходів, берегозахисних споруд. Для Києва винятків не передбачено 1963 року доктор біологічних наук, професор Л.Брагінський був відряджений у союзний «Гідропроект». Там він мав попередити московських чиновників про небезпеку, якою загрожує заповнення Київського моря. Це і підтоплення родючих земель, і затоплення багатих лук, і «цвітіння» води на мілководдях. На той час така біда вже спіткала Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кременчук, Дніпродзержинськ, які отримували питну воду зі штучних морів. Головний інженер «Гідропроекту», підбиваючи підсумки дискусії про штучні водосховища, сказав: «Для Києва винятків не передбачено. Що з іншими містами сталося, те і з Києвом буде». Так, зрештою, й вийшло. У питаннях водопостачання Київ не виняток і тепер. У столиці та столичному регіоні державне управління використанням і охороною водних ресурсів покладено на Управління водного господарства в м. Києві як підрозділ Держводгоспу в Київській області. Свої функції управління виконує за басейновим принципом на основі державних і регіональних програм використання та охорони вод і відтворення водних ресурсів. Ріки столичного регіону переважно належать до басейну Дніпра, і тільки невелика їх частина на півдні області — до басейну Південного Бугу. Всього тут 1523 ріки загальною протяжністю 8,7 тис. км. Відповідно до класифікації за площею водозбору, три з них — великі (Дніпро, Десна та Прип’ять), вісім — середні і 1512 — малі. Поверхневі водні ресурси області в середньому за водністю рік становлять 43,4 куб. кілометра, що в розрахунку на одного жителя становить 0,4 тис. кубометрів — майже удвічі менше, ніж у середньому по країні. При цьому якість води тутешніх рік відповідає третьому—шостому класу (нагадаю: питна вода належить до першого класу). З огляду на особливу чутливість до антропогенного навантаження малих рік, навіть незначна господарська діяльність як на самій ріці, так і на її заплавних землях може викликати необоротні наслідки для всієї екосистеми річкового басейну. А на стані ж малих рік Київської області, крім усього іншого, негативно позначилася Чорнобильська катастрофа. Однак науково необгрунтована, хаотична господарська діяльність у басейнах малих рік Київщини процвітає. Тут і розробка руслових та заплавних кар’єрів, і будівництво водозаборів, і прокладання комунікацій через ріки, забудова заплавних земель дачами, котеджами та промисловими об’єктами. Негайного екологічного оздоровлення потребують такі малі ріки, як Нивка, Козка, Стугна, Сіверка, Петель, Віта та ін. Ще один чинник погіршення екологічного стану рік — скидання в них неочищених або недостатньо очищених стічних вод. Невичерпним джерелом таких стоків для річки Стугни стало військове містечко №11 м. Василькова. Допустимі норми вмісту фосфатів і нафтопродуктів перевищено у 2,5 разу. У стічних водах Борівського комунального підприємства смт Борова Фастівського району зафіксовано перевищення допустимих показників вмісту фосфатів у 46,4 разу, азоту амонійного — у 2,3, заліза — у 2,5 разу. Неблагополучну ситуацію на малих ріках Київської області поглиблює використання водойм на орендних умовах. На цей час в оренді перебувають 1106 водойм. Майже половина договорів укладена на оренду земельних ділянок, що явно суперечить вимогам законодавства, при цьому не виконуються вимоги з управління водними ресурсами та їх охорони, немає погоджень із органами водного господарства. Багато орендарів водних об’єктів безвідповідально ставляться до своїх обов’язків, нехтуючи вимогами органів водного господарства, що робить процес управління водними ресурсами неконтрольованим і загрожує створенням надзвичайних ситуацій на водних об’єктах області. — В таких умовах, — розповідає начальник відділу водних ресурсів Київводгоспу Ніна КОНОВАЛОВА, — для поліпшення водно-екологічної ситуації Київводгосп забезпечує виконання низки природоохоронних заходів. Один із них — реалізація комплексної програми захисту від шкідливої дії вод сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь у Київській області у 2001—2005 рр. і прогноз до 2015 р., а також програми ліквідації наслідків підтоплення територій у містах і селищах Київської області. Програми фінансуються з державного та обласного бюджетів і коштами інвесторів. У їх рамках ведеться природоохоронне будівництво об’єктів, що забезпечують поліпшення екологічного стану річок, у тому числі й малих. Приміром, у рамках акції «До чистих джерел» розчищено та обладнано 1167 джерел. «Ми вже знаємо, чого слід прагнути» Сумну картину, яку змалював М.