Проте, мова навіть не про це!

Хто ж не знає Кара-Дагу та Коктебелю – улюблених відпочивальниками влітку, надзвичайно особливі своєю природою, геологією, історією, з чудовим чистим морем.

Але на під’їзді до Коктебелю спостерігалося джерело диму. Згори на фото так само прекрасно видне. За словами мешканців, цьоого року прямісінько під гору Планерську почали звалювати сміття. Спочатку воно вивозилося для утилізаціі (здається, до Феодосії), але хтось вирішив, що далеко ходити не потрібно. На знімках Google Earth його теж приблизно видно (онлайн тут: http://wikimapia.org/#lat=44.9954881&lon=35.2695465&z=15&l=0&m=s). Сміттєзвалище – це нове явище в регіоні, десь з 2008 року! Звісно, від тривалої літньої спеки відбулося займання звалища. Але цього начебто ніхто не бачить!!!

Це просто неприпустимо і для мене абсолютно незрозуміло, як можна самим під себе... Це ж рекреаційна місцевість!!! До того ж гора Планерська так називається недарма – тут відбувались турніри з планеризму всесоюзного значення, та і зараз відбуваються. Секрет таких умов в особливих умовах замкненої долини гори та висхідними повітряними потоками. А ще в долині знаходиться унікальне солоне озеро Бараколь, що практично висихає влітку.

Крім того, місцина, що знаходиться у безпосередній близькості до Коктебелю, власне, Карадазький природний заповідник, брала участь у конкурсі серед природних чудес України (http://7chudes.in.ua/info/357.htm). Саме під час відвідування екологічної стежки заповідника і було зроблено це фото (неподалік скелі Чортовий палець).

Поблизу Коктебелю знаходиться винний та коньячний завод їз однойменною назвою «Коктебель». Саме над його виноградниками (зелена смуга під стрячкою диму) і здіймаються у повітря шкідливі речовини, які можна собі уявити від горіння сміття (діоксини, феноли, і т.п.). Від цього виновиробника я би очікувала більш ретельний нагляд за якістю своїх виноградників. Адже навіть просто сміттєзвалище, навіть те, що не горить, містить значні небезпеки для врожаю. З усією моєю повагою до даного виробника, можливо, до вин врожаю 2008 року треба буде ставитись обережніше...

А ще в 20-х числах вересня у Коктебелі буде джазовий фестиваль...

Тим не менше, куди дивиться санепідемстанція та інші органи екологічної безпеки? Звалище біля курортного міста, горить і забруднюючі навколишнє середовище речовини летять на відпочиваючих, виноградники, що знаходяться поблизу, і на все навколо.
Кого це цікавить? Варіантів небагато... але жаль бере неймовірний...

PS: У когось є ідеї куди треба написати, щоб зупинити це неподобство?

Погода стояла не новорічна — безсніжна, суха і тепла. Свіжий, майже весняний вітерець гнав небом сірі хмари, хилитав голе гілля дерев, перекочував по землі різнобарвні шматки поліетилену. Від глибокого, багатофакторного аналізу у в стилі Чернишевського "Кто виноват" мене відволік весело-жовтий "богданчик", який, що незвично для Києва, швидко довіз мене кінцевої станції метра.

З маршрутки мені вдалося стартувати першим, але на сходах підземного переходу моя спортивна ходьба перетворилася на просочування повз ряд продавців. Продавали ялинки, номери для квартирних дверей, ялинкові прикраси, яблука й квасолю, манікюрні ножиці, жіночу білизну, марганцовку, житомирські шкарпетки, отруту для комах, фарби для тканин і яєць, пухові хустки, газети і табло іди — я досі не знаю достеменно, що це таке, але, судячи з контексту, де я це слово зустрічав, у них щось друкують, тому мені видається — там продавали їх також. Вже в самому кінці, за бородатим, із невдоволеним поглядом чоловіком, який папірчиком на грудях оголошував, що вирішує для музикантів проблеми з інструментами чи то ремонтуючи, чи то скуповуючи їх, стояла жіночка, від якої переходом линули пахощі чорносливу і м’яка полтавська говірка. Перед нею на картонній коробці були розкладені купки блискучих і липких слив, загорнутих у прозорі поліетиленові торбинки.

Етап підземного переходу мого забігу з перешкодами завершився на ескалаторі. Ну, не звикли кияни ходити ескалаторами, і з цим я уже змирився. Але на платформі я по довгій дузі обігнав з десяток пасажирів, які через одного тримали в руках пластикові пакети. "Якщо новий — це новорічні покупки, якщо зібганий — щось із дому" — здогадався я. Проте вживаних пакетів було значно менше.

