У трьох сідаємо в катер о восьмій ранку на мисливсько-рибальській базі поблизу села Сорокошичі. Михайлович, виконавчий директор бази, турботливо перепитує, чи не забули ехолот, чи вистачить бензину. Ми плануємо кинути якір на дніпровому фарватері, якраз де вливається у Дніпро Прип’ять, і «пробити» кілька ям на наявність судака. Вчора кльову майже не було, але ми не втрачаємо оптимізму. Лише після обіду починає брати дрібний судак, якого ми турботливо відпускаємо один за одним у воду. Із заходом сонця кльов посилюється, і в мене несподівано бере щука, яка заважила на 6,5 кг. На базу повертаємося втомлені й щасливі – у кожного по кілька достойних понадкілограмових судаків і чотири симпатичні щуки: від 2 до 6,5 кг. Усю дітвору ми відпустили, бо візьмеш багато – на базі скажуть: «Ну й хапуги ви, хлопці». До риби має бути спортивний, а не гастрономічний інтерес. «Мілюзга» – сміється з нашого улову Михайлович, бо торік на тому самому місці підняли щуку вагою 12 кг.
Такими розповідями може поділитися будь-який рибалка, котрий відвідує північні широти Київського водосховища. Це чи не останні справді зарибнені місця в Україні.
Про красу природи заток, загат, проток, каналів гирла Прип’яті писав ще Паустовський. Тому недарма протягом кількох століть поспіль (до аварії на ЧАЕС 1986-го) мешканці Києва любили проводити дозвілля саме в басейні поліського Дніпра. Особливо поміж української інтелігенції 1970–1980-х славився сімейний відпочинок на Прип’яті дисидентів Василя Стуса, Михайлини Коцюбинської, Генріха Дворка, Володимира Тельнюка, Івана Калениченка. Острови, якими щедро всіяне гирло Прип’яті та північні широти моря, – унікальний лабіринт. Краса цих місцин могла би бути справжнім матеріалом для пера Фенімора Купера чи Ернеста Гемінґвея.
Пропливаючи катером на малому ходу біля «материка» чи островів, спостерігаючи за покинутими селищами Чорнобильської зони, дуже часто можна побачити поміж порожніх хат виводок кабанів, диких кіз, лосів, які в цих знелюднених місцях почуваються у цілковитій безпеці. Хоча з кожним роком їхній спокій усе більше порушують «любителі сафарі» з владних кабінетів, виїзди на полювання яких частішають.
Чорнобильське ноу-хау: vip-відпочинок
Упродовж останніх кількох років у Київському морі можна зустріти чимало vip-персон: від депутатів, міністрів і політиків до відомих спортсменів, артистів і співаків. У багатьох заможних людей виробився навіть особливий тип відпочинку: серед моря, на острові, так би мовити, на природі, якої зазвичай жахаються через радіацію. Не раз доводилося спостерігати за шумними vip-компаніями від 30 до 100 осіб, які, всівшись за довжелезні дерев’яні столи, відзначали дні народження чи інші оказії. Щоб перевезти таку братію, сервірування, обслугу, наїдки, питво, намети, тенти, музичну апаратуру, генератори та світло з «материка», треба чимало катерів і моторних човнів.
Взагалі про сервіс на Київському морі можна писати окрему статтю. На базах комфортні номери, сауни, бари за цінами нічим не поступаються тим, що на інших дніпрових берегах. Навіть ресторан є на білому кораблі, що стоїть на фарватері Дніпра, за яким, власне, і починається заборонена зона відчуження. Обслуговування та добротна їжа кращі, ніж у Києві. Український борщ, карафка оковитої, духмяна печеня – навряд чи знайдете рибалку, який утримався від цієї спокуси під час своїх рейдів. Дивлячись на купу відвідувачів у повній рибальській амуніції, ми жартуємо, що людей тут, як на Хрещатику.
Пригоди, випадковість, солідарність
Географія цього водного краю має чіткі назви, які знає лише посвячений: Підкова, Пральна дошка, Старий причал, Перші й Другі шворки, Перша, Друга і Третя кишені, Щуче озеро, Зламане дерево. Проте досвідчені рибалки не радять випливати без навігаційних пристроїв, бо траплялися випадки, коли самотній човен міг заблукати.
«Їх немає вже чотири дні. Телефони мовчать. Сталося лихо», – непокояться на базі. В обід рибалки кажуть, що бачили самотній човен у відкритому Київському морі – нижче островів, туди заходять рідко. Рибальська база швидко оповіщає інші бази на обох берегах водосховища, а також рибінспекції, МНСників, міліцію та військову частину «Десна», що неподалік моря. Зниклих шукають усі: від рибалок і мисливців до гелікоптерів державних структур. Одне мертве тіло знаходять зачепленим за верболіз малого острівця, а інше… «Він може сплисти через місяць аж під Лютіжем», – сумно скаже один із рибалок.
