Михайлівська цілина

Розповіла колезі, який шар чорнозему має Михайлівська цілина. «Більш як два метри? — не повірили мені. — Такого не може бути! Ти щось наплутала». Свого часу, побачивши зріз цього чорнозему, майже так вигукнув професор Техаського університету, агрохімік Дейл Шартер. Після мандрівок до тридцяти семи країн світу він здивувався українському степові: «Такої землі не може бути, таку землю не міг створити і сам Господь Бог!» 13 липня 1928 року постановою Сумського окружного виконкому її оголосили пам’ятником природи місцевого значення. Вісімдесят років. Власне, мить з огляду на те, скільки існує цей степ. Бо існує він вічність. Ніколи не був розораним, залишився від початку Землі таким, яким його створив Бог. Втім навколишня людська діяльність завдає срйозної шкоди цьому унікальному окрайчику Землі. Степ урятували коні Ранг заповідності цілини 1947 року підвищився: вона стала самостійним природоохоронним об’єктом республіканського значення. У 1951 році заповідник передали Інституту ботаніки Академії наук України. А 1961 року Михайлівська цілина увійшла до складу Українського державного степового заповідника як одна з чотирьох його частин, найменша за площею. Таким чином, її віднесли до розряду земель, які суворо охороняються, і жодних робіт, окрім наукових, проводити тут не можна. Утім це — новітня історія. Більш раннім і, певно, найважливішим етапом для цілини стало те, що чималим відтинком земель тоді ще дикого поля заволоділа завдяки царській милості родина Капністів. І вони не розорали степу, а зробили на ньому випаси. Конезавод, що заснувався тут, у межиріччі Псла та Груні, спеціалізувався на постачанні до царської армії орловських рисаків та фуражу. Ще й досі згадують перекази про те, що на одному зі світових ярмарків у Парижі в останні роки дев’ятнадцятого століття продукцію конезаводів імперії представляла і михайлівська кобила Зорька. Улюблениця тодішнього графа Капніста здобула одне з призових місць і у винагороду — срібну збрую. ...Диким степом промчало немало коней. Багато їх толочило трави і на випасах конезаводу. Сьогодні заповідні вимоги дозволяють утримувати двох коней на гектар площі заповідника. Добре це чи погано — сказати важко. Так визначили науковці. Втратити еталон Степи бувають різні. Пояс степів, як розповідає еколог Лідія Шеремет, тягнеться колишніми країнами СНД на сім тисяч кілометрів, починаючи від Прибалтики й закінчуючи Даурсь кими степами. Ширина його — від 150 до 650 кілометрів. І Михайлівська цілина — найпівнічніше його відгалуження, барвистий лучний різнотравно–злаковий степ — явище справді унікальне. Досі ця цілина була еталоном свого різновиду степу. Але сьогодні науковці занепокоєні: Михайлівська цілина деградує. Як зазначено у довідці Державного управління охорони навколишнього природного середовища у Сумській області, «спостерігаються заміна степової рослинності на лучну й інтенсивне заростання цілини чагарниками. Відбуваються небажані зміни перебігу ґрунтових процесів і структури біотичної складової, які ведуть до втрати еталонних якостей лучного степу...» Дискусії щодо правильного режиму для цілини тягнуться не роками — десятиліттями. Власну думку мають науковці, є думка обласної, районної влади, екологів, громадськості... Що робити: не втручатися і спостерігати за «природним ходом речей» чи коригувати дії природи з метою зберегти еталон? Позиція невтручання, можливо, й була б обґрунтованою, якби це втручання вже не відбулося. От не жив би ніхто навколо цілини кілометрів за сто, то, певно, можна було б говорити про «невтручання». А так... «Надто зберігаючий режим цілині не на користь, — каже завідуючий відділенням заповідника Микола Піддубина. — Навколишня лісостепова зона наступає на цілину. А вплив людей скоїв ще більше. Сталінський план перетворення природи кінця сорокових років нині переріс у загрозу. Лісосмуги, що були впроваджені згідно з тим планом, з одного боку, — явище позитивне. Але ж навколо цілини вони насаджувалися без будь–якого добору порід, і тепер агресивно розповсюджуються на її територію. Та й загалом будь–які роботи без дозволу Інституту ботаніки ми проводити не можемо». «Нам варто зрозуміти, що охорона і збереження — не одне і те ж, — каже керівник відділу нормування водних та біологічних ресурсів Державного управління охорони навколишнього природного середовища в Сумській області Олексій Попов. — Ніби не втручаючись, люди так чи інакше «підсуджують» одним рослинам на шкоду інших. Ботаніки вирішують: яким має бути режим сінокосіння, в якому місяці. А в будь–якому разі ми можемо зрушити ті чи ті природні процеси... Ми говоримо про природоохоронну зону навколо заповідника. — Так, це буфер, який зменшує навантаження на цілину. Але ж ви бачили — там не трава росте, а насіяна пшениця... Сумські науковці констатують зараз, що на фоні заповідності