гірнича промисловість – Природа України

Після річного простою внаслідок фактичного банкрутства Мужіївський золоторудник (Берегівський район Закарпатської області) має шанс на друге життя. Здається, знайшовся інвестор, який готовий вкласти великі гроші у проект, що колись давав чимало сподівань, але зрештою приніс набагато більше розчарувань. Недаремно у місцевих мешканців перспектива реанімації великого промислового підприємства не викликає радощів. Чому? Спробуємо розібратись. Як гора народила золоту мишу Історія українського (точніше – закарпатського) золота доволі давня. Вона почалась ще у 17 столітті, коли турки, які окупували край разом із Угорщиною, до якої він тоді належав, примусили працювати на копальнях Мужіївської гори полонених слов’ян. (Фахівці-геологи згодом дивувались професійності їхніх турецьких „колег” – ті примушували рити штольні не аби де, а вміло направляли робочих прямо по золотих жилах. До початку промислового добування у горі зберігались рештки турецьких виробіток, зрідка знаходили навіть тогочасний рудокопний інвентар). Пізніше ані австро-угорська, ані чеська, ані хортистська угорська влада не зацікавились закарпатським золотом – настільки вдало турки зняли усі золоті „вершки”. При радянській владі золоте родовище про всяк випадок вивчалось на протязі аж 50 років Закарпатською геологорозвідувальною експедицією, були споруджені кілька розвідувальних шахт і штолень. Проте про промислове освоєння родовища тоді мови не йшло. Влада ж незалежної України до ідеї стати золотодобувною державою віднеслась із явним ентузіазмом. Його посилювали дані геологічної розвідки, за якими запаси Мужіївського поліметалевого родовища були оцінені у 50 тонн золота, 800 тонн срібла, 400 тисяч тонн свинцю і 800 тисяч тонн цинку. Себто, окрім золота, родовище нашпиговане й цінними кольоровими металами – але магія слова „золото” грала для керівників різних рівнів таки головну роль. Не випадково перший президент України Леонід Кравчук на економічному форумі у Швейцарії в 1992 році заявив, що зробить ввірену йому державу лідером з добування золота у Європі, добуваючи по 4-5 тонн жовтого металу в рік. (В усій Європі золота добувається близько 15 тонн на рік, тоді як у Росії – понад 1000 тонн). Леоніду Макаровичу, щоправда, золотом зайнятись не судилось, бо до втілення його задумів приступили лише у 1996 році, коли Кабінет міністрів прийняв програму „Золото України”. На перших порах сподівались залучити іноземних інвесторів, які виявляли інтерес до закарпатського золота, але зрештою обійшлись власними силами, і в 1998 році Мужіївський золотополіметалевий рудник, із інфраструктурою, підготовленою до добування руди промисловими нормами, був зданий в експлуатацію. Та мало добувати руду – з неї ще треба вилучити саме золото. Перебравши різні варіанти, зупинились на необхідності мати власну збагачувальну фабрику. Її збудували у 1999 році з готових модулів фактично на голому місті, в 12 кілометрах від села Мужієво, за сусіднім селом Квасово. Варто опустити кількарічну історію роботи комбінату (рудника та фабрики), з усіма нюансами у його реорганізаціях, економічними проблемами, що виникали регулярно внаслідок різних причин тощо. Звернемось до факту – попри заявлені Кравчуком 4-5 тонн золота в рік, реально рудник видав „на гора” такі обсяги: 2000 рік – 136 кг, 2001 – 76 кг, 2002 – 16 (шістнадцять!), 2003 – 61 кг, 2004 – 161 кг, 2005 – 182 кг. Тобто, за весь період експлуатації не здобули й однієї тонн жовтого металу. Гора народила мишу, хай і золоту... Наведу слова Володимира Гоблика, який у 2005 році, під час перебування замісником голови Закарпатської ОГА заявив, мовляв, рішення про добування золота на Мужіївському родовищі було мотивоване політичними причинами, а не економічною доцільністю. Пан Гоблик, певно, знав, що говорив – свого часу він сам керував цим підприємством. Визначити, у скільки обійшлась державі амбіційна ідея стати першою по золоту у Європі, наразі складно. Чи вартувала овчина виробки, і чому вона не стала золотим руном – питання не просте. У відкритих джерелах фігурують різні цифри, часом протилежні одна іншій. Відтак, резюме – на