Блог активістів НЕЦУ

В кінці року на роботі дали премію, як колись за радянських часів казали — тринадцяту зарплату. На ці грошики вже давно чекала моя нова зимова куртка. А тут ще й тридцяте — неділя, вихідний, але не для магазинів, які за тиждень перед Новим Роком спродують краму, мабуть, більше, як за весь наступний січень. Поробивши зранку якісь домашні приготування до свята, я побіг на Петрівку в рекламований у вагонах метра "центр постійних розпродажів" — подивитися, у що там намагаються вдягти той прошарок киян, які в холод не бажають тупцювати базаром, а в бутіках не скупляються з принципових міркувань, бо, по-перше, те, що в них продається , шиється переважно в радіусі не більше ста кілометрів від цих же бутиків, а, по-друге, ціна на "шмаття" в них така, що дешевше злітати в Амстердам і скупитися там.

Погода стояла не новорічна — безсніжна, суха і тепла. Свіжий, майже весняний вітерець гнав небом сірі хмари, хилитав голе гілля дерев, перекочував по землі різнобарвні шматки поліетилену. Від глибокого, багатофакторного аналізу у в стилі Чернишевського "Кто виноват" мене відволік весело-жовтий "богданчик", який, що незвично для Києва, швидко довіз мене кінцевої станції метра.

З маршрутки мені вдалося стартувати першим, але на сходах підземного переходу моя спортивна ходьба перетворилася на просочування повз ряд продавців. Продавали ялинки, номери для квартирних дверей, ялинкові прикраси, яблука й квасолю, манікюрні ножиці, жіночу білизну, марганцовку, житомирські шкарпетки, отруту для комах, фарби для тканин і яєць, пухові хустки, газети і табло іди — я досі не знаю достеменно, що це таке, але, судячи з контексту, де я це слово зустрічав, у них щось друкують, тому мені видається — там продавали їх також. Вже в самому кінці, за бородатим, із невдоволеним поглядом чоловіком, який папірчиком на грудях оголошував, що вирішує для музикантів проблеми з інструментами чи то ремонтуючи, чи то скуповуючи їх, стояла жіночка, від якої переходом линули пахощі чорносливу і м’яка полтавська говірка. Перед нею на картонній коробці були розкладені купки блискучих і липких слив, загорнутих у прозорі поліетиленові торбинки.

Етап підземного переходу мого забігу з перешкодами завершився на ескалаторі. Ну, не звикли кияни ходити ескалаторами, і з цим я уже змирився. Але на платформі я по довгій дузі обігнав з десяток пасажирів, які через одного тримали в руках пластикові пакети. "Якщо новий — це новорічні покупки, якщо зібганий — щось із дому" — здогадався я. Проте вживаних пакетів було значно менше.

Залишок шляху до Петрівки я розважався складанням антиреклами на кшталт "путівки горящі/ забавки негодящі", бо, на мій погляд, пасивне, без іронії, споглядання різномастого і перекручено-змішаномовного оздоблення вагонів, яке до того ж приліплене до стін клаптями пластикової плівки, може викликати депресію. Я так захопивсь цими вправами, що ледве почув підказку підсвідомості: "Скоро Петрівка", яка пам’ятає, що на середині перегону, де тунель проходить під дніпровською затокою, гирлом літописної, тепер підземної Почайни, поїзди завжди притишують хід.

Ще кілька хвилин, і я випірнув з-під землі та через ряди кіосків, нюхом відчуваючи близькість Макдональдза, ступаючи по сплюснутих пластикових стаканчиках, нарешті дістався торгового центру — будівлі, особливістю якої є відсутність будь-яких архітектурних особливостей.

Після кількагодинного ритуалу приміряння, перевірки, чи не короткі рукава, чи працють застібки, чи достатньо кишень, чи не забагато кишень, знову ж таки, як там застібки на кишенях, чи не надто яскравий колір — бо я буду блідо виглядати з-під коміра, чи не запохмурий колір — бо моє обличчя буде видаватися червоною пикою, після виконання річного плану оцінювання себе в повний зріст у дзеркалі, розуміння, що деякі жінки отримують задоволення від шопінгу виключно тому, що таке тривале розглядання яскравих і різноманітних речей витягує увагу з тих заморочок, що кубляться в голові у пересічної людини, після боротьби думок, що є багато цікавіших мені об'єктів для розглядання (цікаво, як буде у жіночому – об'єктеса?), з думками, що по одежині зустрічають і скоро твій, тобто мій, розум відмовиться тебе, тобто мене, виручати при спілкуванні на вулиці зі знайомими і незнайомими, або руки доведеться не виймати з кишень до самої весни, щоб не показувати всім ці обстріпані рукава, мій внутрішній оптимізатор "ціна-якість" нарешті зупинився на пуховику темно-синього кольору.

Я ще довго розплачувався, поздоровляв касирку з наступаючим, нарешті вже мого пуховика спакували до величезної, мало не до землі, поліетиленової торби. З почуттям виконаного обов'язку я почимчикував до виходу в бік метра, і в моїй уяві сплила картинка – я в новому пуховику йду вулицею. Я – уявний минаю себе – спостерігача і раптом бачу у себе на спині свого улюбленого наплічника брудно-зеленого кольору. Відчуття несправдженої гармонії почало відмотувати назад перед внутрішнім поглядом сьогоднішні походеньки і розглядини. І я, згадавши в якому відділі я бачив необхідного кольору сумку, просто вбігаю туди, хапаю брезентуху, тепер уже брудно-синю, миттєво оцінюю, що в цей, як мій дід казав, рептух влізуть всі речі, що я їх щодня тягаю із собою, і переможно кажу: "Беру". Мені виносять запаковану в прозорий поліетиленовий пакет мою покупку. Поки я милуюся кольором, прислухаюся до шкряботіння-роздирання липучки, яка у мене відразу асоціюється з реп'яхом і за-для лінгвістичних вправ я перейменовую застібку в чіплячку, приміряю, чи зручно буде висіти через плече обновка, прозорий пакет десь зникає. Допіру продавщиця каже мені: "Зараз ми Вам спакуємо в кульок", мій внутрішній зір починає прокручувати ролики з віднесеними вітром поліетиленовими пакетами, які замість перекотиполя линуть і над зораними ланами, і над неметеними київськими вулицями. Я виринаю з цього жаху, доки мене не занесло цими "перекотивулицями" з головою, і ввічливо відповідаю: "Дякую, не треба". Продавщиця здивовано дивиться на мене, як на фантастичну істоту, і дає мені гіпнотичну команду: "Хто ж зараз від чогось на шару відмовляється!" Я мовчки і покірно беру з її рук пакет з логотипом фірми, що мабуть навіть не виробляє, а тільки торгує сумками потрібного мені кольору. І поки я їду додому, мене не полишає відчуття, що я навіть не задарма, а заплативши свої гроші, рекламую хитру фірму.

Вночі я додивляюсь фільм жахів про віднесені вітром поліетиленові пакети, які горою, високою як Говерла, давлять мені на груди. І всі вони, як один, з якимись логотипами.