Пулемецьке

Радянські космонавти Павло Попович і Юрій Артюхін, пролітаючи на навколоземній орбіті у штучному супутнику планети Земля, шукали місце свого відпочинку після завершення польоту (1974 р.). Незважаючи на безліч всесвітньо відомих місць, вони обрали два великі озера, які мали форму легенів. Це – озера Світязь і Пулемецьке. Саме між цими водоймами, у райській місцині зворушливо привабливого для людського ока краю – Полісся, розмістилося чимале, завжди чисте й охайне завдяки його дбайливим жителям древнє прикордонне поселення Пульмо. Нині нам доступні фотознімки, зроблені зі штучних супутників Землі, літаків та дельтапланів. Вид зверху на озера, затоки, канали, річечки, ліси, болота, луки, сільськогосподарські угіддя, житлові будинки з присадибними ділянками, промислові та адміністративні будівлі, дороги та вулиці, дає зрозуміти, що ми маємо неперевершену красу. Біла енергетика краю, тиша, атмосфера глибокого душевного спокою та фізичне розслаблення серед життя майже тисячі видів дикорослих рослин із чудовим виглядом, лікувальними властивостями і чаруючим запахом їхніх ефірних олій та корисними фітонцидами, безлічі звірів, птахів, грибів, комах легко відновлюють сили та здоров’я людей, які сюди приїжджають. Я не розумію, як люди нарекли поселення іменем Пульмо, не піднімаючись навіть на висоту пташиного польоту? Напевно, вражаюча зелень природи та спокій голубизни озер, чисте та легке атмосферне повітря, бездонна синява всесвіту, світлий розум та дотепність селянських душ допомогли їм передбачливо визначитися з назвою свого поселення, нарікши його іменем Пульмо. Саме Пульмó, а не Пýльмо. Якщо хтось із людей допускає таку помилку, одразу ж привертає до себе мовчазну увагу тутешніх жителів – тобто це не місцевий. Мені доводилося часто проїжджати через населені пункти, розташовані біля кордону України з Польщею та Білоруссю і навіть через окремі села Білорусі. Завжди звертав увагу на те, що вже у 1995-1997 рр. люди не мали можливості вкладати кошти в утримання своїх помешкань. Але це не стосувалося Пульмо, жителі якого завжди підтримували належний порядок на присадибних ділянках, у садах та на городах, а їхні дерев’яні мальовничі оселі мали гарний вигляд, завжди були пофарбовані. Ніколи біля поліських хат я не бачив сміття, складених дров, будівельних матеріалів. Мене дивувало те, як пульмівці вміли підтримувати чистоту та порядок, ведучи при цьому сільськогосподарські роботи і утримуючи на присадибних ділянках домашніх тварин та птицю. Честь і хвала людям, які завжди не тільки у селі, але й на прилеглих територіях, біля озер та у лісах підтримують належну чистоту та порядок. Це високий показник культури та дбайливого ставлення до своєї землі і навколишнього середовища. Пульмівці були, є і завжди будуть підприємливими, передбачливими і трудолюбивими. Вони навіть у минулому першими з українців розпочали освоєння американського континенту, завжди сміливо та справедливо відстоювали свою честь та гідність, а також інтереси села. Історія їх не завжди милувала. Ще війська Наполеона, проходячи через Пульмо, розстріляли частину його жителів. У травні 1862 р. селяни відмовилися виконувати феодальні повинності, що передбачались установчими грамотами. Під час І Світової війни село повністю спалили. ІІ Світова війна позначилася на долях селян численними втратами його жителів. Особливо постраждали люди єврейської національності: у Пульмо та навколишніх селах розстріляли 215 осіб. Але люди ніколи не опускали рук, завжди піднімали з руїн свої помешкання, наводили в них лад. Повноцінне життя села тривало. Ми достовірно не знаємо історію місцини до XVI ст., коли тут правили польські королі і литовські князі. Цей період потребує детального вивчення, а вже з XVI ст. багато фактів із життя села нам відкрив поет, прозаїк та публіцист, автор багатьох книг про Західне Полісся (Волинь) і роману «Світязь» (Том І, книги перша і друга) Віктор Лазарук. Для всіх жителів шацького поозер’я роман «Світязь», звичайно, після Біблії, (принаймні я так думаю) є другою настільною книгою. Пульмо – село православне. На центральній вулиці – широкий, наче проспект мегаполісу, у всій своїй величній красі, з високими куполами, увінчаними золоченими хрестами, стоїть із 1896 р. храм Святого Миколая. Стару Церкву, яка була на цьому місці, розібрали, перенесли та збудували з її матеріалів капличку на цвинтарі села. Вік старої церкви – 480 років (1534 р.). Колись, їдучи з Пульмо до Шацька, відразу ж за селом коло старої греблі подорожній мимоволі звертав увагу на замшілу фігуру – велетенський дубовий хрест, оздоблений дерев’яними обценьками, молотком, шаблею, невеличкою, прибитою навскоси драбиною, прикрашений вишиваним рушником. На перетині в заглибині стояла ікона Богоматері. Як розповідали сиві діди, такі фігури на всіх поліських роздоріжжях повинні були виконувати функцію своєрідного сільського оберега, хранителів населення від різної напасті, чорної біди, страшної хвороби. Нині в Пульмо діє молитовний будинок протестантської громади ХВЕ. В середині ХІХ ст. Пульменська волость нараховувала 11 сіл, об’єднаних довкола двох церковних приходів: у пульменському – 566 дворів, кількість населення – 3594 особи, з них євреїв – 80. У приході пулемецькому – дворів – 538, населення – 3928 осіб, із них євреїв – 96, католиків – 32. В усіх суперечностях, болях, клопотах і тривогах