даний час робота на родовищі не ведеться вже понад рік. Хто на цьому проекті заробив (а в Україні завжди хтось заробляє навіть на самих збиткових проектах) – завдання, певне, не газети, а більш компетентних органів. Ми ж можемо із впевненістю сказати, хто на ньому втратив. Металевий смак „золотого хвосту” Наприкінці 2007 року у закарпатських ЗМІ стали з’являтись новини про те, що маловідоме ТОВ „Світ” отримало від Закарпатської обласної ради дозвіл на геологічну розвідку родовищ у Мужієві, інших селах Берегівського району і навіть в межах самого Берегова. Оцей „Світ” нібито бажає стати інвестором і вкласти чималі кошти у практично збанкрутіле підприємство. Місцевим мешканцям ця новина, м’яко кажучи, не сподобалась. Відтак, наприкінці листопада громада села Мужієво, очолювана сільським головою Василь Фіцаєм, організувала опитування селян щодо надання дозволу ТОВ «Світ» на геологічну розвідку Квасівського та Берегівського поліметалічних родовищ (ці родовища знаходяться на території села Мужієво). В ході опитування майже 700 із 800 опитаних мешканців Мужієва висловились проти надання такого дозволу. Далі свій протест виразила міська рада Берегова, яка також не погодилась на розвідку на землях міста. Чому ж мешканці району (не можна казати, що всі, але переважна більшість – точно) так болісно сприймають нібито радісну новину? Адже на території району може знову запрацювати велике промислове підприємство, яке цілий рік простоює. Бо саме цей факт і не радує. Закарпатські журналісти, громадськість, фахівці давно б’ють на сполох (в тому числі й журналісти „Хайвею”, див. Ціанідний рай обіцяють нам закордонні інвестори http://h.ua/story/7733 , ФАБРИКА "ЗОЛОТОЙ МЕЧТЫ" им. КУЧМЫ http://h.u/story/7787 , Заручники "Золотої Гори" http://h.ua/story/24549). Адже з моменту пуску золоторудника село Мужієво опинилося в центрі екологічної небезпеки. Ще у 2006 році на сесії Берегівської районної ради головний еколог району Юрій Бандурович навів приголомшливі дані лабораторних експертиз води у криницях цього села. Вони свідчать: питна вода переповнена важкими металами, що серйозно загрожує життю людей, які її споживають. Зокрема, згідно аналізів, вміст свинцю у воді перевищує норму у 23 рази, кадмію у 8, в рази перевищують допустимі норми вмісту марганець, залізо, цинк тощо. Виною усьому – відвали пустої породи, яки утворились внаслідок багаторічної діяльності Мужіївського золоторудника. Якщо точніше, то перші відвали з’явилися ще у 1962 році, коли поблизу Мужієва розпочалась розробка поліметалічних руд. Але тоді йшла лише розвідка, тоді як наприкінці 90-х, після запуску рудника та збагачувальної фабрики поблизу села Квасово, рахунок пустій породі пішов на тисячі тонн. Нині обсяг відвалів гірських порід оцінюється приблизно в 150.000 тонн. І хоч звуться вони пустими, але містять чимало важких металів. Так, проби показали, що у воді, яка витікає з-під цих відвалів, вміст кадмію перевищує норму у 14.000 (!) раз, а є ще свинець, марганець, мідь тощо. „Металева” вода потрапляє у колодязі мешканців Мужієва, а потім – у канал Верке, а звідти й в річку Латорицю. (Пізніше Ю. Бандурович привів і дані дослідження колодязної води у п’яти пунктах міста Берегово – вода там так само „зашкалювала” по показниках важких металів). Окрім відвалів, є й друга проблема – так звані „хвости”. На збагачувальній фабриці поблизу села Квасово золото вимивали із породи гравітаційним методом. Після цього пульпа (жижа з води та руди) звозилась у колишній перлітовий кар’єр. Його обнесли дамбою і створили „хвостосховище” – озеро, заповнене кількома сотнями тисяч тонн коричневої багнюки. З одного боку, це справжнє „золоте озеро” – бо в ньому залишається до половини того золота та срібла, що було у руді (гравітаційна технологія не дозволяє добувати з породи більше). З другого боку – це вмістилище все тих же важких металів, які так само потрапляють у воду та грунт. Окрім того, важко спрогнозувати долю цього „озера”. Що, як дамба не витримає і сотні тисяч тонн багнюки поповзуть вниз? Коли наприкінці 90-х запускали рудник та збагачувальну фабрику, місцевим мешканцям обіцяли збудувати об’їзну дорогу, водопровід