Archives

A sample text widget

Etiam pulvinar consectetur dolor sed malesuada. Ut convallis euismod dolor nec pretium. Nunc ut tristique massa.

Nam sodales mi vitae dolor ullamcorper et vulputate enim accumsan. Morbi orci magna, tincidunt vitae molestie nec, molestie at mi. Nulla nulla lorem, suscipit in posuere in, interdum non magna.

ПО ЗДОРОВ’Я – ДО СЯБРІВ

d0bad180d0b8d0bd2Українські туристи – не така вже й рідкість у Білорусі. Хтось приїжджає на численні міжнародні спортивні змагання – для них у країні всі умови створено, хтось на інші цікаві події. Ось нещодавно у Мінську (знову ж – у футбольному манежі) відбувся конкурс «Міс Інтерконтиненталь». А хтось приїжджає, щоб просто помилуватися чистими й охайними вулицями та широкими проспектами.

ПОКЛОНИТИСЬ… ДЖЕРЕЛУ

Але є серед візитерів категорія особлива – паломники. Я не маю на увазі тих, хто, не встигнувши побачити Патріарха Московського та Всієї Руси Кирила, поспішив до Білорусі, бо слідом за Україною святійший подався до сябрів. А про тих, хто відвідує нашу північну (бо Росія – усе ж таки північно-східна) сусідку регулярно й за своїми особистими планами.

Одне з місць такого паломництва – містечко Хотим Могилівської області. Паломники добираються туди переважно дорогою Київ–Санкт-Петербург. Для чого ж? А щоб побачити на власні очі знамените святе джерело, яке витікає просто з-під коренів дерева. Я недарма сказав «побачити», бо помічною саме для очей вважається його вода. За словами начальника місцевої екологічної інспекції Василя Кострова, промивати очі треба тричі, а пити для поліпшення зору та від інших хвороб – скільки душа приймає.

Загалом у Могилівській області – понад сто сорок джерел, але святих, цілющих – на порядок менше. «Про найцікавіші, – розповідає співробітник обласного Комітету природних ресурсів Олена Афанасенко, – ми навіть фільм «Жива вода» зняли. Фільм брав участь у П’ятому міжнародному кінофорумі «Довкілля та безпека», але поза конкурсом – просто не встигли подати заявку у визначені терміни». А жаль, я б цій роботі найвищі бали виставив. Чого варті лише унікальні кадри, зняті поблизу цілющого святого озера у Круглянському районі, купання в якому лікує захворювання шкіри, або ж біля Блакитної криниці неподалік селища Клини. Якщо в день Медового спаса тричі перейти убрід ручай, який витікає від цього богоданого джерела, то здоров’я запасетесь на увесь наступний рік. Тільки майте на увазі, що температура води у джерелі цілий рік – лише плюс 7 градусів.

БЛАКИТНІ РОЗСИПИ

Синіми комами, якими позначають на топографічних картах джерела, всіяна не лише Могилівщина. Чимало інформації про білоруські святі криниці зібрали вчені Інституту історії НАН Білорусі Едуард Зайковський та Людмила Дучіць. Білоруські джерела, з одного боку, дуже схожі на наші, українські, з іншого – мають свої вельми цікаві особливості.

Як і в Україні, у Краю Білих Рос чимало криниць мають назву Параскевиних або ж П’ятницьких. Ми вже писали про розташовану в урочищі Калиновий гай цілющу (вона, зокрема, лікує шлунково-кишкові захворювання, нормалізує обмін речовин) криницю неподалік села Нечипорівка Яготинського району Київської області. Святкування та освячення води тут відбувається на Десятуху – десяту п’ятницю після Великодня. Так само і до білоруських П’ятницьких криниць паломники приходять у цей же день тижня, хіба що діапазон тут ширший – це може бути 8–12 п’ятниця після Великодня, або перед святом Петра та Павла чи деякими іншими святами.