Бабич, доповнює заступник директора Інституту гідробіології НАН України Сергій АФАНАСЬЄВ. — Ріка, — стверджує Сергій Олександрович, — жива істота, що активно опирається будь-яким зазіханням на її природний життєвий уклад. Інколи це призводить до непередбачуваних наслідків. Ось свіжий приклад: кілька тижнів тому український острів площею близько 600 га у верхів’ї Дніпра опинився на білоруській території. Після інтенсивних дощів один із річкових рукавів наповнився водою більше звичайного. Оскільки ж державний кордон, відповідно до міжнародних норм, має проходити по фарватеру найбільш повноводого рукава, острів змінив «громадянство». Раніше на Дніпрі нічого такого не доводилося бачити, ріка велика, зарегульована. Але на Тисі, де, як відомо, проходить україно-румунський кордон, такі казуси непоодинокі. Румуни споруджують дамби вздовж усього берега, тоді як із нашого боку їх будують тільки в межах населених пунктів. Природно, що Тиса йде на український бік, їй більше нікуди дітися. Хоч би як люди намагалися взяти ріку в шори, вона за першої ж зручної нагоди вириватиметься на волю. Безумовно, є незаперечні пріоритети — господарювання, захисту від паводків тощо. Але в нас традиція неправильного в екологічному сенсі освоєння водних ресурсів міцно вкоренилася з радянських часів. А тим часом ріці потрібна заплава, де вона — хазяйка. І коли там беруться хазяйнувати люди, неминуче виникають проблеми. Нормальне життя річки порушується, втрачається її здатність до самоочищення, спрощується структура її мешканців, погіршується якість води. Відбувається заболочування заплави, замулення русла, вода втрачає якість. Відтак отримуємо те, що в народі називають «річка-вонючка». Велика біда малих річок — хімічне забруднення. Тривалий час тривогу екологів викликали насамперед його точкові джерела (як правило, скидання промислових підприємств). Приміром, на Волині стоки комбінату «Рівнеазот» чинили дуже велике навантаження на річку Горинь. Однак останнім часом у зв’язку зі спадом виробництва вплив точкових джерел хімічного забруднення трохи ослаб. Але не ослабло забруднення рік. Чому? Цей казус С.Афанасьєв пояснює так: — Свого часу ми розробили методику оцінювання екологічних ризиків, якими загрожують ріці точкові джерела забруднення. За цією методикою було проаналізовано 10 тис. точкових джерел хімічного забруднення у басейні Дніпра. І з’ясувалося, що скидання тільки десяти з них відстежується на відстані 10 км нижче за течією. З таким явищем зіштовхнулися й тоді, коли визначали можливість впливу стоків Чернігова, які потрапляють через малі річки в Десну, на якість води з питного київського водозабору. З’ясувалося, що вже за 30 км нижче від Чернігова річка повністю дає раду будь-яким аварійним ситуаціям на чернігівських очисних спорудах (окрім їх проривів, звісно), і нижче від Соколовки вони вже не відстежуються. А в районі Києва ймовірність забруднення питного водозабору знову зростає до 89%! Над цією загадкою нам довелося довго сушити голову, доки не зрозуміли, що загроза йде від дачних селищ у заплаві Десни. Дифузійні джерела забруднення несуть у собі не меншу, а інколи й більшу загрозу рікам, ніж точкові. До того ж їх значно важче контролювати. Такі джерела, як, наприклад, сільськогосподарські угіддя, активізуються під час дощів, і все, що перебуває на полях — мінеральні добрива, пестициди тощо, змивається у водойми. Вміст вигрібних ям, які влаштовують власники прирічкових дачних ділянок у тилах своїх наділів, на добре дренованій заплаві через три-чотири роки також досягає ріки. Способи вирішення проблеми дифузійних джерел забруднення добре відомі і вченим, і працівникам водогосподарчих організацій. Це облаштування водозахисних зон, лісосмуг, введення заборон на розорювання землі до урізу води. Всі вони виписані у Водному кодексі України. Біда лише в тому, що існує колізія між ним та Земельним кодексом. Якщо водні об’єкти загальнодержавного значення в оренду здавати не можна, то з об’єктами місцевого значення (малі ріки) місцева влада може чинити на власний розсуд. А тимчасові користувачі роблять усе що заманеться: можуть, наприклад, поставити, де хочуть, корівник чи той-таки туалет. Є цілі регіони, де таке розміщення відхожих місць, вигрібних ям — традиційне. І з цією традицією дуже важко боротися. Тим більше що герметизація санвузлів та відкачування з них фекалій із наступним вивезенням законодавством не передбачені. Ще одна проблема, яка викликає серйозне занепокоєння учених-гідробіологів, — зміна гідрологічного режиму, інакше кажучи — зарегулювання рік, що його можна порівняти з тромбозом кровоносної системи. Не вдаючись у подробиці, підкреслю тільки одне: ми створюємо нові заболочені території. На ліквідацію наслідків доведеться витратити значно більше коштів, аніж ті, які було витрачено в ім’я одномоментної вигоди. В Європі давно зрозуміли, що ріка має бути рікою, а не каскадом водосховищ. 