Турське озеро

Шацькі озера на Волині — справжнє диво природи. Їхня краса, ландшафтна особливість є неповторними за своїм біологічним різноманіттям, тож це місце стало одним із найбільш популярних серед туристів. Навіть уві сні не можна уявити собі, що ці озера можуть зникнути... Початок історії Перший тривожний сигнал про Хотиславське родовище із білоруської сторони ми отримали ще наприкінці 80-х років минулого століття, коли виношувалися грандіозні плани про відкриття на його базі одного з найбільших у Європі комбінату будівельних матеріалів. На Волині про це добре пам’ятають, бо багато хто з місцевих жителів сподівався на працевлаштування там. Саме тоді в білоруських, а потім і союзних ЗМІ з’явилося повідомлення про те, що радянські, зокрема, білоруські, геологорозвідники відкрили великі запаси (близько 500 мільйонів тонн) крейди, вапна, піску високих фракцій і що це родовище є найбільшим у Білоруській РСР. Тож безпосередньо біля кордону з Україною, південніше населеного пункту Хотислав Малоритського району Брестської області, в 1994 р. було запроектовано та розпочато будівництво потужного комплексу по видобутку та виробництву будівельних матеріалів, у який входить кар’єр «Хотиславський» (площа до 240 га, глибина — 35 м, загальний об’єм розробки — 93 млн. тонн піску та 117 млн. тонн крейди). Місце — біля озера Турського, яке є основним джерелом регулювання водного режиму на Турській осушувальній системі площею 10 тис. га, а також біля меж Шацького НПП, який включає понад 30 унікальних озер переважно карстового походження. Тоді білорусам вдалося провести лише окремі, в основному проектувальні роботи. Але бізнесові структури не випускали з поля зору цей економічно привабливий об’єкт і в 1994 році знайшлися комерційні будівельні компанії, які розбудили приспане родовище, хоча й не надовго. Кар’єр знову завмер. Білоруси взяли ініціативу в свої руки Усе це відбувалося за 70—90 кілометрів від нашого кордону, тож відповідні служби в Україні були зобов’язані відстежувати кожний крок і хоча б інформувати владу. Зокрема, не були б зайвими нагадування білоруській стороні, в тому числі — по дипломатичних каналах, про можливі загрози, в тому числі й білоруському довкіллю. Тим більше, що 25 лютого 1991 року в рамках ООН була прийнята «Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті». Правда ратифікована Верховною Радою України вона була лише 19 березня 1999 року. Можливо, як би тодішні чиновники відповідних міністерств підходили до цієї справи по- державному, і хоча б у 1994 році, а не у 2009, надали уряду та парламенту подібну довідку із загрозливими висновками та діяли більш рішуче, то переконаний, це значно прискорило б ратифікацію Конвенції і надало б Україні ще 15 років тому повне право апелювати до білоруської сторони. Та в Києві й на місцевому рівні не надали цьому особливого значення. Вдала не запропонували білорусам переговори з цього приводу, як і не використали іншу можливість — громадську думку. Бо не лише апеляцію до громадськості, а й участь її у цьому процесі передбачає сама Конвенція (стаття 2,3 і надає подібному механізму першочергового значення. Не зайвим було б привернути увагу й польської сторони, інтереси якої, зокрема, східної частини польського Полісся, теж не у безпеці. У першому кварталі цього року процес пішов по колу, окресленому білоруською стороною. Ще навесні 2008 року «новим господарем перспективного добування корисних копалин і виробництва будівельних матеріалів», як писала газета «Вечерка», стала група компанії «Трайпл» із Мінська, яку очолює один з найуспішніших бізнесменів Білорусі Юрій Чиж. Судячи із стратегічного плану комплексного освоєння «Хотиславського» родовища, фірма не має наміру викидати гроші на вітер, а тим більше — зупиняти роботи. Вони ж, по суті, усі ці роки й не припинялися: відповідні державні служби активно вели пошуки інвестора й робили це відкрито за участю Білоруської торгово-промислової