Свята Параскева-П’ятниця вважалася опікункою дівчат, жінок та шлюбу. У християнській релігії вона замінила язичницьку богиню урадлівасці (вроди, еге ж?) Мокаш, яка опікувалася водою, особливо криницями та колодязями. На землях східних слов’ян, зокрема на території нинішньої Білорусі, у багатьох місцях драуляныя (дерев’яні) скульптурки П’ятниці або її образи (у нас в Україні я скульптур не бачив, лише ікони) ставилися саме біля колодязів або криниць. Скульптурам та образам приносили ахвяры (жертви) – кидали у воду, як пишуть Зайковський та Дучиць, “кавалачкі тканіны, ільняной кудзелі, авечай воуны і выпрадзяных нітак”. За повір’ями, зазвичай образи Святої П’ятниці являлися на воді (такий переказ, наприклад, є про українську криницю у Липовому Розі Ніжинського району Чернігівської області) і після цього вода вже нібито мала особливу силу. У пізньослов’янському фольклорі дуже поширений переказ про Параску, яка втекла з турецького гарему. Рятуючись від погоні, вона перетворилася на чисту криницю.

А ЧОЛОВІКАМ – ЗАСЬ!

Найвідомішою білоруською П’ятницькою криницею є Паликавіцкая криниця поблизу Могилева. З 1983 року вона оголошена пам’яткою природи республіканського значення. В її є наявні мікродози фтору, магнію, міді, алюмінію, хрому, стронцію, титану, ванадію. За переказами, ця вода допомагає від хвороб очей та шкіри. Сюди йшли скласти подяку за одужання або за отримання чогось після зароку (обітниці). Ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя в її околицях (мало не сто кілометрів) вважалося, що кожна дівчина або жінка мають тут побувати. Чоловіки до криниці майже не ходили, лише приїжджали забирати своїх рідних після святкування Паликавицької П’ятниці, куди жінки повинні прийти пішки.

Жінки починали збиратися на святкування уже в четвер увечері. Цього дня працював пором, який перевозив людей з лівого берега Дніпра (Паликавицька криниця витікає з-під крутої гори правого берега). У церкві йшла служба. У притворі дяки безперервно заповнювали довгі списки: “за здравіє”, “за упокой”, “за скотинку”. Тут же продавали воскові фігурки овечок, корів, коней, частин людського тіла. Їх купували й одразу ж несли жертвувати криниці. У криницю кидали також монети, пацерки (на Заході України ще кажуть “пацьорки” – намиста), «завушніцы» (кульчики, сережки), «пярсцёнкі» (обручки, персні). Багато хто йшов із дому натщесерце, щоб увечері випити лікувальної води. У каплиці стояли двоє чоловіків і підхоплювали шматки полотна, які туди кидали паломниці. За полотно жінкам давали маленькі натільні хрестики, які вони відразу ж також несли до криниці. Деякі богомолки з дна криниці збирали камінчики. Потім дома ними випарювали глечики. Робилося це для того, щоб до худоби не приставало ніяке лихо і щоб корови давали більше молока.

У Паликавічах збиралося й чимало старців (часом – до 300!), які, намагаючись перекричати один одного, співали псалми. Паломниці купували обереги у міщанок зі Шклова та Могильова й обдаровували ними старців. У багатьох старців були повнісінькі шапки оберегів. Вони навіть просили селянок купити у них ці обереги. Жінки часто так і робили – купували, а потім обдаровували ними інших старців. Богомолки ночували у липовому гаю та у лузі, але зазвичай не спали – скрізь горіли вогні і ніч минала у розмовах. Усі були з різних місць і заводили нові знайомства. Вранці у церкві знову відбувалася служба, а потім – хресний хід (збиралося до 10 тисяч учасників) до криниці й проводилося водосвяття. Існувало повір’я, що тільки-но священик опустить хрест у воду, то відразу ж повинен піти дощ. Після півдня усі розходилися по домівках.

ВОДА І КАМІНЬ

Опитавши два десятки своїх знайомих, переконався в існуванні стійкого стереотипу: Білорусь – країна боліт. І це – правда. А ось про ще одну особливість білоруських ландшафтів – величезну кількість валунів – українці знають набагато менше. Навіть земля, здається, родить інколи замість картоплі – каменюки. Тільки-но вибрали з поля обточені льодовиком брили та брилки, як на весну ними знову всіяно все від краю до краю – земля виштовхує нові й нові щороку. З цим дивом колись ознайомився особисто – солдатські погони приміряв саме на брестській землі і не раз під проводом нашого дебелого старшини надавав допомогу селянам, розчищаючи лани від каміння.

