мала гуска

Мала гуска – найменший з усіх видів гусей, поширених у Європі. Загальна довжина її тіла не набагато більша півметра, розмах крил дещо перевищує метр. Заселяє мала гуска північну частину тайги, лісотундру і чагарникову тундру від Кольського півострова до Анадирської затоки. Зимує в Західній Європі, Малій Азії, Південно-східному Закавказзі, в країнах Південно-східної Азії. Неперервна смуга гніздування малої гуски зараз розпалась на ряд ізольованих фрагментів. У багатьох місцях, де гуска колись була звичайною, тепер вона вже не трапляється. Протягом останніх 50 років світова популяція цього птаха невпинно зменшувалась, і тепер знаходиться на критично низькому рівні. Ще двадцять років тому у світі налічували біля 130 тис. гусей цього виду, на сьогодні їх залишилося не більше 30 тис. Особливо катастрофічним було падіння чисельності у Північній Європі: в цілому зараз європейська популяція складається з 2–3 тис. птахів. У найвразливішому стані популяція малої гуски в Скандинавії: тут, за даними обліків, гніздиться лише 30–35 пар. В залежності від умов гніздування в конкретному році в кінці сезону розмноження в Норвегії, Швеції і Фінляндії реєструють тільки 100–200 малих гусок. Для порівняння зазначимо, що у 1950-х роках гніздова популяція виду в країнах Скандинавії нараховувала біля 10 тис. птахів. Дещо кращий стан малої гуски у нашого північно-східного сусіда – в місцях гніздування в тундрах Європейської частини Росії нині близько 1 тис. малих гусок, які беруть участь у розмноженні. Доводиться визнати, що цей вид гусей – один з небагатьох, які опинились перед загрозою зникнення. Міжнародні природоохоронні організації наголошують, що лише термінові, невідкладні заходи збережуть цей вид птахів. Впливова організація Міжнародний союз охорони природи (IUCN) віднесла малу гуску до категорії «вразливий вид» не лише на європейському, а й на світовому рівні. Її включили також до переліку видів, які перебувають під охороною Конценції з охорони мігруючих видів диких тварин (Бонська конвенція) та Конвенції з охорони дикої фауни і флори та природних місць існування в Європі (Бернська конвенція). У місцях гніздування малої гуски досить значним є чинники непокою і деградації угідь, в яких гуси гніздяться, суттєвий вплив з боку лисиці та песця, позначається випасання північних оленів у гніздових біотопах, а також трапляється нелегальний відстріл гусей. Однак, як вважають орнітологи, усі ці причини не можуть привести малу гуску до межі зникнення в Скандинавії. Загрозлива ситуація з найменшим європейським видом гусей склалася, ймовірно, внаслідок полювання у місцях їх зимівлі і перельоту. Для такого висновку у орнітологів були вагомі підстави. У рамках програми з відслідковування маршрутів сезонних міграцій малих гусок за допомогою супутника, яка виконувалась Норвезьким інститутом досліджень навколишнього середовиша, 5 малих гусей, що гніздилися в Скандинавії, було відловлено, закільцьовано і споряджено радіопередавачами. Згодом троє з цих птахів мігрували на південний схід, схоже, в район зимівлі на Каспії, а двоє – на південний захід, до лиманів біля узбережжя Егейського моря. Лише один із закільцьованих гусей успішно перезимував і повернувся в район гніздування в Норвегії, інших було, як вважають, відстріляно на шляхах до місць зимівлі. Одне з кілець було надіслано мисливцем, який зняв його з убитої гуски. Це свідчить про великий рівень загибелі під час міграції та в місцях зимівлі. Практично половина життя цих гусей проходить у перельотах: весною – на північ, до місць розмноження, восени – на південь, на зимові квартири. Весняна і осіння міграції в цілому займають півроку. Загальна відстань, яку щорічно долають гуси, складає 7–8 тис. кілометрів. Мігрують малі гуси довгими