та інші блага. І аж до вимушеної зупинки рудника десятки вантажівок із рудою щоденно йшли через Мужієво, добиваючи сільську дорогу та пригощаючи людей тучами пилюки. Чистої води селяни так і не дочекались, натомість своя за цей час стала отруйною. Не сталося лише найгіршого – в регіон так і не прийшла технологія збагачення руди за допомогою ціанідів. Бо так пообіцяли хазяї рудника та фабрики – „ціанідів не буде”. І принаймні одну обіцянку виконали (тим більше, що обласна екобезпека не раз заявляла, що дозволу на ціанідування руди не дасть). Але нині у місцевих мешканців немає гарантії, що небезпека стати другим Байа Маре їм не загрожує. (Нагадаймо – у 2000 році на цьому румунському золотовидобувному підприємстві сталася найпотужніша екологічна катастрофа у Європі останніх часів; в результаті прориву дамби хвостосховища у Тису і Дунай потрапило близько 100 тисяч тонн відходів зі значним вмістом ціанідів і важких металів. Тоді у річках загинуло понад 1200 тонн риби, для 2,5 мільйонів чоловік було забруднено джерело питної води). Бо, як можна дізнатись із преси, у мужіївське родовище іноземні інвестори готові вкласти до 100 мільйонів доларів (це значно більше, аніж витратила Україна на свій „золотий проект” за весь час). Знаючи природу капіталістів, зрозуміло – ці гроші вони забажають повернути швидко і з доброю віддачею. До речі, природу капіталістів ми собі уявляємо, а хто вони такі – у випадку із Мужіївським золотом відомо доволі смутно. За словами головного еколога Юрія Бандуровича, за спиною „Світу” стоїть Європейська мінеральна корпорація. Ця компанія, попри „європейську” назву, зайнята - як можна дізнатись з Інтернету (власне, з сайту самої компанії www.europeanminerals.com, бо російськомовний сегмент практично нічого не видає), в основному потужним проектом на Варваринському золотоносному родовищі (Північний Казахстан). Лише після ряду останніх публікацій у пресі ця компанія вперше публічно заявила про себе на сторінках газети "Экономические известия", підтвердив своє бажання приймати участь у розробці Мужіївського родовища. Тож як потенційний інвестор бажає добитись чималих прибутків, коли результатом попередніх років експлуатації рудника врешті решт стало його банкрутство? Можна припустити, що двома шляхами (причому, одночасно). По-перше, новий господар має переконати українську владу різних рівнів у тому, що ціанідна технологія є безпечною, і застосувати її. Видобуток золота з руди тоді підніметься до майже 100 % замість нинішніх 50. Окрім золота, великі надії покладаються на значні запаси срібла, свинцю та інших металів, які представлені у руді. Чи будуть вкладатись значні кошти у екологічну безпеку підприємства? Дуже сумнівно, бо це ж зменшить прибутковість. До того ж, 100%-ї гарантії, що ніяких аварій при застосуванні ціанідів не станеться, ніхто не дасть. На золотодобувних підприємствах Румунії, Росії, Китаю аварії відбуваються періодично. На жаль, ми в цьому розумінні (ставлення до жорстких норм безпеки) не кращі – чому прикладів чимало, згадаймо тільки минулий рік, від аварії „фосфорного поїзду” на Львівщині до низки вибухів на шахтах Донбасу. По-друге, скоріш за все, інвестор мусить відмовитись від закритого методу добування руди на Мужіївській горі. Коли запускали цей об’єкт, то пошкодували красиву гору із десятками гектарів лісу на поверхні. Стали рити численні штольні, які з’єднували між собою, проходки кріпили арматурою, деревом та бетоном, пустоти заповнювали сумішшю породи та цементу. Всі ці роботи дорого обходились і важкими тягарем лягали на собівартість добутого золота. А чи не захоче багатий інвестор піти простішим і дешевшим шляхом – просто зрити гору екскаваторами, аби нашвидкуруч вилучити з породи усе цінне, продати добуті дорогоцінні та кольорові метали і відчалити, залишивши Берегівщину із „місячним пейзажем” замість Мужієвської гори та купою екологічних проблем? „Прокляття ресурсів” на прикладі Закарпаття Відоме видання "Нью-Йорк Таймс" нещодавно описало одне дуже прикре явище: "На всій земній кулі достаток природних ресурсів рідко буває вічним благословенням для країн, що експлуатують їх з метою