тривало життя поліського села напередодні І Світової війни в умовах ринкової економіки і столипінських реформ. Хто мав землю, той був людиною. Рілля, болото, озеро, луг, ліс мали свого господаря, заступника і оберега. Земля відповідно іменувалася панською, церковною, громадською і селянською. Вона мала ціну, яка в різній місцевості була неоднаковою: у Пульмо коштувала 25, Кам’янці – 20, Острів’ї – 30, а Хрипську – навіть 60 рублів за десятину. За хорошого вола можна було виміняти-виторгувати дві десятини, за пару коней – лише одну. Земля була найдорожчим товаром, тому її віддавали в оренду, іноді на досить тривалий термін. Звичайно, здавали ті люди, які не мали змоги її обробляти. Приватне, одноосібне право на Поліссі нерідко спиралися на давні Литовські статути, які сягали сивої давнини, базувалися, можливо, на писаних і неписаних законах епохи неоліту, коли озерний край виживав за рахунок мисливства, рибальства і скотарства. Тому поліщук, як правило, мусив мати вигін, пасовище і сінокіс. Він міг не тримати городу і навіть присадибної ділянки, жити на хуторі в курній хаті, схованій од світу за соснами, вільхами й березами (як це зафіксовано після скасування кріпосного права в с. Кошари Пульмівської волості), але ще ніхто не наважився уявити його важке життя без давніх скотарських атрибутів. У жителів Пульмо з усіма навколишніми озерами особливий, нікому з приїжджих не зрозумілий зв’язок і стан душі, який без слів і пояснень передається з покоління в покоління. Надзвичайно раді святій воді рідних озер діти та молодь. Вони часто відвідують їх, поповнють запас сили та душевної енергії, купаючись, проходячи берегом чи рухаючись у човнах поверхнею голубих плес. Один вигляд місцевого човна, зробленого народними умільцями як засобу пересування по воді, ловлі риби тощо, піднімає настрій. У його конструкції немає нічого зайвого: він міцний, надійний, витримані всі пропорції, що надає привабливого вигляду. Човен чималий за розмірами – цього вимагають умови використання на великих озерах, щоб не перекинуло могутньою хвилею (але якщо й перекине – такий човен не затоне). Всі якості човна перевірені багатьма століттями. Для багатьох рибалок він – друга хата і не менш популярний, ніж автомобіль. Люди старшого покоління не так часто, як молодь, приймають цілющі процедури у чистих водах Світязю, Пулемецького та менших за розмірами унікальних озер. Але без цих вод вони обійтися не можуть – їх тягне туди невидима магічна сила. Люди, перебуваючи у воді, отримують зцілення та заряд енергії. Чого тільки варта кришталево чиста світязька вода з великим вмістом срібла та гліцерину! Повертаємося в історію літа 1917-го на берег Світязю. Два молодих солдати з Німеччини ведуть діалог і роблять висновки: – Кажуть, власник озера – царський генерал Драгоманов – досліджував тут залізорудні джерела. – Дурень той генерал… Не залізо, а золото й срібло потрібно тут шукати. Без сумніву, озеро ще не вивчене. Ні, не для прання білизни воно призначене. – Справді, може, цю воду потрібно продавати в аптеці як лікувальну. Купатися в ній – занадто велика розкіш! – Такі озера не для купання, а для молитви, очищення душі од скверни… Для молитви без слів, для меси у величному храмі… «Наше озеро золоте, – казали поліщуки-язичники в древні часи. – В ньому чарівна скриня із золотими червінцями плаває. Такі ж зачаровані гроши є в одній хаті в Пульми, але вони закопани глибоко пуд піччю…» Знайте: той, кому дивний скарб одкриється, на світі ще не вродився. А мусить то бути, за повір’ям, парубок або дівчина з чистим серцем і світлою головою. Так думаємо і ми, коли відпочиваємо на його золотому узбережжі. Але не кожному дано зрозуміти таємниці цих озер так, як місцевим жителям, котрі вважають себе одним цілим із навколишньою природою у складі з водою, землею та небом. Добрим словом хочеться згадати депутатів Верховної Ради УРСР, які одноголосно своїм рішенням не дали радянській владі збудувати на березі Світязю атомну електростанцію і не дозволили використовувати світязьку воду для виробництва водневих (термоядерних) зарядів. Невпинно минає час. У нинішньому ХХІ ст. Пульмівський сільський голова Федір Главацький (це його друга каденція), як і його дід Кузьма Главацький – староста Пульмо сто літ тому – думає, як зробити і робить добрі справи для села, його людей, навколишніх земель і особливо для озера Світязь. Надворі 2014-й рік – складний як ніколи для України. Думаю, у Державному бюджеті віднайдуться кошти, аби зробити каналізацію у смт Шацьк, с. Світязь, с. Пульмо і прилеглих до них баз відпочинку з метою очищення і відводу стічних вод. Виконання саме цих робіт дають можливість зберегти чисту воду Шацького поозер’я для прийдешніх поколінь. Буде так, що знайдуться небайдужі люди, які посприяють виходу у світ другого тому (3 і 4 книги) роману «Світязь» Віктора Лазарука. В цьому є нагальна потреба. «Світязь спить у сповитку білих туманів, у тихій колисці землі-матері, розкинувши руки між Прип’яттю і Бугом, між Чорномор’ям і Балтикою – на луки зелені, мов на рядна поліські», – написав Віктор Лазарук. На цій благодатній землі живуть і роблять свої добрі справи жителі Пульмо – поселення під синім безкраїм небом, між голубими озерами, на землі з цілющими підземними водами, серед багатств флори і краси фауни у чистому атмосферному просторі. Джерело: lisvisnyk.at.ua

Древнє поселення поміж озер