А ось біля криниць валуни нікому не заважають. Немов вартові, стоять вони на сторожі навколишньої тиші. Нерідко вода джерела витікає якраз з-під каменя. Часто криниця і валун утворюють комплексну святиню, і люди поклоняються обом об’єктам. В Україні такі комплекси зустрічаються доволі рідко. Можу пригадати хіба що знамените джерело на території Почаївської лаври, яке витікає з-під каменя із характерною заглибиною, яку вважають відбитком стопи Матері Божої.

А у сябрів камені-слідовики є біля багатьох криниць. У Жировицькому монастирі поряд з криницею лежить камінь “із відбитком руки Святої Богородиці”. У с. Сянежичі прикриничний камінь, за місцевими переказами, має два сліди – один Божої Матері, другий – чорта. Паломники слід Божої Матері цілують, а в чортів – плюють. У с. Юшкавічі поряд зі Святим Колодязем лежить камінь “Божий Слідок”. У слід наливають воду з колодязя і після цього вона вважається цілющою від усіх хвороб. А до каменя, що біля старого дерев’яного колодязя у лузі поблизу с. Астровна, ще у 1970-і роки відбувалися хресні ходи. Набирали воду з колодязя і, як плату, кидали в нього монети. Неподалік с. Добрий Бор і сьогодні діє проща. Тут криниця із червоною (через високий вміст заліза) водою, поряд камінь-слідовик і Святий Дуб. За переказами, колись повз цю місцину проходила Богородиця. Вона спіткнулася об камінь і поранила ногу. Тому вода стала червоною. Прощу прикрашають різнокольоровими стрічками, тут просять у Бога високих врожаїв, одужання хворих, щоб молодиці народжували велетнів. Раніше, коли хлопець збирався до війська, то обов’язково приходив сюди – щоб нічого не боятися і мужньо змагатися з ворогом.

БЕРЕЖІТЬ, БО БУДЕ ПІЗНО!!!

 d0bad180d0b8d0bd1
Святі криниці можна знайти не лише у білоруській глибинці, а й у самій столиці. На околиці Мінська, у мікрорайоні Веснянка, стоїть церква Покрови Богогодиці. Вона побудована 1995-го року на місці храму, зруйнованого ще 1936-го. Намагання відродити церкву саме тут – не випадкове. Адже саме на цьому місці ще 1612 року в джерелі знайшли ікону Крупецької Божої Матері. Відтоді жителі околиць приходили сюди на молодик молитися та рятуватися від різних хвороб, особливо – від очних.

храм є, криниці - вже нема

храм є, криниці - вже нема

Більш ніж чотири століття слугувала криниця людям. Після відновлення церкви у 1995-му всі чотири виходи джерела, розкидані по парку навколо церкви, було гарно оздоблено, впорядковано. Користуйтеся, добрі люди!

Але користувалися недовго. Торік поблизу почалося масштабне будівництво. Коли копали котлован, наштовхнулися на підземне озеро. Будівельників це не спинило, озеро осушили, мало не підтопивши при цьому церкву. Після загибелі озера джерело зникло.

Ось така сумна, проте й повчальна історія. Це я до того, що дуже часто, беручи джерело під охорону, держава надає охоронний статус лише самому виходу води на поверхню. Але щоб насправді уберегти криницю, цього замало. Потрібні гідрогеологічні дослідження, які б показали, де резервуари, з яких живиться джерело. І обов’язково слід опікуватися усією територією над цими підземними озерами та водотоками, над водоносними горизонтами. Тільки так у нашому шаленому світі можна зберегти те, що заповідали нам предки.

Олег Листопад
«Селянська правда», №119, 8 жовтня 2009
На фото автора: пересохла криниця на околиці Мінська та церква Покровии Богородиці.

Leave a Reply