Останні записи

Хто оживить Озеро смерті?

d0b0d0b1d180d0b0d0b7d0b8d18f-d0b1d0b5d180d0b5d0b3d0b011Цими днями днях Юлія Тимошенко отримала бандероль з Татарбунарського району Одеської області. У бандеролі – кілограм… глини. Вона вийнята із дамби, яка відділяє водосховище Сасик від моря. Аналогічні бандеролі отримали президент України, лідер опозиції та інші державні діячі.

 
ОБІЦЯНКА-ЦЯЦЯНКА

Бандеролі з ґрунтом – це вже сто перше нагадування людей про свою біду. Татарбунарщина – зона екологічного лиха, жертва горе-меліораторів та псевдовчених. Через чиновницьку дурість тут отруєно воду й ґрунти, люди мруть як мухи. На щастя, вихід із ситуації є. На біду, змусити владу пройти через той вихід не вдається ось уже півтора десятка літ. Далі обіцянок справа не йде. Ось, наприклад, цитата з листа керівника фракції БЮТу Олега Білоруса, датованого груднем 2005 року: «Народними депутатами України – членами фракції БЮТ найближчим часом буде зроблено усе можливе для подолання гострої екологічної та соціальної проблеми, пов’язаної зі знищенням лиману Сасик» (словоблудіє про унікальність української природи та «благодать, яку має Україна» задля економії місця пропустимо). Ось так, «найближчим часом». А – вже 2008-й. Що, обіцяного три роки ждуть?

Майже стільки ж чекають татарбунарці й на виконання обіцянки президентської команди. Ось що писав у лютому 2006-го керівник виборчого штабу «Нашої України» Роман Безсмертний: «Поділяємо Ваше занепокоєння долею мешканців Татарбунарщини. З метою швидкого і конкретного вирішення питання в інтересах громадян України Політична партія «Народний Союз «Наша Україна» звернеться до Кабінету Міністрів з пропозицією виділити необхідні кошти для проведення природовідновлювальних заходів».

Не вийшло ні «швидко», ні «конкретно». Тому люди зважилися на відчайдушний крок. Вони самі вирішили виконати оті «природовідновлювальні» роботи. Своїми силами, за власні кошти. Як зможуть. Роботи розпочнуться з дня на день. Учасники акції готові до всього і рішучості їм не треба позичати.

Дамба до раю? – Дамба до пекла!

 d0b1d0bed0bbd0b5d0b7d0bdd0b811Площа Сасику – понад 20 тисяч га (як чверть території Києва). Тут був просто рай: навколо – родюча земля, у воді плавала делікатесна кефаль. Цілющі грязі, вода, повітря… Коли Бессарабія була ще румунською, сюди залюбки приїздили на оздоровлення члени королівської родини. За радянських часів працювали грязелікарня та дитячий санаторій. Вода Сасика зцілювала краще за чудодійні мазі та бальзами.

Тридцять років тому радянське керівництво вирішило: час отримувати на Татарбунарщині рекордні врожаї. А саме – перевести богарні землі у зрошувані. Але де взяти стільки прісної води в цьому південному регіоні? Знайшлися «генії», які запропонували перетворити морський лиман Сасик на прісноводне водосховище. Для цього відгородили лиман від моря 14-кілометровою дамбою і прокопали такої ж довжини канал від Дунаю. А навколо озера побудували Дунай–Дністровську зрошувальну систему. Запрацювали насосні станції, полилася на поля вода і…
Замість процвітати земля взялася соляним панциром, врожаї різко впали. Адже вода у Сасику попри багаторазові промивання (весь обсяг водойми викачували у море й наповнювали водою з Дунаю з десяток разів) залишилася солоною – і через дренаж морської води крізь дамбу, і через потужні солоні джерела на дні, й через засоленість ложа лиману. Вчені попереджали про такий варіант розвитку подій, та хто їх слухав.

За даними Інституту проблем ринку НАН України уся ця афера (будівництво каналу, зрошувальної системи тощо) обійшлася радянському бюджету у суму, еквівалентну майже 50 млн доларів США.

 Постраждали навіть мертві

Відтоді життя мешканців Татарбунарщини розділилося на дві частини: до і після Дамби. До – курорт, після – страхіття. Як тільки осінні шторми, що промивали Сасик краще за пральну машинку-автомат, залишилися по той бік нової загорожі, водойма почала вмирати. Органіка, що стікала з обпльованих поливальними машинами ланів, органіка, яку ніс Дунай – найбрудніша річка Європи, органіка, яку вимивали з нових берегів хвилі нового озера, – стала поживою для армій синьо-зелених водоростей. Зелена смердюча каша не тільки перестала лікувати рани, а – навпаки, не давала гоїтись навіть найменшій подряпині. Що саме і чому відбувається, місцеві жителі збагнули не відразу. Та врешті-решт зрозуміли: саме дамба – основна причина усіх їхніх екологічних негараздів і більшості хвороб (зокрема, різко зріс рівень онкологічних захворювань).
А тут ще й підтоплення. Через підняття рівня води у найближчих до водойми будинках навіки поселилася сирість. Ремонт робити – марно, шпалери та штукатурка все одно відпадуть.

Лікувати астму – марно, у сирій хаті вона все одно вхопить свою жертву кістлявою рукою задухи. Будинки довелося покинути. Тільки у Татарбунарах підтоплено понад 170 гектарів.
Дух убитого лиману помстився не тільки живим, а й мертвим. Вода новоствореного озера затопила пляжі, на 150 метрів відсунула береги. Біля села Глибоке вона дісталася цвинтаря і почала вимивати кісточки далеких пращурів. До речі, там лежать і козаки, які втекли свого часу від імператорського гніву, коли клята Катерина зруйнувала Січ.

