Травень 2010

Книжки народжуються задовго до того, як знаходять паперово-палітурне втілення. От і в книжки-альбому «Кинбурнская коса» — першого повнокольорового видання про цей унікальний край, нещодавно презентованого в Миколаєві, — історія довга... Але її краще розкажуть автори. — У Кінбурну особлива, чарівна енергетика, тут сняться кольорові сни, — каже автор історичного розділу видання історик Сергій Гаврилов. — Іде геть весь урбаністичний негатив, стаєш добрішим. Уперше я побував тут в археологічній експедиції від Миколаївського обласного краєзнавчого музею у 1986-му. Проводили розвідку, наносили на карту давні поселення, кургани та некрополі. Робили пробні шурфи, збирали кераміку, монети, клянчили в рибалок грецькі амфори, які потрапляли в сіті. Зупинялися в хатах у старих, які вечорами розповідали «свіжим людям» про своє життя, про далеких предків. Старих давно вже немає, а історії залишилися... Згодом з'ясував, що з історії півострова практично нічого не написано... На мій погляд, перша книжка-альбом про Кінбурнську косу вийшла особистісною. Коса отримала внутрішню тактильність і кожен герой вписався гармонійно. Гадаю, цей сторонній погляд буде цікавий усім. Адже налагоджувати стосунки між природою і людиною — велика праця. А місія книжки, швидше за все, лежить у цій площині. — На відміну від героїв нашої книжки, я недавній прибулець на косі, — розповідає автор екологічного та соціального розділів видання Олена Івашко. — Кожну пору року тут сприймаєш по-особливому, не так, як на «великій землі». Обожнюю початок травня, коли цвітуть дикі орхідеї. Кращий свій день народження відзначила з подругами саме тут, на краю орхідейного поля, милуючись зграєю рожевих пеліканів!.. Робота над книжкою була в радість. Коли запропонували взяти участь у проекті, сумнівалася: чи впораюся? Упоратися допомогли Кінбурн і його чудові люди із самобутнім характером. Треба було лише почути їх і записати. Розповідаючи про косу й своє до неї ставлення, люди гранично щирі. Ось ця сокровенність і лягла в основу книжки... Не дай Боже, щоб вона стала останнім і єдиним спогадом про Кінбурн, яким ми його знаємо! Якщо дозволимо знищити, розграбувати й забудувати ці землі, стерти з карти України цей заповідний край, — природа нам цього не пробачить. — Уперше побувала на Кінбурнському півострові дев'ять років тому, — повідала автор ідеї й натхненник книжки, фотохудожник Світлана Кустова. — І захворіла ним. Вразило все: зграї пеліканів, поля орхідей, дивні пейзажі, а головне — люди, що знайшли тут свій рай на Землі. Вони розуміють птахів і розмовляють їхньою мовою, а море після штормів обдаровує берег археологічними скарбами. Тут досі живуть нащадки воїнів Бородінської битви, але війни за цю землю актуальні й сьогодні... Фотоапарат був незмінним супутником моїх частих поїздок на Кінбурн (я — киянка). Ці знімки й лягли в основу альбому, ідея якого з'явилася давно, але тільки сьогодні вдалося її реалізувати завдяки фінансовій підтримці мого чоловіка Віталія Кустова. Видання, задумане Світланою як фотоальбом, унаслідок співтворчості з іншими професіоналами обросло історичним дослідженням, поетичними рядками й живими історіями про колоритних жителів коси. Поряд із сучасними світлинами — стародавні знімки, карти, документи. Додаток до видання — точна копія лоцманської карти Кінбурнської коси XІX століття! Гортаючи важке видання, розумієш, з якою любов'ю до цієї землі воно зроблено... Фото Світлани Кустової. Уляна Софійська, Голос України

Рубати не можна зберегти

Катастрофа в Мексиканській затоці як попередження причорноморським країнам

Розширення заповідників: чи здійсненна місія?

Двохсотрічні дуби не встояли перед вибірковою санітарною рубкою

15 мая в Харькове можно помочь посадить сад

Вищий адміністративний суд скасував рішення про надання заповідних земель «Енергоатому»

Перспективи сучасного етно-фестивального руху в Україні

Кольорові сни про Кінбурн