Archives

A sample text widget

Etiam pulvinar consectetur dolor sed malesuada. Ut convallis euismod dolor nec pretium. Nunc ut tristique massa.

Nam sodales mi vitae dolor ullamcorper et vulputate enim accumsan. Morbi orci magna, tincidunt vitae molestie nec, molestie at mi. Nulla nulla lorem, suscipit in posuere in, interdum non magna.

Нащадки лейтенанта Шмідта

Як нам заздрять ті, хто щороку долає сотні й тисячі важких кілометрів, щоб приїхати відпочити до моря. Та дарма, бо «чоботар без чобіт» – біль­шість жителів району не завжди має час та можливість поїхати до моря, щоб вдихнути свіжого повітря та пірнути у солоні хвилі.

Але цього літа ми таки знайшли кілька годин, щоб повезти дітей скупатися. Куди їхати питання не виникало – звісно ж, на Жебріянську косу. Але цього року дорога до моря була для нас довгою і з «сюрпризом». І бездоріжжя тут ні до чого.

Біля паркану насосної станції притулився будино­чок із загрозливим поперед­женням «Стій!». Стали, бо як же їхати, якщо те, що мало б бути дорогою, перегородже­но шлагбаумом! Чоловік у формі (дуже схожій на мілі­цейську) вимагає сплатити кошти за в’їзд. Цікавлюся: на якій підставі і кого (яку служ­бу) представляє чолов’яга. «Підстава» висіла зовсім по­руч. А чоловік у формі пові­домив, що він… з Міжнарод­ного комітету захисту прав людини (те саме свідчила нашивка на його сорочці). Он воно як! Напев­не, в такий спосіб (збираючи подать) цей «захисник» реалізовує моє пра­во на відпочинок – промайнуло в голові.

Якщо вірити тому папірцю, що висів на дверях будиночку, всю косу (15 кіломет­рів) віддали в оренду підприємцю (кажуть, що з Дніпропетровської області) для: прибирання пляжу, дотримання санітарного та еколо­гічного благополуччя піщаної коси, надання послуг та створення спри­ятливих комунальних умов для від­почивальників. І за виконання цих «послуг» жителі Татарбунарсько­го і Кілійського районів мають спла­тити 4 гривні, а інші по 10 гривень з особи. Начебто 4 гривні небага­то, але з машини виходить 16–20 гривень, а сусіди з Арциза заплатили 50 (!) гривень з машини. І що цікаво – платять за НЕОТРИМАНІ послуги! А ось із пільговими категоріями громадян «збирачі податі» взагалі плуталися і щоразу казали те, що вважали за потрібне, тобто, виходячи з конкретної ситуації. Далі – ще цікавіше. Жодних підтверджувальних документів про оплату люди НЕ ОТРИМУВАЛИ! Я попросила чек і мені видали… шматочок папірця, видертого із шкільного зошита, де зазначена сума і дата (як виявило­ся, потрібно платити за кожен день перебування). До речі, на зворотному шляху у мене вимагали повернути «чек». Все це було дуже схоже на лохотрон, що влаштували славнозвісні нащадки лей­тенанта Шмідта, які знають тисячу способів «законного» отримання коштів з легковір­них громадян.

Проїхали злощасний КПП. Їдемо, шукаємо заїзд, де припаркувати автівку. Місця немає, як і немає жодної автостоянки (це перша послуга, за яку мож­на було б сплатити). Проїхали далі, якось притулилися. Пе­ресип між дамбою та пляжем у воді – йти треба через болото, несучи на собі дітей та речі і продиратися крізь оче­рет. Ніяких тимчасових переходів, ні нормальної розчищеної доріжки не було, зате було сміття, яке на­чебто прибирають. На пляжі висо­чить збитий з необробленої дошки так званий туалет, а точніше, об’єкт забруднення довкілля. Встановле­ний на піщаному пагорбі, напев­не, щоб можна було ямку викопати глибшу (цікаво, чи узгоджували в Татарбунарській районній СЕС такий своєрідний «біо-туалет»?). Поруч з відхожим місцем закопана невели­ка місткість для сміття, яка вже зранку була повна. Неподалік – паке­ти зі сміттям (його збирають раз на тиждень!). Оце, напевне, на думку орендаря, і є «санітарне та екологіч­не благополуччя піщаної коси». Так, неглибокі його знання про поняття «сані­тарія» і «благополуччя».

На березі відпочивальників багато. Усі їдуть зі своїм крамом – парасоль­ками, надувними матрацами, шез­лонгами, наметами і навіть човнами (хоча все це все має бути на пляжі і надаватися у користування за невеликі гроші). Також має завозитися питна вода, продукти і вивозитися нечистоти (це ті послуги, за які мож­на отримувати кошти).

Деякі відпочивальники, любителі екс­триму, на човнах запливали досить далеко і змагалися у стрибках у воду, при цьому, на березі – жодно­го рятувальника! Якщо вже орендар (Татарбунарська РДА) визначив, що це є пляж і зона відпочинку, то там ОБОВ’ЯЗКОВО має бути рятувальна служба!

Кажуть, що «нове – це добре за­буте старе». Але ж це не нове! Ми добре пам’ятаємо, як в такий спосіб в районі «піднялося» декілька осіб, їм вистачило коштів навіть у Київ перебратися після одного лише се­зону! Можливо, тепер щось змінило­ся? Так, – збільшилася ціна за в’їзд і нині кошти беруть навіть за проїзд по дамбі.

Що ж відбувається? Чому Татар­бунарська РДА, в особі її голови Ко­жухаренко Н.Г., надала піщану косу (виходить, що з дамбою?) в оренду підприємцеві з іншої області, адже податки він сплачує за місцем реєст­рації? Не зрозуміло, чому так бага­то було розмов щодо відновлення районного курортоуправління та створення при ньому комунальної служби, що мала б організувати ро­боту та надавати послуги? І головне, невже у райдержадміністрації забу­ли (а може, і не знали), що природні ресурси належать народу України (без визначення місця проживання) і ми ними користуємося безкоштов­но, а платити можемо лише за ПОСЛУГИ, які ОТРИМУЄМО.

Дуже хотілося б отримати комен­тар з цього приводу прокурора району, начальника міліції, головно­го лікаря районної СЕС, а також від­повідь голови Татарбунарської РДА.

Ірина ВИХРИСТЮК,

м. Татарбунари Одеської області

«Селянська правда», №118, 8 жовтня 2010

Leave a Reply