розвитку. Економіка таких країн, самих цих суспільств відрізняються корупцією, самовпевненістю і войовничими амбіціями, що спираються на цей достаток. В економістів така ситуація називається "прокляттям ресурсів". В природно-багатих країнах неминучою є спокуса дефектного керування через політичну і фінансову жадібність. Просто занадто багато легких грошей, що пливуть у руки. Нігерія - самий виразний приклад: незважаючи на сотні мільярдів нафтових доходів ця країна виявляє суміш нестабільності, корупції і конфліктів... Ірак під Саддамом Хусейном використовував свої нафтові доходи на ведення багаторічної війни з Іраном і на вторгнення в Кувейт. У більш загальному сенсі багаті природні ресурси позбавляють країну стимулів для розвитку іншого роду індустрії, що базується вже не на природних багатствах. Який сенс у напруженій роботі, коли ви можете вигрібати гроші з-під землі? Це ставить такі країни у важку залежність від фінансового ринку: коли падають ціни на нафту, вся економіка країни клює носом. Звичайно, не завжди нафтові і мінеральні джерела ведуть до негативних результатів: згадаємо Англію і Норвегію, що використовували свої петродолари (тут - гроші, виручені від природного газу) для умілого вкладення в інші галузі господарства. Але їхній успіх пояснюється тим, що це країни з давно сформованою і високорозвиненою політичною й економічною інституціями. Інші приклади: у 19 і 20 столітті бідні природними ресурсами країни, такі, як Швейцарія і Японія, далеко обігнали в економічному розвитку багату ресурсами Росію. Те ж можна сказати про країни Східної Азії - Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, Гонг-Конг, тоді як багаті нафтою Мексика, Нігерія і Венесуела виявилися банкрутами". Хіба це саме прокляття не розповсюдилось й на Україну? Випереджаючи практично усі країни Європи по запасах різноманітних природних ресурсів (за виключенням нафти), плетемось у кінці списку – за рівнем життя випереджаючи хіба що балканські країни, розорені тривалими війнами 90-х років. Наприклад, Закарпаття. Чи принесли цьому краю користь його найбільші багатства? „Зелене золото” краю – його ліси – знищуються вже не одне десятиліття. Угорський режим адмірала Горті на початку 40-х років минулого століття розпочав тут вирубки, як у справжніх колоніях. Потім естафету перехопила радянська влада – рубали за часів СРСР дуже багато. Та, з іншого боку, й садили чимало, і переробляли деревину на численних підприємствах, забезпечуючи закарпатців непоганою роботою. За часів незалежної „ринкової” України сталася справжня катастрофа. Про знищення закарпатського лісу написано вже сотні статей, то ж варто вдуматись в одну цифру – за останні неповні два десятиліття площа лісового покрову скоротилася на п’яту частину. А численні поклади мінеральної води, яку прозвали „бульбочковим золотом” ? На них так сподівалися на початку 90-х, коли мріяли про відродження та оновлення курортно-рекреаційного потенціалу Закарпаття. А дійшло до того, що колись усім доступні джерела нові господарі закрили на замок, землі навколо джерел приватизували, а пляшка мінеральної води вдома коштує чи не дорожче, аніж у Києві. І без гарантії, що у пластиковому флаконі – не підробка. Так само сталося із з золотом справжнім. „Жовтий диявол”, якого вирішили добувати у промислових обсягах у перші роки незалежності, збагатів багатьох – лише не самих закарпатців. Тож ще маємо час дати відповіді на такі питання: чи потрібне взагалі перенаселеному Закарпаттю (яке здавна називали Срібною Землею) підприємство, що куди органічніше вписується в пейзаж безлюдного Казахстану (та й це спірно – бо добування золота, як свідчить історія, ще жодну країну не ощасливило)? Як перспектива отримати в колись благодатному (а нині доволі проблемному в екологічному плані регіоні) об’єкт гірничої промисловості гармоніює із амбітними планами розвитку тут туризму і рекреації? Зрештою, як добування золота та кольорових металів вписується в прийняту Закарпатською обласною радою Концепцією сталого розвитку? Відповісти маємо так, аби потім на життя не нарікати. Олег Супруненко, ГО "Чистий Берег"

Повернення „жовтого диявола” на Срібну Землю ?