відбуваються негативні процеси. Отже, ми можемо втратити цілину. Звичайно, ніхто не сперечається: має бути зважений підхід до напрацювання режиму заповідника, є всілякі ризики. Але скільки можна зважувати? Чи не станеться так, що спостерігатимемо, як цілина помре, а перед смертю зміряємо пульс та температуру?». Спільне засідання Наукової ради з проблем заповідної справи і діяльності заповідників Національної академії наук України та науково–технічної ради при облуправлінні охорони навколишнього природного середовища, проведене у травні, у ході підготовки відзначення 80–річчя Михайлівської цілини, визначило причини деградації екосистем заповідника. Це — обмеженість площі заповідної території; науково не обґрунтована господарська діяльність у вигляді розміщення ставків та створення лісосмуг; неадекватні заходи щодо збереження території — несвоєчасне вилучення дерев та чагарників, неврегульований режим сінокосіння та випасання худоби; а ще — недостатня матеріально–технічна та кадрова база. Кому потрібен заповідник? За деклараціями — всім він потрібен. Усі розуміють, визнають, схвалюють. Водночас констатують: деградує. «Коли адміністрація заповідника розміщена більш ніж за сімсот кілометрів від цілини, то про якусь оперативність реагування на процеси, що тут відбуваються, про розвиток бази заповідника вести мову досить складно, — каже заступник голови облдержадміністрації Олександр Лаврик. — Обласна влада готова вкладати кошти у збереження цілини, розвиток заповідника, спорудження хоча б адміністративної будівлі, але механізмів для цього немає. Тому ми знову порушуємо питання про повернення цілині статусу самостійної природоохоронної установи». Про реорганізацію заповідника, пряме підпорядкування його Академії наук, без посередників, про роль обласної влади мовиться, знов–таки, роками. Адже адміністрація та наукова рада закладу розміщені у Хомутовому Новоазовського району Донецької області. Сумські науковці, певно, могли б здобувати гранти, але вони не вправі здійснювати будь–які програми локально, без згоди із керівними структурами заповідника... До 80–річчя цілини обласна рада прийняла програму, в якій були визначені й заходи щодо її відродження. Зокрема, йдеться про розширення заповідної території за рахунок охоронної зони та інших степових ділянок, що збереглися: Довге, Лозогрушеве, Пристайлівське... Висловлювалися ідеї щодо створення тут національного парку. Звичайно, статус заповідника вищий, ніж статус нацпарку. Але Михайлівська цілина могла б увійти до складу парку саме як заповідник... і своїм брендом привабити туристів. Кожне з цих питань вимагає деталізації та обговорення. Своя позиція щодо Михайлівської цілини є у найближчих її сусідів — влади Лебединського району. Голова районної держадміністрації Сергій Грицай хоче сприймати Михайлівську цілину як невеличку туристичну Мекку області. Імпонує йому й ідея національного парку. Важливо, каже, аби ті чи інші ідеї почали врешті якось реально втілюватись, щоб заповідник став заповідником, а не був шматком недоглянутої землі. І тут треба враховувати як науковий аспект, так і туристичний. Звичайно, вимоги відомі: у день передбачено приймати у заповіднику не більше тридцяти туристів. Але ж існує навколишня зона, яку можна розумно розбудувати для відвідувачів. Увесь світ, каже Сергій Грицай, навчився в таких ситуаціях знаходити консенсус науки та бізнесу. Зрештою треба визначитися із землями навколо цілини. Вони будуть у підпорядкуванні сільради, держави, якоїсь структури? Цілина навколо цілини? Схоже, попри декларації, все ж складається враження, що навколо цілини вторована інша цілина — невідповідальності, недопрацьованості, недофінансованості, недоосмислення, небачення перспективи, і ще багатьох «не». Крутяться точки зору, великі чи зовсім маленькі амбіції. Власне, найбільші з них — ніщо порівняно з вічністю, яка уособлюється цією землею. І страшно подумати: а раптом ось ця «цілина» навколо реальної виявиться більш міцною і таки загубить отой еталон, такий незайвий і для району, і для області, і для України? ...Ми брели високими травами під дрібним рясним дощем ледве помітною туристичною стежкою. Сріблясто цвіла ковила, а сонце, що визирнуло пізніше, таки осяяло її дивовижну сивину. Ховав серед трав свої блакитні очі–квітки льон. Знайшли й одну–єдину квіточку з науковою назвою «волошка сумська»... Як їх перерахувати, всі рідкісні й звичайні, якщо на одному квадратному метрі тут уживаються до десяти тисяч стеблинок сотень різновидів!.. І що незрозумілого тут може бути? Адже важливо, єдине: аби й наші онуки могли приїхати сюди і вдихнути на повні груди оцей найвишуканіший степовий аромат, відчути вічність, зрозуміти себе самих як маленьких паростків на великій долоні землі, яку треба зберігати ще і їм — для своїх онуків. Алла ФЕДОРИНА, Україна молода

Як зберегти вічність?