Archives

A sample text widget

Etiam pulvinar consectetur dolor sed malesuada. Ut convallis euismod dolor nec pretium. Nunc ut tristique massa.

Nam sodales mi vitae dolor ullamcorper et vulputate enim accumsan. Morbi orci magna, tincidunt vitae molestie nec, molestie at mi. Nulla nulla lorem, suscipit in posuere in, interdum non magna.

Новий килимок Струтинського і Ко

Він пістрявий, як осінній ліс. Або як квітучий луг відразу як зійде повінь. Або як домотканий килимок — один з тих, що для душі за традиційною технологією майструє моя дружина.

Це я про мюзікл «Скрипаль на даху», який усе ще крутиться і грає у моїй голові, хоча від побаченої прем’єри вже минуло кілька днів.

Коли художній керівник Національної оперети Богдан Струтинський на прес-конференції сказав, що музика Джеремі Бока просто фантастична, то не перебільшив. Саме вона робить це втілення творів Шолом Алейхема про Тев’є-молочара унікальним. Музика забарвлює сюжетні ходи та філософію твору у геть нові кольорі, вона просочується у підсвідомість разом з дилемами та болями героїв, їхніми — та й не тільки їхніми, бо «Тев’є» – це про вічне і вселюдське, переживаннями, сумнівами, стражданнями. Просочується крізь наші зашкарублу буденність, відстороненість, втому від небхідності повсякчас вибирати, оцінювати, визначатись.

«Скрипаль» — це не традиційна легкість, комедійність, веселість, до якої звикли шанувальники Національної оперети. Хоча і гумору, і драйву, і чудових, притаманних саме мюзиклу музично-хореографічних номерів, у виставі чимало. «Скрипаль» – це таки драма. Або, принаймні, трагікомедія. Під час діалогів Тев’є з Богом зал не раз починав сміятися, але якось швидко і переставав – як тільки кожен починав задумуватися над відповідями на ой які непрості питання молочара.

Про саму виставу більше говорити не стану – щоб не спойлерити. А хто захоче перед відвідинами Оперети освіжити у пам’яті сюжети повісті та оповідань Алейхема – хай звертається до першоджерела.

Бумерангом з-поза океану

Відому українським глядачам версію «Тев’є» Григорій Горін написав за оповіданнями Алейхема трохи менше 30 років тому – у 1989. Тоді ж її український переклад фантастично втілив на своїй сцені колектив театру ім. Івана Франка під проводом Богдана Ступки, який сам і зіграв головну роль.

Але вони були далеко не першими, хто вивів молочара-філософа на театральну сцену. Після Другої Світової композитор Джеремі Бок та лібретисти Джозеф Стайн і Шелдон Харнік створили «Скрипаль на даху». Цей мюзікл входить до п’ятірки найкращих у світі! За дев’ять наступних за прем’єрою років його було зіграно на Бродвеї понад три тисячі разів!

Саме цей твір мріяли поставити Струтинський та його однодумці. Перемовини з правовласниками тривали п’ять років, і лише після отримання Національною оперетою членства у «Опера Європи» мрія стала реальністю. Трагічна історія одного з українських сіл часів царської Росії повернулася в Україну, на українську сцену через сто з гаком років. Хоча згодом у житті народів, які жили у тому селі будуть й більші трагедії та проблеми. Куди більші…

«Акєла не промахнувся»

Національна оперета часто запрошує провідних митців з інших країн та театрів для роботи на своїй сцені. Але цього разу колектив справився переважно своїми силами. І Струтинський сам працював як режисер-постановник. Вийшло! Але могло і не вийти. Тим з більшою повагою ставлюся до готовності Струтинського спуститися з олімпу художнього керівника та генерального директора і довести, що й як режисер він усе ще – ого-го. Так і має бути. Гендир та худрук мусить ставити — так само, як головний лікар мусить практикувати (оперувати, лікувати), ректор та декан вишу – викладати, а головний редактор газети – писати. Бо інакше вони відриваються від реальності, втрачають відчуття професії та перестають розуміти своїх колег.

І дещо іще…

Тев’є на прем’єрі грав Микола Бутковський. Грав чудово. Я так звик до його комедійних ролей, до дещо дурнуватих джентельменів у фраках, які вже вийшли в тираж і мріють більше про чарку, ніж про Жінку, що досі не можу повірити у це перевтілення.

Хто ще класно зіграв? Та усі!!! Просто відкрийте програмку і напроти кожного актора поставте «молодець!», «класно!», «браво!». Так само як і напроти прізвищ усіх хто творив сцену і музику.

Хоча може я й занадто їх хвалю. Але мені – можна. Бо я – шанувальник Національної оперети. Або просто – фанат J.

Думки по ходу п’єси (що крутилося у голові)

  • Коли сцена погрому: «Хто там скучає за Росією? Прийдіть подивіться…»
  • Коли сцена примусового виселення: «А ще буде депортація татар та інших народів, ще буде операція «Вісла», ще будуть заслання цілих «бандерівських» сіл у сорокаградусні сибірські морози. Без трьох днів на збори, без харчів, без теплих речей. Без можливості вибрати куди переселитися».
  • Коли Тев’є відмовляється від доньки, яка вийшла за іновірця: «Старий дурень. За революціонера, який потім може і ЧК служив, іншій дочці дозволив вийти, а тут – заколодило»?
  • Коли через значну тривалість вистави глядачі з гальорки почали тихенько сунути на вихід аби встигнути на електричку: «Забагато дочок. «Революціонерку» можна без шкоди для сюжету скоротити. Як і самого Перчика, нема чого таких кадрів романтизувати».
  • Коли сценою ходить хлопчик у джинсах і щось пілікає на скрипці: «Чому «Скрипаль»? «Чому на даху?». Назва звучить, але у спектаклі не обіграна. І «скрипить» малий поки що ніяк, хай би повчився. І взагалі забагато символізму на мій хлопський розум».

Leave a Reply