палати. На жаль, цього теж не помітили уже наші відповідні державні служби, в тому числі й у посольстві України в Білорусі. У мене в руках — копія інвестиційного каталогу Білоруської промислово-торгової палати Брестського відділення, виданого у 2007 році, де детально чорним по білому виписана вся характеристика «Хотиславського» родовища, з метою зацікавлення своїх і зарубіжних інвесторів. У ньому, крім щорічної солідної економічної вигоди в мільйони доларів США, пропонують кредиторам великі можливості для створення дохідливого туристичного бізнесу. Цікавий такий факт: до майбутніх іноземних туристів укладачі цього каталогу віднесли лише громадян країн ЄС, Білорусі та Російської федерації. Про Україну забули згадати... В Україні спохопилися лише наприкінці 2008 року, коли у Хотиславському родовищі, по суті, вже майже закінчилися роботи першої черги його експлуатації, а по-справжньому заворушилися столичні чиновники на початку 2009 року, після звернення депутатів Волинської обласної ради до Президента України, прем’єр-міністра й голови Верховної Ради. Тож четвертий квартал минулого й перший квартал нинішнього року відповідні державні служби витратили на з’ясування причин та ознайомлення із проблемами, що можуть виникнути. Зокрема, кілька місяців велася переписка у трикутнику: між Волинською обласною радою та держадміністрацією, Мінприродою і МЗС. Хоча, на мою думку, давно є потреба в скликанні надзвичайного засідання на рівні уряду, оскільки мова йде не про локальне явище. Тим більше, що навіть міждержавні переписки, які ведуть профільні міністерства обох країн, більше схожі на розмову глухого із німим: обидві сторони посилаються на «Конвенцію про оцінку впливу на навколишнє середовище», але кожна по своєму розуміє цей документ. Тісна «співпраця» Наші сусіди вдаються до всяких способів, щоб затягнути навіть не вирішення, а просто обговорення цього питання, зокрема, статей 2 (п. 2,4,5,6) і 3 (п. 1,2,4,5,6) Конвенції. Адже саме ними передбачена не лише процедура «оповіщення щодо запланованого виду діяльності, який може призводити до значного шкідливого транскордонного впливу», а й пропонуються механізми співпраці між сторонами з метою «зведення до мінімуму значної шкідливої дії, зокрема, в транскордонному контексті». Один характерний приклад. Міністерство охорони навколишнього середовища України, як і передбачено Конвенцією, направило Міністерству природних ресурсів і охорони навколишнього середовища Республіки Білорусь листа із проханням надати відповідну інформацію щодо запланованих видів діяльності (ст.2, п.2). Хоча, згідно Конвенції, білоруська сторона зобов’язана була зробити це сама, без нагадування. Причому давно. Якщо не у 1994, то в 2007 році, а то й раніше. Тобто перед тим, як «новий господар» ТОВ «Трайпл» приступило до роботи. Але білоруси зробили вигляд, що можна й без оповіщення української сторони братися за справу. Тим більше, що з нашого боку ніяких тривожних сигналів усі ці роки не надходило. Виясняти стосунки із Мінприроди України було доручено... ТОВ «Трайпл». Це рішення не тільки порушило процедуру співпраці між двома країнами, взявши на себе переговорні функції, а й на свій розсуд встановило місячний строк надання відповіді, хоча, згідно зі статтею 3 п.2, мова йде про «розумний термін, протягом якого вимагається дати відповідь із врахуванням характеру запланованої діяльності». Крім того, від білоруської сторони вимагалося перед тим, як посилати оповіщення, «проінформувати громадськість власної країни про заплановану діяльність» (стаття 3, п.1). Звичайно, ніхто нікого не інформував в умовах жорсткого графіку кар’єрних робіт. Більше того, ніхто не радився з екологами, серед яких, як засвідчила березнева зустріч з українськими колегами, але зовсім з іншого питання, є такі, що мають протилежну думку. Але вони її, як і за колишніх радянських часів, «тримають при собі». Яку ж мету переслідувало білоруське міністерство, йдучи