кидками по 1–1,5 тис. кілометрів, між якими вони роблять тривалі зупинки для відновлення сил. Найвідоміші місця таких зупинок знаходяться у Західному Сибіру і Північному Казахстані, хоча в невеликій кількості птахи зупиняються також в Угорщині, центральних районах Європейської частини Росії, на півдні Середнього і Східного Сибіру, Далекому Сході. Міграційні шляхи малих гусей проходять і територією України, за винятком хіба що східного регіону. Деяка їх частина залишається на зимівлю у Північно-західному Причорномор’ї та Приазов’ї. У м’які зими біля Сиваша спостерігають окремі зграї цих птахів чисельністю 300 особин і більше. Для посилення заходів збереження малу гуску буде включено до третьої редакції Червоної книги України, як має побачити світ у найближчому майбутньому. Рідкісність малої гуски зумовлена її високою чутливістю до будь-якого негативного екологічного чинника. Тому потрібна підвищена увага до цього виду гусей. Незважаючи на охорону законодавчими актами у більшості країн Європи і Азії, мала гуска часто потрапляє під постріли мисливців, оскільки її плутають з білолобою гускою. На перельоті малі гуси нерідко утворюють мішані зграї з білолобими гусьми, від яких вони дещо відрізняються розмірами, пропорціями тіла, деякими деталями забарвлення оперення і неоперених частин тіла, а також голосом. Втім, на значній віддалі і за паганого освітлення ці два види гусей відрізнити важко. Тож як не сплутати малу гуску з її більшою родичкою – білолобою гускою? Досить гарним критерієм для розпізнавання може бути розмір тіла, якщо вони летять у мішаних зграях, що трапляється нерідко. Та на далекій відстані і ця ознака для визначення не надто надійна. Проте придивившись уважніше, спостерігши пильніше характер польоту, ці види гусей таки можна відрізнити один від одного: у малої гуски помахи крил частіші, у повітрі вона більш вертка. Під час польоту також можна помітити, що шия у малої гуски коротша, і тому здається товщою. А коли птахи підлітають ближче, то помітно, що чорні смуги і плями на череві у малої гуски більші, але їх менше, ніж у білолобої гуски. Малих гусей, що сидять, визначити легше. При розгляданні у бінокль або з близької віддалі без нього, коли вони пасуться на полях з озиминою, малу гуску можна відрізнити за особливою ознакою – завдяки вузькому кільцю голої шкіри жовтого кольору навколо очей. Ця ознака властива як дорослим, так і молодим птахам. До того ж, у дорослих малих гусей білий колір на лобі поширений до лінії, яка умовно проходить по вертикалі вгору від заднього края ока, а у білолобих гусей біле забарвлення закінчується на рівні лінії переднього края ока. Однак у деяких особин білолобої гуски буває нечітко виражене жовте кільце навколо очей, а біла пляма на лобі заходить далі, ніж звичайно. Ще однією харктерною ознакою малої гуски є те, що складені крила у птахів, які сидять, дещо заходять за обріз хвоста. Досить прикметним для малої гуски є також те, що її дзьоб помітно коротший і має обриси трикутника; коротша й шия, ніж у білолобої гуски, а силуети голови і тулуба округліші. Крім того, загальний тон оперення у малої гуски темніший. Щоб впевненіше відрізнити малу гуску від білолобої, необхідно знати про відмінності у голосі цих птахів. У малої гуски крик вищий за тональністю – двоскладе або трискладове не надто голосне верещання, тоді як у білолобої гуски – схожий на гавкіт і голосніший. Значну допомогу в ідентифікації малих гусей можуть надати різноманітні польові вичначники птахів, які мають описи будь-яких вікових і статевих груп птахів у всі сезони року і містять дані про найхарактерніші відмінності між схожими видами. Такі довідники призначено для визначення птахів у природі без відстрілу або відлову. Геннадій Фесенко

Великі проблеми малої гуски