Причину смерті встановить міліція – це могли бути алкоголь, розбійний напад, висока хвиля, що викинула з човна, або інший нещасний випадок, яких тут трапляється неймовірна кількість.
Про непрогнозовану небезпеку – коротка історія. Пізньої осені мій добрий приятель Сергій вийшов сам у море на своєму спортивному Buster-М із потужним двигуном Honda-50. Пропливаючи на повній швидкості знайомими маршрутами, несподівано відчув різкий удар, від якого задню частину човна підкинуло, він пролетів над ним і шубовснув у воду. Гвинти на повній швидкості врізалися у здоровенну й міцну браконьєрську сітку. «Мені поталанило, що я зачепив рукою ручку двигуна, до якої прив’язаний на карабіні, й ненароком вимкнув її, – часто згадує Сергій. – Інакше гвинти могли мене порвати на шматки, наче м’ясорубка».
Дякувати Богу, човен, зробивши коло-друге, невдовзі затих, але найважче для Сергія було попереду. Повна рибальська амуніція – важкі гумові боти, прорезинені штани, куртка з теплим хутром, теплий нижній комбінезон і термобілизна – усе це швидко набирало холоднючої води і тягнуло на дно. За хвилину борсання у воді +1°С тіло почало різко охолоджуватися. Сергій, тримаючись за металеву драбину біля двигуна, не міг підняти важку ногу, щоб зробити бодай крок і видряпатися на борт. Під вечір почав пробивати легкий морозець, і він ледве тримав кермо, щоб доплисти до бази. Човен буквально вилетів на пісок. Його витягнули майже охололого й непритомного. Потім близько години розтирали горілкою. Сергій проспав півтори доби як убитий. Тому рибалки йдуть один одному на допомогу в будь-якій ситуації – від незначної нестачі пального до екстремальних випадків.
Дальній кордон
Задля безпеки ми виходимо двома човнами. «На щуку, по заплавах?» – запитує місцевий юнак. «Ні, на Дальній кордон», що рибальським сленгом означає максимально далеко. Він заздрісно і захоплено дивиться, як ми складаємо наплічники, спінінги, ящики з воблерами в човни. Нам закортіло порибалити якнайдалі від островів, у відкритому морі. Там клює риба справді «морських» розмірів – судак не менше ніж 2 кг, а інколи трапляються трофеї вагою до 5–6 кг.
Ранкове сонце, більш-менш спокійна гладь води і ясне небо не обіцяли нічого екстремального. Але під обід усе різко змінюється. Товща хмар спершу густішає, а потім важкою сіро-тьмяною брилою насувається на чисте небо, доки цілковито його не охоплює аж за горизонт. І раптом за одну-дві хвилини зривається різкий вітер, не на жарт розбурхується море й хвиля раз по раз накриває наш катер. Видовище фантастичне – передня частина катера вже у бурі, а корма ще ні. Я простягаю руку в спінену, бурхливу, синьо-сіро-чорну стіну, і вона миттєво стає мокрою. Такого поділу своєї реальності мені в житті ще не випадало бачити.
Інший човен, що рибалив від нас на відстані двадцяти-тридцяти метрів, буквально на очах зникає в суцільній повітряно-водній бурхливій сірятині, в якій небо перемішалося з водоймою. Ми кричимо один одному, що треба прив’язатися до бортів і негайно повертатися. Бурхливі хвилі, що буквально підкидають човен, мов тріску, не дають можливості бачити прилади, тож намагаємося плисти наосліп. Ми непокоїмося за наших сусідів на «Южанці», в якої значно нижчі борти, ніж у нашого Buster-М, переживаємо справжній і дикий острах, щоб їх, не дай Боже, не перекинуло.
Все обійшлося благополучно. Наші колеги оповідали, як пережили бурю: один із них заліз під ніс човна, де лежать якір та лантухи для риби, і плакав-кричав там, як ненормальний, інший стоїчно тримав курс за компасом до найближчого острова. Човни повернулися з Дальнього кордону.
Пограниччя
«Справжні командос» – зраділи ми, зустрівши одного дня білоруських прикордонників у камуфляжах на потужному швидкісному катері. Ми заблукали в одному з рукавів Дніпра на пограниччі Білорусі й України і не знали, чим усе це невдовзі обернеться. Наші брати-слов’яни, бульбаші, безцеремонно взяли нас на абордаж, арештували, і потягнули із собою в глиб Білорусі. У результаті наш човен і весь інвентар були арештовані, а нас змусили сплатити незначний як на нинішні ціни штраф.
