екологічна етика

«Борітеся – поборете!» Співзасновник Спілки вільних журналістів «Природа над усе» Анжеліка Комарова стисло ознайомила аудиторію з історією руху на захист тварин в Україні. Головною думкою доповідачки було те, що справа захисту тварин – одна з головних ознак демократії. Паростки руху на захист найслабших членів суспільства, якими є домашні тварини, проростають під час «відлиги», а в тоталітарних державах спостерігаються хіба що в окремих випадках. Такі генії людства, як Піфагор, Леонардо да Вінчі, Франциск Асізський, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Артур Шопенгауер сміливо висловлювали свою гуманну позицію щодо тварин й у такі часи, коли стогнала від рабства переважна більшість людства. Мало хто знає, що російський класик Федір Достоєвський ще у кріпосній царській Росії заснував перше товариство захисту тварин, яке намагалось пробудити в суспільстві милосердя до коней та захистити бідолашних юридично. Вивчаючи в загальноосвітній школі біографію великого українського поета Максима Тадейовича Рильського, освітяни полишають осторонь факт, що він був активістом Київського міського товариства захисту тварин у 60-х роки минулого століття. Вагою свого авторитету він намагався вплинути на владні структури аби припинити жорстокий відлов і нищення собак та котів у шкуродерні (це найбільш точне визначення цієї установи, яка мала офіційну назву «спец завод» або «утильцех»), яка упродовж десятків років функціонувала в селищі Пирогів під Києвом. З новими силами рух за права тварин сколихнувся на початку 90-х, намагаючись використати демократичні зміни в уже незалежній Україні. 1997 року трапилася беспрецедентна подія в пострадянському просторі: вперше була закрита шкуродерня в селищі Пирогів, що підпорядковувалася столичній міськдержадміністрації. Це відбулося завдяки зусиллям киянки Тамари Тарнавської, яка за радянських часів емігрувала до Європи. Намагаючись змінити ситуацію щодо безпритульних тварин на батьківщині, Тамара не отримала розуміння у чільників столичної влади. Тоді пані Тарнавська, журналістка за фахом, вдалася до більш рішучих заходів. Унаслідок організованої нею відозйомки прихованою камерою в пирогівській шкуродерні та показу шокуючих кадрів по телебаченню кількох західних країн, спалахнув гучний міжнародний скандал. Обурена європейська громадськість надіслала понад сто тисяч письмових протестів до Київської мерії. З огляду на те, що незалежна Україна розпочала шлях до Європейської інтеграції, це подіяло! Страшний спецзавод було закрито. Зараз там працює Притулок Міжнародного товариства захисту тварин «SOS». Тамара Тарнавська стала послідовним популяризатором-практиком альтернативного вбивству методу регуляції кількості безпритульних тварин, яким користується цивілізований світ: кастрації/стерилізації. Окрім морального боку справи, доведено й економічно, що така альтернатива таки ефективніша, ніж убивство. Однак українська влада продовжувала вибирати звичне вбивство. Вже 1998 року під патронатом тодішнього мера Києва О. Омельченко була відкрита нова шкуродерня: в Бородянці. Далі київські захисники тварин спрямовували свої зусилля головним чином на усунення керівників цього ганебного закладу і час від часу отримували оманливі успіхи. Так було звільнено Ніну Самофалову, потім – Мирона Кучинського, трохи згодом – Тараса Смурного. Звільнено, але не покарано (!), незважаючи на чисельні докази жорстокого ставлення до тварин у цьому КП. Усі ці директори служби відлову тварин не були зацікавлені в гуманізації роботи очолюваної ними служби. За час їх правління репресовані й страчені собаки й коти налічувалися десятками тисяч – за кошт киян, платників податків. Окрім того, що продовжувалася нечувана жорстокість (кадри ж то залишились ті самі!), йшлося і про фінансові оборудки, і загалом – про украй неефективне вирішення пробеми. На прикладі України формула «піймай та вбий» упродовж усього існування як радянської, так і незалежної України продемонструвала повний провал: безпритульних тварин не поменшало, оскільки інстинкт продовження роду (збереження виду) працює у собак інтенсивніше під час «репресій». Боротьба за права тварин та людське до них ставлення триває. Як заявила співзасновник Спілки вільних журналістів Анжеліка Комарова: «Черговою, але знову таки досить оманливою перемогою київських захисників є згода нинішньої влади Черновецького на альтернативу вбивству –стерилизацію/кастрацію. Затверджена Київська міська програма регулювання чисельності бездоглядних тварин гуманними методами виявилася паперовою фікцією та обернулася фінансовою оборудкою. На реалізацію програми з бюджету міста було виділено 76 мільйонів 325 тис. гривень. Програма мала діяти з 2008 року, однак гроші, були потрачені… на позачергові вибори київського міського