Останні записи

Виздихаємо усі!

У тому, що таки виздихаємо, а не помремо, як люди, переконався, відвідавши захід під назвою «Подіумна дискусія «Реформа сфери охорони здоров’я: первинна медицина». Оця сама «дискусія» зібрала чимало медичних фахівців. Від Мінохорони здоров’я прийшов директор Департаменту розвитку медичної допомоги Микола Хобзей. Мав прийти заступник міністра, та – не зміг. Чи не захотів слухати закиди на адресу влади щодо так званої «медичної реформи»?

Як до Києва рачки
Пан Хобзей розказав у своєму титульному виступі, що в нашій країні медицина занадто обтяжлива для Державного бюджету – і ліжкомісць у лікарнях забагато, і вузьких спеціалістів, і ще багато чого – занадто, надміру, понад тощо. Врятує нас від цього «марнотратства» медична реформа. Замість звичних педіатрів та терапевтів будуть у нас сімейні лікарі. З усіма проблемами – до них! І відразу всі поздоровшають, рідше потраплятимуть до лікарень, менше турбуватимуть усяких там лор-лікарів та неврологів. Далі – скорочуємо і кількість лікарень, і кількість лікарів. Що буде з вивільненими коштами, пан Микола не сказав, а з виступів інших учасників випливало, нібито вони підуть на підвищення зарплати тим медикам, які залишаться. Але, знаючи фінансову практику нашого уряду, думаю, що просто скоротять на цю суму «переобтяжений бюджет» – та й по тому.

Про майбутні зміни та блага для всієї України написано у проекті закону «Про особливості діяльності закладів охорони здоров’я». А поки що вирішили попрактикуватися на Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та Києві. І щодо цих областей закон вже ухвалили – влітку цього року Президент Янукович закон підписав. Тож вінничани та інші – чекайте, буде вам скоро ха-ра-шо. А я щось погано уявляю, як наша дільнична терапевт, яка все своє довге-предовге медичне життя лікувала дорослих (здебільшого пенсіонерів), пройде курси перепідготовки і стане, крім дідусів-бабусь, лікувати ще й гамірну малечу. Не можу також зрозуміти, як це нам стане «харашо», якщо і сьогодні у моїй районній (столичній!!! – а що ж тоді у регіонах?) черга перед кабінетом терапевта – як за копченою ковбасою у радянські часи. Яким чином нам стане «харашо», якщо й сьогодні потрапити на прийом до окуліста, невролога, ендокринолога, кардіолога – проблема з проблем???

Про особливості сільської медицини у виступі представника міністерства нічого сказано не було, тому я не втримався і запитав: «А чи включає ця така хороша медична реформа ще й будівництво доріг, прокладення нових телефонних кабелів, встановлення станцій мобільного зв’язку? Бо сьогодні – щоб отримати поки що «нереформовані» медичні послуги, селянинові доводиться їхати роздовбаною асфальтівкою (а то й ґрунтівкою) до райцентру. А маршрутка – раз на день, і за чималі гроші. А щоб викликати «швидку», то або треба йти на сусідню вулицю до кума дзвонити зі стаціонарного телефону (на усе чималеньке село – лише півдесятка номерів, більше зношена старенька АТС не може обслужити), або лізти на грушу, щоб подзвонити з «мобіли», бо інакше «не бере». А у «швидкої» ще й не завжди є бензин… І чим тоді краща «оновлена» медицина, якщо доступ до неї залишиться усе той же – ніякий?

Зітхнув Микола Кузьмич – видно, не я перший про це питаю, і завчено так почав розповідати, що, справді, інфраструктура в сільській місцевості недосконала, що разом з медичною реформою треба одночасно впроваджувати інші реформи, що треба й дороги будувати, і зв’язок поліпшувати, і адмінреформу гідно завершити. А про те, що грошей ні на дороги, ні на зв’язок нема і не буде, всі осідають в олігархів у офшорах, – не сказав. Хто ж йому це вголос казати дозволить… Правлять же в нас олігархи! А влада їм просто прислуговує – від Президента до останнього клерка.

Для чого Табачнику медінститути?
Вголос про хиби «реформи» сказав хіба що президент Всеукраїнського лікарського товариства Олег Мусій. За його словами, від первинного проекту закону, за яким мають реформувати медицину і який довго обговорювала та суттєво доповнила свого часу громадськість, залишилося заледве 20%. Критично він висловився і про сам спосіб реформування, зазначивши, що МОЗ треба реформувати «зі сторони». Воно й правда, які ж чиновники реформують своє відомство без того, щоб поліпшити життя? Собі…

«Чому медична реформа непопулярна? – запитав Мусій. – А тому, що люди не розуміють, що їх чекає завтра. Зокрема не розуміють і самі медики. Що буде через два роки? Через п’ять? Що буде із зарплатою? З навантаженням?». Нагадав пан Олег і про кадрові проблеми, які навряд чи вдасться нам наскоком реформувати. Половина українських лікарів – пенсійного віку, перевчати їх і важко, й економічно невигідно. І поповнення молодими кадрами теж чекати не варто. 2010 року дипломи сімейних лікарів отримали лише 460 випускників. Із них сьогодні працюють за фахом аж… 200 осіб!