Умовляння взяти хабара у вигляді української горілки чи грошей на білоруських прикордонників враження не справили, вони лише іронічно вимагали від нас квитанцію про сплату штрафу. Почалася дуже неприємна одіссея. Оскільки гривні ніде неможливо було поміняти на білоруські зайчики, довелося спершу їхати до Києва, міняти валюту, потім добиратися до Гомеля, платити штраф і лише тоді повертатися в одне з прикордонних білоруських сіл, щоб забрати арештований плавзасіб.
Радіація та біогенез
«Чи ви подуріли, та вона ж у темряві світиться!» – вигукують наші приятелі, дізнавшись про рибальство на Київському морі. «Під твоїм під’їздом на Троєщині фонить удвічі більше», – жартома огризаємося в таких випадках.
Експерти різних країн зазначають, що на дні моря міститься близько 500 млн. тонн мулу з важкими металами та радіонуклідами. З власного досвіду знаю, що риба у Прип’яті, хоч як дивно, значно чистіша, ніж у Київському морі, де здебільшого стояча вода. Це навіть підтвердили науковці, які здійснювали відповідні заміри. Але нові покоління білої (лящ, плотва, густера) та хижої (щука, судак, окунь) риби значно менше заражені, ніж раніше.
Попри те, що основним шляхом міграції радіонуклідів за межі зони відчуження залишається стік Прип’яті (за підрахунками експертів, 80–90%), дається взнаки вагома фільтрація води. Саме тому забруднення води багато в чому залежить від географічно-кліматичних умов.
Міграція радіонуклідів Прип’яттю збільшується у період повені, дощів і підтоплень радіоактивно забрудненої території. Найбільші обсяги виносу, приміром, радіостронцію за межі зони відчуження – близько 10 ТБк (Тера Бекерель) – вчені зареєстрували під час повені 1999 року. Тому характер небезпеки Прип’яті є не сталим, а радше варіативним. За даними низки моніторингів щодо стану забруднення риби у Прип’яті, вміст радіонуклідів залежить від виду риби: найбільший – у красноперці, сомі, щуці, лящі, а найменший – в окуні.
Якщо говорити про Київське водосховище, то в ньому значно частіше трапляються щуки й судаки з пухлинами та хворобливими наростками. Радіогеохіміки справедливо попереджають, що навіть плин 20 років після аварії не повинен засліплювати (мовляв, усе вже минулося), бо показники забруднення залишаються дуже високими.
Та якщо зважити на те, що київські стихійні базарчики торгують рибою переважно звідти, то так званого захисту населення від підозрілої риби здебільшого немає.
Їсти чи не їсти
Філософське запитання – чи потрібно брати свій улов у широтах півночі нашого басейну Дніпра? Для екорибалок, звісно, це непристойно за будь-яких обставин, навіть якщо риба абсолютно чиста. Певна річ, готувати таку рибу – означає підвищувати свою схильність до застуд. Та якщо поглянути на наш середньостатистичний супермаркет, то концентрація шкідливих речовин на його полицях часом значно більша, ніж радіонуклідів у рибі Прип’яті та Дніпра.
Інколи я беру свій улов, бо підходжу до цього по-філософськи: як-не-як потрібно страждати зі своїм народом та природою своєї країни. Вдома я викидаю голови й кістки риби, відрізаю плавники. По-перше, не вся риба однаково страшна, адже забруднення після аварії відбувалося не тотально, а плямоподібно. По-друге, якщо за критерій брати забрудненість, то це буде показовим (хоча й за іншими показниками) щодо риби і в інших водосховищах Дніпра, де замість радіонуклідів можна знайти цинк та інші метали або ж елементи нафтопродуктів. Але з роками мене все більше приваблює саме полювання на рибу, ніж харчування. І перевагу я віддаю пошуку такої екзотичної та обережної риби, як клен і яз, яка ловиться на «ювелірні» надлегкі снасті класу ультра-лайт.
Мій біогенез (співучасть у природі) дуже простий. Свого часу європейські екологи-теоретики відмовилися від резервування так званих чистих фрагментів довкілля, бо на практиці це призвело б до погіршення нечистого навколишнього середовища. Вони придумали низку програм так званої співінтеграції, в основі яких лежать принципово нові етичні та правові підходи. Адаптація та органічність, а не відчуження та ізоляція. Це передбачає важливий процес відродження – навіть тоді, коли здається, що навколо «спустошена земля», якою лякав читачів у своїх поетичних візіях Томас Стернз Еліот.
Гадаю, такий важливий світоглядний момент здатний змінити наше ставлення і до Київського моря, і до Чорнобильської зони відчуження. Це наша земля, наша історія, яка триває, і ми є її активними учасниками. Потрібно зрозуміти, що там таке саме довкілля, як і всюди: у Київській, Чернігівській чи Житомирській області.
Літо. Мій сонний адреналін поволі оживає. Море кличе.
Дністровий (Астаф'єв) Анатолій, Український тиждень