голови». Незважаючи на жорстку критику українських реалій Анжеліка запевняє, що в справі захисту тварин таки є певний поступ. Принаймні, у нормальної людини не виникає вже безглуздого запитання «а навіщо тих тварин захищати?». Відомо, що прояви жорстокості до тварин можуть обернутися садизмом стосовно людей. Недарма помірковані європейці прийняли доброзичливе або хоча б толерантне ставлення до тварин як суспільну норму. Варто також додати, що останні сім-десять років лише в столиці було засновано кілька товариств захисту тварин, побудовано ще два великих притулка: в Гостомелі та Ясногородці, створено чимало ефективних сайтів, які координують волонтерську роботу та взаємодопомогу, поширилось ідейне вегетаріанство. Однак, усі ці маленькі групи людей розрізнені і часто-густо ворогуючі між собою, не завжди обізнані, послідовні й ідейно обгрунтовані, інколи тяжіють до невиправданої співпраці з гицелями, що є досить ганебно. Однак, рух на захист тварин таки набуває сили. «Роботи в цій сфері в Україні вистачить принаймні років на сто. Ви тільки співставте: коли у Великій Британії вийшов перший закон на захист тварин (1822) - в Росії ще існувало рабство. А в Україні з великими перешкодами такий-сякий закон прийняли лише 2006 року. Мало того, що він не досконалий, так його кілька разів намагалися підпасувати в угоду гицелям, мисливцям та промисловцям. А щодо його імплементації – ще треба не одні чоботи сходити по болоту тотального невігластва та інертності, поки цей закон запрацює. Однак, треба частіше хоча б намагатися ним користуватися. Це як пароль, як чарівне слово. Отже, вперед!» - так підсумувала свою лекцію Анжеліка Комарова. Як там, за океаном? Лекцію про захист тварин у США прочитала Олена Махова - волонтер одного з товариств захисту тварин (The League for Animal Welfare, м. Цинциннаті, США). Вона родом з Києва, за освітою лікар ветеринарної медицини, три роки тому переїхала до США. Оскільки в Америці не визнають жодних дипломів, окрім своїх, (не сприймають навіть німецьких чи французьких) працювати за фахом Олена не має можливості, але душа все одно тягнеться до тварин. Так вона стала волонтером одного з притулків. Волонтери в США бувають різні. Цим словом називають і наше звичне спонсорство, коли люди переводять на рахунок організації певну кількість грошей. Такими волонтерами для організацій із захисту тварин є, наприклад, Памела Андерсон і Джулія Робертс. Хтось купує і приносить до притулків для тварин корм, хтось займається вигулом собак. Хтось може не мати безпосереднього контакту з тваринами, але прибирати у приміщеннях, чинити поламані системи водо- і світлопостачання. Організація, активістом якої є Олена, – недержавна, існує виключно на спонсорські гроші. Існують і державні притулки для тварин. Такі притулки у США існують самого різного напрямку – серед їх «мешканців» і звичні собаки з кішками, і хом’ячки, і птахи. Є й притулки для представників дикої фауни. Тварину у притулку тримають до самої смерті, або поки її хтось не купить. Коли благодійники цікавляться, куди йдуть їхні гроші, організації готові надати їм фінансовий звіт за будь-який період. Отже, фінансова прозорість стимулдює й до подальших пожертвувань. Причини потрапляння тварини до притулків різні: алергія на тварину, переїзд, смерть господаря. Чимало тварин потрапляє до притулків внаслідок стихійних лих. Після того, як під час урагану Катріна багато людей відмовилось евакуюватися, бо їм не дозволяли брати із собою тварин, було створено спеціальну служба порятунку тварин під час стихійних лих). Тварин розміщують по притулках по всій країні, після чого ведеться пошук їх господарів. З тваринами, яких знаходять на вулиці, працює зоопсихолог, який допомагає їм адаптуватися до людей. Це значно підвищує шанси тварини на «усиновлення». Людям, які збираються взяти тварину, надають характеристику на кожного вихованця, щоб підібрати тварину максимально правильно саме для цієї родини, інакше вона може повернутись знову до притулку. Oсобливо зворушливо було слухати про те, як маленькі діти в США все частіше святкують свій день народження у притулках. А замість ляльок «Барбі» бажають бачити подарунки для тварин, що живуть у притулку. Свою розповідь Олена супроводжувала показом фото на проекторі, люб’язно наданому Обсерваторією КНУ імені Тараса Шевченка. Висновки Як бачимо, різниця у ставленні до тварин, у здійсненні їхнього захисту в США і Україні величезна. Відмінності, скоріш за все, ховаються в історичних шляхах цих двох держав, що наклали свій відбиток на спосіб їх мислення й сприйняття світу. Однак, кордони між країнами слабшають, є можливість переймати все хороше, людяне, й практичне, відкидаючи пусте й дріб’язкове. Гриць Прозорий, Мавка Джерело: pryroda.in.ua/stepan

Захист тварин у США та Україні: в чому різниця?