2000 року там було прийнято Водну рамкову директиву, яка передбачає, що всі європейські водні об’єкти до 2015 року повинні досягти екологічного стану «хороший». А він передусім визначається не хімічним складом води, а станом біоти, який оцінюють, порівнюючи з тим, яким він був, перш ніж постраждав від людського втручання в нормальне життя водойми. Тільки структура біологічних суспільств може бути індикатором загального її стану. У Німеччині свого часу було ухвалено державну програму з повернення в Рейн лосося. Ефективність заходів, спрямованих на це, оцінювали не за хімічними показниками, а за загальним станом ріки: наскільки він близький до того, що є прийнятним для проживання цієї вибагливої риби. Це був комплекс заходів, спрямований на відповідну зміну хімічних і гідробіологічних чинників. На будівництво рибоходів та обвідних каналів гребель пішло кілька мільярдів марок, і після чотирьох років неймовірних зусиль у Рейні було виявлено трьох лососів. Але лосось — це тільки символ, індикатор. Головне ж те, що ріка практично повернулася до свого первозданного стану! Зараз завдання Інституту гідробіології полягає в тому, щоб наша країна вслід за Європою прийняла ідеологію Водної рамкової директиви 2000 р., основи якої розроблялися, хоч як це дивно, в Україні. — Перші роботи в цьому напрямі, — розповідає Сергій Олександрович, — велися тут, в Інституті гідробіології, у 70-х роках минулого століття. Але потім ми пішли у бік водосховищ, каналів, гребель і перестали займатися природними ріками, віддавши перевагу питанням прикладного характеру. А все, що пов’язано з вивченням природних процесів, природних структур, відсунули як другорядне. І тільки тепер починаємо до цього повертатися. Відшукуємо еталонні ріки, які де-не-де збереглися на Поліссі і в Карпатах, розпочинаємо вивчення структур їхніх біот. Лише так можна з’ясувати, наскільки змінилася екологія інших рік. Ми вже знаємо, чого слід прагнути, як керувати рікою, не перешкоджаючи нормальному розвитку її біоти. Рікам слід повернути їхню природну гідроморфологію — пороги, галечники тощо. Забираючи з ріки гравій, ми позбавляємо цілий ряд видів риб місць нересту. Так, у басейні Прип’яті практично зник головань через те, що там не залишилося субстрату, на якому він може нереститися. Рибець нереститься в п’ятисантиметровому шарі води, а перепади рівнів у водосховищах позбавляють його такої можливості. І якщо вже мова зайшла про рибу, не можна не згадати про ще одну проблему — жорстоке браконьєрство з використанням сітей, отруйних речовин, вибухівки та новомодних пристосувань для електроловлі, які не залишають рибі жодних шансів на порятунок. Аналізуючи вплив хімічного забруднення малих рік басейну Дніпра на обсяги рибних виловів, ми дійшли висновку, що чинник лову впливає на зменшення рибного поголів’я помітно більше, ніж хімічний. І якщо вдасться припинити браконьєрство, то дуже скоро риби стане цілком удосталь як для промислового лову, так і для рибалок-аматорів. Більшість із нас просто не уявляє масштабів шкоди, якої завдають браконьєри іхтіофауні наших рік. Окремі ж із тих, хто уявляє, воліють про це мовчати, бо й самі не проти принагідно закинути сіть або побалуватися з електричною вудкою. Закон суворий. Його охоронці лояльні Ми чудово знаємо, що в нас перед законом усі рівні, але дехто рівніший. Як же забезпечується державний контроль за дотриманням режиму територій та об’єктів водного фонду, а також використанням і охороною поверхневих вод? Судіть самі. Відповідно до чинного законодавства, право розглядати справи про адміністративні правопорушення, яке визначається статтями «Кодексу України про адміністративні правопорушення», пов’язаними з порушенням правил використання й охорони поверхневих вод, надане лише окремим посадовцям водогосподарських організацій. Але спеціалісти водогосподарських організацій позбавлені повноважень державного контролю у сфері використання та охорони поверхневих вод. Окремої державної інспекційної служби в структурі Державного комітету України з водного господарства немає. Право здійснювати перевірки дотримання водного законодавства мають 790 спеціалістів водогосподарських організацій. Однак розглядати справи про адміністративні правопорушення можуть тільки 325 із них. Держводгосп розробив «Методику розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення правил охорони водних ресурсів на землях водного фонду, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації» і здійснив її державну реєстрацію в Мін’юсті України. Попри практично повну відсутність фінансування виконання контрольних функцій, комітет усе ж знаходить можливості для активізації контролю раціонального використання водних ресурсів та їх охорони. Тільки протягом 2008 року водогосподарські організації провели 15,8 тис. перевірок щодо дотримання водоохоронного законодавства на землях водного фонду і водокористувачів усіх форм власності. Порушникам водного законодавства видано 8705 приписів, матеріали щодо 344 порушень передано правоохоронним і судовим органам. На вимогу прокуратури здійснено 465 перевірок, спільно з нею — 502. З метою відшкодування збитків, яких зазнала держава внаслідок порушення правил охорони водних ресурсів на землях водного фонду, підприємствам, організаціям і приватним підприємцям нараховано і відправлено претензій на суму 15,2 млн. гривень. Але, на жаль, зворотний зв’язок із органами прокуратури часто не працює. Відомості про результати розгляду справ за переданими матеріалами органам Держводгоспу не надаються, а суми, стягнуті за збитки, не перевищують 10% нарахованих. Так, за результатами торішніх перевірок 3847 осіб було притягнуто до адміністративної відповідальності. Загальна сума штрафів склала 317,1 тис. гривень, що в середньому становить 82 гривні 42 копійки на кожного виявленого порушника. Це радше насмішка, а не стягнення. Але тут організації Держводгоспу безсилі. Для впорядкування діяльності водогосподарських організацій у частині здійснення контрольних функцій Держкомітет водного господарства розробив «Критерії оцінки ступеня ризику від провадження господарської діяльності у сфері використання та охорони вод і поповнення водних ресурсів та визначення періодичності проведення планових заходів, пов’язаних із державним наглядом (контролем)». Їх було затверджено постановою Кабінету міністрів №1139 від 27.12.2008 р. У комітеті вважають, що здійснення контрольних функцій стане ефективним лише тоді, коли суми штрафів за порушення природоохоронного законодавства будуть еквівалентні заподіяному збитку, а порушники не лише на законодавчому рівні, а й реально втратять можливість уникати відповідальності. У зв’язку з цим спільно з Мінприроди розроблено проект закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за порушення вимог природоохоронного законодавства». Він узгоджений із зацікавленими центральними органами виконавчої влади і в квітні нинішнього року внесений Кабінетом міністрів на розгляд Верховної Ради України. Відповідно до змін, внесених парламентаріями в деякі законодавчі акти зі сприяння будівництву, водогосподарські організації Держводгоспу введено до переліку органів, із якими необхідно погоджувати виділення в користування та вилучення земельних ділянок водного фонду. Готується відповідна постанова уряду, ухвалення якої нарешті дозволить водогосподарським організаціям контролювати процес передачі в користування цих земель. Цей захід зменшить можливість їх нецільового використання і виправить ситуацію з порушеннями режиму обмеженого господарювання в межах прибережних захисних смуг та зон можливого затоплення. Питання правового режиму використання земель водного фонду врегульовано також проектом закону України «Про внесення змін до Водного кодексу України», прийнятим Верховною Радою на початку цього року в першому читанні. Все це, звісно ж, дає підстави для оптимізму. Але не слід забувати й про те, що шлях від проекту до повновагого закону досить довгий, а увага законодавчої та інших гілок влади зосереджена на політичній боротьбі, що розгорнулася напередодні президентських виборів. Гіркий досвід свідчить, що в таких випадках екологія та аналогічні їй проблеми відходять на другий план. * * * Вода — основа життя, а ріка — основне джерело, з якого люди її отримують. Так було завжди, скільки пам’ятає себе людина. Пам’ять же їй дана для того, щоб робити правильні висновки з минулого й на основі набутого життєвого досвіду будувати майбутнє. А також не забувати повертати борги. Адже все, що ми наївно називаємо дарами природи, вона насправді дає в кредит, терпляче чекаючи його погашення. Проте кожен терпець уривається, і не дай нам Боже виявитися неплатоспроможними в той момент, коли векселі буде пред’явлено до оплати! Автор: Олександр АРТЕМЕНКО, Дзеркало Тижня Фото: Василь Артюшенко

Живі та мертві річки…

«Гідра» намивів

Маленькі гіганти великого водопостачання