А якщо додати до цього руйнування медичної освіти як такої… У своєму виступі Мусій вкрай негативно відгукнувся про ідею передати медичні навчальні заклади з підпорядкування МОЗ у підпорядкування Міносвіти (у Кабінеті Міністрів вже проголосовано постанову, якою всі медичні освітні заклади підпорядковуються Міністерству освіти і науки, молоді та спорту. Поки що документ погоджується). Внаслідок цього кроку виникне проблема із клінічними базами – нині багато медичних кафедр при лікарнях, і доступ до них забезпечує Міністерство охорони здоров’я. Також Мусій боїться, що Академію післядипломної медичної освіти переформатують у звичайний факультет. Ось вам і кваліфікація лікарів…

Мінус  на мінус
Це у математиці буде плюс, а у житті… От на тій же дискусії дали слово представникам Кам’янця-Подільського та Комсомольська, щоб вони розповіли про свій позитивний досвід з реформування медицини. «Комсомольці», наприклад, розповіли, що завдяки реформі народ став рідше викликати «швидку», тому з п’яти бригад залишили три. А в цей час у мене за спиною лікарі запитували один в одного: «А якщо станеться велика аварія або стихійне лихо, що тоді робити?» А я для себе відмітив: з точки зору боротьби з надзвичайними ситуаціями нинішня реформа непродумана. І що робити, раптом епідемія того ж грипу?

Ні, я зовсім не проти реформ. Я розумію, що лише 17% медиків у нас сьогодні працює на так званій первинній допомозі (нині це – фельдшери, медсестри, педіатри та терапевти). А всі інші – в поліклініках (зокрема – у профільних), лікарнях, у спеціалізованих центрах тощо. Мабуть, це неправильно і щось треба змінювати. Але чому ж так грубо, так однобоко, так по-хамськи, я б навіть сказав, це робиться?

У 1970–1980 роки ООН визнала стан здоров’я громадян СРСР одним з найкращих у світі. Такі високі показники забезпечила не тільки система охорони здоров’я, а й різні соціальні чинники. А сьогодні влада про них забуває. Нестабільна економіка, низька якість питної води та харчів, зневага до людини на всіх рівнях влади – усе це нищить здоров’я народу, і жодна медицина, навіть побудована за найкращими моделями, тут не допоможе. Але визнавати своєї провини за те, що довела народ до краю, олігархічна верхівка не хоче. Як і реформувати стосунки влада – суспільство, влада – народ на користь суспільства і народу. А починати треба саме з цього. А вже тоді можна говорити і про реформи медицини. А поки що всі реформи в Україні спрямовані на одне: як зекономити на людях.

Спасіння потопельників…
Так-так, справа рук самих потопельників. Тому я уважно слухав виступ екс-міністра охорони здоров’я Миколи Поліщука, який нагадав, що широкий розвиток фізкультури та спорту зменшує захворюваність на 30%. Справді, здоровий спосіб життя – важлива річ. І зарядку треба робити. Але як бути тим «хронікам», болячки яких пробіжкою не лікуються? І як позбутися залежним своїх звичок, коли влада не хоче всерйоз боротися з поширенням алкогольної та тютюнової зарази? Коли уряд не піднімає акцизи на тютюн у той час, коли ціни на харчі зростають? Коли Верховна Рада більше року не ухвалює закон про повну заборону тютюнової реклами? Коли навіть смішну за своїми обсягами (шість мільйонів гривень на п’ять років) Державну програму зменшення шкідливого впливу тютюну на здоров’я населення на період до 2012 року – і ту уряд закрив. Так і не витративши на неї ані копійки! А саме у цій Програмі було закладено кошти на «гарячі» телефонні лінії, за якими мала б надаватися консультаційна допомога тим, хто хоче кинути курити.

А щодо спорту… Про дворові спортивні майданчики навіть у Києві ніхто після Олександра Омельченка не згадує. Що вже казати про село, де вся «соціалка» поросла бур’янами після «успішного» розвалу колгоспів і радгоспів сьогоднішніми ж «реформаторами», хіба що перефарбованими нині в інші кольори.

Тому, коли знову настане час обирати тих, хто стане біля керма реформ, пам’ятайте, хто що обіцяв і хто що насправді зробив… Це теж хороший спосіб врятувати себе.

Олег ЛИСТОПАД

«Селянська правда», №150, 23 грудня 2011

Leave a Reply