на свідоме порушення вимог Конвенції, не важко здогадатися: затягнути час, а ще розраховували, що в Мінприроді України не нададуть цим формальностям значення, адже до того багато років мовчали, ніяк не реагуючи на дії сусідів. По-третє, у разі затримки з відповіддю на лист ТОВ «Трайпл», тобто простроченістю місячного терміну, наші сусіди на цілком законних підставах сподівалися застосувати дію ст.3 п.4 Конвенції, яка дає право «стороні походження визначати необхідність проведення оцінки впливу на навколишнє середовище на підставі свого національного законодавства та практики». Тобто діяти, ігноруючи всі наші запізнілі вчинки й можливі наслідки. На щастя, у нашому профільному міністерстві на цей раз були на сторожі й спеціальним листом від 26 лютого 2009 року нарешті проінформували білоруську сторону про порушення вимог Конвенції. Але — і тільки. Та це лише одна сторона медалі. Існує ще й друга, не менш суттєва, якій українські чиновники не надали значення. Або не хотіли. Адже у листі ТОВ «Трайпл» мова йде уже про другу чергу робіт у родовищі «Хотиславське». А як бути з першою? Чи то вже пройдений етап і він не береться до уваги ні тією, ні нашою стороною? І ніби до Конвенції це немає ніякого відношення, зокрема, до ст.2 «оповіщення»? Хоча, згідно умов Конвенції, сторона, вимоги якої проігнорували, має право звертатися до вищих міжнародних правових організацій. Тим більше, що згідно листа голови Брестського обласного комітету природних ресурсів і охорони навколишнього середовища Т.А. Ялковської, що надійшов ще у листопаді минулого року на адресу державного управління охорони навколишнього природного середовища у Волинській області, роботи в кар’єрі ТОВ «Трайпл» вело, по суті, незаконно. Бо ще «в июле текущего года (2008) Минприроды отозвано заключение экологической экспертизы №414 от 16.12.2005 г. по утверждаемой архитектурной части строительного проекта «карьер месторождения «Хотинское» Малоритского района Брестской области. Первая очередь. В настоящее время положительное заключение государственной экологической экспертизы по данному объекту не выдано». Хіба це не свідчення того, що на білоруській стороні або немає повного порозуміння між державними структурами, причетними до цього об’єкту, або спеціально робиться вигляд, щоб заплутати справу й відволікти увагу від головного — від підготовки до другої черги. Але чому ж тоді на все це українська сторона закриває очі? В усякому разі, у листі українського міністра Григорія Філіпчука до свого білоруського колеги Леоніда Хоружика про це — жодного слова. Про дипломатичний спокій та політичну кон’юнктуру Є і ще один важливий аргумент, який наше Міністерство охорони навколишнього середовища не використовує у своїх поки що письмових діалогах із білоруською стороною. Мова про трансграничний біосферний резерват, створений спільною трьохсторонньою Угодою між трьома країнами — Україною, Білоруссю і Польщею у 2002 році. До його складу увійшли три резервати: «Прибузьке Полісся» (Брестський район, долина річки Західний Буг. Білорусь), «Шацький» (Шацький національний парк загальною площею майже 49 тисяч гектарів із групою 23 озер, в тому числі — озеро Світязь. Україна) і «Західне Полісся» (територія східної частини Полісся. Польща). Це єдиний у Європі поліський біосферний резерват, який славиться не тільки своїми популярними місцями відпочинку. Тут під охороною трьох держав знаходиться велика кількість рідкісних і зникаючих видів флори й фауни, розміщено декілька національних парків, заповідників, ключових орнітологічних і ботанічних територій. Саме це я мав на увазі коли на початку згадував про наслідки даної загрози і для польського Полісся. Чому б нам не скористатися цією нагодою і не проінформувати польських колег про ситуацію, що складається? Більше того, екологи попереджають, що, в зв’язку з порушенням екосистеми в районі Хотислава, може виникнути проблема питної води в багатьох країнах