Archives

A sample text widget

Etiam pulvinar consectetur dolor sed malesuada. Ut convallis euismod dolor nec pretium. Nunc ut tristique massa.

Nam sodales mi vitae dolor ullamcorper et vulputate enim accumsan. Morbi orci magna, tincidunt vitae molestie nec, molestie at mi. Nulla nulla lorem, suscipit in posuere in, interdum non magna.

Пасинки гір

Картинки з глибинки

d0b5d0bad181d0bad0b0d0b2d0b0d182d0bed1801

У дворі школи прикарпатського села Небилів 15 років тому встановили пам’ятник двом тутешнім мешканцям – Іванові Пилипіву та Василеві Ілиняку. Чим же прославилися ці чоловіки? Та тим, що наприкінці 19-го сторіччя стали одними з перших українських емігрантів до Північної Америки. Стоячи після тривалої мандрівки бойківськими стежками-дорогами перед скам’янілими портретами цих людей, я думав про те, що іще трохи «погаздують» наші урядовці в Україні, і поруч із цим монументом незабаром стане новий. Він відзначить модернову потужну хвилю еміграції з України – бо ні газдувати, ні жити тут скоро стане неможливо.

Ні собі, ні людям

«У нас у районі залишилася база тропосферного зв’язку, – розповідає учасник Другого бойківського інвестиційного форуму, начальник управління економіки Богородчанської РДА Василь Грошенко. – Колись було велике гарне містечко з будівлями, з казармами, з просторими підвалами. Частина розформована і вже років 5-6 містечко без господаря. Фактичним власником залишається Міноборони. Та от біда – об’єкт не охоронявся, і за цей час усе що можна, розікрали. А могло б це добро послужити людям. РДА багато разів просила це містечко передати у комунальну власність, писали листи, звертались до різних інстанцій. Інвестора ми б знайшли, але відповіді на наші клопотання – жодної.

Не бачить центральна влада наших проблем. І це не єдиний приклад. Із розпадом колгоспів землі було розпайовано і передано у власність селян. А землі це були меліоровані, у що вкладалися величезні кошти. Індивідуальний власник не годен доглянути меліоративні споруди, усе пропало. Віддачі від землі тепер практично ніякої, і чимало людей уже готові передати свої наділи під ту саму рекреацію, під будівництво промислових об’єктів – харчової чи лісообробної – були такі пропозиції, але – не можуть. Бо меліоративні системи треба списувати. А Держкомводгосп цим займатися не хоче».

Остаточно «добив» мене Василь Іванович розповіддю про втрачені на рівному місці десятки мільйонів доларів. На території Богородчанського району є газокомпресорна станція. Ще 2002 року в Держбюджеті було прописано окремим рядком кошти на будівництво на цьому об’єкті когенераційної станції – установки, яка дозволяє зменшити втрати тепла та енергії й отримати відчутні додаткові прибутки. Але грошей так і не виділили. Тоді районна влада знайшла інвестора, який був готовий вкласти 90 мільйонів доларів у це будівництво. Але у зв’язку з коливаннями курсу долара та нестабільною фінансовою ситуацією в Україні інвестор від своїх пропозицій відмовився. Отак! Хтось на цих коливаннях нажився, а пересічні українці і держава в цілому – втратили!

Час створювати національний парк!

Не меншими можливостями для розвитку бізнесів може похвалитися й сусідній Рожнятівський район. Зокрема, тут – просто рай для розвитку туризму та оздоровчих закладів: і повітря чисте, й цікавостей – море.

Так, саме на Рожнятівщині зародилася ідея створення першого в Україні національного природного парку. Цю ідею рухав ще у 1930-х роках вельми популярний і донині у цих краях митрополит Андрій Шептицький. Та завадила Друга світова війна. Ініціатива Шептицького надовго пропала в архівах, аж поки її не витягнув звідти еколог та історик Володимир Борейко. 1996 року ми разом з ним запропонували Держкомлісгоспу України реалізувати давню задумку митрополита. У відповідь – відписки. Лише за підтримки місцевого природоохоронця Павла Андрійовича Трибуна, тодішнього начальника Івано-Франківського облуправління Мінприроди Миколи Приходька та громадських екологічних організацій таки вдалося зламати спротив чиновників від лісу. Щоправда, створення повноцінного нацпарку вони так і не допустили, згодилися лише на заказник, який назвали «Грофа» – за іменем найвищої тутешньої вершини. Втім, національний парк тут усе ще можна створити – були б і додаткові робочі місця, і більше можливостей привабити гостей. А ще – допоміг би зменшити наслідки наступних повеней!!!

Цей заповідний ліс гарно вписується у туристичний маршрут, на якому також можна побачити Кедрові палати – резиденцію того самого Шептицького, скуштувати води з срібно-сірчаних джерел, d0b4d0b6d0b5d180d0b5d0bbd0be1

біля джерела Шептицького завжди людно

погодувати або власноруч упіймати (що кому більше до душі) форель в одному із рибогосподарств. А ось – одна із двох досі збережених у Європі(!) доменних традиційних печей, побудована ще 1812 року.

Додайте сюди ще півдесятка старовинних красивих церков, гостинність тутешніх селян і… відніміть від усього цього просто жахливі дороги. Тут навіть кажуть: «У нас немає доріг, є напрямки». Який же турист, тим більше іноземний, стане бити свою автівку заради усіх цих красот? Але держава не поспішає інвестувати у дорожнє будівництво. Так само, як не поспішає віддати усі борги після нещодавньої повені.