Залишок шляху до Петрівки я розважався складанням антиреклами на кшталт "путівки горящі/ забавки негодящі", бо, на мій погляд, пасивне, без іронії, споглядання різномастого і перекручено-змішаномовного оздоблення вагонів, яке до того ж приліплене до стін клаптями пластикової плівки, може викликати депресію. Я так захопивсь цими вправами, що ледве почув підказку підсвідомості: "Скоро Петрівка", яка пам’ятає, що на середині перегону, де тунель проходить під дніпровською затокою, гирлом літописної, тепер підземної Почайни, поїзди завжди притишують хід.

Ще кілька хвилин, і я випірнув з-під землі та через ряди кіосків, нюхом відчуваючи близькість Макдональдза, ступаючи по сплюснутих пластикових стаканчиках, нарешті дістався торгового центру — будівлі, особливістю якої є відсутність будь-яких архітектурних особливостей.

Після кількагодинного ритуалу приміряння, перевірки, чи не короткі рукава, чи працють застібки, чи достатньо кишень, чи не забагато кишень, знову ж таки, як там застібки на кишенях, чи не надто яскравий колір — бо я буду блідо виглядати з-під коміра, чи не запохмурий колір — бо моє обличчя буде видаватися червоною пикою, після виконання річного плану оцінювання себе в повний зріст у дзеркалі, розуміння, що деякі жінки отримують задоволення від шопінгу виключно тому, що таке тривале розглядання яскравих і різноманітних речей витягує увагу з тих заморочок, що кубляться в голові у пересічної людини, після боротьби думок, що є багато цікавіших мені об'єктів для розглядання (цікаво, як буде у жіночому – об'єктеса?), з думками, що по одежині зустрічають і скоро твій, тобто мій, розум відмовиться тебе, тобто мене, виручати при спілкуванні на вулиці зі знайомими і незнайомими, або руки доведеться не виймати з кишень до самої весни, щоб не показувати всім ці обстріпані рукава, мій внутрішній оптимізатор "ціна-якість" нарешті зупинився на пуховику темно-синього кольору.

Я ще довго розплачувався, поздоровляв касирку з наступаючим, нарешті вже мого пуховика спакували до величезної, мало не до землі, поліетиленової торби. З почуттям виконаного обов'язку я почимчикував до виходу в бік метра, і в моїй уяві сплила картинка – я в новому пуховику йду вулицею. Я – уявний минаю себе – спостерігача і раптом бачу у себе на спині свого улюбленого наплічника брудно-зеленого кольору. Відчуття несправдженої гармонії почало відмотувати назад перед внутрішнім поглядом сьогоднішні походеньки і розглядини. І я, згадавши в якому відділі я бачив необхідного кольору сумку, просто вбігаю туди, хапаю брезентуху, тепер уже брудно-синю, миттєво оцінюю, що в цей, як мій дід казав, рептух влізуть всі речі, що я їх щодня тягаю із собою, і переможно кажу: "Беру". Мені виносять запаковану в прозорий поліетиленовий пакет мою покупку. Поки я милуюся кольором, прислухаюся до шкряботіння-роздирання липучки, яка у мене відразу асоціюється з реп'яхом і за-для лінгвістичних вправ я перейменовую застібку в чіплячку, приміряю, чи зручно буде висіти через плече обновка, прозорий пакет десь зникає. Допіру продавщиця каже мені: "Зараз ми Вам спакуємо в кульок", мій внутрішній зір починає прокручувати ролики з віднесеними вітром поліетиленовими пакетами, які замість перекотиполя линуть і над зораними ланами, і над неметеними київськими вулицями. Я виринаю з цього жаху, доки мене не занесло цими "перекотивулицями" з головою, і ввічливо відповідаю: "Дякую, не треба". Продавщиця здивовано дивиться на мене, як на фантастичну істоту, і дає мені гіпнотичну команду: "Хто ж зараз від чогось на шару відмовляється!" Я мовчки і покірно беру з її рук пакет з логотипом фірми, що мабуть навіть не виробляє, а тільки торгує сумками потрібного мені кольору. І поки я їду додому, мене не полишає відчуття, що я навіть не задарма, а заплативши свої гроші, рекламую хитру фірму.

Вночі я додивляюсь фільм жахів про віднесені вітром поліетиленові пакети, які горою, високою як Говерла, давлять мені на груди. І всі вони, як один, з якимись логотипами.