Європейського Союзу. А це вже континентальна катастрофа, яка виходить далеко за рамки двох чи трьох країн. Але про це теж жодної згадки в переписках, які ведуть Мінприроди та МЗС. Ще про один факт хочеться нагадати представникам обох міністерств, який теж чомусь випав з поля їхнього зору — в листі першого заступника голови облдержадміністрації В. Заремби до Міністерства закордонних справ щодо надання інформації по Хотиславському родовищу. Тут є одне коротке речення, якому, мабуть, ніхто не надав значення: ідеться про «створення сховища радіоактивних відходів поблизу с. Струга, яке знаходиться у безпосередній близькості до кордону з Україною». Звичайно, на загальному фоні Хотиславського кар’єру цей факт виглядає можливо другорядним для білорусів, але тільки не для нас. Тож він мав би серйозно насторожити відповідні державні служби в Україні. Однак хто, крім авторів переписок, про нього сьогодні знає? Тим більше, що це питання не з категорії державної таємниці окремо взятої країни. А отже, воно теж має вирішуватися у рамках Конвенції ООН. До речі У Шацьку не панікують, але вельми занепокоєні Уявити, що ось так просто зникне величезне озеро Світязь, у Шацькому регіоні вірити не хочуть. Кілька десятків місцевих озер — це фактично єдине, що нині годує місцеве населення. Адже піщаний грунт не надто родючий, а врожаї грибів і ягід бувають не кожного року... Проте підстави для тривоги таки є, у чому нещодавно і переконала поїздка голови Шацької райдержадміністрації Леоніда Кислюка та директора Шацького національного парку Володимира Найди. Вони побачили, що Хотиславський кар’єр має стати справді дуже великим підприємством з видобутку будівельних матеріалів. Але українська сторона і досі не має головного — це проекту будівництва, тому офіційно неясно, наскільки ж Хотиславський кар’єр загрожуватиме Світязю. І не лише озеру. Доктор геолого-мінералогічних наук, професор кафедри фізичної географії Волинського національного університету імені Лесі Українки Федір Зузук повідомляє, що кар’єр при його розгортанні перетне кілька водоносних горизонтів. Один із цих горизонтів є дуже важливим для Шацьких озер, бо створює у них внутрішній тиск, завдяки чому і в спеку, і в дощі ці озера не змінюють свого рівня. Олег Кіндер, голова постійної комісії з питань екології та раціонального використання природних ресурсів Волинської обласної ради, начальник Державної екологічної інспекції у Волинській області теж вбачає загрозу для Волині й Шацьких озер від розробки Хотиславського кар’єру. Від Хотислава до українського кордону — лише три кілометри, до Турського озера, котре є серцем меліоративної системи, 15 кілометрів, а до самого Світязя — 27 кіломтерів. І білоруські, і українські вчені, зазначає він, очікують зниження рівня підземних вод від півметра до метра на українському боці. Це за 5 — 6 кілометрів від меж кар’єру. Але хто може дати гарантію, що природа не поступиться і сантиметром?! Розробки Хотиславського кар’єру вже припиняли у 90-х роках минулого століття і саме під впливом науковців. Нині ж, зазначає Олег Кіндер, місцева влада надсилає запити до білоруської сторони, а та пояснює, що рішення про бізнес-проект у Хотиславі приймалося на найвищому рівні... Уже Волинська облрада звертається до уряду, та і це не допомагає, лише українське і білоруське міністерства охорони природи продовжують обмінюватися листами. За даними Кіндера, розробляє родовище у Хотиславі один з особистих друзів президента Лукашенка. У бізнес-проекті передбачено великі гроші. Пониження ж ѓрунтових вод матиме наслідки не лише для одного Світязя, а й для всього волинського Полісся. Вже нині в криницях у Шацькому регіоні вода стоїть дуже близько. Усі офіційні особи і науковці Волині, які володіють інформацією про Хотиславський кар’єр, вважають, що питання має вирішуватися на міжурядовому, міждержавному рівнях. Наталія МАЛІМОН, «День» №120, Волинська область

Що буде з Шацькими озерами?