Ґазда такого не допустить

Торішня стихія добряче погуляла Бойківщиною, чимало лиха завдала і в Рожнятівському районі. Зупиняємося біля мосту не доїжджаючи села Гриньків. «Ось тут, на дорозі, де ми зараз стоїмо, – каже голова Рожнятівської районної ради Василь Ленів, – була річка. А в селах вона змивала дорожнє полотно до самих городів».
Дорогу відновили, а ось берегозахисні роботи ще не завершено. Зробити береги річки невразливими до скаженої води – справа непроста. Для цього уздовж правого, крутого берега викладаються довгі плетені із металевої сітки кошелі, які заповнюються шутером – гравійно-піщаною сумішшю, що беруть тут же, у руслі. Три уступи неоднакові заввишки, ширина найнижчого – дев’ять метрів. Найближчий до берега і найвищий – три метри завширшки. Під самий низ підстилають довгі пучки верби, яка має переплести усі шари сітки і додатково закріпити їх у ґрунті. Але роботи йдуть повільніше, ніж хотілося б – держава не поспішає профінансувати їх вартість у повному обсязі.

 d180d0bed0bcd0b0d0bd11

«Оcь на цій ділянці треба освоїти п’ять мільйонів гривень, – каже голова РДА Роман Новицький, – але досі виділено лише три». Підрядники працюють «на бороду» – себто, у борг, бо не дай, Боже, знову повінь – усі витрачені кошти підуть з водою. «Хороший ґазда такого не допустить», – пристає до розмови випадковий перехожий, що з увагою прислухався до нашої розмови, пильно роздивляючись і районне начальство, і столичних журналістів.

За роботу біля мосту, де ми зупинялися, відповідають дорожні служби, а в межах сіл – сільради. У самому Гринькові робіт виконано майже на мільйон гривень, але треба іще півтора мільйона, яких поки що немає і коли будуть – невідомо. Усього ж на берегоукріплення та будівництво пішохідних мостів сільради району недоотримали більш ніж 20 мільйонів гривень.

Кому – газ, а кому – дуля з маком!

Мало того, що держава не тільки не допомагає селянам-бойкам, так ще й намагається де можна їх утиснути. Не знаю, кому дає прибутки труба, яка транспортує газ, але тільки не селянам, через чиї землі прокладено цю саму трубу. Охоронна зона газопроводів складає 350 метрів зобіч. Як наслідок мешканці сіл Ясень, Сливки, Гриньків, Кузьминець, Осмолода, землями яких проходить газогін Оренбург–Західний кордон, не мають можливості розвивати свої населені пункти. Гадаєте, сільські громади отримують компенсацію за користування їхніми землями? – Помиляєтесь! Так само страждають від труби і села Луги, Спас, Ілемня на трасі Уренгой-Помари-Ужгород.

Від великодержавних монополістів не відстають і місцеві «діячі». «ВАТ «Івано-Франківськторф» не проіндексував ставки орендної плати за користування ділянкою площею 226 га – скаржиться начальник департаменту економіки РДА Віра Сологуб. – А це означає, що недоотримає надходжень у бюджет Верхньострутинська сільська рада. А через те, що не проведено інвентаризації земель ЗАТ «Лукор» – а це більш як 400 га – постраждають бюджети Нижньострутинської та Сваричівської сільських та Рожнятівської селищної рад».

А чи в коня корм?

А, може, івано-франківські бойки ні на що й не здатні, крім скаржитись та жалітись? Може, і за підтримки держави нічого путнього зробити не здатні? Здатні! У регіоні чимало успішних прикладів. Так, незважаючи на кризу, нарощує обсяги виробництва фабрика з виготовлення паперових мішків. Та ще й при цьому оновлює виробничу базу. Підприємство втирає носа і російським, і європейським конкурентам. Відсотків тридцять надходжень до районного бюджету дає саме це підприємство. Коли у зв’язку із кризою зменшилися обсяги замовлень від основного клієнта – цементних заводів, знайшли інших споживачів – підприємства харчової промисловості. Запитую в директора підприємства Романа Цимбалістого, як же вдалося вклинитися у щільні ряди постачальників тари під борошно, крупи тощо? Відповідь очікувана: «Ціна та якість». Тож уміють бойки працювати?

А ось інше підприємство – деревообробне, тут тобі і колоди під збірні будиночки, і паркет, і вагонка. Щоправда, не зміг я допитатися у керівництва, чи надовго вистачить у навколишніх лісах сировини – схоже, над цим просто не задумувалися. А ось колега деревообробників, з яким я випадково зустрівся торішньої осені у поїзді, висловився доволі категорично: ділової деревини у Карпатах вистачить лише на кілька років. А що ж, спитав я, далі? «А далі – перейдемо на російську сировину, наша в ціні вже скоро її дожене. А в Росії лісу – вдосталь».

По сусідству із деревообробниками – готовий до експлуатації інвестиційний майданчик. Його власник пан Василь уклав у приведення до ладу території колишньої молокотоварної ферми купу грошей (зароблених, до речі, якраз на валці лісу в Хабаровському краї). Ферму тут уже не відродиш – навколишні землі розпайовано і худобу просто не буде чим годувати. Сподівання пана Василя на тих, хто шукає виробничі площі під виготовлення чи то вітряків, чи то гранульованого палива із відходів знову ж деревини.

Зичимо йому успіхів, ось тільки – пам’ятаєте історію про когенераційну установку? Ой, як же гірко дивитись на те, як горді сини гір стають пасинками власної держави…

Олег Листопад «Селянська правда», №60, 26 травня 2009

Leave a Reply