Місцевий облводгосп довго відбрикувався від скарг щодо нищення цвинтаря, але врешті-решт під урвистий берег навезли землі та каміння і влаштували так звану захисну смугу. Просто на тих кістках та хрестах, що вже впали у брудну сасицьку воду. Тепер хвилі не добивають до стрімкого берега, але їхню справу успішно довершує вітер.

А за якісь дві сотні метрів вода й досі руйнує берег – падають у гнилу воду селянські паї.

ЦЕЙ РОЗСІЛ ПИЙТЕ САМІ!

Через підняття рівня Сасику і, відповідно, рівня ґрунтових вод та масштабне зрошення у регіоні різко погіршилася і якість ґрунтових та підземних вод. Практично усі джерела водопостачання не відповідають державним стандартам. Не простим стандартам – а татарбунарським. Якщо у інших регіонах України рівень мінералізації води не повинен перевищувати 1 грам на літр води, то тут за спеціальною постановою СЕС цю норму підвищено до 1,5 грама. І – все одно аналізи раз по раз показують вміст у тутешній питній воді від 1,9 до 6,3 г/літр. Суцільний розсіл. От тільки похмілля від нього – не минає. Вміст хлоридів перевищує допустимі норми усемеро, сульфатів – удвічі, нітратів – у десятки разів.

ТРУЙКА «ПІД ПИВО»

Сасицьку тараню краще запивати не пивом, а нерозведеним спиртом. Для дезінфекції. Ідеальний же варіант – залити її формаліном та поставити на поличку музею. Бо сасицька риба – об’єкт радше для науковців, аніж кулінарів. Дані Інституту експериментальної та клінічної медицини УААН свідчать про перевищення вмісту свинцю та міді в м’язах тутешніх промислових видів риб у 1,3 раза, а свинцю в м’яких тканинах раків – у 6,8 раза. А ще риба Сасика заражена різноманітними паразитами. Особливо небезпечні збудники нематодозних інвазій. Нематоди, у порівнянні з представниками інших класів гельмінтів, найстійкіші до впливу факторів зовнішнього середовища. Можливе зараження ними й людей. Якби Сасик залишався солоним, цього б не сталося.

До опріснення у Сасику водилися 52 види риб. На початку 1980-х їх налічувалося лише 45. На це не дуже зважали, бо улови залишались стабільними. Але згодом вилов знизився удвічі, а останнім часом – іще удвічі. Кількість видів й далі меншає. Не допомагає навіть штучне зариблення. А ще – риба в нинішньому Сасику майже не нереститься!!!

Хто хазяїн озера?

Стоси листів місцевих жителів до чиновники усіх рівнів, громадські слухання, кампанії протесту з вимогами повернути Сасик у природний стан – усе марно. Сасик залишається смертоносною калюжею, а усякі «госпи» – риб-, вод- тощо, отримують мільйони коштів «на вивчення» та «на поліпшення» ситуації. Люди ж давно зрозуміли: ніяке «поліпшення» тут не допоможе, стан речей треба міняти докорінно. Адже дамба має єдине значення – бути бар’єром між колишнім лиманом та морем. Дороги на ній немає (й бути не може), а лінію електропередач легко можна модернізувати так, щоб знайшлося й місце для відновленого каналу-прорану, який знову зв’яже Сасик з морем.

Чому ж чиновники не реагують на благання людей? Та тому, що як тільки Сасик стане частиною моря, його долею

розпоряджатимуться виключно центральні органи державної влади. А поки що він – хоч і водойма національного значення, та його долю вирішують місцеві. Зокрема, чиновники облводгоспу і облрибгоспу. Без візи яких не буде ні дозволу, ні ліцензії як на вилов риби, так і на інші види природокористування на озері. А про можливість отримувати безкінечно кошти на боротьбу не з причинами, ні – з наслідками сасицького лиха (часто – вигаданими або висмоктаними з пальця) я вже казав.

Перестаньте з нас знущатися!

У Борисівці точать лопати. І в Лимані, і в Глибокому, і в інших селах, розташованих навколо озера. Цими днями люди збираються самотужки відновити проран – життєдайну пуповину, яка з’єднувала Сасик з морем.

А що робити? Намагаючись підштовхнути до дій чиновників, вони давно вже організували й наукову експертизу роздамбування, й проект постанови уряду, але вдихнути політичну волю в наших бюрократів-чиновників не можуть. Уже нема чого вивчати – десятки незаангажованих (відомчі, звичайно ж, «проти») солідних вчених підтвердили доцільність повернення морського статусу Сасику. Вже давно треба діяти! Гірше стати не може – вже нема куди.

Глину з дамби селяни надіслали Юлії Тимошенко та іншим політикам як останнє нагадування: настав час виконувати свої передвиборні обіцянки. У 2006-му роздамбувати Сасик укотре обіцяли і представники БЮТу, зокрема нардеп Микола Томенко. І ось – БЮТ при владі. Тож, панове, нумо до роботи! Ні, не чують.

До речі, деякі чиновники уже заявляють, що розбирати дамбу – незаконно. Що ж, а давайте про законність спитаємо у Голови Верховного суду пана Онопенка. Того самого, який також представляв БЮТ і поруч з Томенком бив себе у груди на татарбунарській площі: Сасик, мовляв, ми знову зробимо лиманом.

Голова громадської організації «Відродження» Ірина Вихристюк народилася і виросла у Татарбунарах. Вона – мати трьох дітей і хоче бачити їх здоровими і щасливими: «Наше терпіння не безкінечне. Якщо українська держава не здатна захистити наші екологічні права, не спроможна на таку просту річ, як повернення Сасика морю, то для чого нам такі міністри й президенти?..»

Олег Листопад
«Селянська правда», №53, 12 серпня 2008

Фото “Відродження”

Leave a Reply